Читать книгу Родина дремлющих ангелов - Густав Водичка - Страница 4

Один сучасний український патріот мріяв побачити запорожців часів Хмельницького. Бідолаха не знав, що ці славні запорожці могли скарати на горло усіх наших патріотів, націоналістів, депутатів, демократів і гуманістів разом.

Жаль, що немає машини часу. Нашому щирому українцю добрий урок не завадить. Запорожці були б раді прийняти нового прибульця. Його б нагодували і дали роботу десь біля свиней. А вже трохи згодом, за доносом свідків, нашого прибульця узяли б під арешт. Його спіймали б на тому, що він з ранку й на ніч не читає молитов, не так хреститься і не знає Символу віри, хоча запевняє, що сам православний. У протоколі спеціальної комісії було б зазначено, що «сумнітільна особа» була визнана носієм невідомої форми «поганського зловір’я». Таку людину, звичайно, чекали довгі катування та ганебна смерть. Наприклад, протестантів запорожці топили.

Сьогодні абсолютна більшість з нас навіть не підозрює про свою повну відірваність від національної духовної традиції. Милуючись архітектурою українських храмів, ми й гадки не маємо, що там відбувається. Ми не знаємо, що таке таїнство та обряд. Не можемо назвати основи віровчення і не знайомі з церковним життям. Ми не маємо православного світогляду і максимум на що здатні – освятити сало на Пасху. За таких обставин вижити в козацьку епоху було неможливо.

Тоді людина мусила чітко визначитися стосовно власної віри і своєю поведінкою підтверджувати зроблений вибір.

На територіях війська запорізького проживання іновірців без спеціального дозволу суворо заборонялось. Можна було придбати документи, вивчити чужу мову та звичаї, але видати себе за православного майже неможливо. Православ’я пізнається зсередини. Запорожці могли викрити іновірця практично одразу. Під час простої розмови православний оперує специфічними поняттями, які відомі тільки своїм.

Віробайдужа людина в принципі не могла прижитися серед січового лицарства. Щоденний побут запорожців підкорявся церковним вимогам, які неможливо витримати поза вірою. Спільне життя в казармі не дозволяло приховати своїх уподобань. Тут кожного було видно. Ніхто не міг уникнути виконання щоденних молитовних правил та церковної служби. Спільне харчування не дозволяло порушувати православні пости, які займають майже половину календарних днів. Запорожці мусили добровільно утримуватись від статевого життя на протязі багатьох років і часом довічно. Окреме проживання в паланках постійно контролювалось і часто було більш суворим, аніж у самій фортеці.

У січовій церкві правилось щодня за чернечим чином. При читанні Євангелія козаки до половини виймали шаблі з піхов на знак своєї готовності захищати Православну віру. Вони любили порівнювати себе з мальтійцями і багато в чому були справді схожі з релігійним орденом.

Подібно до будь-яких православних людей, запорожці відрізнялись один від одного рівнем власного благочестя. Однак кожен з них був відвертим носієм православного містичного досвіду. Січовий лицар не міг уникати головних церковних таїнств – сповіді та причастя. Інакше це одразу ж помітили і вжили б відповідних заходів. Тоді не було секретом, що приймати причастя без страху Божого та віри небезпечно для життя. Отже, залишалось або щиро прийняти віру, або тікати геть.

Вивчати українську історію поза православним розумінням немає сенсу. Не можна логічно пояснити вчинки людей, які замість державності та добробуту шукали вічного спасіння.

Між нами та козацькою культурою пролягає не просто час, а радикальна різниця принципу буття. Освічений сучасний інтелігент міг би вразити запорізьку громаду своїм «скотоподобієм». Суспільство, яке ми створюємо, з точки зору запорожців, це світ «бісоводімого народу». Наш закон про релігію та фантазії стосовно прав людини могли викликати у кошових товаришів бажання різати всіх підряд.

Для степового лицаря земне життя було тільки мистецтвом помирання заради життя вічного. Коли одного разу запорожцям довелось супроводжувати звільнених з кримського полону православних українців, частина людей забажала повернутися назад. їм сумно було покидати місця, до яких вони вже звикли. Запорожці відпустили бажаючих, а потім відрядили спеціальний загін і всіх винищили. Для них це був надійний спосіб врятувати християнську душу від вічної загибелі. Козаки свідомо йшли на цей гріх, поступаючись своєю совістю заради спасіння ближнього. Глянувши сьогодні на український хрещений люд, який забув, де храм стоїть, вони зробили б з нами те ж саме, проливаючи при цьому гіркі сльози.

В одному селі під Києвом збереглася старовинна козацька церква. Вона діяла без перерви понад трьохсот років. Але з двох тисяч дворів на недільну службу приходить не більше десятка старезних пенсіонерів. Навряд це можна списати тільки на радянську владу. Може, ми здавна мріяли бігати за комсомольцями, тільки боялися козацького гніву.

Незважаючи на церковне відродження та активну відбудову храмів, загальна кількість практикуючих православних в Україні лишається мізерною.

Нам страшно йти за козаками, бо як сьогодні утопити протестантів, всі води вийдуть з берегів. Уже не сяде мученик за віру на палю обабіч дороги. Там тісно від голих дівчат. Ми уже не можем наздогнати останнього п’яничку січового, що читав акафісти напам’ять. Коли криваві розбишаки співали на кліросі псалми – дух степової фортеці лякав лукавих за морями.

Тепер вже нікого боятися. Ми хочемо спокійно жити за своїми поняттями, де Бог, наче казка, церква, як пейзаж, і козаки, як залишки народного фольклору.