Читать книгу Фауст - Иоганн Вольфганг фон Гёте - Страница 4

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, —

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, —

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв'язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?

О мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках

Небесний світ – і той зачах![9]

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

Їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе – тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів віщий твір

Тобі відкриє таїну[10].

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в'єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя

І невмируща юність розлилася…

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути[12],

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!»

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,

І небо, й землю – все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп'янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе!

Нахмарило кругом —

І місяць заховавсь,

І лампа згасла!

В імлі встає над головою

Червона зáграва…

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув

І владно тягне…

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав навік я серце й душу,

Нехай і вмру – тебе побачить мушу!

Хто зве мене?

Лице страшне!

Ти притягнув мене так владно,

З моєї сфери пивши жадно,

І ось…

Жахаєш ти мене!

Благав ти ревно і незмінно

Побачити вид мій, почути мою річ;

Вразив мене відчайний клич, —

Ось я… То чом же, надлюдино,

Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?

Де велет сміливий, що світ в собі створив,

Носив, плекав; що помисли жили в нім

Із духами у всьому стати рівним?

Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,

Нестримано до мене поривавсь?

І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий!

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

В життя потоках, у морі дій

В'юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе[13], —

Я тчу на грімкому верстаті часý

Богам на одіння живую красу.

По всьому світу ти снуєш,

Діяльний дух, як я близький до тебе!

Близький до того, що збагнеш,

А не до мене!

Не до тебе?

А до кого ж?

Я, подоба Божа,

І не близький до тебе!

О смерть гірка!

Це йде мій помічник[14],

Докучливий сухий влазлúвець!

І щастя обернулось внівець,

І привид вимріяний зник!

Даруйте, ви декламували;

Це з грецької трагедії, мабуть?

Це вміння має значення чимале,

І я б хотів його здобуть.

Чував я, що й священик-казнодія

Повчитись часом може в лицедія.

Так, якщо й сам священик – лицедій;

Немало є між них такого крою.

Ох! Ми живем здебільша самотою

І бачим світ хіба у день святний,

Немов крізь телескоп, лише здалека;

І вчить людей казанням – річ нелегка.

Без почуття й мистецтво все даремне,

Коли ж говорить з вас душа,

То слово щире і буремне

Усі людські серця зруша.

А ви?.. Сидіть та компонуйте

З чужих об'їдків розмазню,

Та в попілець ретельно дуйте —

Ачей здобудете вогню!

Як вам це всмак, то дýрні й діти

З вас подивують інший раз;

Але шкода серцями володіти,

Коли немає серця в вас.

Та красномовство все ж нам не байдуже,

А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Шукай заслуги не в словах,

Не шийся в галасливі блазні!

Як розум є в твоїх речах,

То будуть без окрас виразні,

Бо для правдивих мудреців

Не треба вишуканих слів.

Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,

Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —

То вітер лиш, що десь між верховіть

Сухим осіннім листям шарудить.

Ох, довгий лан знання,

А ми недовговічні!

Всі досліди мої критичні

Не раз ця думка зупиня.

Як важко досвіду набратись,

Щоб до самих джерел дістатись!

А там, дивись, на півшляху

Спіткаєш нагло смерть лиху.

Пергаменом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

Пробачте, нам приємно завше

Побачить, дух часів прослідкувавши,

Які колись думки у мудреців були

І як далеко ми тепер вперед пішли.

Авжеж далеко, аж до зір!

В часи минулі не сяга наш зір:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти «дух часів», —

В тім лиш відбиток духу письмаків,

По суті, можем помічать ми.

Та писанина – то якесь страхіття,

Поглянувши, світ зá очі б тікав:

То – купа сміття, звалище лахміття,

А в кращім разі – фарс з життя держав,

Повчальними прикрашений думками,

Банальними, як у ляльковій драмі.

А світ? А людський ум і почуття?

Пізнати їх усякий з нас бажає.

А що ж «пізнати» означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх…

Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

Бо вже, дивіться, пізня ніч.

А я ладен і цілу ніч не спати,

Аби вести із вами вчену річ.

Дозвольте й завтра, в великоднє свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук – і знаю вже багато,

Але хотів би знати все.

Іще його не зрадила надія;

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв'яка,

То, дурень, і тому радіє…

Як міг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духів рій таємний?

Та дякую тобі я на цей раз,

Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!

Ти з пут відчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видіння те було таке грізне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже зирнув у істини свічадо

І поринув у вічне сяйво радо,

Земного збувшися єства;

Я був уже, мов світлий херувим,

Спроможний всю природу обійняти,

У насолоді творчій богувати;

За це зухвальство я діждавсь одплати,

Упавши в прах під словом громовим…

Мені з тобою не дано зрівнятись,

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати – снаги не стало в нім.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихідь.

Куди ж іти? Чого тікати?

Чи відректись від давніх мрій?

Своїми вчинками ми ставимо завади

Собі в дорозі життьовій!

На всі високі духу поривання

Матерія лягає тягарем,

І, благ земних досягши обладання,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, і пориви натхненні

Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,

Об вічності черкаючися грані,

Та розмах той повужчає зарані

В мутному вирі часових незгод.

Вгніздиться в серці глибоко турбота

І невсипущая скорбота,

Прогонять радощі, захмарять супокій,

Приймаючи щоразу вид новий:

То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,

Вода, вогонь, отрута, ніж;

Нема загрози – а дрижиш,

Нічого не згубив – а мусиш щось жаліти…

Не рівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,

Що вплаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць

Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць

Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Пощо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь страждав,

А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,

До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі…

Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —

Та ви мені замка не відімкнули…

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

І що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Ось інструмент ще батьківського вжитку,

До нього я ні разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармує без пожитку,

Від каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,

Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!

Що від батьків у спадок ти дістав,

Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.

Що без пожитку нам – то тягар зайвих справ,

А користь вся у тім, що хвиля може дати.

Та що там із кутка так вабить, ловить очі?

Чи в пляшечці тій криється магніт?

Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі

Проміння місячне, пробивши хащу віт.

Привіт тобі, фіале мій єдиний,

Утілення умілости людини,

Побожно я на стіл тебе здійму.

Вмістилище лагідних струй дрімотних,

Виталище витворних сил мертвотних,

Вслужи як слід господарю свойму.

Дивлюсь на тебе – і страждання глухне,

Візьмусь за тебе – поривання вщухне,

Вгамується в душі бажань прибій;

До ніг мені безкрає, світле море

Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

І вдалині засяє день новий.

Ось близиться вогненна колісниця

На легких крилах! Вже готовий я

Новим шляхом в ефірний безмір звиться

До вищих сфер, де чистий чин сія.

Божиста розкіш, вічне раювання!

Чи ж варт його така гробача слизь?

Так, від земного сонця без вагання,

Без жалкування відвернись!..

Дерзни вступити самохіть до брами,

Якої всяк уникнути б волів;

Ти мусиш зараз довести ділами,

Що честь людей – не менш, як міць богів;

Перед хмурнúм проваллям не дрижати,

Що в нім фантазія до мук нас прирекла,

До того входу прямувати,

Що поза ним пекельний вир пала;

На крок рішучий мужности здобутись,

Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.

Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;

Залежався ти в цьому футляреві,

Давно вже я про тебе й не гадав!

Ти вигравав ще на дідівських святах

І звеселяв гостей понуркуватих,

Коли між них ти за столом кружляв.

Твій штучний карб аж очі в себе брав:

Усі той карб у віршах толкували,

А потім враз свій трунок випивали, —

Я не забув і досі тих забав…

Та не мінятимусь з сусідами тобою,

Не мудруватиму над хитрою різьбою,

Бо іншого пиття собі надбав.

В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,

Що я обрав на цей бенкет прощальний;

В останній раз, самотній і печальний,

Вітаю ранок я, що тайно засвітав!

Христос воскрес!

Мир вам, оплутані

Згубними, лютими,

Грішними путами,

Мир вам з небес!

Що то за гомін, що за світлий дзвін

Від уст відводить чашу ненадпиту?

То дзвонів гук; чи не вістує він

День Великодній змученому світу?

Ви, хори, почали уже той втішний спів,

Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів

Потвердженням Нового Заповіту?

Миром пашистим

Ми полили його,

Саваном чистим

Ми повили його;

В гріб положили

Тіло його святе…

Як же з могили

Зник ти, Христе?

Христос воскрес!

Радуйтесь, смирнії,

Серцем покірнії,

В іспитах вірнії, —

Ви спасетесь!

Небесна вість любові й миру,

За чим прийшла в оселю сіру?

Лети туди, де є лагідні почуття.

Я чую вість, але утратив віру[15].

А чудо – віри вкохане дитя.

У сфери ті, звідкіль той спів лунає,

Мені заказано політ;

Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,

І знов мене він до життя вертає.

Колись, було, в суботній тишині

Небес цілунок мариться мені,

І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,

І я горю в екстазі молитовнім;

І йду, було, у поле, в ліс,

У тузі солодко-бентежній,

І розливаюсь морем сліз,

І світ встає в мені безмежний!

Так згадую я час дитячих забавóк

І щастя свят весни, свобідне і безкрає,

І спогад любий цей мене вже не пускає

Зробить останній, грізний крок.

Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!

Сльоза біжить… О земле, знову твій я!

Землю покинув він,

Вставши із тліні,

Вгору полинув він

В слави промінні.

Він в небесах ясних,

Там йому стать, радіть;

Ми ж на путях земних,

Тут нам страждать, терпіть.

Ти нас залишив,

Вчителю, ми скорбим:

Ти нас не втішив

Щастям твоїм!

Христос воскрес,

Смертію смерть зборов!

Вільний від зла оков,

Рад мир увесь!

Хто його чтитиме

Тим, що чинитиме:

Ближніх любитиме,

Благо творитиме,

Тайну віститиме, —

З тим буде Божий Син,

З тим буде він!

Із нами хочете? Ходім!

Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.

А ми до млину водяного.

Я раджу вам до Доброї Води.

Коли ж негарна там дорога!

А ти?

Куди вони, і я туди.

Ходім у слободу, там гулянки на диво,

Дівчата гарні, і незгірше пиво,

І хлопці б'ючі, хоч куди.

Диви, яка палка натура!

Чи втретє засвербіла шкура?

Ти не заманиш більш мене туди.

Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.

Та він десь тут, ходім до тих осокорин.

Мені нема з того корúсті,

Бо ж горнеться до тебе він,

З тобою тільки і танцює…

Мене те щастя не хвилює!

Та він там буде не один,

Казав, що прийде і блондин.

Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!

Гайда слідом, підчепим хто яку.

Хмільного пива дзбан, кріпкий тютюн до люльки

Та дівка при бокý – оце нам до смаку.

Нівроку, хлопці дженджуристі,

Та легковажні, просто жах:

Де б погулять в пристойнім товаристві —

Так ні, побігли по дівкáх.

Стривай, ще дві ідуть за нами,

Дівчата ладні, чепурні;

Одна – моя сусідка саме,

І страх до любості мені.

Дивись, як ніжками дрібочуть,

Напевно, нас догнати хочуть.

Ні, пане-брате! Щó нам чепурні!

Біжім, не даймо зникнуть дичині.

Ті рученьки, що в будень працю люблять,

В недільний день найкраще приголублять.

Ні, новий бургомістр не радує мене,

Як на посаду став, так зразу кирпу гне!

А місту з нього мало послуг, —

Що день, то гірше справи йдуть,

Що час, то збільшується послух,

Що раз, то більше з нас деруть.

Пани кохані, любі пáні,

Мої рум'яні, пишно вбрані!

Учуйте голос слізний мій,

Запоможіть в нужді гіркій!

Нехай недарма буду грати!

Блаженний той, хто може дати…

Хай ради празника і ми

Повеселимся між людьми.

Люблю я над усе в неділю а чи в свято

Послухати про війни та бої;

В Туреччині, – десь є такі краї, —

Народи ріжуться завзято.

Стоїш собі із кухлем край вікна,

А по ріці човни проходять рівномірно;

Так весело святковий день мина,

І йдеш додому тихо й мирно.

Еге ж, сусіде, й я за те,

Хай б'ються там собі на лихо,

Хай світ перевертом іде,

Аби у нас було все тихо.

Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!

У вас не закохатись годі!

Бабуся стане вам в пригоді —

Чи ворожить, чи вилити пристріт.

Не йди, Аґато, до старої відьми,

Не станем тут із нею говорить ми;

Та, знаєш, в неї в новорічну ніч

Я судженого бачила навіч.

Та і мені вона гадала,

Його в кришталі показала:

Військовий, смілий, гарний на виду, —

Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.

Кріпкії зáмки —

Мури зубчаті,

Пишні дівчата,

Ще й гордуваті —

Здобич солдата!

Красна в нас плата

За смíливий труд!

Завше ми радо

Йдем за трубою,

Як до утіхи,

Так і до бою.

Любо нам жити,

Мило нам битись,

Замки й дівчата

Мусять скоритись.

Красна в нас плата

За сміливий труд!

Візьмуть солдати

Й далі ідуть.

Від криги звільнив закуті хвилі

Ясної весни животворний зір;

Полів зеленіє весела шир;

Стара зима у люті безсилій.

Втекла до схову суворих гір

І посилає подеколи звідти

Зернистого снігу спізнілу стягу,

Що зникне вмить на зеленім лугу,

Бо білого сонце не хоче терпіти;

Всюди буяє ріст і цвітіння,

Все одягає барвне одіння,

І як немає квіток ще тут,

То їх замінює вбраний люд.

З гірки цієї обернися

І на місто подивися:

Як із темрявих воріт

Весело висипав люд, мов цвіт.

Сонце всіх їх радо віта:

Це ж бо день воскресіння Христа,

Та й самі вони з мертвих встали,

Вийшли з тісних, ядушних домів,

Кинули темні горища й підвали,

Стіни гнітючі майстерень, цехів,

Вирвались з вулиць щемких оков,

Із святобливого смерку церков —

Вийшли всі до світла яснóго!

Глянь-бо, глянь, народу якого

Розійшлось по садах, по полях,

А ріка тече розлого,

Вся в веселих, рухливих човнах.

Од берега, до краю повен,

Одчалює останній човен;

Навіть з далекої гори

Убрань мигочуть кольорú…

А он – селян святкові зграї,

Тут люди раді, як у раї,

І скрізь один лунає крик:

Ось тут я справді чоловік!

Шановний докторе, із вами

Приємно й корисно пройтись;

А сам би я не зміг гулять між мугирями,

Бо грубости я не виношу скрізь.

Цей крик і зик, скрипки, скраклі

Для мене зроду ненависні:

Так репетують, мов їх гонять духи злі,

І це в них гра, і це в них пісня!

Ой пастушок прибравсь в танок,

На жупанку – стрічок, квіток —

Як мак той, процвітає…

Під липою гульня вже йде,

І всі танцюють, аж гуде —

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає.

Ось пастушок прискорив крок,

Та шусть в гурток, та до дівок,

І вже одну штовхає…

Та обертається мерщій:

«Агій, дурний, який швидкий —

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Звичáю мов не знає!»

Та пастушок її в кружок,

Направо стриб, наліво скок —

Плахіття тільки має!

Розчервонілись – аж горять,

Втомились – сіли спочивать,

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Він дівку підмовляє.

«Ой пастушок, голубчичок!

Слова ж твої, як той медок,

А не зведеш, буває?»

А він її у гай веде,

З-під липи ж їм танець гуде —

Гей, гоп! Гей, гуп!

Топо-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає…

А, пане докторе, гаразд,

Що й ви між нас у день оцей:

Такий учений чоловік,

А не цураєтесь людей!

За це ж найкращий кухоль вам,

Хоч покуштуйте наших вин, —

Пиття вам згагу прожене;

І, скільки в кухлі є краплин,

Бажаю я, щоб стільки днів

Вам Бог до віку приложив.

За ласку дяку віддаю

І за здоров'я ваше п'ю.

Еге ж, гаразд, що ви до нас

У цей веселий день прийшли;

Та ви і в інший, гірший час

До нас прихильними були.

Чимало є між нас таких,

Що ваш покійний панотець

Одзволив з пазурів чуми,

Поклавши пошесті кінець.

А ви, ще парубком, із ним

З села ходили до села

Між хворих, чумних мертвяків —

Не брала вас недуга зла.

Випробувань скінчився час:

Спасителя Спаситель спас.

Хай Бог пошле вам довгий вік,

Учений муж, наш рятівник!

Моліть того, хто боре зле,

Спасати вчить, спасіння шле.

Народна шана, о великий муже,

Тебе, напевне, схвилювала дуже.

Щасливий той, хто весь свій хист

Оберне на таку корúсть!

Показує на тебе батько сину,

Юрба навкруг хвилює без упину,

Застиг скрипаль і танцюрист.

Ти йдеш, і всі стоять рядами,

Шапкуючи, прохід дають:

Ще мить – і всі навколішки впадуть,

Немов перед священними дарами!

Пройдім туди ще декілька ступнів

Та й сядемо на камені спочити.

Не раз я тут у роздумі сидів,

Від молитов і посту хоровитий,

І, уповавши на Творця,

Ридав, зітхав, ламав я руки,

Благав страшній чумі кінця,

Визволу від тяжкої муки.

Хвала юрби звучить мені як глум,

І скільки вже я передумав дум

Про те, що ми, невдахи бідні,

І батько, й син – похвал не гідні!

Мій батько, чесний, скромний трудівник,

Над тайнами природи бивсь весь вік

Ретельно, ревно і невтомно,

Але якось головоломно[18].

У чорній кухні він сидів,

Замкнувшись із гуртком адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовний еліксир варив.

З незгідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто – питать шкода.

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

Убивцям чую похвали.

Навіщо вам про те журитись?

Хіба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителі в свій час?

Коли ти хлопцем батька поважаєш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаєш,

То син твій зможе більше досягти.

Блаженний той, хто ще надію має

На світ зірнуть із цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо – з того пуття немає.

Та годі, годі сумувать

Такої гарної години!

Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

Окучерявлені хатини…

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.

Коли б дались мені могутні крила,

Летів би я за сонцем повсякчас,

Глядів би я на світ просторий

У променистім сповитті,

На тихі падоли, на жевріючі гори,

На сріберні струмки і ріки золоті…

Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

Мене б у льоті не могли спинить,

І ось уже внизу леліє море,

Ваблива, лагідна блакить…

Не видно вже божистого світила,

А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною – небо, піді мною – хвилі…

Це мрія, сон, а день уже погас…

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тілесно ми безкрилі?

Та хто не марив, хто не снив

Злетіти вúсоко-висóко,

Почувши жайворонка спів,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землі

Орел шугає попід тучі,

Як понад море й гори-кручі

Летять додому журавлі?!

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всі поля й ліси;

Пташині крила – то мені до лиха;

Книжки, книжки читати – от де втіха,

Немає в світі кращої краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрівають серце і думки,

А розгорну пергамени шумкі —

То й небо те, здається, тут, зі мною.

Тобі одна знайома путь,

А я – стою на роздорожжі…

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі – і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

Не викликай тих духів навісних,

Що в мареві над нами в'ються роєм:

Даремно людям ждать добра від них,

Вони приносять звідусюди зло їм.

Із півночі кусливі духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостренні,

Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легені,

Із півдня, із розпечених пустинь

Спекотою палючою діймають,

Із заходу не прохолодну тінь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.

Лиш позови – вони з'являються на клич

Готові враз на згубу і на шкоду,

Та, хоч і ангельська в них річ,

Вони диявольського роду,

Але ходім! Уже зовсім стемніло,

Холодна мла полями залягла;

Кортить увечері до хатнього тепла!

Та що ж ти став і дивишся здуміло,

Мов поночі побачив дивне щось?

Собака чорний он там по ріллі блукає.

Та бачу й я – нічого в тім немає.

Ану пригляньсь, на що воно здалось?

То, мабуть, пудель, що шукає

Свого хазяїна сліди.

А глянь, як він спіралями кружляє,

Зближаючись щораз до нас сюди!

За ним слідком у грі витворній

Мигочуть іскри голубі…

Та що це ви? Там просто пудель чорний,

А інше все примарилось тобі.

Мені здається, ніби він проводить

Чаклунський круг навколо наших ніг.

Дивись, як сторожко й непевно він підходить —

Замість хазяїна він двох чужих настиг.

Все вужче коло, вже він близько!

Ну от, дивись, звичайне псисько,

Гарчить, то знітиться увесь,

Хвостом виляє – звісно, пес.

До мене, цуцику! На, на!

Ця псина, бач, яка чудна!

Як станеш ти – й вона тут стане,

Гукнеш – одразу прибіжить,

Загубиш щось – то найде вмить,

Ціпка тобі з води дістане.

Ти правду кажеш, духа тут нема;

В цьому собаці – виучка сама.

І мудреця, буває навіть,

Такий собака зацікавить;

Твоєї ласки сповна заслужив

Годованець веселих школярів.

Покинув я поля і луки,

Що у нічнім тумані сплять,

Ущухли в грудях люті муки,

І буйні пориви мовчать.

Душа стражденна просвітліла —

Благословен просвіток цей!

І знову в ній заговорила

Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

Чом ти там на порозі гарчиш?

Ляж біля печі, треба зігріться…

Ось нá подушку, та мовчи ж!

Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

Тепер попав до мене в гості,

Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній

Знов світло лампи спалахне,

В моїй душі, добром натхненній,

Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

І знову, знов я зношу мислі

До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання

Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками святими.

Таж нам відоме людське глузування

З високого всьóго,

З того, що в ньому не тямлять нічого;

Осміюють вони прекрасне все;

І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую…

Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною…

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись,

Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

Відкрию Нóвий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову,

Заглиблю в нього пильний зір

І цей священний первотвір

Перекладу на милу рідну мову.

Написано: «Було в почині   С л о в о!»[20]

А може, переклав я зразу помилково?

Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить.

Написано: «Була в почині   М и с л ь!»

Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

А може, так: «Була в почині   С и л а!»

Пишу – і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув…

Та світ свінув – не зрадила надія,

І я пишу: «Була в почині   Д і я!»

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити

І скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімнати

Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг:

Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира —

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостúв!

Пекельне кодло розженем

Ми Соломоновим ключем[21].

Одного уже зловили —

Обережно, браття миле!

Як в капкан хитрий лис,

Втрапив в пастку хижий біс.

Тільки глядіть!

Підлетіть та заграйте,

Все змішайте

І звільніть його, звільніть!

Якщо ми зможем —

Йому поможем;

Він нашій породі

Теж стане в пригоді.

Я звіра чарами зв'яжу,

Замову Чотирьох скажу[22]:

Саламандро, блищи,

Ундіно, течи,

Сільфідо, подуй,

Кобольде, працюй!

Той, хто не знає,

Щó в кожній стихії

Силу становить —

Той не здолає

Добрі й лихії

Духи замовить.

В огні розвійся,

Саламандро!

В воді розлийся,

Ундіно!

Блисни в повітрі промінно,

Сільфідо!

Дай дому поміч незмінно,

Incubus! Incubus!

Вийди, я тебе не боюсь!

Ось всі Чотири —

Нема їх в звірі…

Лежить і вищиривсь, бридкий;

Його не зрушив поклик мій!

Та я ще нóву

Вживу замову.

Ти, може статься,

Пекельного роду?

Глянь на цей знак![23]

Його бояться

Всі ваші зроду.

Чому ж це ти наїживсь так?

Виплід триклятий!

Вмієш читати

Ім'я несказанного,

Чудом зачатого,

За нас розп'ятого,

В віках осіянного?

Де ж він? За піччю он,

І вже вироста, як слон,

Заповнює весь покій,

Хоче узятись туманом…

Спускайся униз мерщій!

Падай ниць перед паном!

Бачиш, мої не марні [у виданні Фоліо 2003 р. – «марнії»] погрози,

Спалять тебе святії грози!

Не змушуй же

Вогонь троїстий лити![24]

Не змушуй же

Щонайсильніших чар ужити!

Що тут за шум? Чим можу вам служити?

Так ось хто в пуделі сидів!

Мандрований схоласт[25]! Оце так насмішив!

Вітаю вас, великовчений муже!

Од ваших чарів впрів я дуже.

Як звешся ти?

                      Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Таких, як ти, відома суть —

Аж світиться крізь пóкрив назви;

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.

Ну, добре, хто ж ти є?

                               Я – тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Я – заперечення усьóго!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом, —

Ото моя стихія рідна.

Ти кажеш, що ти – часть, а сам з'явивсь цілком.

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світкóм

Себе вважаєте за цілість.

Я ж – часть од часті лиш, що перше всім була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому

З одвічних володінь прогнати матір-тьму.

Та це йому не вдасться – шкода сил,

Воно навік приковане до тіл:

Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,

Тілами лиш спиняється в ході,

А пропадуть [у виданні Фоліо 2003 р. – «згинуть»] ті тіла – тоді

Й воно разóм з тілами згасне.

А, ось до чого ти згодивсь!

Велике знищить – неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Ніщо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався:

Проти пожеж, потопів, бур

Земля стоїть собі, як мур!

Людське й звірине кодло теж набридло:

Як можна так поводитися підло?

Вже я їх бив, губив – і знов,

Дивись, шумує свіжа кров.

І скрізь таке, хоч бийся в груди —

В землі, в воді, в повітрі, – всюди

Мільйони родяться життів,

В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…

Остався б я, напевне, ні при чому,

Коли б огонь служить не захотів.

На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку смертно-зледенілу

Даремно, грузячи [у виданні Фоліо 2003 р. – «грозячи»], підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!

Та я вже й сам був поривався;

Про це ще поговорим ми.

А зараз можна мені вийти?

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!

Тепер уже знайомі ми:

Заходь до мене, як захочеш,

Вікном – вікном, дверми – дверми,

Та й через комин ти проскочиш.

Ну, [у виданні Фоліо 2003 р. – «Та»] так-то так! А звідси вийти як?

Завадою постане під ногами

Біля порога тайний знак.

А! Ти злякався пентаграми[26],

Що має силу над чортами?

Пекельнику, як ти сюди пробравсь?

І як це дух такий попавсь?

А придивись до неї пильно, —

Вона накреслена нещільно:

Не вийшов трохи крайній кут.

Випадок добре постарався!

Так ти тепер в неволі тут?

Оце не ждав, не сподівався!

Коли сюди я вскочив псом,

Я не помітив знаку того, —

А [у виданні Фоліо 2003 р. – «І»] чорту вийти вже незмога.

А чом не вилізти вікном?

Та звичка в нас така вже здавна повелась:

Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,

Але кудою вліз, тудою і вилазь.

То в пеклі теж свої закони?

Чудова річ! То з вами можна й пакт

Надійний підписати, безумовно?

Як хто формальний укладе контракт,

Обіцяне завжди одержить спóвна.

Колись питання це складне

Ми обговорим неодмінно.

Ну, а тепер пусти мене,

Прошу тебе, прошу уклінно.

Та ще хвилиночку пожди,

Скажи мені хорошу казку!

Та це ми встигнемо завжди.

Пусти мене, зроби цю ласку!

Чи я шукав тебе, скажи?

Ти ж сам попавсь мені на щастя.

Хто чорта вловить, то держи,

Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.

Гаразд, на все я пристаю,

Як хочеш, я лишусь з тобою,

Але дозволь фантазію твою

Потішити мого мистецтва грою.

Роби що хоч, але гляди,

Щоб не було в тій грі нуди.

Твої чуття за цю часину

Зазнають більше втіх, мій сину,

Ніж в цілий рік сіреньких днів.

Ти вбачиш любосну картину,

Ти вчуєш духів ніжний спів, —

І це не буде лиш маною:

Відчуєш ти амброзій пах

І смак нектару на устах,

Торкнешся щастя ти рукою.

А збори скорі будуть в нас:

Весь гурт наш тут; почнімо враз!

Щезніть, зникайте,

Темні склепіння!

Дивно привітне,

Ніжно-блакитне

Небо, сіяй!

Геть розпливайтесь,

Чорнії тучі,

Ви ж розгоряйтесь,

Зорі блискучі,

Сонце, заграй!

Діти небесні —

Духи чудесні,

Ласку несучи,

Тут пролітають,

Трепет жагучий

Скрізь викликають;

Звинні їх тіні

В барв мерехтінні

Землю вкривають

Там, де в альтанах

Пари коханих

В пристраснім млінні

Душі зливають.

Зелено пишні

Лози буяють,

Грона розкішні

Тяжко звисають,

І винотоки

Винні потоки,

Пінні й шумливі,

З них вигнітають.

В радісній зливі

З гір, маєм критих,

По самоцвітах

Струмні ті ллються,

Поки зійдуться

В ріки глибокі,

Плеса широкі.

Любить там птиця

Солодко впиться

Й далі помчати

Десь над чудовий

Острів казковий

Сонце стрічати.

Чуєш, у лузі

Спів там лунає?

Бачиш, у крузі

Танець буяє?

Всюди тут воля,

Всім тут роздолля:

Ті поп'ялися

По верховині,

Ті розплилися

В óзера сині,

Інший ширяє

В небо безкрає,

В далі прозорі,

Звідки ллють зорі

Щастя жагу.

Заснув! Гаразд, мої хлоп'ята чулі!

Чудово ви співали люлі-люлі;

За цей концерт я не лишусь в боргу.

Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!

Ще більш його маною оповийте,

Ще глибш його занурте в море мар!

Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,

Розбить накреслений цей чар.

От і пацюк вродивсь одразу —

Шмигнув до ніг і жде наказу.

Володар всіх щурів, мишей,

Жаб, мух, комах, блощиць, вошей[27]

Тобі наказує підлізти

І на порозі знак прогризти

Там, де оливи він полив, —

За діло ж, ну, без зайвих слів!

Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?

Я через неї тут сидіти маю;

Гризни! Ще раз, і всьому край! —

Ну, Фаусте, спи і поки що бувай!

Це що ж, я знов в оману дався?

Знов духів рій без сліду зник,

Почезла чортова мана вся,

Та й пудель теж кудись утік!

Хто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?

Це я.

Заходь!

Хто хоче, тричі просить.

Заходь же!

От за це люблю;

Дійдем до злагоди ми духом.

Дивись, яким прийшов я зухом:

В червець убрався, в блаватас[29],

Плащем обвинувся єдвабним,

Вдяг капелюх з пером привабним

Ще й шпагу замашну припас.

Послухай дружньої поради,

Вдягни й собі такі наряди,

Покинь нікчемні заняття, —

Узнаєш, що таке життя.

Шкода мені в ті шати убиратись,

Турбот життя й на них лежить печать.

Я застарий, щоб тільки гратись,

Замолодий, щоб не бажать.

Чого ж мені од світу ждати?

І що той світ спроможний дати?

Страждай, терпи! Терпи, страждай! —

Цей спів я чую щохвилини,

І щогодини, і щоднини

Усе життя – із краю в край.

Прокинуся уранці – і тривога,

Печаль гірка мене уже тіснить,

Що весь цей день не дасть мені здійснить

Ні одного бажання, ні однóго…

Найменший проблиск щастя враз

Від злої критики погасне,

Зникає видиво прекрасне

За тисяччю гидких гримас…

Нічною зрадною добою

Я в ліжко з острахом іду —

І тут мені нема спокою

Од снів, що сняться на біду.

А Бог той, що живе в мені

І сили збуджує духовні,

Громадить їх бентежно в глибині,

Та вийти не дає назовні.

Онавіснів мені тягар буття —

Я кличу смерть, ненавиджу життя.

Та хто ж бажає смерти прибуття?

Блаженний той, кому у сяйві слави

Вона чоло у лавр зав'є кривавий,

Кого знайде серед гулянки

В обіймах дівчини-коханки.

Чому не вмер я в захваті в ту мить,

Як Дух Землі мені явився!

І все ж таки якогось трунку спить

Ти тої ночі не рішився.

Як бачиться, ти ладний шпигувать.

Хоч не всевіда я, а дещо можу знать.

Тоді від пориву страшного

Спинив мене знайомий спів,

І спомин днів дитинства мóго

Іще раз душу обманив…

Клену ж я все, що нас тримає

В тенетах марев і оман,

Клену я все, що нам скрашає

Життя земного тужний бран!

Прокльон бучному гордуванню,

Що дух ним сам себе п'янить,

Прокльон людському сліпуванню,

Що нас обманює щомить!

Прокльон вам, мрії славолюбні,

Бажання ввічнити ім'я,

Прокльон вам, пута злудні, згубні —

Робота, влада і сім'я!

Прокляття золоту, мамоні[30],

Що завдає нам тьму турбот

Або колише нас на лоні

Розкошолюбних насолод!

Я шлю прокльон любові щирій,

Смачному соку виноґрон,

Я шлю прокльон надії, вірі,

Й терпінню надто шлю прокльон!

Жаль! Жаль!

Розбив ти його,

Прекрасний світ,

Ударом руки —

Розбив на друзкú!

То вчинок півбога!

Ми зносим

Уламки у вічне   Н і ч о г о,

Голосим

По загинулій красі.

Сильніший,

Як земнородні всі,

Пишніший

Світ побудуй,

Побудуй його в серці своїм!

І прямуй

Шляхом новим

З духом ясним,

І чарівніший

Спів наш почуй!

Мої малята

Мудрі до ката.

Чуєш, як до втіх і дії

Радять, мов старії?

Звуть тебе в світи

З цеї самоти,

Що від неї кров німіє,

Розум туманіє.

Кинь панькатись із вічною журбою,

Що круком серце рве тобі з грудей.

Відчуєш ти, оточений юрбою,

Що й ти людина між людей.

Не хочу я, правда, рівнять

Тебе до того наброду.

Я сам не великого роду;

Але, коли схочеш пристать

До мене в життєвій дорозі,

То буду тобі по змозі

Товаришем вірним,

Слугою покірним,

А хочеш – і псом,

Безмежно відданим рабом.

Якої ж ти від мене хочеш плати?

Того часу ще досить довго ждати.

Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,

І так не зробиш, бога ради,

Комусь другому щось в користь.

Кажи, якої хочеш плати,

А то не буду і наймати.

Я маю тут тобі у всім служить,

Скоряючись завжди твойому слову.

Коли ж ми там зустрінемося знову —

Ти мусиш те ж мені робить.

Що буде там – мене це не обходить.

Ти можеш світ якийсь новий виводить,

Коли зруйнуєш той, що є.

На цій землі я радістю втішаюсь,

Під небом цим я муками караюсь,

І аж тоді, як з ними попрощаюсь,

Нехай що хоче настає.

І не бере мене цікавість

Спізнати той інакший світ,

Чи є і там любов, ненависть,

Чи є і там і верх, і спід.

Та, якщо так, тобі немає риску.

Угодьмося. Лиш дай мені підписку,

Я дам тобі таке, чого повік

Іще не бачив чоловік.

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Чи можеш ти стремління ті узнати,

Що їх плекає дух людський?

Є в тебе їжа – в ній нема поживи;

Є в тебе злото – та воно рухливе,

Із рук виприскує як стій;

Покажеш гру – в ній виграть неможливо,

Даси коханку – а вона, зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга;

Є в тебе честь і слава дорога —

Мов метеор, вона щезає;

У тебе плід зеленим зогниває,

А дерево лиш мить одну цвіте.

Така вимóга біса не злякає,

Я можу дать тобі все те.

Та, друже мій, колись і щось хороше

Утішити в спокої прийде нас.

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться

Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, —

Нехай загину я в ту мить!

Ідем в заклад?

               Ідем!

                     Дай руку, переб'єм!

Як буду змушений гукнути:

«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

Тоді хай послух твій мине,

Годинник стане, стрілку зронить,

І безвік поглинé мене.

Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!

На це ти маєш всі права.

Що я кажу – то не пусті слова.

Як буде так – я раб тобі, злий душе,

Тобі чи ще кому – байдуже.

Сьогодні ж, пане докторе, в обід

Я до своєї служби приступаю.

Але – життям і смертю заклинаю —

Розписку дай, щоб все було як слід.

Навіщо ця формальність дріб'язкова?

Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?

Тобі не вистачить хіба,

Що слово дам несхибне, поки віку?

Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,

Мене ж затримає клятьба?

Хоч, може, це й химера все —

Але душа її приймає.

Блаженний той, хто вірність в серці має,

Він без жалю все в жертву їй несе.

А звій пергамену, і підпис, і печатка

Лякає всіх, як хижий василіск;

Там слово мертве од початку,

Там владу мають шкура й віск.

Скажи ж мені, щó треба взяти:

Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?

Різець, перо чи олівець?

Як бачиш, вибір пребагатий!

Уже засипав, як з лотóк…

Навіщо стільки тої мови?

Бери абиякий листок,

А підписатися – вточи краплину крови.

Ну що ж, і цей зроблю я крок,

Коли вже в вас такі умови.

Кров, бачиш, своєрідний сік.

Не бійсь, що я угоду цю порушу:

Мою нестримно пориває душу

До того, що тобі прирік.

Даремно я себе дурив:

Не більш од тебе я заважив.

Великий дух мене зневажив,

До тайн природи вхід закрив.

Тепер порвалась нитка мислі,

Науки стали мені ненависні.

Тепер у вирі чуттєвих втіх

Я пристрасти пломінь заспокою,

За чарівною пеленою

Набачусь див і чуд усіх.

Риньмося сміло в часу прибій,

В потік випадків і подій,

Нехай і сміх, і плач,

І щастя, й біль невдач

Перехлюпуються, як хвилі рік:

Лиш в русі проявить себе чоловік.

В нас не питай, де міра й край:

Всього досхóчу, до жадоби.

Бери, хапай, що до вподоби,

І на здоров'я поживай.

Лиш не губись, держися сміло.

Та зрозумій, не в насолодах діло.

В стражданнях радощі відчути я готов,

Утіху – в розпачі, в ненависті – любов.

Мій дух звільнивсь уже од пут науки,

Чуткúм зробивсь до будь-якого болю,

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю.

І глиб, і вись – все духом охоплю я,

І втіху, й біль – все в серце уберу я,

Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитись

І разом з ним у безвість провалитись.

І я жую вже ряд тисячоліть

Той шмат черствий, мій друже милий!

Ніхто з людей, з колиски й до могили,

Старої зáкваски ніяк не міг стравить.

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну, а вам

І день і ніч послав як милість.

Коли ж я хочу!

Це воно!

          Але… тут є «але» одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верхом лукавства,

Зумієш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Значý я знаком мікрокосму.

Хто ж я такий, що досягти

Я мрії людськости не можу,

Якою душу я тривожу?

Кінець кінцем, ти – тільки ти.

З мільйонів кучерів дістань собі перуки,

На височеннії зопнися закаблуки,

Але й тоді ти будеш – ти.

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років…

Я ніби й ріс – а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

Мій друже, дивишся на речі

Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак.

Кат знає! Руки, ноги маєш,

І голова, і зад – все є…

А те, чим вільно користаєш,

То, може, скажеш, не твоє?

Шестірку коней я впряжу,

Коли купити їх до змоги,

І, хоч людина, а біжу,

Як звір двадцятьчотириногий!

Мерщій покиньмо всі думки

І в світ пориньмо навпрямки!

Хто в мудрощі химернії заходить,

Той мов осел, невдаха-довговух,

Якого пустирем мара по колу водить,

Коли кругом хвилює пишний луг.

З чого ж ми почнемо?

                        Мерщій відціль біжім!

Та це ж катівня, а не дім!

Себе ти тут даремно душиш

І хлопчаків нещасних сушиш;

Нехай сусіда цим живе,

Товче, як знає, воду в ступі…

Чи тим малим ти скажеш щось нове?

Вони для того надто глупі.

Ось чуєш, вже один іде!

Я не прийматиму нікого.

Та бідний хлопець довго жде,

Невже ж і піде без нічого?

Стривай, цей плащ і шапочка оця

Мені якраз, здається, до лиця.

На мене сміло покладайся,

Я хлопчику скажу два-три слівця,

А ти іди в дорогу вже ладнайся.

Зневаж лиш розум і знання —

Найвище людське надбання;

Хай дух олжі тебе охмарить,

Дивами злудними обмарить, —

Тоді робота нам легка…

Йому діставсь на долю дух бентежний,

Що мчить усе вперед, усе чогось шука,

Рвучись кудись в простір безмежний,

Од втіх земних він утіка.

Втягну ж його в життя розпусне,

У світ нікчемностей липкий,

Хай б'ється, борсається, грузне,

Нехай в ненаситі своїй

Жаждивими устами дарма ловить

Примарну їжу і пиття, —

Коли б і не вдалось мені його підмовить,

То він би й сам пропав без вороття.

У цьому місті я новак,

Сюди осміливсь завітати,

Щоб мужа вченого пізнати,

Якого тут шанує всяк.

Вельми вдячний вам за цюю честь,

Та таких, як я, немало єсть.

Ви що, уже взялися за науку?

О, прийміть мене під вашу руку!

Я з щирим серцем сюди прийшов,

Є й грошенята, і свіжа кров.

Довго мене не пускала мати,

Та дуже хочу мудрість пізнати.

Тоді на місці ви якраз.

Признатись, сумно якось у вас:

Усі ці мури, всі ці зали

Мені до серця не припали.

Мов нежива оселя ця —

Ані зелá, ні деревця,

А як за парту я сідаю —

І слух, і зір, і ум втрачаю.

Та тут у звичці діло все.

І немовля спочатку теж

Не дуже радо груди ссе,

А опісля – не одірвéш.

Отак і вам – науки груди

Щодня смачніше ссати буде.

Радніший я до тих грудей допасти,

Але ж навчіть, як шлях до них прокласти?

Та ви скажіть мені вперед,

Який ви обрали факультет?

Я хочу справді вченим стати,

Усе знання умом обняти,

Пізнать життя землі і неба

І всіх речей збагнути суть.

Ви стали враз на вірну путь;

Лиш розважатися не треба.

Візьмусь я щиро працювати,

Але хотілося б мені

Хоч трохи часом погуляти

У гарні святкові літні дні.

Цінуйте час – він не стоїть на місці,

Зумійте з нього взять якмога більш користі,

А щоб як слід згострити ум,

Вступіть в Collegium logicum[31].

Там дух ваш добре намуштрують,

В іспанські чоботи озують[32],

Щоб він тягнувсь за кроком крок

Обачно по шляху думок,

А не збивавсь на манівці,

Як блудний вогник по луцí.

Там вас навчатимуть щодня:

Не дій ніколи навмання,

Не так-то просто їсти й пить —

Все слід під «раз, два, три» робить.

Думки у нас фабрикують так,

Як складну тканину тче верстак;

Раз ступив – тисячі ниток,

Раз прибив – непомітно ллються,

Човники сюди-туди снуються.

В основу вплітаючи утóк.

А тут філософ вже підходить

І   щ о, й   ч о г о, і   я к   доводить:

Як перше так і друге так —

То третє і четверте так;

Як першого й другого немає,

То третє й четверте відпадає.

І славлять повсюди його учні,

Та щось із них ткачі незручні.

А стане мудрець живе щось вивчати —

Заходиться з нього дух виганяти,

І от – всі частки в руках трима,

Та що по тих частках – зв'язку ж нема!

«Encheiresis naturae»[33] це в хімії звуть,

Ті мудрощі темні самі себе б'ють.

Мені не все тут зрозуміло.

Та далі краще піде діло,

Навчіться лиш редукувати

І вірно класифікувати[34].

Од цих речей я очманів:

У голові – мов сто млинів.

А потім, щоб дійти мети,

Слід метафізику пройти.

Збагніть, зглибіть усе те в ній,

Чого не втямить глузд людськúй,

А як не все і збагнетé —

Слова ж препишні є на те!

Та ви в цей перший рік занять

Повинні пильно працювать:

Щодня п'ять лекцій буде в вас;

З дзвінком завжди заходьте зразу в клас,

Заздалегідь завчіть урок

З своїх книжок – рядок в рядок,

Побачите, що вчитель вчить

Достотно так, як там стоїть,

І все пишіть у зошит свій,

Мов то диктує Дух Святий.

Я розумію це чудово:

Не спи, у класі сидячи,

Усе записуй слово в слово,

Іди додому та й учи.

То вибирайте ж факультет!

У правознавстві щось принади я не бачу.

За це я вас не винувачу:

Наука прáва – то не мед.

Закон, правá, правопорядок —

Все те прийшло до нас у спадок,

Передавалось, як лишай,

Із роду в рід, із краю в край.

Страждай, тому що ти нащадок:

Ум – безумом і злом добро стає,

А що у нас природне право є,

Про те нема ніде і згадок.

Тому, що досі думав сам,

У вас підтвердження знайшов я.

Чи не піти ж на богослов'я?

Я б не хотів зле радить вам.

В науці тій обачним треба бути,

Щоб на слизьку дорогу не ступить.

Розлито стільки в ній таємної отрути,

Що трудно нам її од ліків одрізнить.

Найкраще й тут – одного лиш держіться

І на слова учителя кляніться,

Тоді вам прикростей не знать.

І взагалі, держіться слова,

І в храм пізнання путь готова.

Але ж до слів потрібно і понять!

Авжеж, це так, міркуючи сумлінно;

Та де понять не стане, неодмінно

Словами слід їх підмінять.

Словами спорять на всі теми,

Словами творять всі системи,

Словам тим віри всі діймають,

Із слова букв не викидають.

Пробачте, я вам відбираю час,

Розпитуючи без упину,

Та хтів би я почуть од вас

Ще кілька слів про медицину.

Три роки швидко промайнуть,

А ще ж яка далека путь!

Та вже як хто покаже пальцем,

То ніби охітніше йти.

Ну, мабуть, годі сухотú,

Явлюся знов, як чорт – зухвальцем.

Дух медицини легко зрозуміть.

Великий і малий світ вивчити прийдеться,

А там – нехай усе ведеться,

Як Бог велить!

Тут нічого в премудрощах витать —

Не перевчиш усього і за вік;

Хто нáгоду зумів піймать,

То тільки й чоловік.

А ви збудовані як треба,

Та й смілість би у вас найшлась, —

І як повірите ви в себе,

То й інші теж повірять в вас.

Займіться, раджу вам, жінками:

В них охи й ахи цілий вік;

Тих самих лік

Всі потребують хворі дами;

Не надто грубо лиш зайдіть —

І всі до вас попали в сіть.

На титул ваш усі повірить ладні,

Що рівних вам у вмілості нема,

І мацайте собі усі красоти знадні,

Що інший жде роками задарма.

Щупніть їй пульсик, як годиться,

Метніть їй зір при тім палкий,

Візьміть за стан її стрункий —

Чи не тісна, мов, шнуровиця?

Оце воно! Тут видно, що і де.

Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні – золоте[35].

Немов крізь сон я слухаю все те.

За мудрі ради вам подяка щира;

Коли ж іще мене ви повчите?

Я помогти готовий завше.

Я не піду од вас, не взявши

Хоч пари писаних рядків:

В альбом що-небудь я б просив.

Гаразд.

Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum[36].

Слухай цих слів та змії, тітки моєї, поради —

Будеш своїй богорівності сам незабаром нерадий!

Куди ж ми підемо?

                        Побудемо, де слід:

Оглянем перш малий, за ним великий світ[37].

Побачиш, буде до любови

Тобі цей курс наук чудовий.

Задовга в мене борода,

І пустувать мені шкодá.

Боюсь, що зробим кепську спробу,

Цей світ – не на мою подобу;

На людях нічусь я, малюсь,

Завжди соромлюсь і гублюсь.

Нічого, друже мій, усе це згодом дасться,

У себе тільки вір, і ти доб'єшся щастя.

А як же з дому нам піти?

Де тії коні, повіз, челядь?

Так [у виданні Фоліо 2003 р. – «Та»] наші так: плаща лише простелять —

І пошуміли у світи!

У смілий цей політ з собою

Речей багато не бери;

Ми миттю злинем догори,

Ось тільки я дмухну югою[38] —

Легенько скрізь летітиметься нам!

Поздоровляю вас з новим життям!

Ніхто не п'є, не веселиться.

Я покажу вам кислі лиця!

Завжди, бувало, горите,

А це, як мокрі, сидите!

Себе вини! Бо й ти хороший теж:

Ні свинства, ні дурниці не сплетеш.

Нá й те, і те!

              З свиней свиня!

А ти не в'язни, як пеня!

За двері геть! Не треба чвар!

Усяк лиш пий і пісню шквар:

Гей, гей-а-гей!

                 Ой пробі! Вати, вати!

Оглухну я, як будуть так співати.

Як од склепінь луна іде,

То, значить, добре бас гуде.

Отак! Кому ж не в лад, того в три вирви гнать!

Ой тара-ляра-ля!

Ой тара-ляра-ля!

Ну, можна починать.

І як воно іще стоїть, Священне Римське царство?

Погана пісня! Політична! Тьху!

Противна пісня! Даймо Богу славу,

Що не на нас він звірив ту державу.

Про мене й те прибуток немалий,

Що я не цісар і не канцлер в ній.

Та треба й нам якесь начальство мати;

Анумо папу обирати!

Відомо всім, котрій з прикмет

Належить тут пріоритет![40]

Соловейку-пташко, лети-вилітай[41],

Мою милованку сто раз привітай…

Про милу не співай! Не хочу я і чути!

Співай і прославляй! По-твоєму не бути!

Одчини! Бо ніч іде.

Одчини! Бо милий жде.

Зачини! Світає день…

Ну що ж, співай на славу їй пісень!

Од цих пісень тобі ж колись завадить:

Мене вже зрадила, чекай, тебе ще зрадить.

Нехай кохається вона з домовиком,

Вночі на пустирі стає із ним на речі,

І цап, вертаючись додому од відьом,

Хай на добраніч їм люб'язно промекече.

Хіба я з розуму вже спав,

Щоб за повією впадав?

Які у біса їй привіти?

Хіба що вікна потрощити!

Мовчать! Мовчать! Що за содом!

Ви ж знаєте, я вмію жити:

Тут всі закохані кругом,

Їх треба чимсь хорошим пригостити,

Щоб все кінчилося ладом.

Ось пісня вам нового крою,

І всі тягніть приспів за мною.

Раз криса в кухні завелась,

Жила із сала й масла,

Мов доктор Лютер, розплилась,

Пузце собі напасла.

Та кухар їй отрути дав,

І білий світ немилий став,

Неначе з закохання!

Неначе з закохання!

Вона й туди, вона й сюди,

Усе гризе, що знає,

З усіх калюж пила води —

Ніщо не помагає!

Вона й навплиг, вона й навскач,

Її ж пече – хоч сядь та й плач,

Неначе з закохання!

Неначе з закохання!

І зо страху середо дня

У кухню як не скоче!

Упало край вогню, бідня,

Так жалібно пискоче…

Отруйник злий сміється лиш:

«Ого, як солодко квилúш,

Неначе з закохання!»

Неначе з закохання!

Ех, ниці блазні! І чому б

Із цього приводу радіти?

Жарт – бідну крису отруїти!

Чи ба, озвався крисолюб!

Ех ти, товстий, а тонкокожий.

Ти, голомóзина гладка!

Недаром же і сам ти схожий

Ураз на крису й пацюка.

От, для початку придивися,

Як весело живе гульвіса:

Йому, крім ґуль, усе бридня,

Справляє празника щодня.

Хоч розум в'яне від безділля,

Танцює кожен тут кругом,

Мов кошенятко за хвостом;

Аби легке було похмілля,

Аби шинкар на віру дав —

Ото йому усіх і справ.

Що це за люди чудородні?

Одразу знать, що лиш сьогодні

До нас у місто прибули.

Це правда. Ляйпціґ наш в тім гідний похвали!

Він, мов малий Париж, своїх людей карбує.

І хто ж, по-твоєму, вони?

Стривайте лиш! Хай вип'ють ув охоту,

Я вúзнаю од них усе достоту —

Вони ще проти мене сосуни!

А все ж таки здається, що пани:

Такі бундючні, гордовиті.

Та це базарні дурисвіти.

Хтозна.

            Ось я їм дам, дивись.

Людцям і невтямки, що біс

Їх може враз за карк схопити.

Чолом, панове, б'ю!

                        Спасибі, й вам чолом!

А цей чого немов кульгає?[42]

Чи можна й нам присісти за столом?

Як доброго вина у вас бігмає,

То хоч в гурті звеселимось.

Ви дуже вередливі щось.

У Ріппаху, мабуть, сю ніч ви ночували

І в Ганса-дурника вечері заживали?[43]

Ні, цим разóм не довелось,

А на тім тижні в нього ми бували:

Він нам розповідав про любих родичів

І кожному із них вклонитись доручив.

А що, піймав! Це зух!

                         Авжеж! Це битий жак!

Стривай, заїду ще інак!

Іще недавно тут, здається,

Бриніла пісня голосна;

Од цих гінких склепінь луна,

Мабуть, чудово оддається?

А ви, буває, не артист?

Велика хіть, та невеликий хист!

Ви б пісню нам якусь…

                      Та я їх силу знаю.

Але нову – такий наказ.

Вернулись ми з Іспанії якраз,

Вина й пісень уславленого краю.

Жив цар колись в давнúну,

Й була у нього блоха…

Ха-ха! Блоха! Приємна вість!

Блоха у нас жаданий гість.

Жив цар колись в давнúну,

Й була у нього блоха;

Мов рідную дитину,

Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.

Прийшов к ньому кравець:

«Поший мерщій паняті

Штанці і жупанець!»

Хай нагадать кравцеві не забудуть,

Щоб пильно міру добирав,

Бо він пропав, навік пропав,

Якщо штанці у брижах будуть.

В саєти, в адамашки

Блоху вдягай кругом[44],

Обвішали у стяжки,

Оздобили хрестом.

Міністром стала скоро —

Аж сяють ордени,

Весь рід взяла до двору,

Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали

Спокою дворакам,

Царицю – й ту кусали,

Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,

Ні вбить, ані зігнать…

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Браво! Браво! Молодець!

Блосі – блошиний і кінець!

Між нігтів згинуть їй дано!

Віват свобода! Віват вино!

На честь свободи – так, пилась би всмак чарчина,

Якби у вас були хоч трохи кращі вина.

Ізнову та ж балаканина!

Боюсь зробити кривду шинкарю,

А то б я дав вам для спробунку

Із похідного льоху трунку.

Нічого! Я вас помирю!

Дамо вам похвалу, як буде до вподоби.

Та цур! Щоб не маленькі проби!

Тут треба, щоб суддею буть,

Добряче цівкою смикнуть.

Це гості з Райна, річ видима.

Добудьте десь свердлá!

                         А що свердлом робить?

Хіба в вас тут і кухви за дверима?

Он в шинкаря в кутку начиння все лежить.

Яким же вас почастувати?

А що, хіба у вас усякі є?

Хай кожен те, що хоче, п'є.

Іч? Ти почав і губи вже лизати!

Гаразд! Як вибирать – то рейнське вибираю:

Найкращі нам дари від батьківського краю.

Ви воску принесіть, щоб затички ліпити.

Та це таке – дурних сліпити!

А вам?

           Шампанського вина,

Щоб шумувало аж до дна!

Й чужого не цураймось, друзі, —

Буває, й там щось добре є.

Хоч німцю щирому не до душі французи,

Він їхні вина радо п'є.

Я кислого, признатись, не люблю,

Солодкого ж ніде не уникаю.

Тоді я вам вточу токáю.

Ні, глуму я не потерплю!

Ану ж, погляньте прямо в очі!

Про це й балакати не варт —

То був би надто смілий жарт.

Кажіть, до чого ви охочі?

Чим можу вас я пригостить?

Чим ваша хіть. Лиш не томіть!

Грона є на лозі,

Роги є на козі,

Вино – це сік, лоза – деревина,

З дерева стіл, в нім скриті вина.

В природу глибше заглядай.

Вір в чудо й чуда дожидай!

Виймайте затички і пийте!

О пречудовий водограй!

Та цур, ні краплі не розлийте!

Прелюдожерно гарно нам,

Мов всім на світі кабанам!

Поглянь, народ на волю вирвавсь наче.

Вони мені уже обридли всі.

Стривай лиш, ще в усій красі

Побачиш їх нутро скотяче.

Огонь! У пеклі я горю!

Вгамуйся, приязна стихіє!

Це тільки бризочка з чистилища вогню!

Це що ж таке? Та як він сміє?

Та ми за цюю чортівню…

Щоб ти такого більш не коїв!

А може, попросить на виступці панка?

Чи бач, нахаба отака!

Яких ти фіґлів тут наброїв?

Заткнись, барило!

Ах ти ж помело!

Так ти ще будеш нам грубити?!

Ну, начувайся, будеш битий!

Горю! Горю!

Це ж чародій!

Поза законом! Хлопці, бий!

Місце й час, схитнись,

Слово й вид, змінись,

Око й ум, змутнись.

Та де ж це я? Чи не в раю?

Сад-виноград, чи що?

І я в лозі стою.

У ярім листі ягід повно:

Буйні, крутлисті – гроно в гроно…

Спади з очей, мани полудо!

І знайте, як жартує біс!

Це що ж?

            Це ж як?

            То це твій ніс?

А я схопив твого… От чудо!

Оце удар! Аж жах шибає мною!

Стільця сюди, бо на ногах не встою!

Що трапилось – ніяк не розберем.

А де ж той ланець? Ну, спіймаю,

То з рук не випущу живцем!

Я бачив сам – він сів на бочку скраю

І полетів з тим другим молодцем.

В ногах мов оливо, здається…

А може, там вино ще ллється?

Та це ж усе була мана!

А я хіба не пив вина?

А як же ґрона ті на вітті?

От і кажіть, що див нема на світі!

Не по мені цей чар несамовитий;

Коли б то зміг мене уздоровити

Безглуздих нісенітниць спліт?

Привів мене до баби, до чаклунки…

Хіба ж її паскудні трунки

З плечей ізнімуть тридцять літ?

Оце твій лік мені на безголов'я!

Вогонь надії вже в мені потух.

Невже ж природа й благородний дух

Не здужають ніяк вернуть здоров'я?

Розумно кажеш, далебі!

Тебе одмолодить є і природний засіб.

Та не про нас ця річ, вона тобі

Іще дикішою здалася б.

Я хочу знать.

Та засіб не який —

Без ліків, чар і без оплати.

У поле йди собі мерщій

Та й ну копати чи сапати;

Замкни себе, і розум свій

Держи в обмеженому колі,

І їж хоч просто, та доволі;

Живи з скотом, як скот, і не погребуй сам

Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноїти;

Оце найкращий спосіб нам

Хоч на сто літ помолодіти!

До того я не звик, і краще не чіпати

Мені ні сапи, ні лопати;

Не по мені вузьке життя.

Що ж! Жди відьомського пиття!

І знать яги я б не хотів!

Хіба ж ти сам не звариш зілля?

На те нема мені дозвілля,

Скорій змощу я тисячу мостів[46].

Тут треба, крім знання і вміння,

Диявольського ще терпіння.

Тут звільна діє дух не рік, не два,

Поки як слід те вариво вшумує;

Яких приправ не потребує

Він для чаклунського питва!

Хоч чорт навчив його варити,

А сам не вміє сотворити.

Які ж гарнесенькі звірки!

Оце такі в яги служкú.

Немає дома господині?

В гостині!

Крізь димар

Пішла аж до хмар!

Чи довго ж буде там баритись?

Та поки будемо тут грітись.

Ну, як тобі оці звірята?

Чи де ще є подібна бридь?!

Е, ні, із ними говорить,

То це мені з відрад відрада!

Скажіть же, кляті потерчата,

Що вам тут дідько заварив?

Нізчимну юшку для старців.

Тоді в вас публіки багато!

Зіграймо у кість

Мені на корúсть —

Дай виграти грошей!

Я дурень в біді,

А стану тоді

Розумний, хороший.

Була б щаслива мавпа, як ніхто,

Коли б уміла грати у лото.

Оце земля:

Летить, кружля,

Не знає впину;

Бряжчить, як скло,

Бо в ній дупло

На всю нутрину;

Блищить, мигтить,

Кругом ряхтить, —

Гляди, мій сину,

За рухом стеж,

Бо розіб'єш її до решти

І сам за те ж

Тоді помреш ти.

Це що, решето?[47]

Як злодій хто —

Воно ураз покаже.

На, глянь в решето!

Ну, злодій хто?

Хоч знає, не каже!

Це що за збан?

Який ти дурбан!

Та це ж казан.

Чудні в тебе мислі!

Яке ж ти мурло!

Ось нá помело

Та й сядь тут у кріслі.

Який чудовий вид одкрили

Свічада чари тут очам![48]

Ой осінú мене, Амуре легкокрилий,

Щоб я до неї враз домчав!

Ах, тут стоять доводиться мені;

Коли наблизитись я хочу —

Вже бачу я в тумані, мов у сні,

Ту постать чарівну жіночу.

Невже ж така у жінці є краса?

Невже в цьому простягненому тілі

Вмістилися всі неба чудеса?

Невже таке і на землі б ми стріли?

Та ясно, коли Бог шість день попрацював

І потім «браво» сам сказав,

То, певне, він не схибив цілі.

Ну, поки що дивись на видиво бліде,

А там найду й живу красу для тебе;

Блаженний, хто її до себе

Як наречений поведе!

Я тут сиджу, неначе цар на троні!

І скіпетр у руці, от тільки не в короні.

Вінчáній главі

Дай поту й крові —

Корону скріпити.

А ми глядимо,

За всім слідимо,

Щоб вірші ліпити.

Я збожеволію! Це сказ!

Та і мені ось ці вже голову прогризли.

А в слушний час

Бувають у нас

У віршах навіть мислі.

У мене в грудях аж клекоче!

Ходімо далі од біди!

Я визнаю, проте, охоче,

Що з них поети хоч куди!

Ух! Ух! Ух! Ух!

Проклята твар! Паскудна гидь!

Казан проспать? Мене спалить?

Триклята бридь!

А ви чого?

А вам кого?

А ви куди?

І як сюди?

Ось я вогню

На вас хлюпну!

Шарах! Тарах!

По всіх горшках!

Все розвалю,

Все розіллю, —

Це, стерво, так

Тобі під такт!

Впізнала вже, опудало погане?

Впізнала ти свого володаря?

Захочу я – й тебе, й твого звір'я

Перед очима враз не стане!

Забула вже вбрання червоне це

І півняче перо на капелюшу?

Чи, може, я сховав лице?

Чи, може, сам назватись мушу?

Пробачте, пане, за прийом!

Та, бачу, ви не з копитом.

Та й де ж це ваші вірні круки?[49]

Гаразд, цей раз забудьмо зло!

Води чимало утекло

Од часу нашої розлуки.

Тепер прогрес, що світ весь охопив,

І чорта навіть зачепив;

Північні привиди вступилися з дороги;

Де стрінеш кігті, хвіст і роги?

От кінської ноги – не можу я зректись,

Хоч з нею вочевидь я не ходжу між люди,

Бо рада є й на те: тепер же повелись

Фальшиві литки в моду всюди.

Ой я п'яна і без вина —

Вернувсь мій пан, мій сатана!

Не зви мене більш тим ім'ям!

Чому? Хіба ж воно завадить вам?

Із тим ім'ям ми в книгу притч попали,

Та не пішло те на корúсть людцям:

Лихого відреклись, а добрими не стали.

Тепер я – «пан барон», ти так мене і зви;

Тепер я кавалер, як інші кавалери,

Шляхетна в мене кров, шляхетні і манери,

І герб шляхетський – ось диви.

Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!

Такий жартун, як перше був!

Мій друже, вчись, яким шляхом

Підходить треба до відьом.

А що ж сюди вас, панство, привело?

Нам треба склянку, знаєш, того соку…

Та щоб пиття старе було!

Воно міцніє рік від року.

Та ось той сік, у цьому бутлю,

Сама я часто з нього дудлю —

Смачне, й ні крихти не смердить;

Чому б і вас не пригостить?

Та як первісних чар нема в ції людини,

Вона ж, ви знаєте, не витягне й години.

Та не завадить, ні, бо чоловік це свій,

Найкріпшого дання йому готовий дать я,

Накресли круг, скажи закляття

І чару вщерть йому налий.

Скажи, нащо це готування,

Це химородне чаклування?

Усі ті витівки дурні

Давно вже ввірились мені.

Нехай собі! То все на сміх;

Не будь же строгим ти до них!

Це мов лікарська процедура,

Щоб краще діяла мікстура.

Як досягти

До десяти?[50]

Один – як дим,

А два – сплива,

А три – зітри,

Чотири ж – виріж,

А п'ять – украдь,

А шість – ізчисть,

А сім – знесім,

А вісім – повісим,

А дев'ять що? – Нéвідь-що.

А десять – кудесять.

Отак-то лічим ми, відьмú.

З гарячки баба щось верзе.

Стривай лишень, це ще не все.

Вся книга та з однакових мудрацій;

На неї й я поклав чимало праці.

Усіх тих таємниць, усіх тих протиріч

Ні дурень, ні мудрець не втямить ані гич.

І так ведеться вже давно:

Ми знаєм прикладів чимало,

Як кривду в правду обертало

Те «три в однім і в трьох одно»[51].

Отак повчають скрізь і всюди,

І з дурнями змагатись зась —

Бо, чуючи слова, звичайно вірять люди,

Що в них і думка є якась.

Науки дар —

Немов між хмар,

Для людства таємниця!

А хто без дум,

Тому, мов на глум,

Вона спішить одкриться.

А може, годі? Чи не всé ще?

Вже як не трісне голова!

Здається, мов оті слова

Ураз сто тисяч дурнів плеще.

Ну, буде вже, метка Сивілло![52]

Бери своє пиття і сміло

По самі вінця наливай!

Це другові ніяк не зробить шкоди —

Вже він пройшов усякі переходи

Й не раз хиляв аж через край.

Ну, вимчи духом аж до дна!

Це буде серцеві одрада.

І з чортом ти запанібрата,

А чара ця тобі страшна?

Ну, доброго здоров'я пивши!

Тепер ходім! Тобі потрібен рух!

Коли від мене ждеш яких послуг,

То нагадай, на шабаш прилетівши.

Ось пісня вам! Коли її співать,

То буде лік вас краще пробирать.

Тепер іди мерщій за мною,

Спітнієш добре, й міць напою

Пройме істоту всю, не знаючи заслон.

А там навчу тебе я благородній ліні —

І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,

Як грає у тобі скакунчик Купідон[53].

Дай в дзеркало іще раз подивиться

На тую жінку казковý!

Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця

До тебе прийде наяву.

Тепер, з тим хмелем у голівці,

Гелену вбачиш в кожній дівці.

Гарна панно! Не відмовте в честі[55],

Дозвольте вас додому провéсти.

Не панна я, й не гарна я,

Додому втраплю і сама.

Їй-богу, чарівне дитя!

Таких не бачив за все життя.

Цнотлива, скромна – ангел кругом,

І трохи з перцем заразом.

Корали уст, рум'янець щік —

Я не забуду їх повік!

Очиці опустила вниз —

Аж серце пройняла навкрізь.

А як відрізала мені…

Я в неї просто в полонí.

Ти мусиш дівку ту підмовить!

Яку?

Та ту, що ось пройшла.

Вона приходила на сповідь,

Тут у священика була;

У сповідальню я прокравсь —

Вона невинна, я дізнавсь.

Ходила на сповідь задармá;

Над нею в мене влади нема.

Уже за чотирнадцять їй.

Говориш ти, мов Ганс Ласій[56],

Що на всі любі квітки жаднúй

І думає, що кожна честь

І ласка лиш для нього єсть;

Цей шлях бува часом трудний.

Пане магістре Похвальний,

Не треба моралі, то марна праця!

Ось тобі слово моє тверде:

Як те дівчатко молоде

Цю ніч мені в руки не впаде,

То опівночі ми мусим розстаться.

Зміркуй, що можна, а що ні!

Два тижні треба буде мені,

Щоб тільки знайти якусь приключку.

Мав би я часу сім годин,

То і без чорта, сам-один,

Звів би таку гарненьку штучку.

Говориш, як француз-пустак;

Тобі все шкода й невигóда.

Яка ж одразу насолода?

Тоді кохання буде всмак,

Коли ти здалеку зайдеш

І фіґлі-міґлі поведеш,

Доскочиш кралі шляхом інтриг,

Як знаєм ми з італійських книг.

Й без того маю апетит!

Та годі, ти мені обрид!

Щоб спокусить оте дитя,

Не будьмо поквапні без пуття,

Тут штурмом нічого кидáтись,

Треба до хитрощів удатись.

Добудь од неї мені що-будь!

Дай у покої її побуть!

Дістань хустину з грудей її,

Підв'язку з ніжки милої!..

Щоб бачив ти, що я тобі

Допомагаю у цій журбі, —

Нам нíчого довго зволікати,

Сьогодні зводжý до її кімнати.

До неї? Нею володіть?

Ні, вона буде в сусідки сидіть,

Тим часом ти можеш помріть [у виданні Фоліо 2003 р. – «А ти тим часом можеш мріть»].

На самоті, в оселі тихій,

Про неї, про майбутні втіхи.

Зараз підем?

Трохи пізніш.

Та не забудь їй дарунків, гляди ж!

І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.

Є в мене сила тайників,

Давно закопаних скарбів —

Там треба буде дещо взяти.

Щó б я дала, щоб хто сказав,

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід —

Це мов написано на чóлі,

А то б не давав собі так волі.

Сюди, та тихше, ось сюди!

Тепер іди й надворі жди!

В дівчат так чисто не завжди.

Привіт оселі цій святій,

Що мріє в зáстумі півтьми!

Скропляючись в ясній росі надій,

Кохання біль, у серці защеми!

Який тут спокій і порядок,

Яке довілля і звичáй!

В цій бідноті – який достаток!

В цій тісноті – який розкішний рай!

Прийми й мене, як за старих часів

Приймав других, з утіхою й журбою.

Як часто він, цей любий трон батьків,

Обвішувавсь дрібною дітворою!

І мила, може, тут, у зграї щебетух,

За різдвяний удячна подарунок,

Дідусику несла свій поцілунок.

Я чую, дівчино, тут дух

Хазяйновитости витає;

Як мати, він тебе щодня навчає

Стіл чепурно обрусом застелить,

Узорчасто піском долівку притрусить.

О мила рученько! Подбай,

І ти з хатини зробиш рай.

А тут!

         Мене пройма блаженний жах.

Стояв би тут години цілі…

Це ж тут природа в світлих снах

Створила ангела у тілі;

Вона тут спала, й наливалась

У груди їй теплінь жива,

Тут чисто й свято розвивалась

Ясна подоба божества.

А ти! Тебе що привело?

Мене всього мов потрясло…

Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

Нужденний Фаусте! Ти ніби сам не свій.

Чи тут незримим чаром віє?

Я ж насолоди був запраг —

I ось душа моя у сні любовнім мліє!

Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

То як свого блюзнірства ти б скупився:

Одразу знічений, малий,

До ніг упав би й розтопився.

Скоріш! Іде вже господинька!

Ходім! І більше не прийду.

Дивись, яка важкенька скринька;

Як треба буде, ще знайду.

Постав у шафу, на косúнець.

Клянусь, вона зійде з ума,

За цей спокусливий гостинець

Тобі гостинця дасть сама.

Дитя – дитя, і цяця – цяця.

Не треба, може?

Ще й питаться?

Чи, може, візьмеш скарб собі?

Тоді пораю я тобі

Мене даремно не тривожить

І клопоту мені не множить.

Не думав я, що ти скнарíй!

А я тут в голову захожу…

Ходім! Скорій!

Щоб привернути грою мрій

До тебе ту дитину гожу.

Чого ж понуривсь ти,

Немов тобі на лекцію іти,

Немов тебе примарою ляка

І фізика, і метафізика?!

Ходім!

Ой як тут душно, парно як!

А вечір же наче й без тепла.

І якось моторошно так…

Коли б хоч мати скоріше йшла…

Вся аж тремчу… Острах стиска…

Яка ж я, дурненька, боязка…

Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар[58];

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

І очі сліз були повні,

Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам:

«Усе беріте, діти,

А кубка не віддам!»

Сидів він на бенкеті,

І все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.

Допив живець д'останку

Старенький бенкетар

І в буйні хвилі з ґанку

Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив…

А цар склепив свої очі

І більше вже не пив…

Звідкіль взялась тут скринька ця мала?

Таж шафа замкнена була.

Що за притичина? І що в ній може буть?

А, знаю, мамі хтось приніс

В заклад під позичку, мабуть.

Ось ключик на шнурочку звис…

А що, як взять та й відімкнуть?

Ой, що це? Боже милий! Глянь,

Чи бачила ж таке я на віку?

Убір! В святковий день найбільша з пань

Наділа б радо річ таку!

А як мені в цім ланцюжку?

Чиї ж то всі оці розкоші?

Ой, а сережечки ж хороші!

Вберись – і вже зовсім не та…

Що врода й молоді літа?

До них тепер байдужі всі,

І похвали твоїй красі

Бринять, неначе докори.

Всі злота ждуть,

На злото б'ють —

Горе нам, бідним, горе!

Бодай тобі зрáдне кохання! Бодай тебе в пекла стихію!

Я кляв би іще чимсь гіршим, але, на жаль, не вмію!

Який це дрік тебе вджиґнув?

Чого це ти так чудно кривиш морду?

Радніший я продатись чорту,

Коли б я сам не чортом був!

Тобі цей сказ якось не личить.

Та що ж могло тебе так спантеличить?

Та що? Убір, що Ґретхен я дістав,

Піп загребущий одібрав!

Побачила ту штучку мати

І зразу стала потерпати:

Тонкий у неї аж надто нюх,

Весь ніс просяк молитовника дух, —

Обнюхує і се, і те,

Чи воно грішне, чи святе,

А що вже убір – то й видом видать,

Що не яка в нім благодать.

Доню! – рече – неправе добро

Душу бентежить, збурює кров.

Божій матері його віддаймо,

На манну небесну уповаймо!

А Ґретонька закопилила губи:

Дарованому коню та дивúться в зуби?

Той, певно, Бога в душі мав,

Хто їй ту цяцю підослав…

Та мати священика приводить,

Той скоро справі кінця доходить,

Сподобався йому дарунок.

Добре, глаголе, єсте вчинили!

Хто алчність боре, той Господу милий.

А в нашої церкви добрий шлунок,

Вже скільки царств вона пожерла,

А ще з переїду не вмерла[60]:

Тільки церква, мої любі діти,

Може неправе добро стравити…

Та ні: євреї і царі

Також до того штукарі.

Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце

От буцімто полова все це,

Чи там подякував, чи ні,

Мов за горішки ті дрібні,

Пообіцяв в небесах награду —

Й залишив маму вельми раду.

А Ґретхен?

              Тá собі сидить,

Не зна, небога, що робить,

Думає про убір – аж до сліз,

Ще більш про того, хто приніс.

Її журба мені докір.

Добудь їй зараз новий убір!

Той перший був її не варт.

Авжеж, тобі усе за жарт!

Роби, як я кажу, і край!

Її сусідку поєднай!

Ти ж не макуха – чортом будь,

Таки убір їй роздобудь!

Я слухаю, мостивий пане!

Цей закохáнець навісний,

Хай сонце, місяць, зорі – все дістане,

Розвіє все на втіху дорогій.

Простибіг мужу мойому,

Що жінці кривду учинив,

Кудись світ за очі зблудив,

Лишивши тут мене саму.

Чи я ж його коли гнівила?

Чи я ж його та й не любила?!

А може, вмер на чужині…

Коли б хоч посвідку мені![62]

Пань Марто!

               Ґретхен, що тобі?

Аж трусяться мені коліна!

Відкільсь взялась ізнов скринчина

У мене в шафі, вся в різьбі,

А в скриньці тій – прикрас, прикрас!

Стократ пишнішí, як той раз…

Ти ж хоч матусі не показуй,

Бо знов попу віддасть одразу.

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!

             Щаслива ти, вродлива ти!

Коли б їх на вулицю одіти

Або до церкви отак сходити.

А ти сюди приходь частіш

Вбиратись нишком в ці оздоби.

Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,

Мені до любої вподоби.

А там, при нагоді, в святковий день якраз

Щось зможеш одягти і людям напоказ —

Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,

А матері якихсь накажемо казок.

Від кого ж ці обидві скриньки?

Якісь непевні базаринки!

Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!

Даруйте, пані, що так заходжу

І, може, пані у чімсь тривожу.

Я Марту Швертляйн хтів спитати.

Це я. Що має пан казати?

Прошу пробачення; у вашмості

Сидять такі вельможні гості,

То, може, я собі піду,

А по обіді знов зайду.

От тобі, дочко, й даровизна:

Пан за шляхтянку тебе визнав.

Ні, я собі з простих міщан,

До мене дуже добрий пан;

Усе це вбрання – не моє.

Ні, крім вбрання, іще щось є;

І погляд ваш, і ввесь ваш склад!

То можу лишитись? Дуже рад.

То що ж приніс нам любий гість?

Гай, гай! Не дуже веселу вість!

Не тим би я хотів послужити:

Ваш чоловік наказав довго жити.

Помер? Мій голуб? Бідна я!

Мій муж помер! Ой смерть моя!

Ох, тітонько, не плачте, ну…

Слухайте ж повість оцю сумну!

Краще зовсім ні з ким не кохатись,

Ніж після смерти до смерті вбиватись

В радощах горе, і радощі в горі.

То як же вмер він, розкажіть!

Він при Антонівськім соборі

У місті Падуї лежить,

Край велеліпної святині

Спить вічним сном у домовині.

А що ж мені він передав?

Та побажання все побожні:

Він триста панахид одправить наказав;

Кишені ж геть були порожні.

Як! Ні гостинця? Ні шага?

Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,

Щось для домівки відкладає,

Хоч сам старцює, голодає.

Мадам, я спочуваю вам;

Та марнотратником не був ваш муж ніколи.

В своїх гріхах він каявся вже й сам,

Нещасної украй зазнавши долі.

І випаде ж такий талан гіркий!

Молитимусь і я за його упокій.

Таку дитину чемну й любу

Хоч зараз повести до шлюбу.

Ох, ні! Це буде не тепер.

Коли не муж, то кавалер

Без краю буде раювати —

Таку красуню милувати.

Такого не ведеться в нас.

Але трапляється не раз.

Доказуйте ж!

                 Так я йому догледів смерті

Не те щоб на гною – на мéрві перетертій.

Та, як християнин, він, каючись, помер.

«Як я клену, сказав, себе тепер,

Що так подавсь знеобачки в дорогу,

Худобу кинувши і жіночку-небогу!

Мені та згадка – гострий ніж.

Коли б мені простила жінка мила…»

Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!

«Та свідок Бог! Вона жила грішніш!»

Та бреше ж він! У смертний час брехати?

Так, це було й по ньому знати,

Що то була вже маячня.

«Недбальство, мовив він, моя найменша хиба;

Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,

Та не було такого дня,

Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі».

Оце і дяка вся моїй любові щирій,

Моїм турботам і трудам?!

Та ні, він був такий удячний вам.

«Коли од Мальти, каже, я одплив,

Молився ревно я за жінку й діток;

І небеса послали нам пожиток —

У турка наш фреґат ґалеру захопив,

Ладовану султанськими скарбами.

Одвага високо в ціні —

Як паювали луп між нами, вояками,

Припала дещиця й мені[63]».

Оттак! То він, либонь, той скарб десь закопав?

Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі!

В Неаполі, гуляючи на волі,

Він панночку гарнесеньку спіткав,

І щиро так вони удвох кохались,

Що аж по скін сліди на нім зостались[64].

Лайдак! Ледачеє ледащо!

І в злиднях він бахурував!

Рідних дітей обкрав нізащо!

За те ж його й Господь скарав.

Я б, бувши вами, може, з рік

Додержував як слід жалóби,

А там уже когось знайшов би до вподоби.

Е, ні, таких, як перший чоловік,

По цілім світі треба пошукати —

Таке дурне й плохе було воно!

От тільки що любив, сердега, мандрувати,

Чужих жінок, чуже вино

Та в розпрокляті кості грати.

Ну, ну, це не такі вже вади!

Бо, може, й вам він попускав

З таких робити дещо справ.

Коли б мені такі умови —

Каблучки я змінять готовий.

Та що ви, пане! Пан жартує!

Чи не пора звідціль тікать?

Ця й чорта може упіймать!

А ваше серце що віщує?

Не розумію вас.

             Дитина!

                      Прощайте!

Прощавайте!

                     Паночку, стривайте!

Я хтіла б посвідку дістать,

Коли, де й як мого сховали чоловіка.

Порядку зроду я прихильниця велика, —

В газетці б вість про смерть хотілось почитать.

Що двоє свідків будь-яких посвідчать,

Папери те, як факт, увіковічать.

У мене ще і приятель є тут,

Ми можем разом піти у суд.

Що, привести?

                 Ой, приведіть!

А панна теж буде тут сидіть?

Бравий, бувалий такий панич,

З паннами вміє вести річ.

Мушу червоніти перед паничем…

О ні, хоч би й перед королем!

Цей вечір у нашому саду

Я з нею панів сьогодні жду.

Ну, як? Іде? Як справа наша?

Ви весь в огні! Пождіть ладу.

Небавом Ґретхен буде ваша.

Цей вечір стрінетесь в сусідки у саду.

Циганкувата то кумася

І свашкувати придалася.

Гаразд!

         І ти ж їй щось за те зроби.

Так, ти мені, а я тобі.

З тобою вдвох посвідчити я мушу,

Що муж її віддав вже Богу душу

І в Падуї похований лежить.

Отак! То це нам перш туди летіть?

Sancta simplicitas![66] Навіщо це робить?

Лиш підпишись, та й по всій справі.

Негоден я здійснять ці заміри лукаві.

Святенник! Це тобі мерзить!

Фальшиве свідчення давати —

Хіба ж тобі це первина?

Що Бóг, щó світ, щó дух, щó неба таїна,

Щó серце й ум людей, щó подорож земна —

Давно ти перестав про все це толкувати,

Наповнений зухвальства вщерть!

Багато брав тоді собі на плечі!

А глибше глянь – про всі ті мудрі речі

Ти знав не більше, як про Швертляйнову смерть.

Ти був і є крутій, софіст.

Ні, я наскрізь твій знаю зміст!

Ти ж завтра будеш намагатись

До Ґретхен в душу увібгатись,

В коханні щирім присягатись…

Та ще й од серця.

                      Гарний ти!

А там почнеш про вічну вірність,

Жаги єдиної безмірність, —

Це теж од серця буде йти?

Облиш! – Як серце мре без краю

В однім битті, в однім чутті,

Як я ім'я йому не знаю, —

Тоді я у світи усім єством ширяю

І слів найвищих добираю.

І пломінь той, що в нім згораю,

Я вічним, вічним називаю —

Невже то лжа, слова пусті?

Таки я прав!

                  От, щоб ти знав,

Не хочу я надсаджувати груди;

Хто має язика і хоче правим бути, —

То той і прав.

Ходім! Обрид цей вічний спір мені.

І згоден я – хоч правий ти, хоч ні.

Я бачу, ви, жалкуючи мене,

Знижаєтесь – мені аж сором.

Життя, напевне, мандрівнé

Навчило вас не буть суворим.

Не для таких досвідчених людей

Убожество моїх простих речей.

Один твій зір, одне слівце твоє —

Чи ж де дорожча мудрість є?

Та чи подоба ж вам ту руку цілувати?

Вона негарна, шкарубка.

Мені доводиться усього пильнувати,

А мати строга ще така.

Ви так ото й мандруєте весь вік?

Така у нас вже служба подорожня!

Буває – так у іншім місці звик, —

А залишитися не можна.

Хай молодий іще літа

Метеликом з країни до країни;

А вбившись у такі літа,

Старим бурлакою брести до домовини —

Це справа вже зовсім не та.

Та я вже й сам, признатись, потерпаю.

Тож, паночку, робіть, що я порáю.

Аби з очей, то вже й з думок.

Хоч ґречність вас і прикрасила,

У вас розумних друзів сила,

Мені до них – як до зірок.

О серце, вір, те, що розумним звуть, —

То інколи обмеженість пуста.

Як?

      Ах, свята невинність, простота —

Ніяк собі ціни не пізнають!

Сумирність, лагідність – що краще є в природі?

Ці найкоштовніші з окрас…

Хоч раз мене згадайте при нагоді,

А я про вас гадатиму всякчас.

Не часто ходиш ти гуляти?

Та в нас хазяйство не яке,

Але, нівроку, клопітке:

В нас наймички нема; сама вбирай у хаті,

Сама вари й печи, сама і ший, і мий,

А мати в мене ще такі чепуркуваті,

Що боже крий!

А стан у нас не дуже і скрутний;

Таки не гірш, як у людей, достаток:

Од батька нам оставсь порядний статок —

Будинок свій, садок при нім густий.

Тепер уже спокійні дні настали;

В солдатах братик мій[68],

Сестричку поховали…

Мені з тим дитинчам був клопіт немалий,

Та я б воліла з ним возитися і далі —

Воно…

         Таке, як ти, було мов янголя…

Мене любило дуже те маля.

Воно знайшлось уже по смерті тата.

А мамі тяжко так прийшлось —

Вже думали, що їй більш рясту не топтати,

Але таки очуняла якось.

Куди вже їй було гадати

Те пташенятко годувати!

От я й давай його тоді

Поїть на молоці й воді…

В моїх руках воно й росло —

Таке гарнесеньке було…

Ти щастя чистого зазнала.

Та й горя гіркого немало.

Вночі, було, по десять раз встаю

Я до колиски немовляти;

І напою,

Й візьму до себе, і давай люляти;

А як кричить, беру я лялечку свою

Та й ну по хаті взад-вперед гуляти…

А вранці вже над ночвами стою,

А там базар, а там в печі попорай —

І так щодня, сьогодні, як і вчора.

Отак-то, паночку, доводиться усяк.

Зате вже всмак їси і спочиваєш всмак.

Все винуваті бідні ті жінки,

Все кривдять їх старі холостяки.

Як хто натрапить на таку, як ви,

То зразу вийде дур із голови.

Признайтеся, ви, може, щось найшли вже?

Комусь таки ви серце віддали вже?

Так, власний дім і добра жінка нам,

Як той казав, – то скарб усім скарбам.

Та я не те; чи вже ви почували?

Мене завжди і всюди шанували.

Та ні, всерйоз траплялось вам любиться?

Так, жартувать з жінками не годиться.

Не зрозуміли ви!

                    Це дуже жаль мені.

Але я зрозумів, які ви приязні.

То ти мене впізнала враз,

Як тільки ми зайшли до вас?

Ви ж бачили, як очі я спустила?

І ти мені зухвальство те простила,

Що я тебе так зачепив,

Коли на вулиці зустрів?

Мене тоді аж кинуло у кров,

Бо зроду я ще не ходила в славі;

Я думала: невже в моїй поставі

Нечемне щось, нахабне він знайшов,

Що він до мене прямо так підходить

І жарти, мов із дівкою, заводить!

Признаюся, щось у мені в той час

Озвалось в вашу кóристь мимовільно;

Я гнівалась сама на себе сильно,

Що гнівалась не дуже я на вас.

Серденько!

                  Гетьте лиш!

Це що? Вінок плести?

Ні, гра така.

                Яка?

Вам все на сміх звести.

Що шепчеш ти?

Любить – не любить…

О дивний ангел красоти!

Любить – не любить, любить – не любить…

Любить!

           Так, дитино! І це слово квітки

Хай буде словом Бога. Любить!

Ти знаєш, що це значить? Любить!

Я вся тремчу…

О не лякайсь! Нехай мій зір,

Хай потиск рук тобі те скаже,

Що словом не сказать.

Віддатись повністю, й блаженства

Зажить, що вічним бути мусить!

Вічним! Кінець його – то був би розпач!

Ні, без кінця! Без кінця!

Вже поночі.

           Так, нам додому час.

Я довше б вас лишитися просила,

Але лихі тут люди в нас.

Неначе їм нема другого діла, —

Вони завсіди

Розглядують, що робиться в сусіди,

І пустять поговір – хоч хай хто як живе…

А наша парочка?

                      Десь аж у тій алеї…

Прудкі метелики!..

Він закохавсь у неї.

Вона у нього. Діло світове!

Іде!

Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,

Узнаєш!

Голубе! Я так тебе люблю![70]

Хто там?

                 Свої!

Ну й гад!

              Налюбишся потóму.

Так, пане, пізно вже.

                            Провести вас додому?

Та мама ж… Прощавай!

                            Ти кажеш, щоб я йшов?

Прощай!

             Adieu!

Ми стрінемося знов.

Мій Боже, що за чоловік!

Він думав, думав цілий вік,

А я ж – дурнісіньке дівча,

Лиш слухаю, як він навча.

О Ґретхен, Ґретхен, бідна ти,

І що він міг в тобі знайти?

Високий духу, дав мені ти все,

Усе, чого просив я. Недаремно

Мені явив ти лик свій пломенистий.

Природу дивну дав мені в уділ,

Дав силу – почувать, зажить її,

Не подивлять споглядачем холодним,

А глибоко у надра таємничі,

Немов у серце друга, зазирнути.

Ти показав всю безліч животвору,

Навчив мене вбачать своїх братів

В воді, в повітрі, в тихому гаю[72].

Коли в бору реве-бушує буря

І падає стовбур'я дужих сосен,

Ламаючи і тлумлячи сусідів, —

Аж хряскотом одгримує од гір,

Ведеш мене ти в зáтишок печери

Й показуєш мені мене самого —

Які дива таяться в мене в грудях.

А як засяє місяць-білозір —

Леліють в блиску лагіднім навколо,

На брилах скель і у гіллі вологім,

Часів прадавніх постаті сріблисті, —

І м'якша пал суворий споглядання.

Ох, для людей ніщо не досконале,

Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,

Що до богів мене все ближче зносить,

Супутника, що став вже необхідним,

Хоч він зухвало й холодно знижає

Мене в моїх очах і обертає

Одним слівцем твої дари у нíвець.

Роздмухує в мені він ярий пломінь

До видива прекрасного того.

Я рвуся од жаги до насолоди,

І в насолоді я жаги жадаю.

І хто таки кумедно так живе?

Чи скоро вже тобі це все обридне!

Раз спробувать – воно іще догідне,

А там розшукуй щось нове.

Ти знов завзявсь нагнати нуду?

Чи більше нічого робить?

Ну, ну, не буду більш, не буду,

Бо ти ладен вже бучу збить.

Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.

Розстанемось – то небагато втрачу.

Кручусь-верчусь для тебе день при дні,

А що тобі у лад, що ні —

Того тобі по носу не побачу.

Ти що ж, за витівки всі злі

Од мене й дяки ще б хотів?

А як, злиденний син землі,

Без мене б ти і животів?

Чи ж од уяви злої тлі

Я не зцілив твоїх чуттів?

Коли б не я, ти взагалі

Вже в безвість був би полетів!

Чого ж отут, в тісній печерній щілі

Сидиш, мов пугач на могилі?

Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,

І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…

Аж сміх бере од цих химер.

Ні, доктор ще в тобі не вмер.

Чи знаєш ти, яку снагу живущу

Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?

Коли б ти тільки міг збагнуть,

То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.

Розкóші неземні, божисті! —

Лежать вночі десь на скалі росистій,

І землю, й небо яро обіймати,

Себе до Бога гордо підіймати,

До надр землі пустить чуттів коріння,

Вмістить в собі всіх шести днів творіння,

Утіхами незнаними упиться,

В любовнім захваті в природі всій розлиться,

Земних позбувшись тягарів,

І ввесь небесний цей порив

Ось цим, пробачте, завершиться,

Бодай тебе!

               Не до смаку те диво?

Бодайкаєш ти надто соромливо!

Од того в'януть всі невинні уші,

До чого прагнуть всі невинні душі.

Я не хотів тобі заборонити

Себе самого часом одурити, —

Та в тебе ж витримки не гурт.

Я бачу, ти от-от схибнешся

І знов знеобачки зірвешся

В жахних марінь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана

Десь сохне-в'яне од нудú,

Все виглядає милодана,

Що покохала назавжди…

Любов'ю перш так яросно бурлив ти,

Як бистрень навесні, в час танення снігів.

Любов їй в серце перелив ти,

І струмінь твій ізмеженів.

Ніж тут лісним царем бродити

По диких нетрях навмання,

Вертайся те дівча-бідня

За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде їй день;

Стоїть край вікнá, зорить в неба муть,

Де хмари хмурі над муром пливуть…

«Чому я не пташка?» – їй тільки й пісень

І день і ніч, і ніч і день…

То звеселіє, то хмурніє знов,

То вдариться у плач,

То ніби вщухне… От бач,

Яка там любов!

Змія! Змія!

                Таки тебе впіймаю я!

Не спокушай, не говори

І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті

До ярої, незайманої плоті.

Вона гада, що ти її забув уже…

Тобі ж, здається, байдужé.

І вдалині я все близький їй буду,

її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп'ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

Бува й мені, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].

Геть, звіднику!

                    Ну лайсь, нехай і так; про мене!

Створивши хлопця й дівку, Бог

Докупи тут же звів обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка біда мені з тобою!

Та я ж до милої покою,

А не на смерть тебе веду.

Що за небесний рай – її обійми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув її біду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвітку й мети,

Неначе водоспад, що в льоті карколомнім

Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…

А ось вона – в невинності дитинній

На тихому альпійському лужку

Жила собі в своїй хатині,

Як у малесенькім світку.

І я, богомерзенний,

На тім не перестав,

Що скелі величенні

На друзки розбивав!

Я ще й її життя розбив зухвало!

Ти, пекло, цеї жертви вимагало!

Гей, чорте, поможи цей час тривоги збавить!

Що мусить буть, хай збудеться притьмом,

Нехай судьба її впаде й мене роздавить,

Нехай загинемо разом!

Знов закипів, в огонь метнувсь!

Йди, дурню, любку потішай!

В безвихідь головою ткнувсь

І думає: усьому край!

Хоробрим будь, дивися ширш!

Ти чортом вже помазався незгірш.

Ніде нічого гидшого не знаю,

Як чорт, що знизивсь до відчаю.

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Де його нема —

Могильна тьма,

І білий світ —

Зів'ялий цвіт.

В голівоньці

Журба тяжка,

На думоньці

Печаль гірка.

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік.

Я виглядаю

Його в вікно,

Я дожидаю

Його давно.

Ой коли б прийшов,

Хорош, ласкáв,

Пройняв очима,

Словом заграв,

Посмішкою

Зачарував,

Потиснув руку,

Поцілував!

На серці жаль,

Мій спокій зник

І вже не вернеться

Повік, повік…

До нього рветься

Душа моя,

Його обняти

Жадаю я,

І цілувати,

І любо мліть,

В його цілунках

І смерть зустріть.

Пообіцяй же, Гайнріх!

                         Все, мій друже!

Скажи, як із релігією ти?

Ти серцем повний доброти,

А от до віри мов байдужий.

Облиш, дитя! Міцна моя любов;

Кого люблю – проллю за того кров,

А вірити не бороню нікому.

Ні, треба вірити й самому.

Чи треба ж?

                 Ох, щоб я на тебе мала вплив!

Ти ж не шануєш і святих дарів!

Шаную.

А приймати не приймаєш.

На службі, сповіді ніколи не буваєш.

Ти віриш в Бога?

А чи змога

Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?

Чи ти в священика спитай,

Чи в мудреця про те – вважай,

Їх відповідь – мов глум.

                             То ти не віриш?

Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.

Хто б міг назвать його

І так признать його:

«Я вірю в нього»?

Чи не відчуть його

І відметнуть його:

«Не вірю в нього»?

Всеобіймитель

І вседержитель,

Хіба ж не обіймає, не держить він

Тебе, мене, себе?

Хіба ж над нами не склепіння неба?

Хіба ж під нами не земная твердь?

Хіба ж нам не зоріють

Привітно зорі вічні?

Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?

Хіба ж усе це не пройма

Твій ум і серце,

Не віє в вічній таємниці

Незримо й зримо вколо тебе?

Наповни ж ним все серце, аж по вінця,

І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,

То зви його, як хочеш:

Любов! Блаженство! Серце! Бог!

А я ім'я не знаю

Йому! Чуття – то все[76];

Ім'я – то звук і дим,

Що пал небесний сповива.

Втішаєш ти мене всім тим;

Священик каже те ж; слова

Він тільки інші ужива.

Ти обійди усі світи, —

Це кажуть всі од серця повноти,

Та кожному своя властива мова;

Чому й мені свого не вжити слова?

Послухаєш, то й гарно кажеш ти,

А все ж тривога обіймає,

Бо у тобі Христа немає.

Дитино!

                    Горе мені тяжке,

Що встряв ти в товариство таке.

Яке?

      Того, що ходиш завше з ним,

Ненавиджу я всім нутром своїм;

Такого не було ще ніколи;

Побачу – аж у серце коле,

Той чоловік страшний якийсь.

Люба лялечко, не бійсь!

Його присутність аж кров стенá.

Я всім зичлива й приязна;

Тебе хочу бачить – жду не діждуся,

Того ж чоловіка душею боюся,

Та ще й здається, що він шахрай!

Як я неправа, Боже, не карай!

Є ж і такі диваки на світі.

Із таким я б не хотіла жити!

Як тільки він заходить сюди —

Подивиться так глузливо завжди

І мов зі злом;

Знать, що йому чуже все кругом;

В нього написано на лобі,

Що йому ніхто не в уподобі.

Мені з тобою тут в тишí

Так легко, вільно на душі,

В його ж присутності мене мов що стискá…

Моя віщунко ти чутка!

Аж самовладу я гублю,

Як він до нас свій вид бридкий появить.

Здається, що й тебе вже не люблю,

Молитися при нім не можу навіть…

Аж серце сохне у журбі;

Так, мабуть, Гайнріх, і тобі.

То просто антипатія.

                        Я мушу йти.

Коли вже зможу я

Набутися з тобою вдвох, мій світе,

Із груддю грудь, з душею душу злити?

Якби ж то спала я сама,

То сю ніч я б дверей не замикала.

Так мати ж – мов не спить – дріма,

І, якби нас вона застала,

То я б і з місця вже не встала!

Нічого, серце, то дарма.

Нá пляшечку! Лиш три краплини

Підлий в пиття; це зразу вплине,

Їй сон глибокий принесе.

Для тебе я піду на все.

А це їй часом не завадить?

Хіба я можу зле щось радить?

О голубе, я так тебе люблю,

Що воленьку у всім твою вволю;

Для тебе я такого вже зробила,

Що більш зробить, здається, і несила.

От мавпа! Вже пішла?

                         Ти знов тут шпигував?

Так, все, здається, розібрав:

Вас, докторе, навчали катехизі,

І ви раділи з тих побожних вправ.

Дівчата те читають, як по книзі, —

Хто вірить в Бога щиро й гаряче,

Той і від них, гадають, не втече.

То ти не бачиш, хижий звіре,

Що вірна, щира та душа,

Святої повна віри,

Яку вважа

Єдиним щастям, – тож вона боліє,

Що ближній осягти спасіння не зуміє.

Ех ти, жених надземно-земний!

Вóдить за ніс тебе дівча.

Ти, пекла вибрудок нікчемний!

Фізіономії ж вона незле вивча[77].

То моторошна їй завжди моя присутність?

Крізь маску цю побачила вона

Мого ума приховану могутність;

Для неї – геній я, а може, й сатана.

Так сю ніч…

                Що тобі до того?

І я ж утіху маю з цього.

Про Бербельхен ти чула щось?

Ні, рідко я ходжу між люди.

Сьогодні чула я од Труди,

Що їй до скруту вже прийшлось,

Отій гордячці!

                Як?

                     Вже щось в ній є!

Тепер на двох і їсть, і п'є.

Ах!

        От тобі й дожартувалась.

На шию парубку чіплялась!

З ним вона й на гулі,

З ним і на танцюлі,

Хотіла скрізь перед вести;

Пиріжком, вином її вгости;

Пишалась з своєї красоти,

Стиду і сорому не мала,

Дарунки від нього приймала.

А він лестив її, пестив,

Аж поки без вінка пустив.

Сердешная!

              Жалю по киселю!

Ми все, було, при кужелю,

Мати не випустить вночі, —

Вона ж воркує, стоючи

В садку з ласкавчиком своїм —

І нічка не змигнеться їм.

Тепер іди на покриття,

На привселюдне каяття[79].

Він, певне, жениться на ній.

Нема дурних! Та він же зух —

Ще знайде сто таких красух;

Уже відкинувсь.

                     Одурив!

А хоч би славу і покрив,

То хлопці зірвуть з неї вінця.

А ми їй – січки під ворітця[80].

Як сміло я колись судила,

Як дівчина яка зблудила!

Як я словами гріх діймала,

Що й слів на те було замало!

Як я його, було, чорню

І бідну покритку виню.

Яка була в мені пиха!

І ось – сама не без гріха.

Та все, що в гріх мене ввело,

Ох боже, любе й миле було!

О Діво,

Глянь милостиво,

За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,

Жалем повита,

Ти зриш святого сина смерть.

Отця зовеш ти

Й зітхання шлеш ти

До неба, скорби повна вщерть.

Хто знає,

Як крає

Це серце біль трудний?

Як душа моя страждає,

Чим тремтить, чого жадає —

Видно лиш тобі одній!

Чи то б куди пішла я —

Тяжка, тяжка, тяжкая

На серденьку печаль!

Чи то одна сиджу я —

Тужу, тужу, тужу я,

Терзає душу жаль.

Скропила я ції квіти

Росою, ах! сліз моїх,

Коли я рано-вранці

Для тебе рвала їх.

Як промені веселі

Заграли крізь вікно,

Ридаючи, в постелі

Сиділа я давно.

Спаси! Одринь ганьбу і смерть!

О Діво,

Глянь милостиво,

За мене Бога вмилосердь!

Коли, бувало, на гульні

Товариші мої п'янí

Почнуть хвалить та величать

Своїх улюблених дівчат,

П'ючи хильцем, щоб та хвала

Іще міцнішою була, —

Сиджу я нишком у кутку

І чвань ту слухаю грімку,