Читать книгу Подвійна гра в чотири руки - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 3

…Близько десятої години вечора з дверей майстерні, що належала секції КТПп, себто Київське товариство повітряного плавання, була обережно підчеплена нігтем і знята сургучева печатка поліцейського відділку.

Висока постать у чорному габардиновому макінтоші, в касторовому капелюсі фасону «Пушкін» темно-сірого кольору вільно і без наявних перешкод увійшла до майстерні і тихо причинила за собою двері.

Два-три кроки уперед – і під ногами заскреготіло розбите скло, уламки кераміки та інший мотлох, яким була всіяна підлога розгромленої майстерні.

Чоловік зморщився, немов від зубного болю, і пішов обережніше, широкими кроками ступаючи по запиленому промені місячного світла.

Дістав із правої кишені невеличку баклажку, скрутив їй срібне горлечко, зробив ковток. Але не проковтнув, а здійснив кілька характерних рухів щоками, прополіскуючи хворий зуб.

Зупинився над дивом уцілілим горщиком з декоративною пальмою, постояв у глибокій і сумній задумі – і з невимовним жалем виплюнув цілющу рідину прямо в горщик.

– Пияк – знахідка для шпигунів… – пробурмотів він.

І почав крок за кроком вивчати приміщення і той безлад, що панував у ньому.

Здіймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхотів у них паперами.

Витягнувши збільшувальне скельце і підсвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, ретельно вивчив плями на підвіконні, потім, опустившись на підлогу, винюхав кожен слід і там. Роздивився, помацав і простукав стіни, принюхався до повітря.

Зітхнув.

Помітив у кутку старе крісло. Підштовхнув до нього високий ящик.

Сів у крісло, зручно вмостившись між високими, протертими до сивини шкіряними бильцями, відкинувся назад, простягнув кінцівки на ящик, глибше насунув на чоло касторовий капелюх. І, здається, задрімав, увіткнувши ніс у комір макінтоша.

Хвилин за п’ять зі стану глибокої медитації його вивів легкий поворот дверної ручки. Чоловік розплющив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила його непомітним.

Двері нечутно прочинилися.

У них увійшов хтось із ядучим шлейфом запахів Сінного ринку.

Ця друга тінь була менша і спритніша за іншу. Перші ж кроки по битому склу змусили її нашорошитися.

Тінь вхопила перше, що трапилося під руку – а був це самовар, що лежав у безладі на підлозі, як і багато інших речей, – і нумо драла!

І дала би драла, якби її, цю надто ароматизовану пахощами міського базару тінь, не зупинив спокійний голос, що несподівано пролунав з темного кутка:

– Поцупив – поділись з ближнім!

Тінь завмерла як стояла – спиною до нічного голосу.

З її рук із неймовірним дзвоном випав самовар. Перечекавши кілька секунд, тінь повернулася фасадом до витоку страшного голосу і напружено вдивлялася в куток.

Там чиркнув і загорівся сірник, шкваркнула папіроска, освітлюючи ніс і верхню губу нічного незнайомця.

Мисливець за самоваром напружено думав, чи варто втекти, адже з таким же успіхом, як сірник, міг клацнути і курок револьвера.

Вирішив: не варто.

Далі той, хто сидів у кутку, зняв свої довгі ноги з ящика і з гуркотом посунув його до нещасного злодюжки.

– Сідай, поговоримо.

Той покірно присів на самий краєчок, вивернувши ноги в обрізаних чоботах носаками до дверей – аби в разі чого таки чкурнути.

Завів печальну собачу пісню, дотримуючись двох нот:

– Я, дядечку, тільки пошакалити зайшо-о-ов – святий істиний хрест! – і осенив себе широким щедрим жестом. – Щоб мене роздуло через чотири коромисла! Щоб мені геєна вогняна язик вузлом зав’язала! Відпустіте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся!

Страшний чоловік випустив йому в обличчя довгу цівку диму, котрий з переляку так і скрутився бубликом біля його носа.

– Пошакалити – це святе, – зауважив з розумінням. – А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш сказати?

Злодюжка якусь хвилю сидів із роззявленим ротом, вдивляючись у темряву і спалахи вогню від папіроски.

Потім цей рот поволі витягнувся в довгу улесливу посмішку.

Навіть картуза стягнув з копни немитої шевелюри:

– Олексій Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш небесний! Простіть Христа-ради: не признав одразу. Ми ж вас знаєте як шануємо – один ви у нас і лишилися справедливий! Як ви Митьку-лома від суду неправедного відмазали! Та ми за вас… Та я… Я…

– Що ти? – кинув з презирством. – Ти гопота дрібна. Спец по самоварах. Ти мені ось що скажи: хто майстерню бомбив?

– Падлянки не зроблю – скажу як є: зуб даю – не знаю! Але якщо накажете – пущу свист, дізнаюся. Вам самолічно доповім. Це мені за честь!

– Свисту не треба, а от якщо дізнаєшся, хто звідси креслення міг поцупити, – отримаєш срібний карбованець.

– Хре… що? – не зрозумів злодюжка. – Яке хрещення? Ми всі люди хрещені, закон поважаємо. – І з надією знову завів: – Відпустіть, дя-я-я-ядечку Олексію Богдановичу, не загубіть душу святу!

– Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знаменням прикриваєтесь, то мені не в новину. Я про інше: крес-лен-ня! Малюнки такі, на папері. Вони вашому братові не потрібні. Якщо ваші тут хазяйнували – прошу лише повернути. По-доброму.

– Креслення? – розгубився самоварник, чоло напружив: – Про це треба питати в тих, хто панкує. А ми люди прості, нам те креслення ні до чого. Але якщо вам потрібно – землю урию!

– Уриєш, не сумнівайся, – кивнув страшний чоловік. – А завтра увечері скажеш, хто тут порядок наводив, ваші чи заброди.

– Наші вже третій тиждень на підсосі сидять, – тяжко зітхнув самоварник. – Можете самі пересвідчитись: у кнайпі на Сінному покотом лежать. Усі як один. Зуб даю: не наші то були.

– Ну ось про це ти мені і розкажеш. Завтра.

Надія є, подумав самоварник і улесливо підхопився з незручного ящика:

– Щоб мене геєна вогняна…То відпускаєте, тату?

Страшний чоловік кивнув на пощерблений самовар:

– І це забери!

Злодюжка, підхопивши свою здобич, прожогом кинувся у двері.

Тільки шлейф ринкового аромату гойднувся на свіжому весняному протязі.

Олексій Богданович Крапка, колишній перший помічник обер-поліцмейстера департаменту, улюблений учень завідувача розшукового відділення, колезького секретаря п. Георгія Михайловича Рудого (до слова, засновника науково-технічного підходу в боротьбі зі злочинним світом), а нині – околоточний наглядач і невдаха тридцяти двох років, знову поклав свої довгі ноги на ящик, насунув капелюха на чоло і поринув у медитацію…

* * *

…Що не кажіть, а військові оркестри – видовище урочисте і навіть зворушливе.

А якщо грають на набережній Дніпра та ще й перед відплиттям судна, то душа починає злітати над хвилями разом із чайками!

Військовий капельмейстер, сам схожий на чайку, змахує крилами і викликає зливу звуків із золотих тромбонів і сурм, а звуки такі, що самі рвуться в небо, здіймають над бруківкою дерев’яний настил разом із небесним музичним військом.

Позаду оркестру – Дніпрові схили, не зелені, а білі від цвіту.

Попереду – спалахують відблисками хвилі, не сині, а з золотавими і срібними загравами.

Посередині, у спалахах звуків і заграв, стоїть трипалубний білий пароплав «Цариця Дніпра», котрий гострі на язики репортери вже охрестили «монстром», піддавши критиці намагання міської влади вдихнути життя в розвиток парового та ще й «круїзного» судноплавства.

Але нехай балакають газетярі, а відремонтований – саме під «круїзний»! – пароплав відпливає за годину. І поважних гостей на нім – хоч греблю гати.

Щоправда, не знають репортери, що високі гості – а є серед них і дипломати, і купці першої гільдії, і вся світська богема з усіх куточків імперії – квитки не купували.

А на запрошення Київського судноплавства – безкоштовно провести «п’ять пречудових днів» – відгукнулися залюбки.

І хоч витрати для компанії великі, а сенс у тому є: якщо перший круїз удасться на славу – на другий відбою не буде. І вже за великі кошти.

Тому каюти першого класу червоним оксамитом оббиті, палуби – білі, циганський хор та балет найняті, офіціанти – з кращих ресторацій. Навіть цирульня є, зал для показу сінема, салони для гри в карти і танців, посуд – з Китаю, напої – французькі, коров’ячих туш в льодовні – мов дерев у лісі.

Набережну теж довелося добряче підрихтувати. Тут і буфет просто неба, і ятки з квасом, і народні майстри, що вчать усіх бажаючих глечики ліпити. Панянки сміються, підштовхують ніжками гончарне коло, ручки білі в глину занурюють – одне задоволення дивитися!

Оркестр грає несамовито, купа роззяв, що вийшли подивитися на відплиття, купують карамельних півників.

Червоний килим стелиться від корми аж до бруківки – пані та панове з авто та екіпажів виходять метрів за тридцять від трапу, щоб усі їх побачити змогли.

Клацають і димлять триногі фотокамери, лякають голубів. Діти з батьками чи боннами – в матроських костюмчиках.

Сновигають продавці марципанів, квіткарки, самі схожі на букети (спеціально переодягали в костюми епохи Катерини Великої!), квіти на килим кидають.

А з палуби усю цю веселу карусель двоє кіношників у шкіряному вбранні «на фільму» знімають.

Усе як годиться, все солідно!

Пані та панове кофієм пригощаються за білими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлінних тіл!

Свято!

Але не для всіх…

Принаймні для Мусі остання доба – мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, їдучи в спекотному потязі, так іще й, як виявилося, квитків на «Царицю Дніпра» немає і не буде!

На касі про це свідчить красномовний напис. Сердешна жіночка, що визирнула на стук з віконця, так і сказала: «Тільки за особистими запрошеннями!» І віконцем – клац!

От і сидить тепер Муся на своїй валізі зовсім без сил. Споглядає, як по червоному килиму щасливці проходять. На ній щільно застебнута блузка з високим коміром, уже не біла, а сіра, під капелюшком-канапе голова непристойно свербить від спеки, черевички запилюжені, мов у вуличної торговки. Нікому тут Муся не потрібна. Сидить, піт з чола непомітно витирає.

Звісно, не помічає, як за круглою афішею-діжкою ховається її невідомий «супровідник», який усі ці двадцять годин в тамбурі їхав за нею аж до самого Києва, спостерігає – що вона робитиме.

А робити їй немає чого. Хіба що також спостерігати за поважною публікою.

Хоча, сказати чесно, різна тут публіка. І поважна, і не дуже.

Ось біжить якась кудлата руда пані, за нею – череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посміхнулася: ну точно як курка з півнем.

– Фаїночко, голубонько, – досить голосно репетує «картатий», – та стійте ж заради Христа! Це ж усього на чотири дні!

– Та хоча б і на годину – не поїду! – ледь озирнувшись, відказує пані і різко зупиняється. – Ви що мені пропонували? Роль! А змушуєте дурня ламати! Сказала ж: ні, ні і ні! А якщо мене люди впізнають? Як потім шановній публіці в очі дивитись? Ха-ха-ха, – не засміялась, а так прямо і вимовила в обличчя товстуна. – Уявляю: Марія Стюарт пасажирів на пароплаві розважає! До того ж у ролі дружини якогось невідомого акторчика!

Пішла далі.

Картатий за нею дріботить, біля Мусі зупинився, піт з чола зірваним метеликом витер, шепоче сердито:

– Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мій труп!

І знову доганяє розлючену пані:

– Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, найвеселіша актриса!

Фаїночка зупинилася.

– Я що, на клоуна схожа? – запитала грізно і з переможним виглядом вийняла з пухнастого ридикюля кольорову картонку, пішла на наступ – прямо на Мусю, пройшла повз – до білої урни у вигляді лев’ячої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиділа). – Ось вам! – і вкинула картонку в пащеку.

Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.

Картатий товстун сумно закляк.

– Вбили… Зарізали…

Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» – і понуро побрів убік буфету рану душевну заливати.

Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої морди косує – все їй цікаво.

Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як панянці інститутського вигляду до урни руку засунути! Повагалася – засунула.

Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.

А вона така сама, як в убієнного пітерського інженера – «Запрошення…».

Час відплиття, номер каюти…

Хотіла Муся про Бога кілька добрих слів подумати, та часу на те немає: вхопила валізу – і на червоний килим. Як повноправна.

А тінь, що за афішею-діжкою причаїлась, – в обхід, навпростець, за адміністративну будівлю, де людей менше. На ходу чоботи скидає.

Чи не плавати зібрався?…

* * *

– Сонце, сонце лови! Знімай зліва!

Оператор, що крутив ручку кіноапарату, не випускаючи з зубів папіроси, гнівно зиркнув убік режисера – мовляв, сам знаю, як знімати!

Обидва стояли на нижній палубі, неподалік від капітана, і завзято знімали «документальну фільму» на замовлення Київського пароплавства.

– Зліва – в контражурі вийде… – відказав оператор і забуркотів крізь зуби: – Теж мені – Люм’єр… «Прихід потяга – відхід потяга» – тьху! На що час витрачаємо?

І голосно промовив:

– Мене, між іншим, на знімальному майданчику з мадам Холодною чекають!

– Не сумуй, брате, – поплескав його по плечі кудлатий режисер. – Тут роботи на чотири дні. Гроші добрі платять. Харч – за вищим розрядом. Лабораторія прямо в каюті: проявимо плівку, покажемо товстосумам – і тю-тю! Справжнє мистецтво творити!

Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.

– Цього павича відзніми… Крупняком! – шепнув режисер і гукнув до капітана: – Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!

Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.

Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.

Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.

На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.

Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!

Але дідько розбере, хто є хто.

Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.

– Мій папаша половину Хрещатика перестриг! – між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. – А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене – нікуди! Я їм – і перманент, і зачіски по-французькому.

Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:

– Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!

«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?

Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:

– А це хто?

І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:

– Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила – дві години вовтузився!

– А то? – знову питали офіціанти.

– Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…

– Хто? Що?

– Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.

Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.

Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.

– А ось ті – хто? З папугою?

– «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!

– Сам ти морда! А поруч – хто?

– Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!

– А то, певно, поважний птах…

– Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!

І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.

А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…

Сходиться на палубі публіка.

Крутить ручку оператор.

Кланяється капітан.

Сновигають матроси.

Гримить військовий оркестр.

Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких краще помовчати, адже ані слова про них не зможе повідомити.

Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерунками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…

Уся з себе немов скрипка – така ж лискуча. За панною йшла служниця, тримаючи під пахвою лису білу левретку.

Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточенні трьох черниць і чотирьох приживалок.

І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фасону «Пушкін».

Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов циганський хор – зі співами і танцями.

Посадка закінчувалася.

Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний медичний саквояж.

Оркестр гримнув туш.

Проводжаючі замахали хустками.

Пароплав видав потужний гудок…

* * *

…Обійшовши сірий адміністративний будинок, переслідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріблясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт пароплава, де його не могла бачити ані поважна публіка, ані пан капітан із матросами.

Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на розпечену палубу.

Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мокру пляму, заповз під рятувальний баркас.

Пароплав повільно відійшов від берега…

* * *

Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на валізі на спекотному київському сонечку на набережній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи та ще й корсета, фільдеперсових панчішок з тісними ненависними підв’язками і капелюха-канотьє, котрий не захищає від сонця, а, швидше, приховує добу немите спітніле волосся, і блузон ваш білий, а не сірий від пилу, і замшеві чобітки не в сивих залисинах бруду – ви навряд чи зрозумієте, з яким шаленим почуттям щастя і насолоди Муся, Марія Матвіївна Гурчик, зачинила за собою двері каюти під номером 23.

Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу скидаючи черевички – та так, що один полетів управо – прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому боці від саф’янового крісла, а другий – вліво, влучивши у дзеркало.

І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним рухом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на ходу блузки ненависний корсет.

О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука індійська богиня Калі – навіть вона не могла б роздягнутися швидше!

Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказати – звичка!

Мить – і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкіру» – фільдеперсову панчішку.

Уже хотіла приступати до другої, як трапилася прикра несподіванка.

Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася чоловіча постать.

Оголений торс, рушник на голові – та ще й зі свистом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.

Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори ніжкою, невідомий пан – з присвистом, що застряг у горлі.

Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».

Випросталась, блузку почала нервово застібати, кинуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.

Невідомий пан першим отямився.

Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його стояла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зовсім зневажливо) – до Мусі:

– О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спізнюєтесь, рибонько!

– Що? Яка ще «супружниця»?! – розгнівалася Муся такому дурному жарту. – Я, певно, каютою помилилася.

Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж і панчішки підбирати.

– Навряд чи, – відказав той спокійно. – Який у вас номер?

– Двадцять третій, – сердито буркнула Муся, шукаючи чобіток.

– Ну то ніякої помилки немає! Так що – прошу до сімейного гніздечка! Як мені вас називати – рибонькою підійде?

– Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! – скинулася Муся. – Ніяка я вам не рибонька! Чи ви при своєму глузді?

А сама тишком-нишком до дверей відступає і міркує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.

Можна – кошиком, можна – парасолем.

Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.

Зупинився навпроти і сам очі вирячив:

– Як? Хіба вас не попередили?

– Це ж про що? – обережно питає Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася – важкенький, гостроносий – цілком підійде для захисту.

– Як про що? – своєю чергою здивувався той. – Ну ви ж – актриса?

Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхлива Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.

Порахувала до десяти, перед тим як відповісти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено:

– Актриса? А… Ну, так… Нібито…

– Ну і я – актор! – зрадів нахаба, витираючи голову рушником.

І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок:

– Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як вийду на сцену…

І заволав гидотно, ніби розспівування робив перед роялем:

– О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…

Сказати до слова, Муся театру не любила.

Усі п’єси, що на сценах йшли, перечитала, а от як люди перед людьми кривляються – терпіти не могла.

Тому скривилася, немов почула скрегіт монети по склу – від цього звуку у неї завжди печінки переверталися. А той, помітивши таку зневагу, заволав ще огидніше:

– А ось ще: «Бить іль не бить»?! Ви як гадаєте, до речі? Або: «Молілась лі ти на ночь, Дездемона?»… – і додав нормальним голосом: – Ну і все таке інше… Тепер ось будемо з вами на пару шановну публіку розважати!

І знову дав басові ноти:

– О врємена! О нрави!!! О! О! Мі! Мі – до!

І без жодного переходу:

– Дозвольте відрекомендуватися – Олексій! Прізвища не називаю – надто воно відоме…

– Муся, – розгублено промовила Муся, – точніше – Марія. Марія Матвіївна. Тільки я все одно нічого не розумію. Що ви там про шановну публіку говорили?

Той Олексій аж по колінках себе вдарив.

– Вас, певно, погано проінструктували, рибонько?

– Ніяка я вам не… – не встигла вставити Муся, як повідомив нахаба наступне: що «з метою розваги високих гостей пароплаву – чисто конфіденційно! – найняті вони сюди, аби утворювати невимушену атмосферу, танці та ігрища заводити, спонукати до гри в карти, до замовлення напоїв у шинквасі та збадьорювати пристрасті».

І додав:

– Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-тужурах» та справах державних і купецьких геть закостеніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!

Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні до чого.

Насупилась:

– Так ми що – тут разом мусимо жити? В одній каюті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…

– …і нас обох на берег відішлють! – сказав він.

– Це чому ж?

– Яка нетямуща напарниця мені дісталася! – обурився. – А умови контракту? А харч як відпрацьовувати?

Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась – свиснула:

– Оце так…

Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:

– Ну, якщо вам на берег треба – можете йти до капітана.

– Не треба! – скрикнула Муся і безпомічно роздивилася довкола: ліжко ж тут одне.

– Не хвилюйтеся, – зрозумів він. – Я на тім канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви мені не до смаку. Ну як – згода?

– Згода, – шморгнула носиком Муся.

– От і добре, – зрадів акторчук. – Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю!

І демонстративно дістав звідкись баклажку, відкрутив срібну голівку – ковток зробив.

Муся лише зітхнула тяжко.

Блузку і зачіску поправила, валізу відкрила – треба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній змити, переодягтися.

Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, оберемок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:

– Любовні романчики почитуєте?

Тут уже Муся не витримала, руки його погані з книжок скинула:

– Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш клопіт!

– Добре, добре, – заспокоїв він. – Приведіть себе до ладу – і підемо працювати. Вечеря наближається. А нас тут задарма годувати не будуть!

І влігся на своє канапе з мерзенним співом:

– Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!

Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб його нескромне око не побачило ані краєчка білизни) – і прожогом кинулася до вбиральні.

Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!

* * *

Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванівна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла – Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте тихій і мальовничій.

За переписом від 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких проживали в маєтку пані Гурчик-Магденко.

Пані генеральська сестра і удова поміщика Магденка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умовляння брата продати помешкання і перебратися до сирої «північної столиці».

До того ж як чиста і добра душа приймала «на довічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який заснував біля старого Ромодановського шляху маєтність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».

Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало людей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходила місце і заняття – прилаштовувала до праці на цегельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких» на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своєму паровому млині з непоганою платнею у два срібних карбованці на місяць з повним забезпеченням харчами і житлом.

Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обожнювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта намагалася відгодувати її своїми варениками, до яких мала неабиякий хист.

От і в цей день на галявинці перед маєтком варила Параскева Іванівна варення з вишень – заготовки робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої півночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.

На галявині кипіли й пінились кілька мідних казанів.

Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже готове варення в слоїки, тихо наспівували.

Одне слово, ідилія – тиха сонячна днина, ті золоті хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подивитися, який лад панує на землі.

Але так тривало недовго.

На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і заволав на всю околицю:

– Параскево Іванівно!

Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-простому, так, як пані любила.

Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.

– Тьху, лихоманець, налякав! – скрикнула пані, з жалем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах монокль. – Ну що в тебе, Андрійку, за голос такий, мов у сурми єрихонської? Тобі б на кліросі співати. Що сталося?!

Андрійко махнув рукою вбік розчинених дверей і промовив шанобливо:

– Там братчик ваш, Матвій Іванович, – на дроті…

Цю фразу він навчився вимовляти недавно, коли минулої зими його світлість генерал Гурчик подарував сестриці телефонний апарат, схожий на голову оленя.

Не любила Параскева Іванівна новітніх витребеньок! Куди краще розсильного послати або поштового голуба…

Витерла руки об фартух, жестом наказала дівчинці-служниці монокль врятувати і пішла за Андрійком до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай йому грець!

У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.

А як долинув, то одразу ж і запитав:

– Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподобалась? Виросла?