Отрывок из книги
Як я вчився у школі, то думав: щоб бути письменником, треба бути мертвим. Бути мертвим або походити здалеку – з Англії, Середнього Заходу чи Франції.
Одним з найглибших, хоч і трохи периферійних прозрінь, що осяяли мене, коли я читав «Останній поворот на Бруклін» Г’юберта Селбі, стало те, що мій населений робочим людом Бронкс виявився гідним матеріалом для Мистецтва; що голоси, вулиці й жести, які я так добре знав, були такі ж людські, такі ж цінні й гідні поваги, як і будь-які з тих, що описані всіма цивілізаціями упродовж усіх сторіч існування літератури.
.....
Перед очима матері Гаррі пропливло видіння небесних янголів, супроводжуване блаженним співом церковного хору, аж тут гудіння телефону в руці й вибух пляшки мийного засобу, що перетворилася на білий торнадо, розігнали їх. Вона вдихнула. А тоді видихнула. Телефон. Так. Треба повісити слухавку на ріжки. Слухавка повисла на дроті. А-а-га-а-а-а. Бемць, бемць. Вона не втрапила слухавкою куди треба. Сара хвилину дивилася на слухавку, а тоді взяла її й обережно повісила на ріжки. На телебачення. О Господи, телебачення. У чому ж я піду???? Що мені вдягти? Вдягти треба гарну сукню. А що, як поясок не зійдеться? Зараз так жарко. Сара оглянула себе, а тоді закотила очі. Може, я трохи пітнітиму, але поясок потрібен. Може, мені сісти на дієту? Я не їстиму. Скину перед телебаченням тридцять фунтів. З пояском я буду схожа на Спрінґ Баїнтон… трохи… так наче… Волосся! Нехай Ада подбає про моє волосся. А може, вони самі зроблять мені зачіску. Стильну таку. О… Треба було спитати… кого спитати? Як його звали? Я згадаю, згадаю. Ім’я повернеться. І він сказав, що пришле всі деталі поштою. Я така гарна у червоній сукні з – ні! Червоний не дуже добре виходить по телевізору. Він завжди якийсь не такий, трохи смішний і розмазаний. А взуття, а сумочка, а сережки, а намисто, О-О-О-О, Сара кивала головою, узявшись за скроні, вона закотила очі, підняла руки, розвернула їх долонями догори, а тоді стисла у слабенькі кулаки й почала стукати один об один, а тоді зненацька завмерла й заклякла в кріслі, я зазирну до комірчини. Ось що я зроблю. Комірчина. Вона ствердно закивала головою, підвелася з крісла й почала переривати свої шафки, знімати сукні з вішалок, прикладати їх до себе, а тоді жбурляти на ліжко; вона повзала на колінах, досліджувала найтемніші й найдальші куточки комірчини, знаходила майже забуті туфлі й витирала з них пил, наспівуючи щось без слуху й голосу, і приміряла пару за парою, і хиталася в тих, із яких її загрубілі ступні випирали через край, кидалася на застібки, а тоді позувала перед дзеркалом, роздивляючись взуття і помережені синіми прожилками ноги… Ох, як же вона любила свої золотисті туфлі, всі пари до єдиної. Нарешті вона не змогла більше опиратися. Вона вдягла червону сукню. Знаю, що червоне в телевізорі виходить поганенько, але я люблю цю сукню… обожнюю. Вона позувала, роздивляючись себе в дзеркало то через одне плече, то через друге, поправляла бретельки на різну довжину, почала застібати, але через півдюйма й багато хвилин натуги, запихання й підсмикування здалась і стала до дзеркала передом розстібнутої сукні, і побачене їй сподобалося, бо вона дивилася крізь багато вчорашніх днів на себе в розкішній червоній сукні й золотих туфлях, що вона в них була на барміцві Гаррі… Сеймур тоді ще був живий… і навіть не хворий… а її бубала був такий гарний у своєму… Ох, це давно минуло. Вже нема. Сеймур помер, а її… о, покажу Аді, яка вона. Вона міцно притискала незастебнуту сукню до тіла, чекаючи на рекламну перерву, а тоді пішла до сусідньої квартири, де жила її подруга Ада. О, в кого вечірка? Вечірка-шмечірка. Тут справа важливіша за всі вечірки на світі. Зараз ти з вікна виплигнеш, коли я тобі розкажу. Сподіваюся, з вікна першого поверху. Вони сіли у вітальні, вибравши стратегічні місця, щоб можна було кинути одним оком і вухом на ввімкнутий телевізор, обговорюючи доленосну подію, що привела Сару Ґолдфарб сюди в цій розкішній червоній сукні й золотих туфлях, які вона вдягла й узула, коли у Гаррі, її бубали, була барміцва, – про подію таку значущу й неймовірну, що загнала Сару в стан шоку, і хоч він і не звалив її з ніг, але вона таки відмовилася від шматочка халви. Сара розповіла Аді про телефонний дзвінок і про те, що має скоро опинитися на телебаченні. Вона, Сара Ґолдфарб, – на телебаченні. Ада якусь мить просто дивилася на неї (одним вухом підслуховуючи розв’язку сцени в мильній опері). Справді? Ти не глузуєш? Нащо мені з тебе глузувати? Куди ж, ти думаєш, я так вирядилася, в супермаркет? Ада й далі глипала на неї (музика підказала їй, що ця сцена закінчується затемненням екрана. Вона інстинктивно зрозуміла, що зараз буде реклама, ще до того, як раптом збільшилася гучність, а на екрані вибухнули барви). Хочеш чаю? Вона підвелася й рушила на кухню. Сара пішла слідом. Вода закипіла швидко, вони обидві повернулися до вітальні зі склянками чаю ще до кінця рекламного блоку, зайняли ті самі стратегічні позиції й, повернувши по одному вуху й оку до телевізора, обговорили й обсмоктали неймовірний масштаб прийдешньої події в житті Сари Ґолдфарб, події таких грандіозних пропорцій і важливості, що вона наповнила Сару свіжою жагою життя і справдила мрію, що освітлювала її дні й утішала самотніми ночами.
Наступного вечора в них ще лишилося трохи добра, і воно було хороше. Пацан, хтось серйозно облажався. Таке добро треба було бодяжити разів п’ять, не менше. Чорд, було б добре, братан, якби його вигулькнуло небагато, бо скоро в місті валятиметься купа дохлих чувачків. Пацан, та що для цього міста ще кілька здохликів? Чорд, ліцаї від них скаженіють, бо їм тре дізнатися, що воно за халепа.
.....
