Читать книгу ЛСД. Ліцей слухняних дружин - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 2
Частина перша
Розділ перший
Щоденник
ОглавлениеДорогий щоденнику!
Сьогодні день має бути вдалим. Адже вчора на уроці літсуду пані Вчителька призначила мене прокурором у справі мадам де Реналь. Суд повинен відбутися сьогодні на другій парі – і я натхненно збираюся до шкільної будівлі.
Поясню, чому мені так радісно на душі: ще ніколи, за всі роки мого перебування в ЛСД мене не призначали прокурором, все більше підсудною або, в крайньому випадку, другим чи навіть десятим свідком.
Це через мою, як каже Озу, «страусячу» натуру: коли треба щось відстоювати, ухвалювати рішення чи сперечатися, я ховаю голову в пісок. А сьогодні маю довести всім ліцеїсткам і пані Вчительці, що я не така вже нікчема!
Я заздалегідь перечитала «Червоне і чорне» мсьє Стендаля ледь не сто разів, підкреслила потрібні місця олівцем і вірю, що можу бути гідним прокурором.
Суддею буде Рів, адвокатом – Озу, а підсудною, тобто мадам де Реналь, – мовчунка Ліл. Побачимо, що з того вийде. Сподіваюсь отримати не менш як дев’яносто дев’ять балів.
Оскільки я лише починаю ці записи, то, як наполягає пані Директорка, яка вчить нас вести щоденники і писати листівки краснописом, а не на клавіатурі компа, як це роблять стріти, потрібно старанно змалювати «експозицію».
Тобто ту частину розповіді, з якої буде зрозуміло, як і де ми живемо, про що мріємо, чого боїмося і до чого прагнемо.
Постараюсь описати це якнайкраще, хоча воно й забирає багато часу. Але ж не можна заковтувати майбутній текст від самого початку, ніби машина для знищення паперів. Вправно викладати свої думки – одна з важливих речей у нашому навчанні і, звісно, подальшому житті, яке чекає на нас за стінами улюбленого закладу.
Отже, варто все пояснити. Тобто – створити «експозицію».
І почну я з наших імен, які стрітам можуть здатися трохи дивними.
Хоча ні! Спочатку ще пару слів про «стрітів».
Так ми називаємо всіх, хто перебуває поза межами таких пристойних навчальних закладів, як наш ліцей. Раніше, років десять-п’ятнадцять тому, їх називали «вуличними». Але мені здається, що «стріти» лунає краще і пристойніше, ніж це просте і трохи вульгарне поняття – «вуличні».
Зараз так вже не кажуть. Скажу більше: вимовити таке – все одно, що вилаятись. І отримати за це «червону догану».
Ну от, тепер доведеться пояснювати, що таке «червона догана»! Адже є ще синя, зелена, жовта і найстрашніша – чорна…
Поясню коротко: за кожен некоректний вчинок, помилку чи слово ми, учениці, протягом навчального року отримуємо від пані Директорки кольорові картки. За словесні помилки – червоні, за погане засвоєння навчального предмета – сині, за погану поведінку – жовті, за хиби у зовнішньому вигляді – зелені. Про чорні краще промовчати! «Чорна догана», тобто чорний квадратик картону – це вже вирок! І – карцер.
Кожна «догана» пронумерована і продубльована. Дублікат залишається в шухляді пані Директорки. Тому ці картки ми ретельно зберігаємо як страшне нагадування про покарання наприкінці року. І готуємося до нього.
Неважко здогадатися, що ті, хто набрав більше червоних карток, мусять виправити свою мову шляхом різних завдань, які нам дає пані Директорка. Скажімо, минулого року одна семикласниця вивчила напам’ять п’єсу Шекспіра в оригіналі і декламувала уривки в актовому залі, доки не знепритомніла.
Володарки «жовтих доган» прибирають територію і вдень, і вночі.
А «зелених» позбавляють всіх благ у виборі одягу чи косметики…
«Чорні»… Ох… Просто сидять в карцері. Стільки днів, скільки мають тих карток.
Це – справедливі покарання.
Звісно, всі ми боремося, щоб цих доган було якомога менше.
Тепер, як і обіцяла і поки не заплуталась, почну з імен.
Тут також все просто.
Наші імена – не іноземні, як це може здатися на перший погляд. І не прізвиська (не дай Боже: у нас це карається «жовтою доганою»!). Це усього-на-всього перші літери наших повних імен! Не більше того!
Така форма звертання була прийнята дуже і дуже давно, ще в часи наших прабабусь. Але досі вважається дуже зручною у спілкуванні.
По-перше: коротко і ясно, по-друге, добре запам’ятовується, по-третє, як пояснює шкільний психолог, «не дає вийти емоціям за рамки особистості». Це досить складне пояснення. Я розумію його так: кожен сам по собі, ніби квартира чи вілла з домофоном, куди не потрапиш, не знаючи повного набору цифр.
Звісно, в наших анкетах, які заповнюють рідні і близькі, посилаючи нас до цього закладу, стоять звичайні імена і прізвища. Але за роки перебування в його стінах ці імена витираються з пам’яті, адже голова наповнюється купою інших знань. Тут вже не до того, щоб пам’ятати, хто ти така – Ганнуся чи Марія. А ще спробуй запам’ятати по батькові та прізвище! Суцільна маячня!
Одного разу, присягаюсь, суто випадково, коли Озу хворіла, а я відсиджувала біля її ліжка в лазареті необхідну для виявлення милосердя годину, то підгледіла, що в її анкеті, котру переглядала медсестра на предмет спадкових хвороб, записано, що її звуть Ольгою Зенонівною Урбанською.
Скорочено і є – Озу. Гарно і коротко.
Можливо, Рів звуть Раїсою чи Розою, Ліл – Ларисою або Ліною.
Але це банально і не романтично. Тому я рада, що мене звуть Пат.
Ночами, коли не спиться або за розкладом настає час «романтичних дівочих мрій» (які ми потім занотовуємо в окремий загальний зошит для майбутніх поколінь курсанток ліцею), я уявляю, що моє повне ім’я – Патрисія чи Памела. Звучить гарно, як у леді.
Ну от. З іменами покінчено.
Тепер про той урок, на якому сьогодні я маю виявити впевненість і бездоганне знання матеріалу.
Я обожнюю літсуд!
Це мій найулюбленіший предмет. Хоча у нас, курсанток одинадцятого, передостаннього, класу є ще «домознавство», «рукоділля», «економія» та «гендерознавство».
В останньому, дванадцятому, замість курсу з партнерських стосунків, що входить до «гендерознавства», ми будемо більш ретельно вивчати все, що пов’язане з сексом. Фізіологію стосунків. Цікаво. І трохи моторошно – що дізнаємося?
Але це буде наступного року.
Поки що, як я вже говорила, мій улюблений предмет – «літсуд».
Чим він такий цікавий?
Ну, по-перше, я умліваю від любовних романів!
У нашій бібліотеці, у відділі для старшокласниць, їх безліч.
Обожнюю ці рожеві, бузкові, небесно-блакитні покетбуки з прегарними дамами і джентльменами на обкладинках.
Вони навіть пахнуть! Візьмеш до рук і одразу ніби в торт поринаєш – в роті стає солодко, у всьому тілі – тепло і пухнасто. Життя здається прекрасним, багатообіцяючим! А по-іншому й бути не може. Бузково-рожеве щастя так і лізе у вуха, в ніздрі, до рота, а в голові лунає музика: «Він-взяв-її-за-плечі-і-їхні-вуста-злилися-в-гарячому-поцілунку…» Ох…
Про поцілунки ми ще нічого не знаємо. І це так бентежить. Як це – «вуста злилися»? І якщо вони «злилися», то куди ж поділися носи й очі? Але такі речі ми ніколи не обговорюємо. Це непристойно.
На літсуді ми таких книжок з позакласного читання не вивчаємо.
На уроках ми вивчаємо світову класику, як і звичайні стріти у своїх загальноосвітніх школах. Тільки підходимо до неї з іншого боку. З цікавішого і практичнішого. Так би мовити, пристосовуємо ситуації до життя. Адже класика – вона класикою і є: повчальна і слушна для всіх часів.
У мене ще буде час докладно змалювати, як відбувається урок. Тим більше, що саме сьогодні ми судимо мадам де Реналь з «Червоного та чорного» і я, саме я, маю честь вперше в житті бути її прокурором. Ще не знаю, як все пройде, а тому додам кілька слів про наш ліцей.
Тобто змалювання експозиції має відбутися за всіма правилами.
Отже, нашому ліцею безліч років! А прадавні документи, що висять в музеї, взагалі свідчать, що ЛСД існував завжди.
Ви тільки уявіть-но собі цей термін: завжди! Як Всесвіт. Як Земля. Коли таке уявляєш, аж моторошно стає. І така гордість охоплює!
У музейному залі, котрий відчиняють лише під час великих урочистостей, зберігаються вицвілі документи, написані специфічним, розробленим ще черницями ордену Слухняних Дружин, краснописом.
Вони свідчать про переслідування закладу за часів інквізиції і полювання на відьом, про розквіт культури завдяки нашим випускницям в епоху Відродження, про їхню самовідданість воїнам Вітчизни в скрутні воєнні часи.
Тут зберігаються тонни листів із безліччю подяк із різних куточків світу, мільйони світлин щасливих усміхнених пар, утворених завдяки існуванню ЛСД.
Є окремий, зворушливий стенд, на полицях якого – фотокартки немовлят. Сад немовлят! Ціла земна куля, засаджена нами!
Є й особливий стенд, до якого нас обов’язково підводили в дитинстві під час першої екскурсії: «Обличчя ганьби».
На ньому картки страчених за невірність, невдячність чи за інший із десятка гріхів, котрі суворо караються за Статутом нашого закладу.
Сказавши про гріхи, варто сказати про чесноти. Ці поняття тісно пов’язані між собою. Тобто, сказавши «А», маєш знати про «Б»! В даному випадку – навпаки. «А» – то чесноти, «Б» – гріхи.
Щодо переліку першого – це ясно, мов двічі по два.
Адже всі десять заповідей, з яких складається наш Статут, виписані й намальовані відомим художником, оздоблені широкою хвилястою рамою, покритою триміліметровою позолотою. Цей Статут висить у нашому холі на найвиднішому місці – там, де під час вранішніх «лінійок» стоїть пані Директорка.
Ми швидко закарбовували в пам’яті кожне з цих простих десяти слів. Наші очі постійно наштовхувалися на них в будь-якому кутку ліцею.
Ми співали їх, мов пісню, навіть тоді, коли були зовсім малими і ще рюмсали ночами за рідними домівками:
Вдячність.
Повага.
Слухняність.
Мовчання.
Терпіння.
Служіння.
Старанність.
Вірність.
Турботливість.
Хазяйновитість.
Усі ці прості й зрозумілі слова оздоблені золотими віньєтками, засаджені виліпленими з глини пташками й оповиті квітами.
Першою нашою вишивкою на першому ж уроці праці були саме вони – точна копія цього вишуканого краснопису.
Кожна з нас старанно зберігає цю вишивку і має потім (після випуску) повісити її у власному помешканні. Це засвідчить приналежність до ордену, до нашого улюбленого ЛСД. За нею ми потім упізнаватимемо одна одну. І вона ж стане такою собі «перепусткою» до цього закладу для наших майбутніх доньок.
Принаймні у моєї матусі така висіла і, певно, досі висить над плитою.
Така була і в бабці… Хоча я їх зовсім-зовсім не пам’ятаю. І, певно, ніколи вже не побачу, адже невдовзі служитиму лише одній людині – своєму чоловікові, якого поки що не знаю. Гадаю, що вони прожили щасливе, безтурботне і праведне життя.
Таке проживу і я. І сто п’ятдесят інших моїх колежанок, хто має щастя навчатися тут.
А це дійсно щастя.
У нас тут культ щастя і радості. Нас привчають до нього змалечку, з того самого дня, як за батьками зачиняється висока брама і дехто з найбільш слабкодухих починає відчайдушно рюмсати. Зізнаюсь, я теж трохи поковерзувала, аж доки лагідна рука пані Директорки не лягла на мою голівку.
– Не плач, Пат, – сказала вона. – Зараз буде трохи гірко, але потім – солодко. Ти їх швидко забудеш.
І я майже одразу припинила схлипувати. Солодко мені не стало. Проте приємна млість від її доторку розлилася тілом. Пані Директорка, взявши мене на крила, полинула зі мною до спальні, закутала в ковдру і розчинилася у просторі, лишивши по собі різнобарвні кола, які виникають на поверхні води. І я одразу зрозуміла, що зі мною тепер все буде гаразд.
Уся атмосфера ЛСД була насичена солодким ароматом щастя і радості. Щоранку на загальній «лінійці», в тій самій просторій залі, де висів наш Статут, ми просто з повітря отримували порцію добра.
У затишній напівтемряві пані Директорка промовляла свої щоранкові промови, а ми дихали і не могли надихатися тим особливим повітрям, котрим були просякнуті оббиті оксамитом стіни.
Ну от, дорогий щоденнику, я і втомилася.
Не знаю, чи все правильно написала. Чи є в цьому тексті метафори і порівняння, чи правильно побудовані речення. Чи немає зайвого.
Але пані Директорка наказує писати все, що думаємо.
Усе, за чим спостерігаємо. Усе, що здається нам підозрілим.
Усе, що потім ретельно перевірятиме комісія експертів під час нашого випуску у велике життя. І вирішуватиме, варті ми піти у «вільне плавання» чи претенденту на нашу прихильність ще треба почекати, доки ми не виправимо всі свої помилки, записані сюди.
Я сподіваюсь, що у мене їх не буде. Я відмінниця. І кольорових доган у мене не так вже й багато!
Отже, до вечора, дорогий щоденнику!
Тепер починається чудовий ранок. І настане чудовий день.
Далі буде…
Дорогий щоденнику…
Дійсно, вчора був насичений день.
Настільки насичений, що ввечері навіть забула торкнутися твоєї такої приємної лискучої обкладинки. Навіть розгубилась, як усе це викласти в точному хронологічному порядку. Адже одразу хочеться написати про урок літсуду, про який писала вчора.
Але це буде неправильне викладення подій з точки зору хронології!
Адже до уроків був сніданок, зарядка, лінійка, перехід з дортуарів до шкільної будівлі і таке інше.
А головне – ще була звістка про смерть Тур…
І я весь час про це думаю.
Усе ж таки варто почати з самого початку. Ой! Вибачте за тавтологію, пані Директорко. Надто хвилююсь.
…Учора я писала рано-вранці, поки дівчата ще спали. Для довідки: крім мене, в дортуарі (так називаються наші спальні кімнати) ще п’ятеро: Рів, Озу, Ліл, Іта і Мія. Всі ми – курсантки передостаннього одинадцятого класу. Одна четверта класу – «секстет». «Шістка» тобто.
Чи не забула я сказати, що кожен з класів поділяється на «секстети», які позначаються за номерами наших дортуарів?!!
Ну от, знову доведеться починати з експозиції! Що я за дурепа?
Але нічого не вдієш… Порядок є порядок. І він має бути у всьому.
Отже, наш дортуар номер десять. Тому наш секстет – «десятий».
На спортивних змаганнях чи виступах самодіяльності ми все робимо в такому ж складі, який з початкового класу не змінюється.
Якщо конферансьє чи тренер оголошує: «Десятий секстет, ваш вихід!» – кожен з нас знає, що йдеться саме про нас: Пат, Рів, Озу, Ліл, Мію та Іту.
Відповідно, у класі є інші секстети, з іншими номерами.
Кожен секстет тримається купи.
У кожному є свій лідер, свої відмінниці і двійочниці. Звісно, протягом навчання розстановка сил змінюється.
Обов’язки кожної членкині секстету – стежити за порядком, виховувати одна одну власним прикладом, бути безжальною до прояву гріхів і намагатися здобути якомога більше доброчинності.
Нам не дозволено надто зближуватися між собою, адже тоді, за словами пані Директорки, починаються «стрітівські теревені». І одне з правил ЛСД – Мовчання – порушується.
Але ми все одно звикаємо одна до одної.
Часом важко приховати свою приязнь чи відразу. Прояв таких емоцій тут неможливий.
Тому, скажімо, я на позір ігнорую Ліл. Це тому, що вона мене цікавить більше за інших. Але саме тому я і серджуся: не дай Боже дати це зрозуміти іншим.
Куди простіше з Ітою чи Рів…
Але: порядок, порядок і хронологія у всьому!
Тому я ще мушу розповісти про дівчат з мого секстету.
Отже, я почала говорити про Ліл.
Я вже казала, що Ліл – мовчунка з родини роботяжок. Знову – стоп! Якщо вже сказала – роботяжок, то варто пояснити, чому так сказала.
У ЛСД мають право навчатися всі! Цим наш заклад відрізняється від будь-якого іншого. Це демократія в чистому вигляді.
Тут ніхто ні за що не платить, хоча тільки уявіть: територія ЛСД – це п’ятдесят гектарів. Майже невеличке селище! Всі будівлі ліцею – шкільний корпус, центральний, зі спальням і залами, «випускний флігель», купа службових приміщень розташована всередині високих, побудованих за часів середньовіччя мурів старовинного замку.
Всередині й довкола – розлогі фруктові сади, за ними – лани і діброва з річкою. Є просторі ділянки для різних видів спорту, концертний майданчик, де влітку відбуваються наші самодіяльні вистави.
Ще є стайня і маленька ферма. Ніхто ж не знає, куди занесе доля! Доїння корів і верхову їзду ми також проходимо. Це так весело!
І тепер скажіть мені, будь ласка, чи може потрапити в такий елітний заклад дівчина з простої та ще й неблагополучної родини?
Якщо йдеться про ті заклади, куди вступають стріти – категорично ні!
А в ЛСД після проходження тестів приймають усіх бажаючих. І протягом дванадцяти років одягають, взувають, годують, навчають і забезпечують всім необхідним для життя всіх однаково. Однаково добре. Однаково дорого.
Ну, тепер про Ліл та інших з мого секстету.
Ліл, подейкують, з якоїсь «неблагополучної» родини.
Ми чули, що нібито батьки її розлучились, коли Ліл була ще маленькою. Мати Ліл працює на фабриці, і ніхто з її родини не мав ніякого відношення до ЛСД. Коротше, вишитий рушник зі Статутом ніколи не висів у них на кухні! Але для Ліл було зроблено виняток завдяки клопотанню Міністерства освіти. Тепер вона мусить старатися більше, ніж інші. Тому вона і мовчунка. Все в ній спрямоване на те, щоб гарно вчитися і не підвести ані Міністерство, ані власну матусю, ані пані Директорку, яка великодушно дозволила їй навчатися і жити тут. Хіба, будучи стріткою, вона мала б гарне шкіряне взуття і кашемірові светри? Навряд.
У Ліл довге чорне волосся, що звисає на щоки, а потім і на плечі, мов клеєм намазане – таке рівне-рівне і лискуче.
Іта зі своїми і нашими кучерями таке робить лише перукарською прасочкою. А у Ліл волосся природне. Буває ж таке диво. Очі у неї, за класикою жанру, блакитні, брови – гарні, формою схожі на ластівчині крила. Вона неймовірно гарна! Коли я дивлюсь на неї – аж плакати хочеться. Не знаю навіть чому. Мені завжди хочеться плакати, якщо бачу щось недосяжне у своїй досконалості.
Взагалі, у нас всі дівчата, навіть «молодняк», напрочуд красиві. Іноді здається, що все ж таки є якийсь відбір. Але пані Директорка не раз наголошувала, що наш ліцей – для всіх.
І ось доказ: у сьомому класі, у секстеті номер тридцять вісім вчиться кульгава дівчинка. Щоправда, обличчя у неї теж дуже приємне.
Але Ліл здається мені найкращою. З лиця хоч воду пий. Хоча сама вона себе не любить. Якось здивувала мене тим, що сказала: «От якби мені бути такою, як ти…»
Я аж заклякла від подиву. Хоча чому тут дивуватися: жодна з нас не любить дивитися на себе в дзеркало. Пані Вихователька каже, що це в нашому віці нормально – самокритика працює.
Словом, якби мене спитали, з ким би я хотіла побачитись на хвилинку в кав’ярні після одруження, я б точно першою назвала Ліл… Гадаю, їй судилась незвичайна доля!
Іта і Мія не приховують своєї дружби. І в тому немає нічого дивного – їхні матусі також приятелювали. Навіть, як подейкують самі дівчата, лежали в одному пологовому будинку в Лондоні.
Шлях Іти та Мії, як на мене, вже майже визначено. Впевнена, вони надовго не затримаються у випускному флігелі. Іта і Мія схожі одна на одну, мов зернятка. Обидві – біляві, дрібні, чубчики гладенько зачесані наліво, на потилицях – охайний жмуток, стягнутий гумкою з кришталевим сердечком «від Сваровські».
У вихідні, коли можна скинути форму, вони беруть в гардеробній однакові джинсові спіднички, високі – вище коліна – смугасті гольфи, сабо на платформі і шифонові блузки ніжних кольорів. Мія – рожеву, Іта – бузкову. Або навпаки. В обох у вухах маленькі діамантові сережки.
Прикраси – єдине, що може бути тут своїм, одягнутим ще вдома перед відправленням до ліцею. Я, наприклад, страшенно ціную свої кульчики з аквамарином – у них мене сюди привели. Вони і зараз на мені.
Часом Іта і Мія шепочуться ночами. А взимку, коли холодно, навіть залізають під одну ковдру, мов сестри. Уявляю, які рекламації вони отримають у майбутньому!
Решта в секстеті – я, Озу та Рів.
Рів – руда, аж вогняна, навіть дивитися боляче.
Усе обличчя вкрите веснянками, але вони – делікатні. Очі – зелені, брови – світлі. Вій майже немає: вона їх весь час підфарбовує. Голос у Рів – мов труба єрихонська.
Я б сказала – оксамитове контральто, але дуже гучне. І, вибачайте, досить сексуальне. Це навіть пані Вихователька якось зауважила.
А ще Рів – пишна. Здається, що так і лізе зі своєї форми, мов тісто з діжки, хоч форми нам шиють точно за розміром. Тіло її, біле і гладке, мов тісто на вареники. Рів також гарна. Як каже пані Вихователька – «пікантна». Гадаю, що і Рів довго не затримається у флігелі – від неї так і йдуть флюїди, які ми в восьмому класі вчилися розповсюджувати. Ох, і насміялися ж тоді. А Рів одразу навчилася! Тепер не користується цим, хіба що коли в туалеті сидить! В інших випадках – завжди. У неї на лобі варто написати: «Обережно! 1000 вольт!»
Озу – повна протилежність! Але теж «пікантна». Коли в дев’ятому класі ми вивчали типажі і психотипи, пані Вчителька назвала Озу «дамою з камеліями». Цю книжку ми теж проходили на літсуді.
Озу досить хвороблива, тендітна, з плямами дивного рум’янцю на блідих щоках. Голосочок такий слабкий, що треба дослухатися, зачаївши подих. Повітряна зовнішність Озу передбачає ніжність і піклування.
Коли Озу хворіє, ми чергуємо біля її ліжка в лазареті, носимо їй окріп з лимоном, дослухаємось до її слабкого дихання і вислуховуємо її безкінечні сни.
Вона любить їх розповідати своїм тихим, я б сказала, замогильним, голосом, до якого дослухаєшся, мов до шепотіння літнього вітру на цвинтарі. Здається, дмухни на це неземне створіння – і воно вилетить за протягом у вікно.
За словами пані Вчительки, «дама з камеліями» притягує, мов магніт. Таку хочеться на руках носити. А точніше – в долоні чи кишені, мов горобчика.
З приводу Озу я теж впевнена: швиденько знайдеться для неї золота кліточка! А можливо, навіть і діамантова.
У кому з нашого секстету я сумніваюсь, так це в собі. І страшенно переживаю, що лишуся у флігелі назавжди. А точніше – піду в покоївки!
Адже бували за часи існування ліцею і такі жахливі випадки.
Кожна дівчина молиться, щоб з нею ніколи нічого подібного не трапилось. Навіть смерть здається кращим виходом з ганебної ситуації.
Адже за правилами ЛСД, випускниця, котра за рік (максимум – півтора) не змогла змінити свій суспільний статус, підлягає «перекваліфікації» і лишається тут служити іншим. Тим, хто ще вчора дивився на тебе, як на привілейовану мешканку флігеля, як на щасливу випускницю.
Уявляєте, яке приниження!
У класі сьомому я бачила тут одну таку. Вона прибирала в наших класах. Років сорока, з червоними, мов у вареного рака, клешнями-руками. З неї знущались. Адже всі знали (таке тут швидко передається з вуст у вуста), що вона з «необраних». Потім вона померла. На могилі навіть таблички немає – ніхто й не плюне!
От коли подумаю про таке, одразу хапаюсь за брасматик, біжу до фітнес-залу чи припиняю смоктати на ніч льодяники, п’ю тільки кефір.
Я типова «середнячка». І цим усе сказане. Усе в мені – досить посереднє. Тому я не люблю одягатися в «модне» й погано засвоюю уроки макіяжу.
Ну ось такий наш секстет номер десять в повному складі.
У принципі, у нас немає чіткого розподілення на «касти» – хто є хто, воно досить умовне. Я б сказала, «для внутрішнього використання». Адже наше спільне навчання не передбачає подальшої дружби. Занадто зближуватись – собі ж дорожче. Розширений Статут ЛСД, котрий розкриває суть кожного окремого слова, вишитого золотом, добре і досить чітко це пояснює. Скажімо, одне з трактувань – Мовчання – означає не мати подруг, котрі могли б відволікати тебе від Служіння. А Служіння – це запорука щасливого шлюбного життя…
Ну, не буду повторювати тут уроки!
Адже трактування Статуту – окрема і досить цікава тема. Саме її ми ґрунтовно розглядатимемо весь навчальний рік перед випуском і поселенням у флігель.
Ну от.
Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.
Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.
Була шоста година.
Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли. Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.
Встали – руханка.
Умикаємо магнітофон із дивним – «раритетним»! – записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…
Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:
– На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку…
І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють:
– …прокидайсь!!!
Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.
Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це – «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» – це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки – «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».
Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.
Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.
Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!
А в нас – тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це – догана.
Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.
– Не забула, що ти сьогодні прокурор? – каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.
Я поважно киваю.
– А Ліл, – Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, – мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…
Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».
– Ти вже придумала вирок? – кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.
Вся «дев’ятка» – Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс – страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!
Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак! У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.
Останні штрихи у вбиральні – нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів – неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу – за списком. Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.
Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» – це «цитрусова гама». Рів легше – вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує – це кожному зрозуміло.
Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші – в білих) панчохах і туфлях-човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку.
Інший одяг ми носимо лише у вихідні.
Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь-який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей – для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!
Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.
Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує. Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.
Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.
Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!
Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:
– Вдячність!
– Повага!
– Слухняність!
– Мовчання!
І так далі.
Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.
Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.
А ми пішли до сусідньої будівлі – шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.
Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.
А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.
Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.
А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету – прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!
Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.
Пані Вчителька – і це теж було дивним – навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!
Розпочалася перша пара.
Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.
Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.
Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».
Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?
Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:
– Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там – інспектор і адвокат…
Я ледь не задихнулась. Оце так новина!
– Ти впевнена? – прошепотіла я.
– На всі сто… – відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.
Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.
Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до вікна. Це дало нам змогу пустити новину далі по класу.
І він наповнився тривожними видихами:
– Тур!..
– …вбито?…
– …ножем?…
– …в серце?…
– …на смерть?…
– …не може бути…
На уроках нам казали, що, в принципі, всі ми можемо опинитися в несподіваних ситуаціях, коли покарання за провину може бути надто серйозним і навіть небезпечним для життя. Наводили приклади за всі часи існування ліцею. Пишалися тим, що саме в нашому їх втричі менше, ніж в інших закладах.
І цей показник щороку зменшується.
Але нам нічого не говорили імена «покараних на смерть за провину», які на загальних зборах перераховувала пані Директорка. Так, абревіатури. Але ж Тур!
Тур, яку ми знали!
Тур – кращу виконавицю східних танців, відмінницю, приклад для всього ЛСД!
Тур, яка краще за всіх складала ікебану!
Яка співала, мов оперна діва, одягалась, мов голлівудська зірка, мала бездоганну фігуру й обличчя, з якого можна було воду пити!
Зналася на мистецтві Ренесансу, цитувала напам’ять Аристотеля!
Тур, тиха і мила Тур.
Щаслива Тур, яку забрали до шлюбу першою. І не на авто, а у справжньому «ландо», запряженому четвіркою білих коней, всю засипану флердоранжем, огорнуту китайським шовком і австрійським мереживом.
У блиску діамантів.
У спалахах феєрверків.
У хвилях музики живого оркестру з Національної опери!
Тур, після від’їзду якої на всіх ланах ЛСД ще довго лежала тінь.
Тінь нашого смутку і нашої заздрості…
Тур…
– Тиша в класі!
Ми аж здригнулися від вигуку пані Вчительки, котра ще й ляснула по столу указкою.
Тиша в класі. Геть емоції. Урок. Все, як завжди.
Тільки Ліл все ще не піднімала голови і я не могла бачити виразу її обличчя. Ну, так воно і мало бути: я забула, що Ліл ще з дев’ятого класу бігала за Тур, мов песик.
Потім почався літсуд…
Дорогий щоденнику!
Мусила зробити невеличку паузу. Бо зовсім заплуталась – стільки подій за один день. І про літсуд хочеться окремо розповісти, і про Тур. Власне, саме звістка про Тур, яку випадково підслухала Ліл, вплинула і на події на літсуді.
Тому – ще трохи про Тур…
Вона була чи не єдиною дівчиною з усього ліцею (крім тої, кульгавої), якій всі дивилися вслід. Просто не можна було не обернутися, побачивши її завжди усміхнені світло-зелені очі.
Через Тур ми – наш секстет – страшенно грішили протягом усього року. А саме: спостерігали за балами у скляні отвори на даху бальної будівлі! А все через те, щоб побачити, як танцює Тур…
О, ці бали! Боюся не розповісти про них у плині подальших подій. Тому зроблю ще один, сподіваюсь – останній! – відступ.
…Бали відбувалися кожного сезону і розподілялися на Літній, Осінній, Зимовий і Весняний.
Влаштовувалися ці бали лише для випускниць із флігеля в окремому приміщенні, оснащеному тільки для цієї мети. У цьому приміщенні була одна велетенська зала і дві вбиральні – жіноча і (єдина у всьому ЛСД!) чоловіча. У центрі – місце для живого оркестру, в кутку – безалкогольний шинквас із соками та кавою. Зала була влаштована так, щоб у ній не було жодного прихованого від ока пані Директорки та Виховательок місця. Все мало відбуватися на видноті.
На Літній бал з’їжджалося багато кандидатів. Він був найважливішим: на ньому гості-чоловіки придивлялися до випускниць, танцювали з кожною, пригощали соком і тістечками.
На Осінньому балу деякі кандидати – відсотків 10–20 – вже визначалися остаточно.
Зимовий закарбовував результат.
Весняний мав особливе значення: стовідсоткове покриття попиту!
Я вже розповіла, що відбулося з тою зганьбленою курсанткою, яка лишилася не обраною. Жахливе життя служниці, миття підлог, доїння корів і… ганебна смерть з безіменною могилою.
Думка про те, що нас можуть не обрати, висіла над нами всіма, наче дамоклів меч, і часом добряче псувала все наше існування в цьому затишному місці.
Так от, Тур була з «обраних» на першому ж балу!
Ми, наш десятий секстет, знали це напевно!
Адже…
Мушу зізнатися, бо ведення особистого щоденника вимагає правди і лише правди.
Адже ми… підглядали.
Так, так! Вибачте, дорога пані Директорко, але це правда.
І провина в цьому тяжкому злочині лежить лише на мені, присягаюсь!
Розповім, як я до цього додумалась.
Якось у вихідний, блукаючи довкола зачиненого Бального Будинку і мріючи, що колись його двері відкриються і переді мною, я… знайшла лазівку нагору.
Просто помітила високі перетинки, оповиті густими заростями дикого винограду. Я навіть не одразу здогадалася, що це – металеві сходи, що ведуть на дах. Чесно!
Я підстрибнула, підтягнулась (з фізкультури в мене завжди було сто балів!) і, перебираючи ногами й руками, швидко видерлась на самісінький дах.
Походила, радіючи сонцю і чудовому краєвиду, котрий відкривався згори. А потім помітила круглі товсті скляні ілюмінатори в даху. Певно, для того, щоб у романтичній напівтемряві балу закохані могли спостерігати за зірками. Чи ще для чогось подібного, не знаю…
Грішна і бентежна думка в ту ж мить охопила мене всю, мов полум’я, – ось як ми можемо побачити те, про що шепочемось по кутках чи не щодня: як відбуваються бали?! Як виникають ці дивовижні, омріяні й оспівані в ЛСД любовні легенди. Одне слово – як починається казка, до якої нас готують.
Я довго вагалась перед тим, як розповісти про своє відкриття дівчатам з мого секстету. А сама лізти на дах боялася. Бути викритою і зганьбленою перед усім ліцеєм – також.
– От якби хоч одним оком побачити бал! – якось сказала Іта.
– Ага, хоч би знали, до чого нам готуватися, – підхопила тему Мія.
Це було якраз на початку минулого навчального року перед Весняним балом.
До речі, в такі періоди – перед приготуванням до балу, всі, навіть малеча, ходили в загадковому і піднесеному настрої.
А вихователі, вчителі і Директорка навіть послаблювали свою пильність.
Усі сили і думки було спрямовано на старших мешканок флігеля – на їхнє вбрання, на підбір музики, оздоблення бальної зали і т. ін.
Зрештою – на довгоочікуваний результат.
– Я могла б це влаштувати… – тихо сказала я тоді.
І п’ять пар очей втупились в мене з надією.
Я зрозуміла: мене не видадуть!
І розповіла про скляні ілюмінатори в даху бальної будівлі.
Ми одразу ж вирішили: поліземо! Щоправда, трохи вагалася боязка Ліл, але можливість поспостерігати за обожнюваною нею Тур надала їй рішучості.
Тим більше, що небезпека була нульова: під час балу і за пару днів до нього на нас ніхто не звертав особливої уваги.
У призначений день ми, секстет номер десять, у повному складі обліпили кругле віконце на даху зали.
Аж носи від цікавості порозплющували!
Що то було за видовище! Мов зі сну.
Скло було досить товстим і тьмяним, тому голосів ми не чули, а всі яскраві барви гарно вбраної зали, всі виблиски тисячі електричних свічок набули таємничого флеру, мов у старовинному німому кіно. І через це видовище здавалося фантасмагоричним!
Наші очі були прикуті до прекрасної Тур.
Зверху вона виглядала, мов квітка, що пливе по воді! Вона дійсно була краща серед усіх. Вразив і Алекс!
Точніше, тоді ми ще не знали, як звуть цього високого, одягнутого у білий смокінг красеня з гладким чорним волоссям і тонкими вусиками над губою.
– Ретт Батлер… – видихнули ми одночасно, і скло ілюмінатора одразу вкрилося туманом наших гарячих видихів.
(Між іншим, зауважу: ця книжка – «Звіяні вітром» – у нас теж була в бібліотеці в відділі книжок із офіційно вилученими дирекцією сторінками. Тобто в неповному обсязі. Там було лише те, що стосується добрих манер. Ох, нам завжди було цікаво, що ж такого забороненого робила Скарлетт О’Хара. Адже книжка складалася лише з п’ятдесяти чотирьох дозволених для читання сторінок!)
Отже, Тур і Алекс – то була пара, від якої годі було відвести очі.
Що й казати: Тур виїхала з флігеля наступного ж дня.
І ми страшенно сумували з цього приводу. Ліл взагалі змарніла і лягла в лазарет на цілий тиждень.
…І от тепер – ця страшна звістка!
Я б сказала, непорозуміння.
Чи хвороблива уява нашої мовчунки.
Часу добре поміркувати над всім цим не було: пані Вчителька вже оголошувала склад суду:
– Прокурор – курсантка Пат!
– Суддя – курсантка Рів!
– Адвокат – курсантка Озу!
– Свідки – курсантки Іта і Мія!
– Обвинувачена мадам де Реналь – курсантка Ліл!
Ми вийшли перед класом, зайняли місця на кафедрі за високими стільцями.
Ліл залишилася стояти перед класом.
– «Червоне і чорне», Фредерік Стендаль, справжнє ім’я Анрі-Марі Бейль! – оголосила Уга з тринадцятого секстету. У неї була чудова, «театральна» дикція…
Я розхвилювалася. Дуже хотілося заробити сто балів.
Я почала переказувати історію Стендаля: такий собі «стріт» з бідної родини на ім’я Жульєн Сорель влаштувався вчителем до заможної аристократичної родини і закохався в матусю сімейства мадам де Реналь. Вона довго пручалась його почуттям, а потім… зрадила чоловікові. Далі я не розповідала, адже нас якраз цікавив саме цей момент.
Пані Вчителька сказала, що це може бути типовою ситуацією і в наші дні. Тому розгляд її і висновки для нас дуже і дуже важливі.
Розпочався суд.
В принципі, досить швидко ми визначили головні помилки мадам де Реналь по всіх пунктах нашого Статуту.
Адвокат Озу мляво намагалася «захистити» героїню, висуваючи непевні аргументи, адже на самому початку мадам де Реналь старанно боролася із домаганнями нахабного юнака. Але навіть ці її душевні муки, ретельно виписані автором протягом кількох нудних розділів, здавались нам гидкими.
– Що треба було зробити одразу? – питала пані Вчителька клас.
Час від часу вона переривала хід суду і, сидячи зазвичай на задній парті, зверталася до класу із супровідними уточнювальними запитаннями.
Учениці здіймали руки:
– Звільнити його!
– Дати ляпаса!
– Зробити вигляд, що не помічає…
– Що ще? – підбадьорювала курсанток пані Вчителька. – Які ще варіанти? Ну?
І секстети завзято висували свої версії:
– Отруїти…
– Втекти…
– Покаятись у церкві…
– Звернутися до його батьків…
– …до громадськості!
– Подати позов до суду!
– Ще? Ще?
– Оминати…
– Одразу розповісти про все своєму чоловікові!
Пані Вчителька плеснула в долоні:
– Хто це сказав? Ти, Арт?
Арт підвелася.
– Молодець, це абсолютно правильне рішення! – сказала пані Вчителька. – Сідай, сто балів.
Я зніяковіла. Справа в тім, що чоловік мадам де Реналь, на відміну від красунчика Сореля, за всіма параметрами не викликав у нас жодної симпатії. Прокол…
Потім було останнє слово «обвинуваченої» після якого суддя Рів мала винести свій вердикт. Ситуацію могла врятувати Ліл, якщо її промова буде дотепною.
Вона все ще стояла з низько похиленою головою – мабуть, дуже вжилася в роль: викапана мадам де Реналь! А потім невпевнено промовила:
– Можливо, вона його… покохала…
У нас аж щелепи звело: ну й дурепа! Знайшла місце! Краще б поговорили про це ввечері в дортуарі!
Обличчя вчительки стало суворим:
– Кохати можна лише свого законного чоловіка! У протилежному випадку – це злочин, перелюбство, яке має бути суворо покаране! – і звернулась до секстетів: – Хто ще думає так, як Ліл?
Запала тиша, не підвелась жодна рука.
Ще б пак! Я потайки показала Ліл кулак: кретинко, звідки такі думки? Тепер «сотки» не світять нікому! Ну, невже не зрозуміло те, що ми вчили ледь не з дитинства: чоловіка обираєш раз і назавжди, до кінця життя. А якщо це так, то про яку ще любов, крім цієї, може йтися?!
Ліл ще нижче опустила голову. Мені стало шкода її, і з вуст саме по собі вирвалось:
– Через це не вбивають…
Дякувати Богу, ніхто не почув. І суддя Рів благополучно винесла «мадам де Реналь» смертний вирок.
Але все одно в загальній сумі кількість наших балів не перевищила сімдесяти. Ми, як завжди, пасли задніх. Настрій було зіпсовано.
Причому вдруге! Адже, як би потім не тривав цей день, звістка про смерть Тур і наше фіаско змусили нас іти на нічний відбій, похнюпивши носа.
Звісно, оцінки ще можна виправити.
А те, що випадково підслухала та й зопалу повідомила всьому класу Ліл, стало справжньою пухлиною, котра почала пускати свої підступні корені у весь організм нашого секстету. Адже, незважаючи на те, що Мовчання було однією з наших найголовніших заповідей, мало хто втримався, аби хоч пошепки, хоч під страхом найлютішої кари з боку керівництва не поділитися новиною з іншими.
І хоча всі старанно мовчали, сама атмосфера в ЛСД на вечір добряче наелектризувалася.
Цікавість розривала нас навпіл. Ми ходили з опущеними очима, щоб Вчителі й Вихователі, а тим паче пані Директорка, не викрили злочину підслуховування.
Але, як я вже казала, їм було не до нас.
Ми помітили, що в цей день замість двох – вранішньої і вечірньої – в кабінеті пані Директорки збиралися аж чотири наради.
На вечерю нам дали вишневий пиріг, котрий зазвичай пекли лише на вихідні…
Я ледь дочекалася ночі, щоб докладніше розпитати Ліл про почуте.
Спочатку Ліл мовчала, адже вже пошкодувала про свою нестриманість.
Ми поклялися мовчати.
І Ліл розповіла таке.
Після сніданку, хвилини за дві до того, як ми почали шикуватися в шеренги, щоб іти до шкільної будівлі, вона нестримно захотіла до туалету і…
– Ну, про це можеш без подробиць! – увірвала її нетерпляча Рів.
Так от, захотівши до туалету, Ліл виявила, що наша вбиральня якраз зачинена на п’ятихвилинну санітарну обробку, і спустилася поверхом нижче, туди, де розташовувався кабінет пані Директорки.
Швиденько зробивши свою справу, Ліл, щоб не порушити тиші коридору, почала прокрадатися вниз і…
– Ти навмисне тягнеш час? – ще раз суворо увірвала її Рів.
…і тут помітила, що двері кабінету прочинені!
І звідти долинають голоси.
Ліл злякалася і причаїлася в еркері коридору за скульптурою Венери Мілоської, адже не хотіла, щоб її упіймали не на своєму поверсі та ще й під кабінетом.
І почула жахливу історію…
Точніше, уривки жахливої історії і вигуки всього викладацького складу.
Ліл зрозуміла: Тур загинула від руки чоловіка, Алекса.
– Алекса? Чому? – хором запитали ми.
– Ну… – завагалася Ліл. – Пані Директорка говорила надто тихо, але я почула, що…
Ліл перехрестилася і переляканими очима блимнула на нас.
Ми скупчилися в темряві дортуару біля широкого підвіконня: Мія та Іта трусились чи то від холоду, чи від хвилювання, Рів всілася по-турецькому, Озу і я стояли, спершись ліктями на коліна Ліл (щоб вона часом не втекла!) – і нетерпляче чекали на відповідь.
– …почула страшне: Тур… закохалася… в іншого… В стріта! – на одному диханні вимовила Ліл і ледь не знепритомніла.
Наш стан також був близьким до цього.
– В іншого?!
– Стріта?!
– Ти це точно почула?!
– Нібито… Щоправда, пані Директорка сказала щось про «версію». Вона… Вона… – Ліл напружилась, пригадуючи. – Вона сказала: «Дотримуємось цієї версії!» і стукнула по столі чимось важким… Я злякалася і побігла вниз…
Зависла нестерпна пауза.
– Як Тур могла? Фу! – нарешті сказала Мія.
– Ганьба… – вимовила Іта.
– От вам і Флобер у реальності! – криво посміхнулася Рів.
Ліл скинула зі своїх колін наші руки, пішла до свого ліжка, лягла і накрилася з головою ковдрою.
Ми теж мовчки розбрелися по своїх місцях.
Але навряд чи хтось із нас заснув тієї ночі…
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш все.
Сподіваюсь, ти не згориш від сорому, хоча мої щоки ще палають, щойно згадую цей день і цю ніч.
Так, я не заснула. Я думала.
Як таке могло статися? Як?
У моїй уяві весь час виникало видіння того балу, на якому Тур кружляла по залі, мов квітка в озері, те ландо, в якому вона їхала повз наші вишикувані ряди і кидала в натовп квіти. Її щасливе обличчя. Рука Алекса на її плечі.
Як вона могла зрадити це все? І перш за все наш ліцей, довіру вчителів, споконвічні традиції ЛСД, зрештою – наші мрії і сподівання?! Якщо її покарано, то це справедливо.
З іншого боку, солодкава, до спазмів у шлунку, думка не давала мені спокою: як можна було закохатися в чужого, в стріта? Звідки вона його взяла? Невже це можливо? Навіщо?!!
А ще розхвилювала коротка нічна розмова з Ліл (наші ліжка розташовані поруч). Наведу її, як запам’ятала:
– Я чула, як ти сказала на літсуді: «Через ЦЕ не вбивають…» Ти мала на увазі Тур чи мадам де Реналь? Ти дійсно вважаєш, що перелюбство – не смертельний злочин для порядної дружини? – запитала Ліл.
– А ти вважаєш, що можна вбити людину? Таку, як Тур?
– А як же Статут? Якщо це правда, то вона порушила Статут!
Вона відвернулась і – я чула! – заплакала в подушку.
Цей день пройшовся по всіх нас, мов тріщина по пустелі.
Спочатку невидимою ниткою прорізав рівну поверхню наших днів. Але я шкірою відчувала: ця «нитка» розшириться, дасть нові тріщини і охопить всю гладінь павутинням ще глибших тріщин.
Щоб цього не сталося, треба все з’ясувати. Але в кого дізнатись, що трапилося? Не підеш же до пані Директорки! Це означало б донести на Ліл.
Отже, я вирішила мовчати.
Ми всі вирішили більше не згадувати про цей випадок. Але нитка-тріщина лишилась…
Дорогий щоденнику!
Я стала краще навчатися.
Гадаю, це через те, що почала менше зважати на різні дрібниці, менше балакати, більше уваги приділяла урокам.
Ми всі стали більш серйозними й уникали одна одну. Мабуть, давалося взнаки те, що ми – випускний клас і зовсім скоро переселимось у флігель, де на нас чекають доленосні бали і повторення всього пройденого за дванадцять років. А це неабиякий обсяг.
До того ж бентежила приємна думка про те, що там, у флігелі, в кожної буде своя окрема кімната! Навіть важко собі уявити: своя і окрема. Це означає, що розкол між нами пошириться. Цікаво, як це переживуть Мія та Іта?…
Наближався час останнього перед канікулами Літнього балу, хоча був лише квітень.
Не пам’ятаю, чи писала про те, що після кожного балу нас збирали в відеосалоні і показували сюжети, зняті в новостворених родинах наших колишніх співучениць.
Пред’явлення такого «домашнього відео» – хвилини на дві-три – входило в умови, які керівництво висувало всім кандидатам.
Ми, курсантки – від малих до дорослих – страшенно любили ці перегляди, готувалися до них, мов до свята. Такі відеосюжети, відзняті аматорською кінокамерою, надихали нас і робили наші очікування прекрасними.
Якраз за два місяці до Літнього балу, про який ми тепер намагалися анічичирк (чесно кажучи, я не була впевнена, що дівчатка цього разу захочуть полізти на дах), у холі ЛСД вивісили оголошення про черговий кінопоказ із відеозвітами, які надіслали наші колишні колежанки.
Я зловила себе на думці, що готуюсь до нього з деяким неприємним відчуттям. Справа полягала в тому, що на цьому перегляді нам мають показати сюжет із Тур!
Але, якщо чутка про її смерть правдива, то про який відеозвіт може йтися?
Як він виглядатиме?
Після підслуханої Ліл розмови в кабінеті пані Директорки минуло кілька тижнів.
Звісно, балачки про смерть Тур вщухли.
Ми робили вигляд, що забули про наші розмови.
Наближався час перегляду.
Рівно сімнадцять дисків – за кількістю вже одружених після попередніх балів випускниць – було надіслано поштою звідусюди.
Сімнадцять! Тобто в це число входила і Тур! Але…
Я не витримала. Увечері перед обожнюваною нами процедурою перегляду я все ж таки завела розмову в дортуарі.
– Ти точно знаєш, що дисків – сімнадцять? – спроквола, ніби «між іншим», запитала я Озу, яку призначили реєструвати і сортувати надіслані диски.
І одразу шкірою відчула напруження: всі присутні в дортуарі чудово розуміють, що я мала на увазі.
Ми сиділи на своїх ліжках, стираючи з обличчя обліпихові та вівсяні маски власного виробництва (готувати живильні природні косметичні засоби і користуватися ними – це теж входило до наших обов’язкових знань).
У всіх мимоволі уповільнились рухи – так хотілося почути відповідь Озу.
– Так, звісно, сімнадцять, – відповіла та.
– А… – почала було Мія.
Але Іта випередила її:
– А скільки ж їх має бути? – і, приклавши палець до вуст, кивнула на двері.
Був вечір – десять хвилин до відбою. Якраз той час, коли пані Чергова Вихователька робить три останні проходи коридором і може – на вибір – припасти вухом до будь-яких дверей.
Зависла неприємна, тривожна пауза. Неприємна не тому, що нас можуть підслухати – ні, до цього ми звикли! – а тому, що ми знову відчули присутність у нашому безтурботному існуванні тієї тріщини, котру дала звістка про смерть Тур. Звістка, яку ми не могли ані спростувати, ані підтвердити. Про яку намагалися забути і… не могли.
– Дійсно! – голосно сказала Ліл. – Скільки ж їх має бути?! За зиму і весну з ліцею роз’їхалось сімнадцять дівчат! То й дисків надіслано сімнадцять!
Ми замовкли. Старанно запрацювали спонжами, витираючи маски.
О дев’ятій світло автоматично вимкнулось.
Ми більше не зронили ані пари з вуст.
…Відеосюжетів дійсно було сімнадцять!
Вранці, після сніданку, нас вишикували і повели до відеосалону.
Я страшенно люблю бувати тут! У ньому затишна атмосфера, високі шкіряні крісла з м’якою рожевою оббивкою.
Кіно нам показують два рази на місяць. І це не абиякі американські «стрілялки»! Пані Директорка особисто обирає для нас найкращі раритетні фільми.
Деякі з них ще чорно-білі, вишукані, надзвичайні, фільми минулого сторіччя, зроблені на віки. У них, за словами пані Директорки, все те, що нам потрібне для життя.
«Дівчата», «Волга-Волга», «Велике життя», «Цирк», «Свинарка і пастух»…
Які обличчя! Які натхненні очі! Які пісні! Яка любов!
У всіх часом очі на мокрому місці, адже тепер всі ці красиві стосунки і пісні – в минулому.
Так от.
Дисків було рівно сімнадцять!
Перед переглядом пані Директорка урочисто побажала нам гарного перегляду, з приємною і загадковою посмішкою натякнула, що ми – всі чотири секстети одинадцятикласниць – скоро і самі будемо фігурувати в подібних стрічках. А всі інші так само заздритимуть нам.
Від цих слів всі весело засміялися, поглядаючи на наш ряд. Ми зашарілися, щоки деяких – маю на увазі Рів і ще пару-трійко дівчат з інших секстетів – так і спалахнули вогнем. Клацнули вимикачі. Зал потонув у м’якій напівтемряві.
Почалися сюжети «домашнього відео». Ми завжди поглинали їх, мов тістечка!
Перший диск.
Титри, в червоному, старанно вимальованому сердечку: «Вітання з раю».
Музика – вальс Штрауса.
Перший кадр (ми заплескали в долоні, пізнаючи знайоме обличчя!): Ноа, що виходить з моря! Чоловік огортає її махровим рушником, Ноа сміється, махає в камеру рукою (нам, нам махає!).
Другий кадр: Ноа дістає з духовки решітку з індичкою, довкола її ніг крутиться красень-дог (Ноа завжди мріяла мати собаку!). Потім ми побачили Ноу в новенькому лімузині, що мчить уздовж моря, Ноу, котра приміряє кульчики в ювелірному магазині.
Далі все в такому ж дусі. Не скажу, щоб це було зроблено зі смаком чи фантазією, але все одно мило: Ноа садить квіти, Ноа плаває в басейні, Ноа на ведмежій шкурі перед каміном. Кожен сюжет закінчується цим маханням рукою. Губи – сердечком, обличчя трохи схудле, але гарне.
Останній титр теж окреслений червоним контуром у формі серця: «Бажаю щастя!»
Ми шалено заплескали в долоні.
Другий диск був від Глю.
Починався він досить оригінально: спочатку камера стежила за летом орла в небі. Музичний супровід – здається, Малер. У нас він не вельми був популярний. За орлом спостерігала, прикривши очі долонею, сама Глю – у високих чоботах, картатій сорочці і ковбойському капелюсі, відкинутому на спину. Гарно виглядала!
Потім знову пішли кадри, подібні до кадрів з Ноа: Глю за кермом «ферарі», Глю у вечірній сукні з келихом шампанського замріяно дивиться на нічне місто, Глю кумедно морщить носика і погрожує пальчиком, мовляв, «не підглядайте!» – і зачиняє двері розкішної білої спальні.
У кінці – ніяких побажань. Три акорди уриваються досить брутально, аж слух ріже. Ну, очевидно, не майстри вони знімати кіно. Але враження – обнадійливе.
Оплески дісталися і Глю.
Я завжди чекаю від цих переглядів не лише звіту про колишніх курсанток, але й якогось підтексту, натяку на справжнє кіно, на художню естетику. Але таке трапляється не часто.
Головним чином, це дійсно було «домашнє відео». Але, в принципі, іншого і не вимагалось. Головне – гарно відзвітувати.
Потім були відеоролики від Елг, Яві, Мун, Пем…
На них наші колишні колежанки випікали торти, махали руками на камеру, надсилали нам повітряні поцілунки, міряли нові сукні, їздили верхи. Були зйомки на яхтах, у холах театрів, у ювелірних магазинах.
Усі дівчата – піднесені, усміхнені, ще гарніші, ніж були тут, коли ходили поміж нас у формах.
У роті в мене стало солодко, в залі запахло квітами. Я це відчула майже фізично. Поглянула на подруг – вони сиділи поруч з такими самими натхненними обличчями.
Але в глибині очей, втуплених в екран, я побачили деяку напругу.
Так. Ми всі чекали на ще один сюжет.
І він пішов передостаннім…
Тур.
Очевидно, Алекс вирішив сяйнути своїми здібностями, тому що цей ролик відрізнявся особливою вишуканістю.
Тендітна фігурка Тур з’явилася перед глядачами з… туману, котрий поволі розсіювався, на тлі великої впорядкованої галявини для гри в гольф. Певно, перед нею стояв якийсь вентилятор, адже її ніжно-блакитна шифонова сукня і довге лискуче волосся тріпотіли, мов крила тисячі пташок. Потім Тур зробила кілька танцювальних «па», посміхнулась і зникла в тому ж тумані, мов казкова фея.
Наступний кадр стосувався хатнього господарства. І тут вони перевершили інших, адже Тур не запікала індичку і не виймала з печі тістечка, як це робили інші. Вона просто стояла посеред їдальні з… «чарівною паличкою» в руці. Далі пішли спецефекти: Тур торкалася паличкою столу і на ньому виникали різні страви. Цілі натюрморти з вишуканих страв, фруктів і напоїв! Так цікаво!
Останній сюжет – на природі. Тур весело сміялася, показуючи свої бездоганні зуби-перлинки, кружеляла босоніж по траві, танцювала, обсипала себе квітами. І сміялась, сміялась, сміялась. Аж ми перейнялись її веселощами і голосно реготали у відповідь.
Потім Тур, як і всі інші, помахала нам рукою, повернулась і граційно побігла по зеленій, освітленій яскравим сонцем траві. І нам здалося, що вона біжить по морю.
Виник титр: «Щасти!» – і Тур зникла в такому ж тумані, який був на початку.
Зал шалено заплескав!
Ми перезирнулися. І теж заплескали в долоні, крадькома поглядаючи на пані Директорку і вчительок. Всі вони так само посміхалися і плескали в долоні.
І я знову подумала, що Ліл, мовчунка Ліл, плаксійка Ліл, якій завжди ввижаються нісенітниці, помилилась або просто пожартувала з нами.
Зазвичай після переглядів ми, випускниці, залишалися обговорювати побачене.
Усе відбувалося динамічно, як на іспиті.
Коли з залу вийшли молодші, пані Директорка сказала:
– Отже, прошу: ваші зауваження, панянки, пропозиції і, звісно, те, який висновок ви зробите після сьогоднішнього перегляду.
Говорити мали всі.
І говорили гаряче. Адже кадри, на яких перед нами постало справжнє життя, були важливі для майбутнього.
– Мені здається, що дівчата цього випуску забагато часу приділяють кухні… – розпочала обговорення відмінниця Уга.
– Так, кухні відводиться півтори години на тиждень, – додала Мем, заглядаючи в свої конспекти. – Рештою займаються служниці.
– Що ще? – поблажливо кивнула до них пані Директорка, звертаючись до інших.
– У Елг і Пем гарний одяг – Луї Віттон, взуття – Пазоліні.
– Яві виглядає надто виклично. Завелике декольте і закоротка сукня.
– А мені не сподобалося, що Сун використовує біжутерію, а не коштовності! Це – економно.
– Арт і Різ добряче погладшали. Неподобство!
– Вія пофарбувалася, і це їй не личить!
– Гат без манікюру!
І таке інше…
Я помітила, що всі навмисно уникають коментарів щодо Тур.
Може, так і треба?
Але пані Директорка сама порушила цю тему – просто і ясно.
– А чому всі мовчать про Тур? – з лагідною посмішкою запитала вона.
Мить ніяковості була майже непомітною. Але наша пані Директорка – людина геніальна у своїй прозорливості, від неї нічого неможливо приховати.
– Найкращий ролик… – висловила я те, що думала ще під час перегляду.
– Так, – підхопила Мія, – Тур виглядає найщасливішою!
– Згодна, – підвела риску пані Директорка. – Там все – до міри в відсотковому співвідношенні. Приклад для інших. Отже, якщо ви всі одностайно вирішили, ставимо Тур і Алексу вищий бал?
Я подумала, якщо розмова сама собою зайшла про Тур, то буде цілком доречним трохи розвинути її.
Зовсім трохи…
– Звісно, – сказала я і додала, намагаючись зберігати спокійну, ділову тональність: – Якби ще знати, чи все у них гаразд у… у… відсотковому співвідношенні до нинішнього дня?
– Ну ми це знаємо! – сказала пані Директорка. – Звіти отримуємо щомісяця. І ви, до речі, теж майте це на увазі: ЛСД ніколи не залишить вас на самоті! Отже, зараз Тур і Алекс перебувають в круїзі по Середземному морю. У найближчих планах – вагітність, купівля котеджу на Мальдівах. Тур переказує вітання.
Усі зітхнули з полегшенням і знову заплескали в долоні.
А я з усієї сили штовхнула Ліл ногою: брехуха!
Вона аж зморщилася.
Краще за все – оголосити їй бойкот.
Я поглянула на Озу, Рів, Мію та Іту. Судячи з виразу їхніх облич, вони цілком підтримували мене.
І годі про це!
Дорогий щоденнику.
Дні минають.
Наближають нас до канікул та Літнього балу. До речі, в шлюбному флігелі ще лишилося сім дівчат. Сімнадцять, як я вже говорила, вилетіли звідси і ведуть щасливе життя. Про що й свідчать надіслані диски.
Наші ж уроки звузились до кількох основних предметів, але вони нас не обтяжують. Це літсуд та «психостосунки».
Зовсім скоро ми станемо привілейованими мешканками окремих кімнат. От тільки літо промине…
Поки ж ми щоденно аналізуємо різні житейські ситуації, щоб у майбутньому мати відповіді на всі запитання, які поставить перед нами самостійне життя.
Мені здається, що такі уроки потрібні. Тому що ці ситуації – не штучні, як це було в молодших класах, коли їх вигадували пані Вчительки.
Скажімо, таку: «Тато сварить маму. На чиєму боці має бути Марійка, якщо у мами підгоріло молоко?»
І ми всі дружно кричали, що «тато завжди має рацію!»
Тепер же ми наблизились до конкретики. І цю конкретику керівництво ЛСД в буквальному сенсі «черпає з життя».
Справа в тім, що у пані Директорки є зв’язки з усіма жіночими журналами світу: до ЛСД надходить величезна пошта. У ній – копії листів жінок і дівчат світу до різних відділів цих журналів.
Таким чином, ми дізнаємось про всі проблеми, які можуть виникнути у стосунках між статями, аналізуємо їх і даємо свої відповіді на запитання. Це вам не «тато сварить маму…». Все дуже цікаво і корисно.
А головне, ми вчимося не бути схожими на стріток! Тих, чиє життя минає невпорядковано, брутально, безтямно. Про це свідчить кожен рядок, написаний ними до редакцій!
Скажімо, ось такі листи ми розглядали на сьогоднішньому уроці. Наведу їх зі скороченнями, адже й так усе зрозуміло.
«Дорога редакціє! У мого коханого немає ані квартири, ані машини, ані роботи. Але він має чудове почуття гумору. І нам добре разом. Але романтика рано чи пізно закінчується, чи не так? Я маю визначитись, але вагаюсь, бо кохаю його…»
Або:
«Любий журнальчику! У серйозних стосунках я сильно прив’язуюсь до чоловіка, навіть зациклююсь на об’єкті свого кохання. Намагаюся завжди бути поруч, адже боюся, що на відстані він мене розлюбить! І цим все руйную. Як навчитися не розчинятися у стосунках і давати чоловікові волю?»
Чи таке:
«Колись я дуже любила одруженого чоловіка. Заради цього кохання терпіла і вибачала багато… Саме він відібрав у мене здатність кохати! Тепер я не можу зрозуміти, чи люблю я власного чоловіка чи просто звикла до нього? Чи добре мені з ним, чи чогось не вистачає?»
А як вам таке:
«Чи буває любов після сексу на першому ж побаченні?!»
Усі ці листи підписані «стрітівськими» іменами – Наталка, Соня, Олена…
Дехто навіть підписався прізвищем.
Який жах! Хіба можна озвучувати свої думки та ще й такі?! Ось що робить невігластво і погане виховання.
Так от. На всі ці листи редакція дає відповіді.
Їх ми теж ретельно розглядаємо.
Не знаю, чи варто наводити приклади цих відповідей, адже відповідають на такі запитання такі ж самі стрітки. Тільки з вищою освітою.
Наведу лише один із коментарів:
«Дорога Олено! Мабуть, треба спочатку навчитися бути вільною самій. А це – не проста наука. Адже вам доведеться розвивати власні бажання та вміння висловити і відстояти свою думку. Такі жінки більше приваблюють і захоплюють чоловіків і не забуваються на відстані!
Якщо ж ви завжди знаходитесь поруч із коханим, простежте за власною поведінкою. І тоді зрозумієте, що робите не так. Боїтеся сказати зайве слово? Киваєте у відповідь на будь-яку репліку? Посміхаєтесь на будь-яку брутальність? Але в такому випадку ви руйнуєте не стосунки, а перш за все – себе!..»
Це – як інша планета. Але ми мусимо добре вивчити її.
Адже це ті ситуації, в яких живуть і наші майбутні кандидати в чоловіки!
Нам же доведеться виправляти ті помилки, до яких їх привчили стрітки.
Що ми робимо на уроці?
Перш за все виокремлюємо «ключові посили» відповідей на ті дурні запитання.
Сьогодні біля дошки стояла відмінниця Уга.
Вона підкреслювала ці «посили» маркером на спеціальній дошці, на яку через проектор було виведено текст відповіді, надрукований у журналі.
Ми вголос підказували їй, чим добряче дратували:
– «Бути вільною самій»!
– «Розвивати власні бажання»!
– «Уміти відстояти думку»!
– «Не руйнувати себе»!
Підкреслюючи всі ці нісенітниці, через які стрітки потрапляють у міжстатеві пастки, ми посміювалися в кулачки.
Судіть самі, як можна бути вільною, коли шлюб передбачає безперечні зв’язки, котрі поєднують тебе з володарем твого серця. Або які власні бажання може мати майбутня дружина, крім бажання догодити тому, хто обрав тебе з тисячі подібних?! Які тут можуть бути «посили», крім вдячності за це?!
Далі пані Вчителька методом «запитання-відповідь» спростовувала міф, створений працівником редакції.
– За яким принципом Статуту можна спростувати перший посил – «бути вільною»? – питала вона клас.
Ми хором відповідали:
– «Вдячність»!
– «Служіння»!
– Правильно. Який ще? – спонукала до подальших роздумів пані Вчителька.
Хор втрачав кілька голосів, але загалом лунав досить впевнено:
– «Терпіння»!
І далі все йшло за тією ж схемою: «Розвивати власні бажання» – це гріх «нестриманості», «вміння відстояти думку» – гріх «анти-мовчання».
В результаті вся теорія стрітів руйнувалася нами на наших же очах!
Одне слово, кілька здвоєних пар таких занять добряче відшліфували наші принципи.
Як я вже говорила, наприкінці весни вчитися стало набагато легше і цікавіше.
Ось таким чином ми лише розглядали життєві ситуації, щоб не потрапити в пастку за парканом нашого закладу, і готувалися до канікул.
Певно, окремих слів потребує пояснення щодо нашого літнього відпочинку.
На канікулах ми просто не вчилися, й але нікуди не роз’їжджалися. Куди ж нам їхати, якщо, за угодою і умовами навчання в ЛСД, ми не мали ніяких родинних стосунків поза його межами? Ми були цілком вільні й належали лише собі, а в майбутньому – нашим чоловікам!
Виїжджали на відпочинок по черзі лише наші вихователі та вчителі. Ми ж, старшокласниці, починаючи з восьмого, на цей час ставали ватажками молодших секстетів.
Кожній діставалося по шість учениць молодших класів, з якими ми займалися різними цікавими справами з ранку до вечора.
Шили, плели, купали їх в басейні, вчили їздити верхи на конях, доглядати за квітами і таке інше. Батьки ж і родичі – той баласт, який в майбутньому завадить нам будувати своє життя. Здаючи нас сюди, близькі підписували документ, за яким ані вони, ані ми не мали права на будь-яке спілкування. Нам ніколи не повідомляли, чи живі наші бабусі з дідусями, чи здорові батьки, чи з’явилися у нас молодші брати чи сестри. Ми мали бути чистими перед майбутнім. Ані морально, а тим більше – матеріально, нас не мусили обтяжувати їхні проблеми!
На перших порах саме це давалося нам досить тяжко.
Але згодом ми розуміли, що це – правильно. Що жінка, обтяжена купою життєвих гачечків, перестає бути справжньою жінкою і доброю дружиною.
На перших же заняттях у сьомому класі, коли починалося наше фізіологічне і духовне дозрівання, ми зубрили «психологію батьківських сценаріїв», за якими жили нещасні стріти, і розуміли, що ці родинні зв’язки призводять до егоїзму, залежності, патологічного симбіозу, до невиправданих очікувань з боку батьків і страху їх не виправдати – з боку дітей. А все це скасовує мету ідеального виховання, котре формувалося в ЛСД сторіччями.
Можливо, я ще повернуся до цієї теми. Але ясно одне: батьки «з’їдають» своїх дітей, моделюючи їхнє майбутнє за своїм або (кращим, ніж свій) сценарієм, а діти, тобто дівчата, не можуть повністю віддатися своєму особистому життю і своїй місії, основи яких закладаються в ЛСД…
Отже, наближалося літо.
Ми – наш десятий секстет – перебували у тривожному очікуванні Літнього балу.
Звісно, ми не говорили одна одній ані слова. Особливо уникали розмовляти з брехухою Ліл. Але що ближче насувалася дата, то красномовніше ми позирали одна на одну. В цих поглядах було німе запитання: чи поліземо на дах цього разу?
Дорогий щоденнику…
Чи сподобається тобі те, що мушу записати? Побачимо…
– Чому ви зі мною не розмовляєте? – запитала Ліл сьогодні перед відбоєм.
Зависла незручна пауза. Як їй пояснити, що вважаємо її, м’яко кажучи, нечесною? Адже чесноти у нас на одному з перших місць!
Всі поглянули на більш прямолінійну з усього секстету, Рів.
Вона струсонула своєю вогняною шевелюрою:
– А як з тобою розмовляти, якщо ти брешеш? Подякуй краще, що ми не розповіли про це керівництву.
– Я не брехала! – закричала Ліл.
– Ага, – уїдливо додала Іта, – ти просто фантазувала…
– Та ні! Ні! Я чула на власні вуха!
Для впевненості Ліл стукнула себе по вухах, вони аж почервоніли.
Гадаю, від сорому.
Ми відвернулися від неї.
– Я доведу, – тихо сказала Ліл.
– Як? – запитала я. – Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…
Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.
Ми перезирнулися.
Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести – не наша парафія.
Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.
Отже, бал було призначено на 31 травня, тобто за два дні.
Не змовляючись, ми вирішили, що неодмінно знову подивимось на це грандіозне видовище.
Тим більше, що, як я вже казала, все керівництво ЛСД буде по вуха задіяне в організації балу і в цей час його пильність щодо решти курсанток буде знижена до нуля.
Прожили ці дні спокійно, чемно, щоб нічим не викликати підозру.
Звісно, Ліл вирішили не брати.
У призначений час кожна з дівчат знайшла свій привід вийти з дортуару до саду – окремо. Ліл ми нічого не казали. Та вона і не питала – залишилась сидіти в кімнаті, вишиваючи свою серветку.
Вечоріло.
Сад було наповнено подихом квітів. А бальний будинок нагадував різьблену музичну скриньку, в якій мерехтять свічі. Ми були збуджені красою вечора і тим, що зараз зазирнемо до зали зверху, ніби це дійсно була чарівна скринька з прикрасами.
Оглядаючись по всіх боках, ми по черзі полізли на заплетені диким виноградом металеві сходи.
Вигляд згори був ще дивовижнішим!
Перед очима розстелилися зелені луки зі сріблястою стрічкою ріки, в якій зблискували перші зірочки, а внизу, прямо під нашими ногами, грала музика і так само виблискував позолотою вогонь тисячі електричних свічок.
Ми стерли пил і бруд з ілюмінатора й обсіли його, мов мухи банку з варенням.
У залі було сім ліцеїсток, сім гарно вбраних дівчат. Це були ті, кого не обрали на минулих балах.
Звісно, трохи ніяково і не дуже-то й добре залишатися в ліцеї до самого останнього балу. Я б собі такого не побажала! Але в житті буває різне…
Навіть зверху, крізь товщу скла, ми відчували їхнє хвилювання.
Воно відбивалося в нервових змахах віял, у притупуванні ніжкою чи просто в напружених виразах облич.
Дівчата уважно слухали музику оркестру і чекали на появу кандидатів. Їхні авто поволі (ми це добре бачили зверху) з’їжджалися до брами ліцею, а після перевірки документів їхали далі, зупиняючись біля бального будинку.
Ми жадібно спостерігали за оркестром.
Дівчат ми знали добре, а от оркестр – завжди ласий шматок для нашої уяви, адже він складався виключно зі стрітів.
На кожному балу вони були нові: винаймати одних і тих самих заборонялося правилами безпеки.
Кожен оркестрант проходив сувору перевірку, з кожним окремо розмовляла пані Директорка і брала «підписку чемності». Тобто кожен давав присягу про нерозголошення того, що тут відбувається, щоб ніхто з зовнішнього світу не заздрив нашому одягу, їжі та інтер’єрам. Також стріти давали обітницю, що, коли впізнають тут когось із впливових людей країни чи світу, не балакатимуть про це на кожному кроці.
Одне слово, ми, як і наші колежанки, що схвильованою зграйкою купчились унизу, слухали музику і поглинали очима оркестрантів. Зрештою, стріти – теж люди. Хоч і примітивного, нижчого складу.
Там були: дві віолончелі, рояль, дві скрипки і… саксофон.
Якраз в цю мить соло виконував саксофон…
Дорогий щоденнику…
Дорогий, милий щоденнику, мій друже і прискіпливий аналітику!
Вибач, що ці сторінки я, певно, видеру з тебе. Мушу написати щось не дуже звичайне.
Мабуть, саме те, через що нас і змушують все записувати, щоб – не доведи Господи! – не впасти в єресь. Щоб уміти аналізувати свої чесноти і вади.
Тому хоч і не хочу, а мушу записати таке.
Саксофон грав гарно.
Боже, яке нудне речення вийшло…
Саксофон грав так, що у мене заболів шлунок.
Тобто не заболів, а щось гостро ворухнулося у сонячному сплетінні і від того поруху по мені, як по воді озера, розійшлися теплі кола невимовного приглушеного болю.
Я приросла поглядом і слухом до скла, мов риба в акваріумі. Золотий саксофон роздвоївся в моїх очах, а потім – удесятерився. Я пливла в його розплавленому золоті і захлиналась важкими, густими, медовими звуками. Аж стало незручно перед іншими.
– Гарно грає… – спроквола зауважила я.
Сказала це лише заради того, аби приглушити цей внутрішній порух.
Це одна з наших практик: те, що хочеш знівелювати – промовляй вголос.
Бажано – кілька разів. Тоді воно втрачає всю цінність.
– Гарно грає.
– Гарно грає…
Луною почула у відповідь. І зрозуміла, що дівчата відчувають те саме, що і я.
– Здається, минулого разу цього інструмента не було, – байдуже зауважила Рів.
– Тоді був академічний оркестр, – додала Мія.
– Саксофон вибивається із загальної партитури, – знизала плечима Іта, ніби зналася на музиці.
– Так, – зневажливо сказала Озу. – Це вулична музика…
І ми разом замовкли.
До зали почали заходити гості.
Троє були молоді, але не дуже гарні. В одного з них черево так і випиналося з-під фрака. Двоє чоловіків старшого віку мали досить зухвалий вигляд, але були нічого собі. Шостий в’їхав до зали на… інвалідному візку. У мене аж серце впало: невже може бути і таке? Хоча ми добре знали, що недаремно нас налаштовували на різне. У тому числі на те, що щастя не у зовнішньому вигляді чи якихось принадах людини, а в її статусі й можливостях.
Ми звикли, що чоловіки з’їжджалися сюди не лише з нашої країни, але й з-поза її меж. Були серед них і мурини, і араби. Одного разу приїхав небіж якогось султана. Тоді він уподобав одразу двох курсанток. Чим справа закінчилася, нам не сказали, але наступного дня з ліцею зникли обидві.
Всі гості мали досить респектабельний вигляд. Як годиться, всі вони у супроводі пані Директорки та інших Вчительок попрямували до шинкваса, щоб охолодитися з дороги напоями.
Мої ж очі були прикуті до саксофона, який все ще виймав з мене нутрощі своїм темним, незрозумілим і досить тривожним голосом. Він ніби щось промовляв до мене, але його слова було зашифровано в звуки.
Я помітила, що з-під білого манжета саксофоніста видніється бинт, яким перев’язане зап’ястя! Решту його образу поглинув золотавий туман, що йшов від саксофона.
У мене почали цокотіти зуби, я навіть схопилася за обличчя, щоб інші не помітили мого стану. Певно, стріти теж мають якісь здібності, подумала я.
Почалися танці.
Жодна з ліцеїсток не залишилася стояти біля стіни. Ми зітхнули з полегшенням. Трохи шкода було пампушку Сол, яка, нахилившись, приязно розмовляла з чоловіком на візку…
Маючи такого чоловіка, можна якнайкраще виконати всі пункти Статуту і заслужити Царство Небесне, подумала я.
Бал тривав.
Пари кружляли по залу. Срібні й руді голівки курсанток і охайні маківки чоловіків крутилися під нашими очима (ой, ледве не написала – «ногами», але, власне, так воно і було), мов квіти і листя в осінньому озері.
Не змовляючись, ми поглянули на годинники – треба було спускатися вниз. І розходитись, як і прийшли – по одній.
– Пора, – сказала Рів.
Ми по черзі спустилися зі сходів і розбрелися в різні боки, щоби повернутися до дортуару поодинці.
Я лишилася сама у вечірньому саду.
Ноги понесли мене в той бік, де був вхід до Бальної зали.
Музика більше не лунала.
Певно, настала година спілкування і показу курсантками своїх здібностей – співу, декламації, демонстрації своїх картин, вишивок, тощо.
Я сховалася за деревом поблизу альтанки і вичікувала, коли пройде хвилин п’ять-десять після того, як ми розійшлися: у нас була домовленість, хто повертається до дортуару першою, хто останньою. Мені треба було витримати часову дистанцію.
До альтанки почали виходити оркестранти. Там для них завжди виставляли таці з бутербродами і напоями.
Не скажу, що я не злякалась, коли вони пішли в мій бік. Але я знала: далі альтанки не зайдуть!
Так і сталося. Музики галасливою зграєю оточили стіл з наїдками. Я не здивувалася, коли вони почали їсти прямо руками, не протерши їх вологими серветками, що також лежали на столі.
Я затулила вуха руками. Нам категорично заборонялося слухати те, що кажуть стріти. Бачиш стріта – затули вуха!
І ось тут і стався справжній жах: один з них пішов прямо на те дерево, за яким стояла я.
Зупинився, вдихаючи аромат вечірнього саду, і дістав сигарету. Паління на території ЛСД було категорично заборонено!
Від обурення я навіть висунулась з-за стовбура і перше, що помітила у світлі сірника, – забинтоване зап’ястя! Саксофон!!!
Але чого варте моє здивування й обурення у порівнянні з наступною ситуацією: він помітив мене! Навіть кинув розпачливе:
– Вітаю…
Певно, не очікував побачити в затінку живу людину.
Я мусила закричати, подати знак охороні, викликати пані Директорку.
Але я цього не зробила!
Мене заціпило. Я стояла і дивилася на нього, як на хижого звіра, що несподівано вийшов назустріч.
Він теж мовчки розглядав мене. А потім посміхнувся і промовив:
– Ви теж мешкаєте в цьому шапіто?
Я так і знала!
Стріти – наші закляті вороги, нічого доброго, чемного і вихованого від них не чекай! Я не знала, як на це реагувати. Втекти? Але мої ноги стали бамбуком, котрий вмить пустив глибокі паростки в землю, а язик розпух і прилип до гортані.
– А… Ну, звісно… – промовив Саксофон. – Ви ж до того ще й німі!
І посміхнувся.
У мене запаморочилось в голові. Перед очима пливло його обличчя – молоде і зухвале. Його нахабний вираз геть не в’язався із вишуканим фраком і білим нагруддям.
Я чхнула, адже вперше почула запах тютюну і вимовила, ледь ворушачи язиком в пересохлому роті:
– У нас не палять…
– Ох, вибачте, – знущальним тоном сказав він і додав: – У вас не палять, не какають, не лаються, не вживають алкогольних напоїв.
Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.
Який жах!
Я майже знепритомніла. І мої ноги-стовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.
Він ледь встиг підхопити мене.
Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!
– О! Ти легенька, мов колібрі, – продовжував знущатися він. – Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?
Ось він – той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.
Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?
Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене ось-ось знудить.
Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!
Чужими руками.
Чужим запахом.
Чужим поглядом.
Збезчещена.
І якщо я зараз закричу – про мою ганьбу дізнаються всі!
Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!
– Яке зашугане звірятко… – видихнув він мені прямо в обличчя. – Бідолашка…
І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе – всю.
Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту – Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…
Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.
Але він не проковтнув.
Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.
– Ну, вибач… – сказав він. – Шкода, що ти така гарна і що ти тут.
Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:
– Слухай-но… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму – за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив – там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл – поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?
Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.
Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.
Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду. Зараз він схопить мене і роздере на шматки своїми пазурами.
Але кроків не було.
Я побігла.
Впала у компостну яму.
Просиділа в ній з півгодини, дослухаючись до звуків звірячого дихання. Але в саду стояла тиша.
…А хвилин за десять із Бальної зали знову полинули звуки музики. Отже, оркестр повернувся на своє місце.
Серед звуків я розпізнала задушливий голос Саксофона…
Перш ніж зайти до дортуару, я добре помилася в душі, весь час прискіпливо розглядаючи себе в дзеркало.
Мені здавалося, що у мене виросли кошлаті вуха, щоки покрилися шерстю, а головне – губи стали чорними і з них тече кров…
Я стояла під душем в купальній сорочці (такі одноразові сорочки завжди у великій кількості лежали в шафах) і не могла прийти до тями. Сорочка обліпила моє нещасне тіло, прикриваючи, за словами пані Директорки, «сором», який ми не мусили показувати одна одній.
Я знала, що від цього дня стала грішницею.
Моє життя – яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.
Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода – прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків.
І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.
Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики – тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист.
І я знайшла: один з постулатів Статуту – Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!
Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.
Я готова була зайти до дортуару – цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.
Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.
Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.
Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!
Уся увага була прикута до Ліл.
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще – з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!
А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.
Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.
Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.
Так от.
Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.
Знаючи про це, Ліл…
Навіть руки тремтять, коли пишу…
Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.
Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.
Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток – від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.
Але і потім, протягом п’яти років, ми мусили надсилати в рідний заклад свої звіти про хід життя за його межами. Це, за словами вчителів, йшло на користь інших в плані «аналізу і узагальнення досвіду та вдосконалення навчального процесу».
Ліл знайшла теку, на якій було написано ім’я Тур.
Оскільки Ліл хотіла довести нам свою правоту, вона не знайшла ніякого кращого рішення, як… забрати теку і принести сюди, в дортуар. Ох, краще б вона принесла бомбу! Це було б одне й те саме!
У ту мить, коли я, збентежена, зайшла до кімнати, дівчата якраз вирішували, що робити з цією текою.
Звісно, першим поривом було засудити дії Ліл і віднести все назад.
З другого боку, пухкенька тека лежала на ліжку Ліл і притягувала нашу увагу, мов магніт. Ще б пак! Ми ж ніколи не знали, що пишуть інші і просто-таки вмирали від цікавості.
– Зробимо так, – рішуче сказала Рів. – Швиденько прочитаємо її і до ранку повернемо на місце.
– А якщо хтось про це дізнається? – перелякано запитала Озу.
– Якщо кожна з нас буде мовчати – ніхто не дізнається, – сказала Мія.
Ми перезирнулися. Це було небезпечно: ніхто з нас не міг поручитися за іншу!
– Може, краще все ж таки віднести її? – запропонувала Іта.
– Ти не впевнена в собі? – підозріло сказала Рів.
Іта почервоніла, мов помідор, і захитала головою, мовляв, ні, впевнена.
Ліл взяла теку до рук, розв’язала бруднуваті мотузки, і ми схилилися над нею так само, як схилялися до ілюмінатора на даху Бальної зали – зачаївши подихи, з відчуттям забороненої і небезпечної розваги.
Ліл почала гортати папірці.
На самому початку вони були прожовклими, написаними дитячим почерком з купою плям, малюнків і помилок. На них було все те, що писали і ми, починаючи з початкового класу.
Про те, яке щастя потрапити в цей елітний заклад, яке гарне тут харчування із щовечірнім яблучним струдлем, із розвагами та іграми на свіжому повітрі, з піснями, які ми співаємо біля ватри влітку, і подарунками святого Миколая – взимку. Про одяг і іграшки, про уроки плетіння і танців, про вчителів, котрі повністю замінили батьків. Звісно, були й пасажі щодо суму за домівкою, але вони одразу ж уривалися вагомими аргументом на користь пречудового існування в ЛСД.
«Сьогодні нам давали рожеве морозиво, – вголос читала Ліл, – а потім водили до сауни. Трохи думала про бабусю, чи здорова. І помолилась за те, що тепер їй набагато легше, адже вона не змушена доглядати за мною…»
Сторінки, що стосувалися навчання в старших класах, були про уроки, про вибір парфумів, про цікавість до балів і таке інше.
Читаючи це, ми перезирнулися: це ж треба! Всі писали, немов під копірку!
І про мрії. І про майбутнє життя.
Можливо, Тур більше, ніж інші, змальовувала уроки танців, віршотворення і співу. Але це було й не дивно. Вона була найталановитішою серед нас!
Ми швиденько переглянули записи аж до того дня, коли для Тур настав час першого балу.
І звідси почали читати повільніше.
Вона писала, як їй сподобався Алекс, в чому він був одягнутий і як вона ледь не втратила свідомість, коли він вперше поклав свою руку їй на талію, запрошуючи танцювати.
На останній сторінці, котра стосувалася життя в ліцеї, був зовсім короткий запис: «Завтра я поїду з рідних місць. Алекс сказав, що на мене чекає найщасливіше життя. Моя вдячність немає меж. Я плачу і молюсь. Я щаслива…» Під цим записом було намальовано серце.
У кінці цих нотатків стояла печатка ЛСД, завірена підписом пані Директорки.
До цього досить об’ємного щоденника, прошитого металевими скобами, було докладено ще з десяток інших аркушів, на яких значилося «Додаток».
Це вже було те, що Тур надіслала після виїзду з ЛСД – звіт, який нас особливо цікавив.
Той, через який наша мовчунка Ліл мусить або виправдатись, або так і залишитись брехухою.
Тремтячим голосом Ліл почала читати.
Звіт відрізнявся від попереднього тексту тим, що фрази були уривчасті, а почерк неохайний, ніби все писалося в темряві.
Перші десять сторінок вразили нас одноманітністю, адже на них було написано лише два слова: «Я щаслива».
Часом слова зливалися в одну довгу фразу – «ящасливаящасливаящасливаящаслива…», а подекуди мали досить великий інтервал і повзли то вгору, то донизу. Ніби Тур таким чином витанцьовувала на папері східний танець, під час виконання якого дрижить кожен м’яз.
Ми прогорнули ці сторінки з розпачем і роздратуванням: це було так не схоже на Тур! Вона завжди писала охайно, з метафорами, епітетами і порівняннями, так, як нас вчили на уроках літературної творчості.
Після тих одноманітних сторінок, почався такий самий неохайний текст, який довелося перечитувати по сто разів, перш ніж зрозуміти зміст кульгавих літер.
«…Сьогодні я зробила «фуагра» під порічковим соусом. Цілий день вишукувала рецепт. І ось нарешті у мене вийшло так, як написано в кулінарній книзі. Я дуже хочу, щоб сьогодні ВІН був задоволений. Виклала, оздобивши зеленню – базиліком, петрушкою, кінзою і краплями соусу, як показано на фото. Але до ночі страва звітрилася, краї потьмяніли. Я потроху зрізала, але все одно вигляд зіпсувався.
О пів на другу ВІН їсти не схотів. Був втомлений. Взяв таріль і обмазав паштетом шпалери на кухні. Я хотіла їсти – там на стіні лишився добрий шматок паштету. Я його зчистила і з’їла. Помила стіну і підлогу. Не знала, як вчинити – чи йти до спальні, чи лишитися у вітальні на тахті. Не знала, як буде краще для НЬОГО. Пішла до спальні. ВІН важко дихав. ВІН дуже втомлюється, забезпечуючи мене…»
«Чи мушу записати те, що почула? Мабуть, записувати треба все, що відбувається, що бентежить і вчить жити. Приймати новий досвід з вдячністю! Тому запишу ЙОГО слова, сказані сьогодні (точніше, вже вчора!) о першій ночі, коли ВІН повернувся. Сказав таке: «Я заплатив за тебе купу бабок вашій крейзанутій установі – все, що ти (тут він назвав мене іменем однієї парнокопитної тварини, яку я ніколи не бачила) там одягала, взувала, намащувала на обличчя і чим підтиралась – все від початку оплачено мною! Навіть прокладки! А ти виявилася такою дешевиною. Ні на що не здатна…» Потім він витирав мені кров зі скроні і сам забинтував мені зламаний палець. Я подякувала і сказала, що мені зовсім не боляче…»
Ми перевели подих, але боялися глянути одна на одну.
А Ліл продовжувала читати.
«Сьогодні ми їдемо в гори – знімати ролик для ЛСД. ВІН дуже вигадливий, не хоче, як каже, знімати банальності! Наш ролик має бути найкращим. Я впевнена. Зібрала кошик для пікніку: наша покоївка, Віра Іванівна, за моїм замовленнями спекла струдель, зварила яєць, насмажила риби в клярі. Я поклала до кошика багато зелені, салямі першого ґатунку, молоду картоплю, пляшку «Піно Гріджо». День видався чудовим. І для зйомок, і для пікніку. ВІН купив мені пречудову сукню. Який гарний настрій!!!!»
«…Трохи втомлена. Лежу. Ниє печінка… Треба було просто ухилитися. Це ж дрібниця: просто вивернутися в інший бік. Лежу, згадую чудовий день на природі.
Було тільки трохи важко зніматися. ВІН робив по двадцять дублів, щоб усе вийшло досконало, як у справжньому кіно. І я це розумію! Досконалість має бути у всьому.
Як справжній режисер, ВІН говорив: «Посміхайся! Веселіше! Смійся!! Ще, ще, ще! Не так! Ще раз! Пройдись. Тепер – побігай. Веселіше! Ще веселіше! Погано… Ще раз!» Я страшенно втомилася бігати по полю. І м’язи обличчя ніби закам’яніли.
Я запитала, що це за ім’я, яким він називає мене і чому. Адже я люблю пізнавати все нове. ВІН сказав, що «поні» – то маленька дурна конячка, яку треба добряче «шмагати», бо вона тупа. «Покрутись! Смійся! Поні!!!» Я крутилася і сміялася – так, що потім не могла зупинитись. ЙОМУ довелося облити мене вином… Нарешті ми все відзняли. І я розгорнула скатерку, поставила на неї їжу. ВІН сказав, що вона – «плебейська». Роздушив яйце у мене на голові. Як мені було соромно! От я дурепа! Треба було приготувати щось інше… До ліжка ВІН доніс мене на руках, бо я вже не могла йти сама. Печінка ниє досі. Але тепер я знаю, що ВІН не любить яєць і бутербродів. Наступного разу маю бути обачнішою».
Далі йшло сторінок зо п’ять з одноманітним – «Я щаслива».
І наступний запис: «Я не вмію вбивати те, що ворушиться і дихає! ВІН зареготав і сказав: візьми молоток і шарахни її по голові! Але ж вона – жива! Вона відкривала рота і хапала ним повітря. І дивилась на мене. О, як вона дивилась на мене… Певно, я дійсно ні на що путнє не здатна. Бідний, бідний, ВІН зробив поганий вибір, ВІН шкодує. Я винна в цьому. Я не виправдала нічиїх сподівань…»
Після цього запису було ще кілька сторінок, котрі перелічували всі постулати нашого Статуту – «Вдячність. Терпіння…» і таке інше.
– Вона там, певно, з’їхала з глузду! – зневажливо знизала плечима Рів.
– А може, вона й була божевільна, тільки ми цього не помічали… – додала Іта.
У мене пересохло в горлі, і я промовчала.
А Ліл перегорнула останню сторінку.
Там почерк взагалі був жахливим! Це було звернення до пані Директорки:
«Дорога пані Директорко!
Прошу мені пробачити, що була поганою ученицею і чогось не зрозуміла. Але я виконую всі пункти нашого Статуту. Я намагаюся бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, що є головною метою кожної з нас. Але у мене не виходить! Я нічого не розумію. Я весь час переглядаю конспекти з наших чинних предметів і намагаюсь поводитись відповідно до всіх вправ. Але з кожним тижнем худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся – лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»
– Це ще не все, – сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.
Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.
«Заява Алекса Струтівського, віце-президента компанії «Струтівський-старший і Ко» – пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»
Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.
Ганна Анатоліївна Вадченко…
– Гав… – тихо промовила Мія.
– Що? – не зрозуміли ми.
– Нашу пані Директорку звуть… – тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: – Гав…
– Мовчи, дурепо! – розсердилась Рів. – Забудемо про це раз і назавжди.
І ми продовжували читати.
«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину – за власною волею і бажанням, сплативши представлений керівництвом закладу кошторис за всі роки навчання моєї дружини в ЛСД.
Копію рахунку, завіреного нотаріусом, докладаю…»
Не змовляючись, ми перегорнули аркуш і побачили довжелезний список на десятьох сторінках.
Читати його було ніколи – за вікном почало небезпечно сіріти. Тому поспіхом ми пробілися очима по найменуваннях, написаних у стовпчик і цифрам, що стояли навпроти кожного найменування.
Чого тут тільки не було!
Навіть соромно говорити. Шкарпетки, зубні щітки, сукні, труси, панчохи, іграшки, ліки, вітаміни, олівці, альбоми…
Це те, що стосувалося молодшого віку. А далі, враховуючи плин часу, йшли інші предмети нашого побуту, гігієни, одягу, косметики. Ми ледь не згоріли від сорому, дійсно прочитавши «графу» про прокладки і бюстгальтери.
У кінці всього кошторису стояла загальна цифра, яка перелякала нас кількістю нулів!
– Що це? – не зрозуміла Іта.
– Потім розберемось, – сказала Рів, – у нас обмаль часу!
І кивнула Ліл, щоб та читала далі.
«З усією відповідальністю і розумінням ситуації, що склалася, мушу повідомити про передчасну смерть моєї коханої дружини з тим, щоб і надалі залишатися в числі клієнтів вашого закладу. Медичну довідку та висновки правоохоронних органів додаю».
Після цього короткого звіту йшов розлогий почерк пані Директорки – «Не заперечую» і її каліграфічний підпис, трохи змазаний фірмовою печаткою.
Ми погортали папірці і знайшли медичну довідку і поліцейський звіт.
Долаючи канцеляризми і специфічні терміни, ми дізналися, що смерть Тур настала через численні ножові поранення, «несумісні з життям», які вона завдала собі в зв’язку з глибоким нервовим розладом. Нервовий розлад було завірено родинним лікарем з позначкою, що це «спадкове».
У дортуарі настала така тиша, що ми почули, як в саду падають яблука.
Ми закам’яніли. З нас можна було ліпити скульптуру «Десятий секстет під впливом паралітичного газу».
Першою отямилась Рів.
Вона почала хутко згрібати докупи аркуші, укладати їх назад, до теки.
Сунула її до рук паралізованої Ліл.
– Негайно неси це все назад! У тебе є щонайбільше тридцять хвилин до сходу сонця!
Ліл схопила теку, сунула її під нічну сорочку і прожогом вискочила з дортуару.
Ми лишилися сидіти в тих самих позах. І кожна з нас молилася про повернення Ліл, подумки долаючи її шлях коридором, садом, в кабінет крізь вікно – і назад.
Стрілки настінного годинника крутилися, мов скажені.
Нам здавалося, що Ліл не було цілу вічність.
Коли вона увійшла – з білим обличчям і хворобливо червоними щоками, ми зарухались, розминаючи застиглі м’язи.
Всі були втомлені.
Ліл одразу полізла під ковдру.
– Тепер вірите? – слабким голосом запитала вона.
– Можливо… – пробурмотіла Озу.
– Не знаю… – сказала Мія.
– Але… – пискнула Іта. – Я не розумію…
– Тихо! – крикнула Рів і скомандувала: – Спимо!!!
Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.
За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…
Дорогий щоденнику…
Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми – курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!
Кожна з нас – немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.
Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею – чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь – і він стане справжнім раєм.
Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі – для інших! – всі постулати нашого Статуту.
Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.
Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.
Скажімо…
Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр-р-р! Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою – гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест – тобто виконувати свою місію до кінця!
А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!
А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого – в стріта? Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса? Якщо це так, то в такому разі її вчинок щодо позбавлення себе життя мав би хоч якесь пояснення. Докори сумління. Сором. Жах перед викриттям.
Як вона могла? Як могла?…
А якщо все написане – правда? І вона, прекрасна Тур, дійсно переживала якісь непорозуміння? Але хіба через непорозуміння можна вкорочувати собі віку? Чи не краще засісти за шкільні конспекти і довести себе до досконалості? Знайти помилки, виправити їх бездоганною поведінкою. Адже скільки є цікавої психологічної літератури з цього приводу! Нам же давали цілий список!
Як вона могла? Як могла?
…Закінчилось тим, що Тур почала снитися мені щоночі. Гадаю, що подібне відбувалося і з іншими. Але всі ми робили вигляд, що нічого не відбулося, а «досьє Тур» нам просто примарилось. І підозріло зиркали одна на одну, чекаючи підступу, зради, доносу.
Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших однокашниць.
Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку – не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно-Африканської Республіки.
Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо» екзотично одягнутих людей на білих конях. Такого тут ще не бачили!
Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.
Ох…
Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.
А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:
Злетіть до неба, вогнища багаття!
Щоб темні зорі засвітились радо!
Ми сестри благочинності й завзяття!
Ми діти злагоди, добра і ладу!
У нас в очах – покора і повага,
Ми свої душі на олтар кладемо
любові й вірності, родинної звитяги
У справах наших, до яких ми йдемо!
Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!
Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» – фрукти, салати, соки-фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.
Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.
Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…
Дорогий щоденнику!
Пробач за поганий почерк!
Писати важко навіть при такому яскравому місяці…
Що я роблю?
Що я роблю?!
Що я роблю!
Що я роблю…
Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…