Читать книгу Скіфський скарб або загублене щастя - Игорь Тихоненко - Страница 2

Передмова.

Іван Шульга, козак завзятий,

Як одружитись забажав,

В такі пригоди неймовірні

Одразу з нічого й попав.

І скіфський скарб здобув для діла,

За наречену заплатить.

І скіфського царя дружину,

У чаклуна відбив за мить.

І щастя у руках було вже,

Ось одружився вже козак,

Але, як далі там все сталось,

Самі читайте, якось так.

Зміст

1. Відпустка

У серпні спека вгомонилась.

За літо духом вийшла вся.

Прийшла жадана прохолода,

Вже зранку й в вечері краса.

З походу козаки вернулись,

І по Січі пішла гульба.

Не гріх то, можна вже і чарку,

На відпочинку не біда.

Іван Шульга був хлопець добрий,

Козак відважний, хіть куди.

Хорунжого отримав нині,

Як врятував курінь з біди.

Волосся світле, як із льону.

А очі, мов ті волошки.

Як мірять росту не хватає

Двох метрів тільки два вершки.

Та й силу мав він немаленьку,

Підкову з легкістю згинав.

Одного разу повну діжку

Взяв, та і так собі, підняв.

Сам кошовий його відмітив,

Відпустку до зими аж дав.

Перед від’їздом міцно обняв,

І по-батьківські наказав:

Гуляй козаче, та недуже.

Люд православний захищай.

Не вір ні чорту, а ні бабам.

Про Бога теж не забувай.

Іван с повагою вклонився:

«Спасибі Батьку», – відповів.

Ще три рази перехрестився

І на коня гнідого сів.

Минув ворота і помчався.

Дорога курявой взялась.

За мить його уже й не видно.

Пилюка хмарой піднялась.

В степу гуляє вітер вільний.

Трави дурманить гіркота.

Краї у небі потонули.

Душа співає и літа.

В низині річка заблукала,

На сонці грається, блищить.

В Івана думка промайнула:

«От славне місце, тут би й жить.

Ловити рибу й полювати.

Поставить хату у саду.

Що треба ще, щоб щастя мати?

Так, закурити тютюну».

От мрії, дуже гарні речі.

Чи то вже є, чи ще нема.

Подумав тільки про що хочеш,

Й одразу тут тобі і на.

Іван днів з кілька добирався

До рідного свого села.

Спав крізь, і в полі, як прийдеться.

Як застигала ніч була.

Додому швидко йде дорога.

І кінь не скаче, а літа.

Димком в повітрі потягнуло,

А он і хати у Дніпра.

Село те звалось Вознесенське.

Бо кажуть там колись Андрій,

Апостол Божий, Світ покинув

Й завершив шлях там свій земний.

Чи правда то вже і не знаю.

Мовчать про те давні літа.

Та острів Хортиця є й досі.

Славетна Хортиці ота.

Дніпро там скали розтинають.

І він розлючений реве.

Водою острів омиває.

Багато див там різних є.

Ото і є, то Запоріжжя,

Бо за порогами Дніпра.

Отам й жила козацька воля,

Давно колись вона була.

Іван спинився на хвилинку,

Окинув оком навкруги.

«Як добре дома, – посміхнувся. —

Давно не приїздив сюди».

На небі зірка перша вийшла.

Одразу сірим стало все.

Пузатий місяць об’явився.

І ніч вже темряву несе.

А, от уже і рідна хата.

Іван з коня і пішки йде.

Та раптом наступив на щось він.

Незрозуміле і бліде.

Підняв, а то кінська підкова.

Взяв та і викинув в траву.

Шульга в прикмети мало вірив.

Хай то на щастя, чи біду.

«Гей, тату, маму, прокидайтесь, —

Гукав Іван біля хвіртка. —

Та відчиніть скоріш вже двері.

І де вона, засувка та?»

Хвилин за кілька мамин голос

Почувся в хаті: «Боже мій,

Та це ж Іван, дитина наша,

Та прокидайсь скоріш старий».

Одразу двері розчинились,

І сивий батько вийшов в двір.

Стоїть и дивиться на сина.

Сльоза йому збиває зір.

«Оце дитина, так дитина», —

Нарешті батько і сказав.

І дуже міцно, аж до хрусту,

Івана зразу так обняв.

Шульга побачив, мати сива

Вся стала. Що ж ідуть літа.

І батько теж вже постарішав,

Козацька виправка не та.

«От лишенько, задушиш хлопця,

Та відпусти вже, от біда, —

Схвильовано казала мати.

Приїхав, радість то яка».

Так довго втрьох вони стояли,

Обнявшись, доки через тин

До них сусіди погукали:

«Дивись, приїхав Шульгін син».

«Чого ж ми тут, пішли до хати, —

Отямившись, сказав Іван.

Проголодався, їсти хочу.

Вареників з’їм, хоч казан».

У хаті все, як і раніше.

В куту лампадка, образи.

Скрізь рушники, що вишивала

Ретельно мати до сльози.

І шабля батькова на місті

Висить ще, біля рушника.

Іван згадав, як батько каже:

«То є дружина козака».

Накрили стіл, вечерять сіли.

«Ну, що Іван, як на Січі? —

Питає батько, – є ще порох,

Не затупились ще шаблі?»

«Є батьку порох, є і шаблі.

Та тільки мало сенсу в тім.

Нема на Україні правди,

Так щоб прийшла у кожний дім».

Хитає тільки головою

Старий козак и говорить:

«Немає, бо старшина наша

Народ свій дурить і гнобить.

Позажеріли отамани,

Панами стали, як ляхи.

Уже на свій народ кайдани

Наділи, й садять у льохи.

Не віддадуть пани нам волю.

Віднімуть все, що тільки є.

Багато крові ще за правду

Народ український проллє».

Іван зітхнув, перехрестився,

Води напився і спитав:

«А що сусід наш Татаренко,

Дочку ще заміж не віддав?»

«Ти про Марію кажеш синку?

Та, ні, дівує. В нас бува.

А Татаренко став багатий.

І на селі він Голова.

Так що його вже й не об’їдеш,

Як на возу щоб і за раз.

Не пам’ятає, як зі мною

Він кіз в дитинстві разом пас.

Ну, ти лягай вже спати синку.

Вже ніч, втомився, мабуть, ти.

Відпочивай, нехай насняться

Тобі у дома добрі сни».

Як тільки батько захропіли.

І мати з ним на той же лад.

Іван тихесенько підвівся,

Швиденько вишмигнув у сад.

2. Побачення

В саду піщуга солов’їна

Терені розливає вже.

На небі місяць сріблом сяє.

Шепоче листя де ні де.

Іван пішов до того місця,

Де він з Марією завжди

Таємно від людей стрічався,

Щоб не судили на лади.

Чомусь він вірив, що дівчина

Обов’язково буде там.

Йому так серце підказало.

А в серці рідко є обман.

Ось і галявина, де вишні

По колу стали навкруги.

Нікого, сум стискає груди.

«Даремно я прийшов сюди».

Враз хтось обняв його за плечі.

І серце клокітом пішло.

Іван одразу повернувся.

Це щастя до нього прийшло.

Русяве лагідне волосся,

Немов ромашки на лугу.

Його п’янить і огортає.

Шепочуть губи щось йому.

Такий у щастя його вигляд,

Такий як є, як Бог послав.

Іван цілує сірі очі,

Давно він зустрічі чекав.

Марію міцно пригортає.

Цілує, радість так и рве.

Дівчина вії опустила.

Вся аж тремтить і ледь живе.

Коли напились насолоди,

То посідали на траву.

«Я знала, що до саду прийдеш.

Коли почула звістку ту».

«І я був певен, що застану

Тебе у нашому саду.

Чекав батьки, щоб полягали.

Не бачили, куди я йду.

Як ти живеш, моя кохана.

Сумую дуже по тобі.

Та службу просто так не кинеш.

Тримає міцно при собі».

Марія к хлопцю пригорнулась

І каже: «Дуже я ждала.

Вже думала, не дочекаюсь.

Біда до нас з тобой прийшла».

«Яка біда? – Захвилювався

Іван, почувши про таке, —

Ти може іншого кохаєш,

Кажи, що трапилось там ще?»

Марія аж уся здригнулась.

«От дурень, треба ж що утнув.

Та чи прийшла б я серед ночі,

Коли б другий у серці був».

«Тоді що сталось? Так кажи вже.

Терпіння краю вже дійшло».

«Тут багатій один із міста

До нас повадився в село.

На мене оком він накинув,

І з батьком щось там розмовляв.

Хвилююсь, щоб мене за нього

Мій батько заміж не віддав».

Іван на місті аж підскочив.

«Це що ж таке? А як же я?»

«Він багатій, кажу тобі я.

Ти бідний, радість ти моя.

А батько мій за гроші нині

Віддасть усе, що тільки є.

Я вже не знаю, що й робити.

Що скажеш, серденько моє?»

Іван всміхнувся, головою

Хитнув і каже: «Не біда.

Вже не такий я бідний, люба.

Хорунжий я, Душа моя.

До батько я твого із ранку

Прийду просити, щоб віддав

Тебе за мене. Не відмовить.

Що ж він ніколи не кохав».

«Ну, я пішла, – Марія каже, —

Вже свіжий вітерець дихнув.

Світає, треба повертатись».

Іван дівчину пригорнув.

Поцілував, і розійшлися

Вони до себе по хатах.

На небі зірки потьмяніли.

І стали схожі на комах.

3. Сватання

Як тільки сонце вперлось в небо

Маківкою із-за землі,

Іван постукав вже у двері

До Татаренко, Голови.

Андрій Татаренко був схожий

Як то і є на голову.

Кругленький, ростом так, не дуже.

Та й голову мав, як п’яту.

«Оце так гість зрання з’явився, —

Андрій Татаренко сказав, —

Ну, що ж, проходь, проходь до хати.

Сказати правду, не чекав.

Що, на побивку повернувся

До рідного свого села.

То діло добре, відпочити

Теж треба, підождуть діла».

Пройшли в світлицю і до столу

Присіли. Та Іван мовчить.

То Голова узявсь до діла.

«Так що у тебе?» – говорить.

«То вірно, нічого тягнути

Вола за хвіст, як справа є.

Хоча й не справа це, скоріше,

Таке прохання вже моє.

Благаю Вас уклінно батьку,

Віддати доньку за мене.

Я за дружину хочу взяти

Марію вашу ось і все».

Андрій нервово головою

З усмішкою так похитав.

Поправив вуса, подивився

Якось прискіпливо й сказав:

«Я чув, ти вже тепер хорунжий.

Це гарний чин, якщо це так.

Ти, мабуть, вже багатий нині,

А не простий якійсь козак».

«Що я хорунжий, то це вірно, —

Іван одразу відповів, —

Та тільки чин я цей недавно

Так, може, з місяць, получив.

Так що багатства ще не маю.

Не вспів нажити ще грошей.

Але Марію я кохаю,

Вона мене, то що ж іще?»

«Кохання, це звичайно добре.

Я пам’ятаю молодим…

Та тільки швидко це проходить,

Як вранці геть зникає дим.

Марія розцвіла, як квітка,

Як по весні вишневий сад.

Таку красуню взяти схоче

Любий, і дуже буде рад.

А якщо кине, не дай Боже.

І що тоді, кому вона

Зів’яла буде вже потрібна?

На це дурних уже нема».

«Щось не второпаю я Батьку,

До чого ваші ці слова.

Марію я клянусь, не кину.

Ось Вам в заклад Душа моя».

Татаренко ледь посміхнувся.

«Навіщо цей мені заклад.

Його ж на хліба не намажеш,

Та і в хазяйстві він не в лад.

От якби гроші в тебе були.

Ото вже діло, є про що

І говорити, тоді можна

Прийняти твоє сватовство.

Коли ти гроші за Марію

Мені даси, тоді завжди

Гарненько міркувати будеш,

Не кинеш навіть без краси».

Іван напружився на лавці,

І головою похитав.

«Так скільки ж грошей дати треба? —

Крізь зуби Голову спитав.

Потилицю Андрій почухав,

Плечами двинув і сказав:

«Та тисячу, так небагато,

Я золотими б і узяв».

Іван на лавці аж підскочив.

Мовчить, насупився, як ніч.

«Таких грошей нема у мене.

Хоч голову рубайте з пліч».

«Та що таке ти кажеш, хлопче?

Твоя навіщо голова.

За неї не дадуть на ринку

І мідяного п’ятака.

Звиняй Іван, та я не можу

Весь день з тобою говорить.

Я Голова, діла у мене,

За мене нікому робить.

На мене ти не ображайся.

Іди додому, не журись.

Грошей дістанеш, повертайся.

Та тільки довго не барись».

4. Дурні думки

Хорунжий йшов, людей не бачив.

І білий світ йому, як ніч.

А голова, немов колода,

Важка і валиться зі пліч.

Додому він не повернувся,

А опинився у саду.

Там де зустрів Марію вчора,

Там де почув він про біду.

«От чортів син чого удумав, —

Із люттю в голос міркував, —

Щоб тисячу йому червонців,

З кишені вийняв і поклав.

Та де ж я стільки взяти зможу?

Стільки не коштує й село.

Це все одне, що гору рушить.

Щоб лихо старого взяло».

«Ну, що Іван ходив до тата? —

Почувся голос позаду.

Шульга здригнувся,

То Марія теж опинилася в саду.

«Ходив, ходив», – крізь зуби ледве

Іван процідив ці слова.

«І що сказав тобі мій батько?

Я дома з ранку не була».

«Сказав таке, що повторити,

Не зможу зразу, душить лють.

Щоб слів дурних не говорити,

Він хоче грошей, в тому суть».

«Як грошей, він що з глузду з’їхав?

Та ти кажи вже, не барись.

І скільки ж це йому потрібно?

Ніби татарин він якійсь».

«Татарин кажеш, хто ж то знає.

Все може бути серед нас.

І прізвище у нього схоже,

До цього діла то якраз».

«Ну, ти Іван не дуже, тихше.

Не забувай про те, що я

Татаренко теж називаюсь.

А батько це рідня моя».

«То так, та стільки де ж візьму я?

Аж тисячу він забажав.

Не сріблом, золотом він хоче.

Щоб чорт його із ними взяв».

Марія завмерла і очі

Потупила, стоїть, мовчить.

Зітхнула тяжко і сказала:

«Лишилось віку вкоротить».

«Ти що таке Марія кажеш?

Це гріх великий, і чому

Ти в голову взяла таке вже.

Ніяк цього я не збагну».

Марія к хлопцю пригорнулась.

З щоки відкинула сльозу.

«Бо жити без тебе не зможу,

А проти батька не піду».

«Із голови дурню цю викинь, —