Читать книгу Квітка Цісик - Игорь Коляда, О. Ю. Кирієнко, С. А. Марченко - Страница 3

Життєві орієнтири та світогляд Квітослави Цісик визначалися генетичною пам’яттю, її корінням, життям та діяльністю предків. Фундаментальні дослідження історії родоводу української співачки було зроблено письменником, прозаїком, дослідником творчості Івана Франка, директором Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, заслуженим працівником культури України, кандидатом хімічних наук, професором Романом Гораком. Він на основі архівних джерел зумів відшукати першоджерела роду Цісиків.

Про своїх предків, як стверджувала Іванна Квітка, вона знала тільки з розповідей своєї матері Софії. Навіть не вірила, що її предки, а точніше прапрапрабабця Марія Готеровська була з шляхетного дому Сембратовичів і доводилась ріднею Йосифу Сембратовичу (1821–1900) та його небожу Сильвестру Сембратовичу (1836–1898), які були львівськими митрополитами.

Прапрапрабабця Квітки – Марія Готеровська була дочкою отця Михайла Готеровського, пароха з села Сугрова з-під Бібрки. А її брат, отець Лев Готеровський (1814–1893), був крилошанином Собору Святого Юра у Львові та деякий час обіймав посаду декана першого львівського деканату. Народилася Марія Готеровська 1817 року, а коли їй виповнилося 17, вийшла заміж за Івана Дуткевича, випускника Львівської генеральної греко-католицької семінарії, попередньо діставши дозвіл від батька на одруження, адже згідно із законами Австро-Угорської імперії, вона вважалась неповнолітньою і не могла самостійно приймати жодного рішення. Її чоловік навчався у семінарії тоді ж, коли й Маркіян Шашкевич (був тільки на рік старшим за нього). У 1835 році митрополит Михайло Левицький висвятив Івана Дуткевича у сан священика, і останній дістав скерування на душпастирську працю в місто Самбір у церкву Різдва Богородиці, на посаду адміністратора. 2 лютого 1835 року у них народився син, якого назвали Евгеном. Це був прапрадід Квітки Цісик. З 1837 року отець Іван став священиком у селі Ричагові Рудківського повіту, а в 1839 році – у містечку Великий Любінь, що належало до Городоцького повіту і було за 22 кілометри від Львова.

Отець Іван Дуткевич вважався людиною підприємливою, на вітер гроші не кидав, а до поля, що взяв як посаг за дружиною, долучив придбане за роки ревного душпастирства і своє поле. Поратися коло землі отець не мав змоги, отож там працювали селяни-кріпаки (люди називали його ще й дідичем). Священник кожного року прикупляв до своїх володінь ще по кілька моргів тамтешньої землі. Та не судилося зазнати довготривалого сімейного щастя: дружина, народивши йому двох дочок та сина Евгена, 19 грудня 1841 року – саме на храмове свято Святого Миколая – назавжди полишила цей світ. Її поховали на цвинтарі біля тієї ж церкви, в якій правив її чоловік, а відтепер уже вдівець отець Іван Дуткевич.

Предки Квітки Цісик вирізнялись музикальними та співочими талантами. Дуткевичі, як стверджує Роман Горак, любили співати, а коли ще була жива дружина, на іменини господаря дому Івана (припадали на восьме липня за новим стилем) коли збиралася вся рідня, то їхні співи линули з плебанії, що аж люди, які йшли зблизька, заслуховувалися. Отець Готеровський не раз любив казати, що буде говорити з преосвященним, аби отця Івана Дуткевича перевели до Собору Юра. Бо то гріх, аби такий могутній голос пропадав десь на любинських болотах. Але отець собі такого не бажав і далі служив на своїй парохії.

Отець Лев Трещаківський не раз нарікав на те, що отець Іван розминувся зі своєю професією, бо з нього був би добрий співак. Він не раз запрошував його на спільну відправу в церкву Благовіщення в Городок на храмове свято. І коли вони разом перед святим причастям співали: «Придіте, ядіте се єсть тіло моє» то церква німіла, слухаючи той гарний і злагоджений дует.

Отець Іван опікувався місцевою школою, а гроші, виділені на освіту сільських дітлахів, шанував як ніхто, намагався максимально використати їх. Він був добрим проповідником, добрим учителем і господарем і до своїх обов’язків ставився сумлінно та з відповідальністю.

А ще був реформатором. Так, до скасування панщини 1848 року він скасував її самочинно у своїх маєтках. І, як не дивно, зробив на цьому, як казали, «незлий інтерес». Селянам, які мали виконувати в нього роботу, він почав платити грішми, і здивував усіх навколо, особливо якщо взяти до уваги те, що аж на десятому селі про нього знали, як про великого скупаря. Мало того: він кожному сільському господарству виділив певний наділ землі зі своєї власної, так, щоб ця земля могла прогодувати тих людей. Звичайно, що робив він це не за так. Але селяни з охотою йшли на це. По суті, вони й далі працювали на свого дідича, але вже не почувалися панщизняними людьми, а мали почуття своєї гідності. Вони могли, окрім того, вже вільно розпоряджатись своїм часом, а це для селянина було дуже важливо. Раніше він мусив зробити всю роботу для пана, а лише потім уже – для себе. Тепер було інакше, і всі були задоволені з такого революційного кроку отця Івана Дуткевича. Відтак селянин міг свою продукцію вивезти на ринок у Львів, що був досить близько розташований (22 км) та мав добре сполучення з селом. Повага до отця Івана Дуткевича серед галичан була дійсно великою. Він був учасником Собору руських учених, а також брав участь у роботі Головної Руської Ради 1848 року, де вирішувалась ціла низка важливих для українців питань. Спричинився отець Іван Дуткевич і до фінансування деяких важливих для українців проектів, запланованих Радою. Не стояв осторонь, коли будували Народний Дім у Львові – і тут фінансово підтримав цю ініціативу. Помер він 2 червня 1882 року в доволі молодому віці у свого сина Евгена, що був на той час парохом у селищі Рудному біля Львова. Але громада Великого Любиня захотіла, щоби його прах був похований у них, бо був він для цього села благодійником, та й, окрім того, тут була похована його дружина Марія. Пам’ятників у ті часи чомусь не було заведено ставити – от дубовий хрест, та й годі. А тому не дивно, що вже перед Другою світовою війною ні його могили, ні могили його дружини нащадки не знайшли. Двоє двоюрідних братів Івана Дуткевича (по дядьку Максиміліану таких братів у Галичині звали стриєчними) стали відомими священиками: Тома (1846–1921) та Юліан (1857–1925) і разом із сином Івана Дуткевича – Евгеном (1835–1897) в 1899 році увійшли в історію як засновники українського господарського товариства «Сільський господар», яке впродовж 1909–1917 років очолював український правник, політик, громадський діяч, публіцист, письменник, організатор кооперативного руху Евген Олесницький, завдяки якому «СГ» здобув значний авторитет серед українського селянства. Кооператив забезпечував правовий захист селян перед державною і крайовою владою та самоврядуванням, опікувався влаштуванням профільних освітніх курсів і шкіл для селянських дітей, засновуванням дослідних полів, розплідників плодових дерев, зразкових садів, пасік, стаєнь, курників, вівчарень, поширенням найновішого сільськогосподарського устаткування (зокрема через спільне користування машинами та реманентом), землевпорядкуванням сіл, організацією садівничо-городницької школи в Скнилові під Львовом, видавничою справою та припинив свою діяльність у 1944 році.

Евген, найстарший син отця Івана Дуткевича, був прапрадідом Квітки Цісик, який, закінчивши державну школу та гімназію у Львові, продовжив навчання у Львівській генеральній греко-католицькій духовній семінарії Він став студентом богословського факультету (в ті часи говорили – теології) Львівського університету. А у 1858 році його було висвячено у сан священика. Перед висвяченням, 28 вересня 1858 року, взяв шлюб у селі Кривки з Ганрієтою Кушнір – донькою тамтешнього пароха отця Михайла Кушніра та його дружини Марії Ільницької. У 1859 році отець Евген Дуткевич переїхав з дружиною до Городка, замешкав у домі, що біля церкви, де віддавна мешкали сотрудники (так називались церковною мовою співробітники), а на початку наступного року Львівська консисторія на посаду пароха скерувала отця Лева Трещаківського. В Городку отець Евген Дуткевич служив до весни 1867 року, а відтак перейшов працювати на парохію в селище Рудне, що біля Львова. Отцю Евгену Рудне сподобалось, і він почав обмінювати своє поле в Великім Любині та поле, отримане у віно від дружини, на Рудне. Була це нелегка і марудна справа, яка тривала довгі роки. В цьому обміні брали участь графи Любомирські, Чацькі, Лазовські, Леваковичі та інші. До сина переїхав і отець Іван Дуткевич. Обоє з дружиною померли у Рудному: вона – 17 липня 1898 року, а він раніше – 13 вересня 1897 року. Обоє поховані у гробівці на руднівському цвинтарі.

Цікавою була доля сина отця Евгена Дуткевича – Івана, який народився 4 липня 1865 року, а після закінчення кадетської школи у Львові вступив у військову академію у Вінер-Нойштадті, де вже згодом став капітаном. А коли Івана Дуткевича представили до чергового звання майора, він знайшов своє кохання. Зрозуміло, що дорога від Львова до Рудного, де жили батьки, була не такою аж довгою, а тому він тут часто бував. Там і познайомився з дівчиною-служницею свого батька, яка була з бідної родини і працею на фільварку заробляла на прожиття. Вона називалась Розалією, на прізвище Яцишин. Народилася 6 травня 1878 року і була молодшою від Івана на 12 років. Була дуже красивою і мала вроджену інтелігентність. Не дивно, що молодий капітан закохався в неї і оголосив родині про своє одруження. Батьки були категорично проти. Тільки після того, як у закоханих народилася третя дитина, батьки дали згоду на їхнє одруження. З війська Іван був демобілізований і відправлений у запас в чині обер-лейтенанта. Родина відвернулася від нього й відверто ігнорувала його дружину. Справа закінчилася тим, що ображений на рідню Іван забажав дістати зі спадку батька свою частку. Його бажання було задоволене, і він став власником чималої спадщини. Для своєї дружини винайняв учителя французької мови та вчителя гри на фортепіано. Рузя дуже швидко все опанувала і в багатьох випадках перевершила своїми знаннями та музичною вправністю тих, хто її ігнорував. Іван Дуткевич виявився дуже підприємливою людиною. Саме він перетворив Рудне на курортне містечко, куди завдяки гарному сполученню з’їжджалось львівське панство, щоб відпочити та циндрити грошики.

З Розалією Яцишин в Івана Дуткевича було п’ятеро дітей.

Остання дитина отця Евгена Дуткевича, Марія (1866 року народження) у 19 років стала дружиною архітектора Василя Нагірного, той народився 11 січня 1848 року у селі Гірному (тепер – Стрийського району, Львівської області) в сім’ї середньозаможних господарів Степана та Анни Гриньовських. Василь Нагірний був прадідом Квітки Цісик. Навчаючись у першому класі реальної школи, Василь втратив батька і мусив сам заробляти на прожиття приватними уроками. По закінченні трьох класів реальної школи у 1866 році, Василь Нагірний поїхав до Львова з метою продовжити навчання а приїхавши, не маючи ні знайомих, ні достатніх коштів на прожиття, він був прийнятий до новоствореної бурси при «Народнім Домі». У 1870 році Василь Нагірний став слухачем «Технічної академії». Він був членом товариств «Академічний гурток» і «Дружний Лихвар». Заощадивши трохи грошей зі своїх заробітків, після закінчення першого курсу у вересні 1871 року поїхав до Цюриха, де записався на підготовчий курс до Політехніки, а у 1872 році перейшов на відділ будівництва. Після закінчення навчання в Політехніці у 1875 році Василь Нагірний працював довгий час у бюро свого професора Штадлера в Цюриху.

Одразу після приїзду до Львова восени 1882 року, Василь Нагірний взявся до проектування церков. Перша церква, взірцем для якої послужив Софійський собор у Царгороді, була побудована в Яричеві Малому. Проект був розроблений вже 1883 року, а збудовано й освячено церкву 1890 року. При освяченні Василь Нагірний отримав срібну медаль з рук митрополита Сильвестра Сембратовича. Його неймовірною енергійністю і працьовитістю варто захоплюватись: на 1898 рік припадає закладення вже 54-ї його церкви (в Яворові). До 1902 року Василь Нагірний виготовив проекти для сотні церков, вісімдесят три з яких – муровані, а всього за його проектами побудовано більше 200 церков. У 1883 році разом з Евгеном Дуткевичем, Северином Держком, Левом Павенцьким, Корнилом Устияновичем, Іваном Костецьким заснував товариство «Народна Торгівля». Організовуючи це товариство, Василь Нагірний мусив докласти чимало зусиль для переконання багатьох людей у корисності цієї справи та в необхідності прилучення до неї. Одним із тих, з ким він на той час познайомився, був і отець Евген Дуткевич з Рудного, який радо зустрів ідею розбудови української кооперативної торгівлі. Отцеві не міг не заімпонувати молодий, симпатичний і вже відомий у Галичині інженер, що пройшов довгі роки вишколу в Швейцарії. Авторитет Василя Нагірного за короткий час після прибуття в Галичину настільки зріс, що його обирають до ради Крилошанського банку, де зберігалися фонди вдів та сиріт греко-католицьких священиків. 29 червня 1883 року в Народному Домі відбулося друге народне віче для русинів, на якому Василь Нагірний виголосив сенсаційну доповідь про економічні справи в Галичині. Допоміг йому в цьому Іван Франко. Доповідь справді справила приголомшливе враження, засвідчила нужденне становище Галичини і вказала на те, куди вона прямувала завдяки тодішній управі краєм.

До того ж, з жовтня 1883 року Василь Нагірний відповідав за редакцію часопису «Нове дзеркало», в якому Іван Франко надрукував майже всі свої твори, написані в цей період.

Будучи директором цього товариства, Нагірний намагається усіляко підтримати і утвердити економічний статус українців. У 1886 році вийшов друком його «Порадник для крамниць», в якому Василь докладно описує, як відкрити власну крамницю, які кошти для цього потрібні, а також подає зразки необхідних документів. Відомий львівський міщанин Михайло Галібей в одній зі своїх публікацій навіть назвав Нагірного «батьком галицької кооперації». У 1884–1900 роках з ініціативи й за активної участі Василя Нагірного були засновані товариства руських ремісників, як-от «Зоря», «Сокіл», «Народна гостиниця». Він був одним із співзасновників Української ремісничої бурси. У 1898 році разом з Іваном Трушем, Михайлом Грушевським та Юліаном Панькевичем засновують «Товариство для розвою руської штуки». А у 1892 році засновує українське страхове товариство «Дністер».

Родина Василя Нагірного та Марії Нагірних (які одружилися 1885 року) мала четверо дітей. Евген після закінчення Політехніки став відомим архітектором і гідно продовжував справу церковного будівництва в Галичині, так вдало розпочату батьком. Евстахій, закінчивши Торговельну академію, був інспектором «Народної торгівлі». Анна вийшла заміж за суддю Сафата Рабиновича, а Софія закінчила факультет філософії.

Василь та Марія Нагірні свій земний шлях завершили майже одночасно: у лютому 1920 року померла Марія, а Василь Нагірний – 24 лютого 1921 року.

Життєвий шлях наймолодшої доньки Марії та Василя Нагірних – Софії (бабусі Квітки Цісик), розпочався 29 грудня 1896 року. Після домашньої підготовки вона стала ученицею школи сестер василіянок. Ця школа була під особливою опікою митрополита Андрея Шептицького, який майже кожного року приїжджав на вручення свідоцтв про закінчення навчального року. Був він і 1907 року – про цей приїзд розповіла газета «Діло» від 5 липня 1907: «Дня 29 червня о год. 8. рано зібрались учениці першої руської жіночої гімназії в церкві сс. Василіянок на службу Божу, яку відправив покровитель гімназії митрополит А. Шептицький при гарнім хорі інституток, Від імені родичів подякував зборові професорів директор Нагірний».

У 1914 році Софія вступила на перший курс філософського факультету Львівського університету. Та розпочати навчання в цьому році не вдалося, оскільки вибухнула Перша світова війна. Софія Нагірна брала активну участь в організації допомоги пораненим українським солдатам, які воювали у складі австрійської армії в легіоні Українських Січових Стрільців.

З приходом австрійської адміністрації і поверненням з Відня викладачів відновив свою діяльність і Львівський університет. Туди 1916 року і вступає на філософський факультет Софія Нагірна, спеціалізуючись у фізиці. Навчання вона поєднує з працею на кафедрі загальної фізики, а незадовго до смерті батька знайомиться зі студентом, майбутнім інженером-хіміком Іваном Кандяком, який був родом з Перемишля (він є дідом Квітки Цісик).

Іван Кандяк народився 16 січня 1895 року. За рік до початку Першої світової війни він закінчив Академічну гімназію у Львові, відтак вступив до Політехнічного інституту. Громадською діяльністю почав займатись ще зі студентських років. Від 1913-го був заступником голови товариства українських студентів-політехніків «Основа». 1916 року його обрали секретарем товариства «Руська академічна поміч». Після поразки Української національно-визвольної революції разом з активістами товариства «Основа», що гуртувалися в «Академічній громаді», він ініціював створення «Високих наукових курсів» для молоді, яка не могла вчитися в державних навчальних закладах, бо окупаційна Польща ввела жорсткі обмеження для українців.

Його зусиллями 1928 року при Науковому товаристві ім. Шевченка було створено науково-технічну комісію з вивчення технічно-промислових можливостей краю. Іван Кандяк був автором низки популярних статей у журналі «Життя і знання». Після припинення діяльності нелегальної Української політехніки у 1927 році для здобуття вищої освіти змушений був продовжити навчання у Празькій політехніці, де працював асистентом. У студентському технічному товаристві «Основа» у Празі займався упорядкуванням української технічної термінології. Його зусиллями у Празі було видано перший термінологічний збірник «Машинове приладдя». Він брав участь у підготовці видання «Матеріали до української технічної термінології» (Прага, 1925. – Вип. 1). У 1923 році Іван Кандяк став членом Українського технічного товариства. Він займався організацією наукової роботи в товаристві, продовжував опрацьовувати технічну термінологію.

Ще у Львові Іван Кандяк знайомиться з Софією Нагірною. Згодом молоді люди одружилися. Коли Софія відчула, що вона при надії, поїхала в Прагу, до свого чоловіка, щоб мати повноцінну сім’ю. Тут, у Празі, 8 липня 1923 року й народилася їхня донька – Іванна. Але коли стало зрозуміло, що сімейного затишку вони створити не зможуть, Софія повертається до Львова, де викладає у гімназіях фізику та хімію. Вона винайняла окреме помешкання і вирішила розлучитися та виховувати доньку самостійно. Всевишній був милосердним – доля їй усміхнулася. Саме у Львові вона зустріла того, хто став для неї люблячим чоловіком, дбайливим батьком для її донечки, а у майбутньому – добрим дідусем для її онуки – Квітки Цісик. Це був Василь Лев.

Після розлучення Іван Кандяк перед війною переїхав до міста Білостока, де працював інспектором з гігієни праці. Він підготував низку підручників про хімічні властивості речовин, які вийшли польською мовою у Варшаві в серії «Безпека та гігієна праці». Помер науковець у 1974 році.

Дід Василя Лева – отець Василь Лев – був парохом у Старому Яжові впродовж 1880–1902 років. Син отця Василя, отець Михайло, продовжив справу батька. Він одружився з Теодорою Мацюрак. Її сестра Ольга вийшла заміж за отця Івана Пастернака (батька українського археолога та історика, доктора філософії та професора Ярослава Пастернака). У Старому Яжові народились і два брати Василя Лева: 1 жовтня 1899 року народився Іларій (став вихованцем Львівської духовної семінарії, помер від запалення легень у 1928 році), а 27 січня 1901 року – Олександр (вивчав медицину, практику проходив у Львові, але після Другої світової війни опинився в Каракасі (Венесуела) і майже втратив зв’язок з братом Василем).

До школи Василь Лев ходив у село Залужжя (що коло Старого Яжова), де батько від 1909 року до початку Першої світової був парохом. Учився в Академічній гімназії у Львові, а потім у приватній гімназії в Яворові. Матуральні екзамени склав у Перемишлі 1922 року. Вищі школи перед ним, як і перед усіма українцями, були закриті, тому Василь вступив в Український таємний університет, де у 1922 та 1923 роках вивчав слов’янську філологію. У 1923 році потрапив до набору студентів-українців у Львівський університет і вивчав спочатку німецьку, а потім – слов’янську філологію. На початку 1930 року здобув ступінь доктора філології у галузі слов’янської філології. До середини 1930-х років створює низку надзвичайно цікавих краєзнавчих нарисів, які друкує в періодичних виданнях («Діло», «Мета», «Новий час», «Нова хата», «Дзвони» та «Богослов’я»).

Авторитет Василя Лева як мовознавця такий високий, що митрополит Андрей Шептицький запрошує його для роботи в Міжєпархіальній комісії для уточнення та обговорення текстів. Окрім того, Василь Лев був завзятим мандрівником, обожнював українські Карпати. У гімназії сестер василіянок та учительській семінарії він і зустрів викладачку Софію Кандяк-Нагірну, яка інколи приєднувалася до мандрівок. Подорож 1934 року, як стверджує дослідниця роду Наталія Філевич, була якоюсь особливою для обох. Збереглось дуже багато світлин, де є Софія Кандяк та її дочка Іванка – Ася. «Товариські стосунки, – пише Наталя Філевич, – переросли у велике почуття. – Історія кохання Василя Лева та Софії, їх боротьба за право бути разом гідні написання роману». Справді, найдраматичніші сторінки цього роману засвідчили б неможливість цих закоханих бути разом. Але своє кохання вони вибороли разом. Часто зустрічалися у власника аптеки «Під чорним орлом» Михайла Терлецького (1886–1966), що на площі Ринок. Там щосуботи вечорами сходилися літератори, науковці, митці – дискутували про політику, культуру, мистецтво, літературу, мову… У вересні 1934 року Василь Лев бере участь у Другому Міжнародному з’їзді славістів у Варшаві. Там були присутні видатні діячі української славістичної науки, як-от Степан Смаль-Стоцький, Філарет Колесса, Олександр Колесса, Іван Огієнко, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький, Василь Сімович, Лука Луців. Почастішали його зустрічі у Михайла Терлецького з Софією Кандяк-Нагірною. Навколо молодої пари кружляли всілякі плітки, мовляв, що собі думає той чоловік – вона ж від нього на сім років старша, має доньку…

У 1939 році Софія Кандяк нарешті отримує дозвіл на розлучення з Іваном Кандяком.

8 жовтня 1939 року Василь Лев та Софія Нагірна одружуються, а 4 липня 1940 року в них народжується син Володимир. Саме в ці роки Галичина потрапляє в епіцентр європейської геополітики. У 1939 році вона стає частиною СРСР. Радянська влада, намагаючись використати лояльні до неї інтелектуальні сили галицької еліти, запрошує Василя Лева працювати доцентом слов’янської філології у Львівському університеті імені Івана Франка. Донька Софії від шлюбу з Іваном Кандяком, себто Іванна, стала рідною для Василя Лева. Коли народився Володимир, вона, як кажуть у Галичині, була вже панною. Як-не-як, мала 17 років, була ученицею Академічної гімназії (потім – середя школа № 1).

Нацистська окупація Галичини принесла нові випробування для родини Василя Лева. Після закриття університету той втрачає роботу і разом із сім’єю змушений був переїхати у сільську місцевість. Коли стало зрозумілим, що нацистський режим зазнає поразки і у Галичині от-от «запанують совєти», родина вирушає спочатку до Польщі, а згодом – у Чехословаччину, щоб дістатись уже до Відня. Але і там довго не затримались, переїхали до Нідеркронштерна. Іванна, вже тепер Цісик, розпрощалася із мамою, з Василем Левом та братом Володимиром, (мали надію, що вирвуться з того пекла, в якому опинились). Василь Лев з дружиною та сином вирішили затриматися й не вирушати далі. Хтось подав надію, що у Відень ось-ось увійдуть американські війська.

Натомість, поблукавши світами, Іванна та Володимир Цісики разом з братом Володимира – Зеноном (який також працював скрипалем в Львівському міському театрі під час нацистської окупації), повернулися до родини Левів. Урешті неймовірними зусиллями їм вдається досягти американської зони у містечку Графендобрасі, де вони потрапляють під опіку окремих організацій від Організації Об’єднаних Націй (там і застали звістку про капітуляцію Німеччини). Із грудня 1946 до квітня 1949 року родина Василя Лева перебувала в Міттенвальді (неподалік Мюнхена) у таборі «Ді Пі», де розгортається діяльність Українського Вільного університету.

Після війни на території Австрії та Німеччини опинилося понад 200 тисяч українців. Отже, баварський уряд легалізував діяльність університету на своїй території у 1950 році. Василь Лев всю свою енергію і сили доклав на те, щоб відновити університет. Сім’я проживала в Міттенвальді. Робота з відновлення університету велась у Мюнхені. Майже кожного дня він їздив туди і назад. Настав 1949 рік. Від Кокольських, знайомих із США, надійшла заява про так зване спонсорство. Воно гарантувало, забезпечення родині Левів матеріального та фінансового утримання – але при переїзді до США. Отак і вирушили до Америки – рано-вранці 28 травня 1949 року. Перші два тижні мешкали у Кокольських – Надії та Миколи, які ще 1947 року емігрували до США. Там зазнали перших емігрантських випробуваннь (прибирали ночами в банку, працювали у столярній майстерні). Згодом йому разом з дружиною Софією, викладачем хімії і фізики, таки вдалося повернутись до наукової та викладацької діяльності.

1958 року Василь та Софія Леви вже стають професорами Мерівуд-Коледжу неподалік м. Скрентона в Пенсильванії. Софія стає професором математики та хімії, а Василь Лев – професором німецької і російської мови та історії. Відтоді і аж до смерті у 1991 році Василь Лев – активний діяч: працює для розвитку Наукового Товариства ім. Т. Шевченка і в еміграційній громаді українців. Перелік його опублікованих та ще ненадрукованих праць налічує 400 позицій. Він – незмінний голова філологічної секції НТШ, ректор Вільного університету в Мюнхені. З кінця 1950-х років Василь Лев щоліта приїздив до Мюнхена, де працював деканом українознавчих студій Українського Вільного університету, до відновлення якого доклав стільки сил у повоєнні роки.

З 1965 року він їздить ще й до Риму, де отримав посаду професора слов’янської філології в Українському католицькому університеті ім. Святого Папи Климентія.

1972 року Василь Лев виходить на пенсію. Разом з дружиною вони знову переїхали до Нью-Йорка. З ними разом замешкала й Іванна Цісик, уже на той час вдова.

Згодом Василь Лев повністю присвятив свій час діяльності Наукового товариства ім. Шевченка.

17 січня 1984 року помирає дружина – Софія. Він глибоко переживає смерть дружини, з якою прожив 44 роки. Ця трагічна подія дуже вплинула на Василя Лева та помітно зменшила його творчо-дослідницьку працю. Відтепер він живе під опікою своєї доньки – Іванни Цісик.

23 березня 1991 року, за п’ять місяців до проголошення Україною незалежності, він помер. Його з почестями поховали поруч на українському католицькому цвинтарі у Fox Chase коло Філадельфії поруч із дружиною та Володимиром Цісиком (там пізніше знайде своє місце вічного спочинку й Іванна Цісик).

Оселя Василя та Софії Левів у Мерівуді (штат Пенсильванія) була базою українства в Америці. Батько постійно переповідав дітям (серед них і Квітці, для якої ріднішого дідуся не існувало) про Львів, про Карпати, якими мандрував у молодості, пильнував, аби знали українську мову і культуру.

«У ній поєдналися чотири дуже відомі родини: по матері – це рід Нагірних і Левів, а по батькові – Цісиків і Герасимовичів. Це були родини рафінованої інтелігенції. Частими гостями в їхньому домі були відомі поети, художники, музиканти: Іван Труш, Петро Холодний, Роман Купчинський, Святослав Гординський, з яким вони товаришували вже і в далекій Америці, Філарет Колесса, Іларіон Свєнціцький, Богдан Лепкий. Володимир Цісик та Іванна Лев обоє мали музичну освіту. Мама дуже гарно співала, і, мабуть, Квітка успадкувала її тембр і голос», – розповідала Марта Качмар-Цісик.

Загалом наскільки добре відомі предки Квітки Цісик по материнській лінії та лінії її вітчима, однак мало достовірного відомо не тільки про її предків по лінії батька, а навіть про родину самого батька. Брат прадіда Квітки, Олексія, був дідом Дарії – дружини ідеолога українського націоналізму Лева Ребета.

За переказами, походили Цісики із Закарпаття. А писались вони – Тисики, бо нібито їхні предки, які дали це прізвище, як стверджує Роман Горак, сплавляли ліс. А коли цієї праці не стало, пішли по світах і давно осіли в селі Різдвянах що біля Теребовлі (воєводство Тернопільське).

Уперше прізвище Цісик було занесене у метричну книгу села Різдвяни 24 січня 1793 року, коли у Матвія Цісика, власника земельної посілості, занесеної у Йосифінську метрику, і його дружини Параскеви Бейгер народилася донька, яка при хрещенні отримала ім’я Рафія. Про те, чи Матвій Цісик був предком Квітки Цісик, судити важко, але цілком можливо, адже дідусь Квітки Цісик, Олексій Цісик (батько Володимира), народився на тому ж таки обійсті в Різдвянах 25 березня 1865 року. Його батьком був Тимофій Цісик, син Івана Цісика та Анни Благітки, і був восьмим з дев’яти новонароджених дітей.

Батьки Володимира Цісика, Олекса (Олександр) Цісик та Марія Пеньковська (також народилася у Різдвянах у багатодітній родині Георгія Пеньковського та Тетяни Ворони), одружилися 17 червня 1894 року. «Марія Цісикова (моя бабуся) народилася 1870 року в родині Пеньковських (село Різдвяни, воєводство Тернопільське). Провадила мале господарство рільниче і виховувала діти. Померла в листопаді 1939 року. Похована на сільському цвинтарі в Лісках», – згадує донька Іванни Цісик Дарія Висоцька, яка живе у Варшаві.

Олекса та Марія Цісики у шлюбі мали восьмеро дітей: семеро синів і сестру Іванку (Івасю, як її називали в Лісках). Володимир, батько Квітки, з’явився на світ останнім.

Цісики надто вирізнялись з-поміж місцевих селян. Так, Тимофій Цісик прагнув дати своїм дітям належну освіту. По закінченні народної школи сина Олексу віддали у школу, що готувала залізничних охоронців. Серед вступників він вирізнявся кмітливістю, а також добрим фізичним розвитком. Після успішного закінчення школи він отримує посаду колійового кустоша (охоронця) на залізниці в Коршеві, на перегоні Станіслав—Коломия. В обов’язки кустоша входив контроль за станом залізничної колії та забезпечення надійного руху потягів. У той час робота на залізниці була досить добре оплачуваною, і Олексій Цісик, накопичивши трохи статків, вирішив продати свою частку поля в Різдвянах та придбати одну з таких неподалік Лісок. Близько 1900 року Олексій Цісик нарешті купує одну з таких ділянок. Про Олексія селяни подейкували, що він – майстер на всі руки, удався у свого татка Тимофія. Отож невдовзі біля Лісок виникло ціле господарство – оселя, хазяйські будівлі, садок, пасіка. «Про Цісиків у Лісках знали віддавна, – розповідає місцевий вчитель, краєзнавець і поет Ярослав Ясинський, він чи не найкраще вивчив рід Квітки і може цілком вважатися його літописцем. – У селі й тепер кажуть: Цісиків хутір, а по ягоди чи гриби – коло Цісика… Наразі залишився лише фундамент дідівської хати Цісиків. Вціліли величезні старі липи, які все пам’ятають, та ще фундамент».

Олекса Цісик був добрим бджолярем, мав поблизу величезну пасіку, обсаджену липами, окрім того, був чудовим стельмахом та кравцем. Він тримав «чєлєдників» (учнів): два роки вони працювали на майстра, а вже третій він їх навчав.

Усі Цісики були талановиті, особливо до музики. У них був чудовий слух та голос. Обдаровані діти Цісиків майже всі у майбутньому проявили себе в культурно-мистецькому та громадському житті: Евген, Зенон та Володимир стали відомими музикантами, Іванна працювала вчителькою в Польщі, була доброю скрипалькою. Найбільше в тій місцевості прославився син Микола – один із трьох найактивніших просвітників села, місцевий вчитель, керівник народного театру.

«Про Миколу Цісика мені розказувала колись моя мама. Він був головою «Просвіти» в нашому селі, керував народним театром, вчителював тут у місцевій школі», – розповідає місцевий вчитель, краєзнавець і поет Ярослав Ясинський.

Коли всі діти Олекси та Марії Цісиків порозліталися по світах, у хаті Цісиків у Лісках зі стареньким батьком залишився син Микола.

Марія Цісик померла незадовго перед тим, як обоє Цісиків – батько та син – були репресовані. Миколу репресували наприкінці 1939 року. Ярослав Ясинський пригадував: «Коли його просто посеред уроку арештували енкаведисти, усі діти плакали. Останніми словами Миколи Цісика до дітей були: «Будьте чемні, діти, гарно вчіться і любіть Україну». Вочевидь, його розстріляли в Дем’яновому Лазі… Старого Олексу Цісика, як «ворога народу», забрали восени 1940 року… З хати на підводу – і в Казахстан. Він уже навіть хату за собою не замкнув на ключ – не було для кого… Коли везли його через село, люди були на полі, й він ще їм рукою встиг махнути». Через три роки Олекса Цісик помер, похований у Казахстані.

У Лісках залишились тільки могили бабусі Квітки та одного із братів її батька, ще один похований у Коломиї.

Цісиків розкидало по світу. Єдина сестра Володимира Цісика, Іванна, виїхала з дочкою до Польщі. А частина родини Цісиків емігрувала до США, зокрема й Володимир Цісик. Там у нього й народились дві доньки – Марія та Квітка.

Про родину Цісиків донька одного із синів – Ізидора – Люба Павлик (США) у листі до поета і краєзнавця, громадського діяча та організатора літературно-мистецьких вечорів і фестивалів Ярослава Ясинського писала: «Я дуже добре пам’ятаю всіх моїх стрийків, братів мого батька, – окрім одного, який виїхав молодим до Аргентини. Найстарший був Евген Цісик – диригент Коломийського театру. Ізидор Цісик (мій батько) був головним бухгалтером на станції колійовій в Станіславові. Корнелько Цісик, маючи вісімнадцять років, виїхав до Аргентини. Микола Цісик, дуже добре пам’ятаю, мав улики, пчоли. Іванна Цісик – одинока сестра братів Цісиків, Зенон Цісик був знаний п’яніста. А наймолодший брат Цісиків – то був Володимир, якого ми всі кликали «Дзюньо». Знаний скрипаль – «Віртуозо». Стрийкова дружина називалася Іванка, – була родом зі Львова. Вони мали дві доньки: Марію і Квітку. Марія Цісик була піаністкою, навіть акомпанувала батькові на концерті тут, в Америці. На жаль, стрийко Дзюньо і його дружина, та Маруся і Квітка повмирали. Маруся лишила дві доньки і чоловіка, а Квітка – сина і чоловіка. Ще перед війною, я тоді мала сім років, все на Різдвяні свята приїжджали до Лісок. А з села колядники приходили з Вертепом найперше до Цісиків».