Читать книгу Байки старого альпиниста. 2-й выпуск. Нарочно не придумаешь - Игорь Азарьев - Страница 11

І були ці пригоди за часу Гороха, коли життя було потроху. Зібрав якось Мишко гурт відчайдушних пройдисвітів мандрувати до Кавказу, це такі височенні хмарочоси десь там за Чорним морем-окіяном.

Здоров’я було забагацько, бажання їхати на край світу за пригодами на свій келих теж, правда грошей було замало, та якось вичухались. А в ті давні часи молодь купувала за малі гроші путівку в гірський табір, де привчали до усіляких труднощів та негараздів. Та коли ми тренділи у теплому куточку, нам тих труднощів було замало і ми шукали нових пригод на свій келих, и вирішали ми після отої замороки прочухатись по гірськім перевалам, а там і до моря доплентатися. А усі хлоп’яги були дуже досвідченими, вони мали значок «Альпинист СССР», а Мишко Голубенко був майже майстер, він мав 3-й розряд по горолазінням. Тільки я був ще зеленим новачком і пильно прислухався до їхніх вчених балачок та тайовничих назв: Бічо, Накра, Басса, Чегет та інших, значення котрих я не тільки не знав, та й не здогадувався.

Так ось, дістались ми до того табору і почалось, і почалось… Та у тому таборі був просто жах.

Боже мій, як вони знущалися з нас у тому таборі: і по снігу ми волочилися, і в гірський ручій в холоднючу воду нас затовкували, і під дощиком у вщент мокрій палатці ми ночували. А ви чули що не-будь про дюльхвер? Ні, от щасливі люди. Не дай боже вам того пережити. Заводять нас гайдуки, які казали, що нібито вони інструктори, на самісіньку скелю, прив’язують до мотузки, та штовхають до долу. Страхіття отого наберешся поки до долу допхнешся.

Отож наїлись, напились, задряпались, поплавали у снігу досхочу, так що після отих знущань ми ніяких мандрувань більш не бажали.

Зібралися ми гуртом, та почали думку думати:

– Нехай йому грець, оці перевали, – казав Мишко.

– Нехай вони підуть під три, ні під чотири чорти, – казав Витько.

– Щоб вони сказилися, оці перевали, – казав Марік.

– Егеж, – промовив я.

Тільки до моря синього, та на пісочок рівненькій, щоб отак лігти догори тим, що спереду и відпочивати, і відпочивати, і відпочивати… Бодай біс оці гори зазнає.

Як закінчилися оці знущання з нас, ми недовго сперечались вирішили попхатися прямісінько до моря, до славетного міста Сухумі.

Та на нашому шляху опинився перевал Бічо, хай йому грець. І ніяк не обминеш його, бо іншої дороги нема. Так ось почухали ми гуртом до того перевалу, поки не наздогнали ще один гурт, усім гуртам гурт. То був гурт туристів. Ми часто зустрічали їх: на чолі завжди чоловік-інструктор, далі хлопець, далі 45 дівок і замикав цей войовничий центуріон два чи три хлопи. Та от ми наздогнали їх на вузенькій стежці і ні вліво, ні вправо не просунутись, так і плентались за ними, аж змерзли трохи. От такий негаразд. Лише коли вдерлися на перевал, ми спромоглися обійти оцих шльондр.

Далі ми посунулися по той бік Кавказького хребта. То був південний бік, скоро потеплішало і ми трохи зігрілися, і потім без перешкод дісталися до Сухумі. Під час Союзу це славетне місто було в Грузії. Після наших незгод та негараздів поплюскатись у Чорному морі було край весело. А потім гульнули у маленькому ресторані, там ми поласувались справжнім шашликом та попиячили Псоу – це така річка а ще пляшка доброго вина.

А далі ми почали міркувати, як нам дістатись до нашої мрії – Карадага. Карадаг – це дуже славетне місце у далекому Криму, а грошей тим часом було обмаль. Та поміж нами був Марк Гольверк – дуже досвідчена людина. Він вже мандрував у такий спосіб до Криму. Він нам розтлумачив, що для нашого гурта найдешевший спосіб мандрувати – це пароплав.

Так от, прийшли ми в морський порт, а там як раз стояв пароплав до Ялти через Феодосію. А на тому пароплаві були місця в каюти першого та другого класу (дуже дорогі для нас) и загальні місця на палубу – це майже для нас. Та нас було четверо і грошей на всіх все рівно бракувало, отож ми купили один квіток на палубу і пустили по ньому Марка, щоб він знайшов для нас три квітка для проходу на пароплав. І от ми бачимо: біга Марко по палубам та ні як не може дістати оці квітки, а пароплав вже готується до відплиття. Нарешті він якось дістає оті кляті квітки та вибіга на пристань.

I оце з гомоном:

– Зачекайте нас, – ми попростували до пароплава.

На палубі ми зайняли місце як раз над двигуном. Палуба гуркотіла та було затишно. Без перешкод ми дісталися до Феодосії, далі автобусом до Планерського, і далі пішки до Карадагу. Зупинилися ми у бухті Барахті, дуже мальовничому кутку бо дальшого ходу не було, тобто ми уперлися лобами у височенну скелю, яку не пройти, не обійти не спромогли.

Невеличка бухточка з двох боків огороджена скелями, так що погранці, які не дозволяли селитися на узбережжі, не могли діставати нас. Палатку ми встановили на похилому схилі, та почали бешкетувати: купалися, загоряли, занурялись у море. Їжу ми готували на кострищі, та ось дрова закінчилися і ми стали міркувати де їх знайти. Та піднявши очі до неба ми побачили високо на скелях сухі гілки та дрючки усілякі. Мишко і запропонував мені залізти до тих галявин по дрова.

Мишко був дуже досвідченим скелєлазуном, він мав аж третій розряд по альпінізму, та я теж не промах, я вже мав значок «Альпинист СССР», отож для нас оті скелі – як кажуть по коліно. Авжеж, я ходив на Гумачи, а це вам не якась там скеля, це самi Гу-ма-чи. Так що нам ота скеля:

Отож, ми знайшли у себе кусень мотузки, котра мала назву репшнур, на всілякий випадок, та поперлися на оту скелю. Там була така широка ущелина вся зачурхана колючим чагарником. Та ми якось продерлись через оці чагарники досить безпечно, а далі треба було перетинати стіну. До долу – гладка стіна 30 м, поперек якась щелина, а там на крутому схилі сухі гілки. Я знайшов якийсь виступ, зачепив мотузку, Мишко зачепив за пояс і пішов. Я якось страхував його, і він благополучно переткнув оцю стіну. Він вийшов на крутий трав’яний схил, а от зачепитись нізащо. Та він взяв просто в руки мотузок і казав мені:

– Ну давай, якщо згоден, твоя черга.

Та нічого робити, і я посунувся по тій щелині. Страху натерпівся чимало, та якось проповз до того схилу. Там ми назбирали гілок та покидали до низу, а потім почали міркувати: як нам повернутись назад: перетинати оту кляту стіну ми не наважувались – натхнення не було. Тут сказався наш дуже великий досвід. Подивились в гору, а там стіни не такі страшні, подивились до долу – дуже моторошно, і вирішили піднятися на самий верх скелі, а потім хильнути до бухточці вже знайомою стежкою.