Читать книгу Повісті й оповідання (1923 - 1927) - Хвильовий Микола - Страница 2

Біля розправи стояв гомін. Підбіг до голови Ванько Петренячий і закричав тоненьким голоском: — Дядю, а якщо вони вискочуть із тієї вулиці, що на Олексієву леваду веде?… Що тоді буде? — А тобі яке діло? — сказав голова. Хлопчик не зрозумів «дядю» й весело застрекотав: мовляв, він напевно знає, що «вони» саме відтіля вийдуть. Він не бачить, що селянський патріярх уже брови зводить докупи. І тільки тоді почав угомонятись, коли хтось із селян порадив голові: — Та ви його паличкою! — порадив хтось і додав: — Ану-бо, вишкварок, додому гиля! — Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам і не видно буде, — образився хлопчик.

— А воно й справді, — сказав один. — Та й на самім ділі, — додав другий і звернувся до Ванька: — Чий ти є? Чи не вдовиної дочки? — Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить. — Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою. Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки. Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль. — Про мене що? — сказав дід Кудря. — Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу. — Жалько? — на діда Микита Гордійович (глитай місцевий). — Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну? — Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь. — Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема. Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся: — А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих? — Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім… Ось іди сюди, Панасе! — покликав глитай худе обличчя із зляканими очима. Онисько рішуче махнув рукою. — Ти мені не наливай! — сказав він. — Панас Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи. — Що казати? — Те, що я спитав. — А що ти спитав? — Не хитруй, Микито, не хитруй! А Микита Гордійович до людей спрожога: — Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам! — Та й справді, Онисько! — загомоніли селяни. — Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійовичем вовтузишся! Одійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче. Та тільки не встиг він про це промовити, як усі — на ноги! Що там таке? Та що там таке? Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами… — Та що там таке? — скрикнув нарешті хтось. — Ку-урява! По вулиці… біжить! — закричав хлопчик. Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ґанок заліз — тільки ноги видно. Патріярх ніяк не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться. — Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? — закричав голова. — То, дядю, — кричить хлопчик, — Мар’янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної. — Ах ти, байстря незаконне!… — сказав патріярх. — Чуєте, хлопці? Знову зійшлися. Не дивляться один на одного — соромно. І кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дід Кудря. До Петренячого звернувся: — І коли це ти вилупив такого? — Це ти про Ванька? — Авжеж! Мовчить Петренячий — ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив. — Та ви б його хоч за вухо посмикали, — порадив хтось. — Звісно, що слід, — нерішуче додав другий. Голова одкашлявся і сказав «несміло»: — Ванько, ану-бо йди сюди! — Чого, дядю? — Іди, я тебе за вухо… Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали? — Як ти кажеш? — спитав патріярх. — Нє! — Як це «нє»? — Не хочу. Шипить Микита Гордійович: — Порядки нові! — «не хочу!». Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п’ять позад. Я б тебе «не захотів». І витер чоло хусткою.

…А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти — не пустили. Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу — і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

…«Тюхтії!» — думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу. Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка. Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся: — Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав: — Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть. Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув, — нічого нема. — Так то, люди…- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «Дурень!» — Недарма амнестію випустили, — казав далі той. — Миритись хочуть!… Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього! Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють — як в’юн крутиться. Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав. — Да! Доки не повернуть — миру нема. — А що ж у тебе, голубчику, забрали? — спитав Кудря. — Це вам звісно. — Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається. — Ось я тобі покажу, що в мене було, — і зняв одріза. — Та про мене, голубчику, все одно… — сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув: — Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипір… — Ну й добре- Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами. — Розбили їх, мабуть, — сказав хтось і зідхнув. — Звісно, розбили. — Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть. — А звісно, війська хоч сьогодні жди. — Одно слово, буде шаломотня, — сказав дід Кудря й підвівся. — Мабуть, ходім, хлопці, додому. І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.