Читать книгу Все, що я хотіла сьогодні (збірник) - Ирэн Роздобудько, Ирен Роздобудько - Страница 2

У мені немає нічого видатного. Нічого з того, через що на мене можна було б звернути увагу в натовпі. Це варто зауважити перед тим, як я розповім про цей день.

Моє ім'я нічого не скаже тому, хто потім шукатиме аналогів, скажімо, в мережі Інтернету. Хоча моїх тезок у цих анналах – безліч. Я – лише одна з них. Мене звуть Мирослава, Славка. Прізвище – Малько. Тобто – М. М.

І оце M. M. з'явилося на світ двадцять сім років тому, у двадцять два – вийшло заміж, оселилося в одному з районів столиці й почало функціонувати в житті, як тисячі чи мільйони подібних М. М., до тієї миті, як теплого осіннього дня вийшло на поріг обласної лікарні. Власне, це трапилось сьогодні…

08:00

…я вийшла на поріг обласної лікарні й поглянула на небо.

Воно було рівне і гладеньке, мов полотно, без жодної хмаринки і рваними клаптями лежало в калюжах, як штукатурка, що осипалась зі стелі.

Відверто кажучи, я ніколи не вживала подібних метафор і сама здивувалася тому, що подумала саме так. А ще подумала, що там, нагорі, за цією рівною білою стелею, є ще один поверх, на котрому мешкають бешкетні малі янголи – вони танцюють, і з неба сиплеться блакитна штукатурка.

Потім я подумала, що сьогодні надто тепло як для початку осені – такої осені я не пам'ятаю за все своє життя. Так було хіба що в дитинстві, коли тепла осінь тривала до кінця жовтня і ми ходили по килиму жовтого листя, шукаючи найбільші, з рожевими судинами та коричневими перетинками, і фантазували, що це – листи, котрі нам пишуть дерева. І читали їх, мов хіроманти долоню, вгадуючи свою долю за цими переплетіннями судин.

Я завжди бачила на таких листках свої незвичайні пригоди, мандри, далекі країни. Зберігала ці послання в книжках і дуже шкодувала, коли згодом вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на порох.

Потім я подумала, що… ця осінь… що ця осінь…

І не хотіла домірковувати до кінця, бо продовжувати цю думку було нестерпно.

Я витягла з кишені довідку, яку отримала у віконці реєстратури, і подумала, що Вадим (це мій чоловік) сварив би мене за таку недбалість: хіба можна от так розвернутися і піти?! Треба було сісти в чергу і все з'ясувати. Але я ненавиджу сидіти в чергах. Тим більше, коли маєш такий папірець, на якому все написано.

Певно, він розпитуватиме, чому я цього не зробила, як можна бути такою недбалою…

Я зітхнула і, тримаючи довідку в руці, мов білий прапорець своєї капітуляції, повернулася до холу лікарні.

Зранку там юрмилося багато народу – і біля віконця реєстратури, і біля ліфтів.

Мені стало нудно. І взагалі штовхатися в черзі на прийом до того, хто розчерком пера зіпсував мій настрій, здавалося досить безглуздим.

Коли я здавала аналізи, мене добряче намучили, і повертатися до того кабінету не було жодного бажання. Повертатися, сідати і з надією заглядати в очі, бачити, як ворушаться губи лікарки, і нічого при цьому не розуміти!

Тому я пішла довгим світло-зеленим коридором – просто так, аби йти. Назустріч мені йшли лікарі й медсестри: групами – з вранішньої «літучки» чи поодинці – із пластиковими контейнерами для пробірок. У пробірках коливалася густа, майже чорна кров… Певно, ось така частина мене теж зберігається в контейнері, стоїть тихо поруч з іншими. Не тече, не рухається, а лише констатує стан мого організму. Назад ці два-три куби вже не повернути. Це вже не я. І водночас – це я. Моя законсервована інформація, мій таємний код…

Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини – вина: коли на ланах визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане у погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, закриті в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня розпирає їхні боки і як вони наливаються життям. Вино на короткий час здатне відчути себе частиною цілого живого виноградника перед тим, як пляшки припадуть пилом часу чи потраплять на чийсь стіл.

Моя пробірка, певно, так само нуртує зараз! Тому що я хвилювалась.

…Дійшовши до сходів, я нарешті помітила молоду лікарку, котра нічого не несла в руках і не дуже квапилася.

– Вибачте, будь ласка… – сказала я.

Лікарка (чи то була медсестра?) зупинилася.

Вона була моєю ровесницею. З-під накрохмаленого ковпачка у неї виглядали світлі локони. Вона кинула швидкий погляд на мій білий плащ і кросівки – деякі жінки завжди мають оглянути одна одну перед тим, як вирішити, чи варто зупинятися.

– Я вас слухаю… – сказала вона.

Я помахала перед нею довідкою:

– Ви б не могли мені трохи допомогти, – почала я. – Це справа не моя, але дуже важлива… Це – довідка моєї близької подруги. Вона здавала аналізи і сьогодні попросила забрати результат…

– А чого вона сама не прийшла? – запитала дівчина, не кваплячись брати в мене з рук білий прапорець.

– Ну… Ми домовились, що це зроблю я. Тобто я перша маю знати, що з нею, і потім переповісти своїми словами. Моя подруга дуже вразлива…

– То підіть до лікаря!

– Звісно… Але це має зробити вона.

– А чого ж ви хочете від мене? – дівчина вже почала нервуватися.

– Я вас дуже прошу… Можливо, у вас є найближчі подруги і ви знаєте, як то воно… Одне слово, ви могли б подивитись – ну, так, стороннім оком, і сказати, що це за… Розумієте, я повинна їй щось сказати…

– Гм-м… Давайте… – вона взяла довідку і втупилась в неї.

Кілька хвилин ми мовчали, потім дівчина поглянула на мене.

– Погано… – сказала вона. – Дуже погано. Я вам не заздрю. Порадьте їй самій про все дізнатися і не лізьте в цю справу. Є лікар. Він знає, як про це говорити… Більшого сказати не можу. Не маю права.

– Але ви можете хоча б сказати, скільки їй залишилось?! Я маю це знати. Це дуже дорога для мене людина. Прошу!

Дівчина ще раз втупилась в довідку і зітхнула:

– Приблизно місяць. Можливо, пару тижнів… Гадаю, не допоможе навіть «хімія» – справа зайшла надто далеко… Співчуваю вашій подрузі… Вона молода?

– Молода… – відповіла я, подякувала і пішла геть.

Знову на вихід…

08:15

…знову на вихід…

На те шалене осіннє сонце із блакитними калюжами на землі.

Взагалі, я дуже люблю (ой, можливо, вже краще казати «любила»?) пореготати.

Я могла реготати з будь-чого. Зокрема, з себе.

Гадаю, я так сама себе «засміяла», що, певно, через це і розвалюється моє життя із Вадимом. Щоправда, поки що він про це не здогадується – просто нічого, що стосується мене, не сприймає всерйоз. Я до цього звикла.

Намагаюся не турбувати його своїми фантазіями чи бажаннями. Знаю, що вони завжди розбиваються об скелю його розумних заперечень, логічних доказів, тонуть у хвилястих графіках, які він часом любить вимальовувати, аби довести мені мою повну бездарність щодо реального життя.

Тому я зупинилася на порозі лікарні й думала, що зараз іти додому категорично не хочеться.

Треба все перетравити наодинці, поки зможу зайти до хати, весело розмахуючи цим білим прапорцем, і вимовити крізь регіт якусь фразу на кшталт: «Ну от, нарешті зовсім скоро ти зможеш цілком легально бігати до Лєнки з третього під'їзду!»

Але поки я зможу вчинити саме так, треба подумати…

Подумати про те, що сьогодні надто яскраве сонце, надто спокуслива осінь і на мені – новий білий плащ, у якому мені досить спекотно.

Ні, не так.

Що за банальщина в таку урочисту мить?!

Я обережно поставила ногу в блакитну калюжу, ніби вже ступила на небо, і поверхня задрижала під нею, вкрилася дрібним золотим тремтінням, мов я наступила на невідому живу субстанцію.

Цікаво, чи стану я такою субстанцією… після? Адже ми вчили закон колообігу в природі: ніщо не стає нічим, вода випаровується із землі, повертається на небо, стає хмарою, з хмари ллється дощ… Одне слово, у мудрої природи все до ладу.

Ну, добре, я випаруюся, піднімусь нагору, побачу, що там є – за блакитною стелею, де танцюють янголи, потім впаду дощем, можливо, ось у таку калюжу, потім стану квіткою, травою чи деревом.

Непогана перспектива.

І навіть дуже добра. Але…

Але! Так, я поки що була такою собі M. M., яких багато в телефонних довідниках. Всі ці M. M. ходять до школи, до інститутів, виходять заміж, їздять на відпочинок до моря чи лісу, платять за квартиру, готують борщ чи вареники, збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль, часом кокетують із незнайомцями, п'ють каву, балакають по телефону з подругами, просуваються по службових сходинках, клеять шпалери, нарощують нігті, роблять модні зачіски і таке інше. Потім вони плетуть светри і дивляться серіали, збирають фотоальбоми чи диски з фотографіями, на котрих зафіксоване все це – все, що називається їхнім життям. Але…

Але! Якщо припустити, що кожне M. M. (чи будь-яка інша абревіатура) – жива істота, що рухається, дихає і щохвилинно несподіваним, незбагненним, чином може припинити своє існування, – чи справедливо те, що ми завжди вчиняємо так, як треба, і зрідка (навіть ніколи!) – так, як нам хочеться?!

Звісно, є такі щасливці, котрі чхають на все і можуть пройтись вулицею на руках. Але їх мало. У більшості – це такі, як я. Абревіатура.

І вони про це не думають – просто… їздять на відпочинок до моря чи лісу – платять за квартиру – готують борщ чи вареники – збирають гроші на італійське взуття чи автомобіль – кокетують із незнайомцями – п'ють каву – балакають по телефону з подругами.…

І таке інше.

Доки не трапляється ось така (чи подібна) халепа. І тоді ти думаєш про колообіг, про живий сік, що лише одну мить перед тим, як стати оцтом, а потім алкоголем, рветься назовні із закоркованих пляшок…

– Дівчино, ви стоїте в калюжі… – почулося мені.

Я подякувала і трохи відступила.

Я розсердилася, що мені не дали додумати цю важливу думку.

Я боялася, що втрачу її прямо тут, у цій калюжі.

Адже я не звикла думати про такі речі. Дивно, але думка не зникла…

08:20

…не зникла…

Абревіатура! Я була абревіатурою.

Звісно, на плиті, котру замовить Вадим, напишуть щось гарне. Але що насправді відбулося за ці двадцять сім?! Народилася – вчилася – працювала – одружилась…

Щоправда, багато реготала з себе.

І одного разу злетіла на парашуті над морем у Криму за 25 гривень.

Невже – більше нічого не було? Лише – стримані бажання. Причому досить помірковані. Адже я не мріяла стати Мерилін Монро чи Жаком Івом Кусто!

Але навіть помірковані бажання я увесь час стримувала, бо вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою «хорошої дівчинки», котра згодом стане хорошою дружиною, правильною матусею і милою бабцею.

Слухайте, люди! Це ж знущання!

– Що ви сказали?

– Ой, вибачте… Це я так, сама із собою…

– Лікуватися треба…

– Так. Певно, що треба… – промимрила я якомусь дядькові і рушила з місця. Адже стояла у дворі лікарні ось уже з півгодини.

М-м-м… На чому ми зупинилися? Ага. Це ж знущання – ось така схема!

Вона виглядає досить нормальною і привабливою, коли тобі нічого не загрожує. Коли твій час ще не вичерпано, а попереду, можливо, на тебе очікують зміни і пригоди, котрі ти бачиш уві сні або про котрі читаєш у книжках. А я?

Я поглянула на себе у віконце авто, повз яке проходила: чи не взялося моє обличчя патиною неминучості? Але на мене поглянуло трохи викривлене у склі, але досить привабливе – звичайною привабливістю звичайної молодої жінки – лице, обрамлене світлим волоссям, зібраним у високий «кінський хвіст».

На носі – окуляри.

Нудне обличчя!

Я – риба. У мені все нудно. Досі я жила в акваріумі. Так, так…

І що тепер?

Мене аж пересмикнуло від відкриття: тепер я можу дозволити собі абсолютно все! Тому що в мене немає часу. На здоровий глузд. На міркування. На виваженість.

А якщо це так…

08:25

…а якщо це так (я вже вийшла за браму лікарні і знову зупинилася, дивлячись на дорогу, що розходилась від брами на три боки) – мушу зробити щось таке… щось таке… На повну котушку!

Хоча б один раз.

Один і останній.

Від цієї думки мене знову пересмикнуло, а серце затріпотіло так, ніби у мене під плащем на грудях заворушився вкрадений білий голуб. Я аж притисла його рукою.

Переді мною, мов перед казковим лицарем, лежало три дороги. Перша вела до тролейбусної зупинки – звідки я й прийшла сюди годину тому. Друга була широкою алеєю, що десь далеко переходила у паркову лісосмугу.

Третя закільцьовувалась майданчиком з кіосками і генделиками місцевого районного ринку.

Звісно, мені треба йти по першій. І якомога швидше, адже тролейбус ще стояв на зупинці і я могла встигнути влізти в нього. Але я стояла і міркувала про те, чого в моєму житті бракувало – такого, що варто було б негайно здійснити. От просто тут, не сходячи з місця.

Я майже фізично відчула, як нещасні молекули двох кубів моєї крові шалено завирували в пробірці – десь там, на третьому поверсі, у лабораторії лікарні, в якому-небудь глухому боксі для збереження аналізів. Ці два куби, котрим випала доля засвідчити мій життєвий крах, були ще живі і кликали до бою!

Але що міг означати цей вислів – «на всю котушку»? Що?

У дитинстві й навіть юності мені не дозволяли купувати у тіток на вулиці пиріжки з рисом. Це в нашій родині вважалося поганим тоном.

Пам'ятаю, як мені шалено кортіло зробити це хоч колись. Але я ніколи цього не робила, навіть тоді, коли батьки вже не стежили за моєю поведінкою і я мала власні гроші.

Але це «табу» лишилося на все життя. За ним потяглися й інші. Наприклад, спідниця має прикривати коліна – так хотіла бабуся. Не можна запізнюватися, не можна позіхати, не можна їсти руками, не можна цілуватися з хлопцем у перший вечір знайомства, не можна голосно реготати, не можна випивати (хіба що трохи і лише доброго червоного вина), не можна палити… Це перше, що спало на думку.

Подібних «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно. Неправильним був лише цей клаптик паперу, котрий мені видали в лікарні.

А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?

Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?

Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням – особистим задоволенням?

Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?

Ну от, я все своє свідоме життя мріяла про… лінзи. Уявіть собі: про звичайні лінзи, аби не ходити в окулярах, через які в школі, в початкових класах, мене дражнили.

Коли я сказала про це Вадику, він засміявся, мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі – «кому ти хочеш сподобатись?!»

Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…

Тобто, навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю, чи буде це те, що називається «на всю котушку»?

Господи, як же смішно!

Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!

Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.

08:40

…поглянула вперед…

Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.

Він уже працював.

Десяток пластмасових столиків і таких самих крісел… За деякими вже сиділи відвідувачі. Буфетниця ходила поміж них і протирала подряпані поверхні брудною ганчіркою.

Такі місця я завжди обходжу десятою дорогою, з презирством кидаючи погляд на завсідників. Коли моїй племінниці виповнилося три роки, гуляючи із нею, я завжди показувала на все це пальцем і промовляла: «Бачиш: дядечки палять і п'ють. Це погано…»

Колись так само моя мати тицяла пальцем у студентів, що їли на вулиці пиріжки з рисом: «їсти на вулиці – негарно і шкідливо для шлунка!»

Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого – може, далі саме піде?

Скрутити в собі всі «табу», всі заборони і викинути куди подалі. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз – просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.

Інших варіантів я поки що не бачила.

Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.

Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспресо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.

– Еспресо… – сказала я. – І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.

Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.

Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…

Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою (у ній коливалась прозора коричнева рідина) і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.

– Дякую.

Я взяла свій скарб – власне, таке я вперше тримала в руках! – і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.

Сіла.

Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» – колись сказав Вадим.)

Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.

Я чесно боролася з цим! І часто виглядала такою, як всі.

Одного разу навіть завела зошит, у який старанно записувала лайки та їх значення, котрими так вправно оперували мої шкільні подруги – і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…

Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.

…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи запалити сигарету? Вирішила зробити ковток.

Смак виявився ніяким…

08:45

…смак виявився ніяким.

Зовсім ніяким.

Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні – навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, – буде таким самим, іншим, тобто ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Все втратить сенс.

Я знову подумала про те, що зараз мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, можна все!

Саме тепер, коли я зрозуміла, що, власне, в моєму житті багато чого не було. Ну, от хоча б сигарет.

Я покрутила жовту пачку із намальованим на ній верблюдом (ох… верблюдів я теж ніколи не бачила, хоча ми ось уже другий рік збираємось відвідати Єгипет) – і на мить відчула цікавість до чогось незвіданого.

Але вона швидко минулася. Я клацнула запальничкою. З неї вистрибнув хисткий блакитний вогник і весело заколивався перед очима. («Ну-ну…» – почула я голос Вадима і навіть озирнулася…)

Я ніколи не скакала на коні.

Ніколи не спускалася під воду.

Не ходила в гори.

Не була в Парижі.

Власне, взагалі ніде не була…

Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось ще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?

Я закашлялась.

Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.

Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава с пластикової склянки і цигарка – і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею – мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.

В мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в таку саму склянку гидотної дешевої горілки. А потім все одно доведеться плентатись на тролейбусну зупинку…

Відчула, як в мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень – надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.

Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа до нудотного пластику із коричневою рідиною під назвою «еспресо».

Це – все!

Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.

Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…

08:50

…про те, що…

– Сумуєш?

– Що?…

Звідки він взявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.

– Нічо… – сказав він. – Тут вільно?

Я одразу ж хотіла встати і піти.

Адже ніколи не розмовляю із незнайомцями.

Вірніше, з ось такими нахабними молодими хлопцями, від котрих можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він з тої компанії, яка сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-небудь…

Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.

Ще день тому я б так і зробила…

– Вільно, – сказала я. – А ти чому пішов від своїх? Нудно?

– Ні, – відповів він. – Просто я за тобою спостерігав…

– І що? – я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою кінський хвіст, розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.

– І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?

– А у тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.

– А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьол-ку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.

– Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте – мабуть, веселе життя?

– А у тебе, мабуть, нудне?

– Слухай, я вже збиралася йти…

– Куди?

– Не знаю. Просто йти звідси.

– Тобто тобі байдуже куди?

Я замислилася лише на мить…

– Так…

– А як тебе звати?

Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я – Ія.

– Ія… – сказала я.

– Як? І-я? Що це за ім'я?

– Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса – Ія Савіна. Вона ще в «Пані з собачкою» грала – в старому кіно. Не бачив?

– Я бачив «Гараж». Знаю таку.

– Ну от. Я теж – Ія.

– Класно. А я – Сюр.

– Що за дурня?

– Сюр. Так мене звуть. Це перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, – він кивнув у бік хлопців, – Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.

– А що потім?

– О! Потім – різне. З часом усі розходяться. Купа справ! У Санька – родина. Малим близнюкам по два роки – треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…

– Контролером?

– Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата – закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відзначаємо.

– А ти?

– А я… ось тут з тобою балакаю.

– Навіщо?

– По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.

– А що, це якесь особливе місце?

– А ти не знаєш?

– Знаю, – чомусь сказала я.

Сьогодні у мене був особливий день – чому б мені, як Алісі з Країни Чудес, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.

– Ти вмієш робити якусь жрачку? – запитав він.

– Яку саме?

– Ну, хоча б яєчню?

– Нема питань!

– Тоді пішли!

– Куди?

– Куди-куди. До Марека. Я ж сказав, ми зараз туди йдемо відзначати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?

Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть – зґвалтують і вб'ють. «Хата» – це, певно, «хаза», «малина».

– Та ти не бійся, – сказав Сюр, побачивши, що я трохи знітилася. – Не будь такою нудною. Ми ж свої!

Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».

8:55

…свої?…

Я не багата на друзів. А якщо відверто, зовсім їх не маю.

Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне – огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.

Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»

Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости Господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!

Адже в шістнадцять усі просто готові повіситись від власної недосконалості – але при цьому ніколи не признаються, та ще й вголос (!) у тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилась від її волосся – чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.

Вона, звичайно, сказала, що так само ненавидить його, як я – середній палець своєї ноги.

Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили тому, що ходили одна до одної в гості і годинами стояли перед люстром, ненавидячи все своє і розхвалюючи принади іншої. Потім вона вступила до інституту десь у Пітері, лишила мені номер телефону, яким я ніколи не скористалася. Потім я вчилася.

А потім з'явився Вадим.

І мені стало не до подруг…

8:56

…не до подруг…

Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої – в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.

Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони знаходяться, ці «свої», і чому вони обов'язково мусять сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає, де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер – ніхто, крім мене самої.

– Ти чого смієшся? – запитав Сюр.

Я хитнула головою – «все нормально!» – і заклацала запальничкою…

Певно, я з тих, кого називають «чистоплюями», – стерильна і порожня.

Як білий папір, на якому нічого не написане, крім двох літер – «М. М.». Та ще я впевнена, що мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.

– Ну як? Підеш? – знову перепитав Сюр.

– Авжеж! – сказала я і припалила від вогника сигарету… іншим кінцем – тим, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я теж.

Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.

Точніше – саме через те, що вона там лежала…

– Тоді ходімо за наш столик.

Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією – він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» – і підвелась.

Я була Ія.

А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!

Сміливою.

Розпусною.

Загадковою.

Легковажною.

До того ж жоден із цих хлопців не був схожим на Вадима.

Адже Вадим – то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.

Але підозрювала, що, якби я була не я, а інша, не знайома йому жінка, він не був би проти її легковажності і цієї посмішки, яка час від часу з'являлася у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…

… Саньок весь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами – певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.

Я не можу витримувати такі погляди.

І тому я шукала розради в балакучого і привітного Сюра.

Він збігав до віконця і приніс пляшку портвейну.

Я не п'ю…

Точніше, не пила таке вино ніколи.

Я не люблю солодких вин.

Але Ія залюбки вжарила півсклянки…

І все стало легко і просто. І закортіло сміятися. Просто голосно сміятися, випустити з-під тугої гумки «кінський хвіст» (що я і зробила), розстебнути плащ і поглянути прямо в очі Мареку і не злякатися від того, що вони такі непроникні, мов камінь агат.

– Ну що – ходімо? – сказав він.

Я (Ія!) ледь звелася зі стільця. Сюр подав мені руку, і я вчепилася в неї.

Буфетниця виглядала з вікна, мов пампушка з печі, і груди її, що лежали на прилавку, теж були, як пампушки…

Не знаю, скільки ми йшли. Я трималася за Сюра і дивилась, як під ногами тече земляна стежка, потім – асфальт, потім бруківка і знову земляна стежка.

Тільки чула запах лісу.

На стежці сиділа велика ворона із горішком у кумедно розкритому дзьобі.

– Ти бачила коли-небудь, як ворони лущать горішки? – несподівано запитав Марек.

– Ні…

– Ворони мудрі, – сказав він. – Тут їх повно, і я за ними спостерігаю. Вони підкладають горіх на шосе і чекають, поки по ньому проїде машина і розлущить його.

Я ніколи не спостерігала за воронами і здивувалася.

Тоді Марек нахилився і сказав вороні: «Дай горішок!» – вона злякалась, випустила свою здобич і відскочила.

– Чекайте-но, – хитро сказав Марек. Підібрав горіх і розколов його своїм чоботом. – Тепер відійдемо!

Ми завмерли і зробили кілька кроків назад. А я подумала, що в цю мить немає нічого важливішого за цей дослід. Ніби всі ниточки, котрі обплутували мене, зійшлися в тій точці, де лежав цей маленький розколотий горіх.

Невдовзі з'явилась та сама ворона. Оглядаючись і смішно шкутильгаючи, вона попрямувала до нього, швидко склювала ядро і вмить зникла.

– От бачите, – задоволено сказав Марек, – ворони – наймудріші істоти на землі! Вони живуть довше за людей. Я б хотів бути вороною…

Не знаю чому (може, від випитого вина) мені закортіло плакати. Я ніколи не спостерігала за природою зблизька, хоча завжди дивувалась тому, як дивно і гармонійно вона влаштована. А головне – ким?

І чому в світі звірів немає сліз, крику і ґвалту через будь-яку дрібницю?

Пінгвіни долають тисячі кілометрів снігової пустелі, аби цілих чотири місяці без їжі і води стояти на крижаному вітрі і тримати в ногах яйце, в якому визріває нове життя; риба, втрачаючи луску на гострому камінні, шкребеться проти течії по мілких протоках, де її забивають палицями чи просто вихоплюють з води і пальцями розтинають черево з ікрою, але вона все одно щороку пророблює цей складний шлях; навіть інфузорії покірливо проходять свій невибагливий цикл зі своїми незбагненними трагедіями. І… ніколи не нарікають… Бо їхній бог – природа. Вона безмовна. У неї не можна нічого просити. Вона сама зберігає в собі гармонію і рівновагу, як посудини, що сполучаються між собою, і знає час і завдання кожної живої істоти. Чому ж тоді…

… під ногами я побачила сходинку під'їзду.

9:15

… сходинку під'їзду…

Хтось розчинив переді мною рипучі двері. Запахло сирістю. М'яко заколихався ліфт.

Квартира була простора і на диво чиста, адже я чекала побачити щось набагато гірше, як у кінострічках – небезпечне лігво чи притон із вицвілими прокуреними фіранками.

Я взагалі не люблю бувати в чужих помешканнях, почуваюсь там незатишно. Особливо коли запрошують малознайомі люди – колеги Вадима, наприклад. Ніколи не знаю, що мені робити в чужих помешканнях. Зазвичай Вадим потім розповідає мені, які там були меблі і який гарний краєвид відкривався з балкона.

– Проходь, – сказав Марек. – Туалет – там, кухня – ось…

Хлопці розбрелися кімнатами. Десь углибині залунала музика. Сюр провів мене на кухню.

– Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… – сказав він.

На гарячу пательню я вилила рівно десять яєць. Вони зашкварчали і рівненько уляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.

Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати, там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта – радісно загули і почали розхапувати яєчню – просто зчищати хто скільки встиг – на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.

Марек налив мені вина:

– Пий, мала, їж, у нас ще купа справ…

Звісно, подумала я.

А ще подумала: цікаво, як все почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.

Я не стала казати, що більше не можу – і випила.

А потім майже одразу побігла до туалету – я ж зранку нічого не їла!

Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно – я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…

Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:

– Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…

– Він водій чи контролер? – запитала я.

– Саньок – найкращий транспортий «щипач»…

– Хто?

– Не знаєш? – здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. – «Щипач», карманник. Так виріже гаманець, що не відчуєш!

Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.

– А ти ж тоді хто? – запитала я.

– Ніхто. Ми просто разом – зі школи.

– Він – крадій? Злодій? – я з огидою поглянула на Санька.

Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, котрі стояли б прямо на зупинках – щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували у розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.

А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довга слина.

– Навіщо він це робить? – запитала я.

– А що йому ще робити? Саньок – з пролів, батьки, як водиться, – алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…

– З кого він? – перепитала я.

– З «пролів»! Орвела читала – «1984»?

Ого, та він читав Орвела, подумала я.

– Там є така формація – найнижча каста – «проли», – продовжував Сюр. – Ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.

– І ти це кажеш про свого друга?

– Ну то й що? – здивувався Сюр. – Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті і не випендрювався.

– А якщо завтра він пограбує твою матусю?…

– Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, – спокійно сказав він.

– А якщо його впіймають?

– А він уже сидів. Двічі, – так само спокійно повідомив Сюр.

– Не лякай дівчинку, – сказав Марек. – І годі теревенити.

– Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… – сказав Бляха.

Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.

Марек підвівся з-за столу.

Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.

Але всі троє попрямували до кухні.

– «Ширку» пішли варити, – поінформував мене Сюр.

– Що?

Він посміхався. Йому подобалось пояснювати ті речі, про які я не знала.

– Зараз побачиш…

Я знала, що цей світ існує…

9:45

…знала, що цей світ існує.

Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло, ні впало побачити його зблизька…

Мені здавалось, що в цього світу немає обличчя – одна суцільна пляма.

Яку треба зчистити.

Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало стикнутися з ним і зазирнути за обриси плями.

Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що слухняна дівчинка, порядна дружина і чесна працівниця відвідувала притон (щоправда, не дуже схожий на класичний) і, можливо, була в ньому постійною гостею…

Я зареготала.

– Ти чого? – розгубився Сюр.

Як я могла йому пояснити? У цю мить я майже хотіла, щоб все так і відбулося!

Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.

– Готово! – крикнув із кухні Марек.

Сюр підморгнув мені і повів за собою на кухню…

9:47

Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї мутну рідину в шприц.

– І що далі? – запитала я в Сюра.

– Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.

– І це все?

– А ти чого хотіла?

Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?

– Хочеш спробувати? – запитав Бляха.

– Ні, – сказала я.

– А навіщо тоді ти сюди приперлась? – запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.

Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.

– Просто так… – сказала я. – А тепер я йду, бо мені нудно з вами.

Розумію, що це було не дуже чемно.

– Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, – сказав Рудий. – Завтра сама прибіжить… А я потримаю.

Він почав наближатися до мене.

Сюр реготав у кутку.

Марек дивився своїми чорними очима і мовчав.

Я знизала плечима, розвернулася і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.

За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.

Я дісталася дверей, повернула замок – він піддався досить легко, розчахнула двері і побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки – хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:

– Стій. Ти забула плащ!

Я зупинилася.

І сіла на сходинку.

– На! – сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.

– Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… – сказала я.

– Ти що, сказилася? – здивувався Марек. – А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни – і він розсиплеться…

Він ще щось говорив. Здається, призначав зустріч.

Але мені вже було нецікаво.

– Ти вибач, – сказала я. – Я, мабуть, піду…

І почала натягати плащ, хоча було зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.

– Ти дивна, – сказав Марек, – мені здається, що з тобою щось не так…

Я залізла рукою в кишеню плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.

– Що це? – запитав він.

– Саркома… – сказала я і пішла вниз.

9:55

…пішла вниз…

Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і – пролетіло повз мене.

Треба йти далі.

На стежці лежала старанно видзьобана шкаралуща.

Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.

Тим більше, що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він ревнивий.

Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить, любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було згодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить, зраджує!» І з впевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: «Перевірено впродовж сторіч!»

Загалом, Вадим – людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота: він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.

До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом: то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок зі стегна, на який він напоровся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.

Хіба що…

Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…» А потім, на ранок – знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що у нас все добре. Все, як у всіх.

Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…

За столом купа різних людей і, як на гріх, вся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю у перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.

Я майстер вищого розряду, вчилася у мадам Летиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз у той день, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Летиція відбула до Парижа, а на стіні, поруч із моїм робочим місцем, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.

Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку – мовляв, ось така вона, моя маленька дружина!

Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно стискав зуби.

Потім з цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю столу, з якого і лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, котрі замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже нажало, як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…

Так от.

Посміхаючись і, турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стиснутими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»

У ту мить я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і, продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим знову ледь чутно промовив: «Ну-ну…»

І в цьому нестерпному «ну-ну» було все, що трапиться далі, щойно ми вийдемо за поріг цієї привітної квартири…

Потім, коли увага товариства перемкнулась на щось інше, він так само нечутно говорив до мене короткими уривчастими словосполученнями, знаючи, що я ніяк не зможу на них відреагувати.

Навіть заплакати не зможу.

Він знав, що я добре вихована і не дозволю собі таких емоцій у чужій присутності. Збоку це виглядало, як розмова закоханої пари, щось на кшталт: «Сонечко, тобі покласти рибки?» – «Ні, зайчику, поклади собі, а мені налий водички…» – «Добре, маленька…» Уті-путі-сю-сю-сю…

Я посміхалася людям, невимушено наливала собі мінеральну воду, поправляла зачіску, аби тільки не плакати…

Аби тільки не плакати.

Потім, коли почались танці, я вислизнула до коридору, тихо прочинила двері і швидко-швидко побігла сходами.

Він одразу вискочив за мною і почав гукати. Я побігла дужче і вирвалася на вулицю – в ніч, у темну ніч на околиці, куди краще було б викликати таксі. Але я бігла і відчувала, що з кожним кроком стаю вільнішою і вільнішою, а в голові складалася ця фраза: «Все! Я більше не можу!» – і знала, що на ранок все повернеться.

Що ЗМОЖУ і БУДУ.

Адже…

Ну, я вже казала – надто боялася будь-яких змін. А ще в мені надто розвинене почуття обов'язку. Я не можу покинути людину лише через те, що вона надто нервова.

Ну, от такий випадок…

А було й багато інших. Хоча, як я вже казала, Вадим чудова і розумна людина, респектабельний чоловік, якого ще пошукати! Мені заздрять. Це я знаю напевне.

Взагалі, я дуже люблю любити. Можливо, я неправильно висловлююсь, але це саме так.

Я люблю любити.

Останнім часом, коли це відчуття почало поволі зникати, я розбурхувала його, мов каламутну застійну воду, аби надати їй руху та свіжості тим, що уявляла, ніби Вадим помер. Тоді в мене з очей котилися сльози і я засинала заспокоєна тим, що на дні болота, під шарами густого моху є ця вода – свіжа і рухлива. Вона є – отже, варто жити далі.

Щоправда, була ще одна вправа для почуттів, адже почуття варто тренувати. Принаймні таким, як я, котрі час від часу відчувають на собі цей крижаний панцир…

А вправа була такою: я уявляла, що відкриваю поштову скриньку, а звідти випадає лист із незнайомим почерком, я розкриваю його і читаю: «Одного дня на березі моря янгола побачив я…» До речі, саме так починався лист одного хлопчика, що жив у нашому будинку і поїхав кудись в інше місто, так ніколи зі мною і не заговоривши. Лишив тільки цей лист, перший рядок якого я пам'ятаю досить добре. Більше нічого не збереглося в пам'яті, адже тоді я розлютилася і викинула той папірець.

А потім сама вигадувала його продовження – щось зовсім безглузде і безсоромне, неможливе, задушливе, неймовірно прекрасне – таке, чого не можу повторити, адже тоді зникне магія невагомої незрозумілості й перетвориться на якийсь уривок з дамського роману чи… розмову по телефону з черговим «нічної варти для самотніх».

У цьому листі з ніжністю розповідається про кожну клітинку мого тіла так, що я згадую ці неіснуючі слова в ту саму мить, коли Вадим починає мене цілувати. От тоді я і уявляю цей лист, що випадає з поштової скриньки…

Певно, подумала я…

10:00

…певно, коли все станеться, тобто в останню годину, а ще краще – в останні десять хвилин, варто зізнатися Вадимові про цей неіснуючий лист, котрий мені ніхто ніколи вже не напише.

Але я скажу, що цей лист – суцільна і чиста правда! А потім закрию очі. І більше їх нізащо не відкрию!

…Я все ще стояла в кінці лісосмуги, і мені було спекотно, хоча тут земля була досить волога і вся вкрита жовто-зеленим листям, просто встелена ним.

І стояла така тиша…

Така нестерпна тиша…

Ось воно!

Скоро я чутиму її завжди – от таку тишу. Дивно, але це не лякало мене. Адже тиша була прекрасною, нічого в світі не могло порівнятися із нею. Навіть моя улюблена музика Бетховена.

Я подумала: можливо, задля того, аби писати таку дивовижну музику, йому треба було оглухнути. Можливо, в цьому і полягає незбагненна таємниця: оглухнути – аби почути, осліпнути – аби побачити.

Нині я так само була оглушена й осліплена – і тому все, про що ніколи не думала, постало переді мною в безжальній правді. Я сіла на листя, і воно м'яко завібрувало піді мною, мов жовта хмара. Певно, так само під розкритим парашутом вібрують хмари, коли вистрибуєш з літака…

Я ніколи не сиділа на землі в білому плащі!

Я засміялася: це ж треба – сісти на землю в білому плащі для мене теж неабиякий вчинок!

Ні, дорогенькі мої, подумала я, звертаючись невідомо до кого. Ні! Це ще не кінець. Я ще маю знайти «своїх», отримати свій лист, пірнути в свою воду, заспівати в караоке (дурна мрія останнього часу), випити зеленого абсенту, наростити двосантиметрові акрилові нігті, скласти вірш, зіграти в кіно, знайти чорнокосу подругу, підморгнути незнайомцю, посадити дерево, приручити птаха, вивчити і випробувати на практиці всі вправи камасутри!

Я лягла на спину і засипала обличчя листям.

Так от.

На чому ми зупинились?

Ага, на вправах камасутри.

Я згадала, як реготала над цією книгою, коли викопала її з-під стосів інших маленьких брошурок у батьківській хаті. Як вона туди потрапила – не уявляю. Це був не той помпезний альбом з ілюстраціями чи фотографіями, котрий нині заведено дарувати молодятам на весілля, а маленька книжечка в м'якій палітурці, 1989 року випуску, скорочена і оздоблена передмовою якогось кандидата філософських наук аби – не дай Боже! – ніхто хибно не потрактував давнього індійського вчення про мистецтво кохання.

Чому мені стало смішно?

Тому що я одразу натрапила на шістдесят чотири пункти, які має виконувати дівчина, щоб стати коханою. Я приготувалась до пізнання чогось дуже важливого і безсоромного, зачинилася в туалеті і почала читати.

Першим пунктом ішло мистецтво співу, другим – гра на музичних інструментах, третім – танці…

Я пробігла очима далі і з подивом прочитала таке: «вміння прикрашати підлогу скалками кольорового скла», «вміння зберігати воду в ариках та інших резервуарах», «вміння виступати на сцені», «вміння досконало прикрашати одяг ювелірними виробами», «вміння відгадувати і складати загадки, шаради, головоломки…», «знання основ хімії та мінералогії»…

А шалений регіт напав на мене, коли я дійшла до пункту під номером 42, в котрому було зазначено – «оволодіння мистецтвом навчання папуг та шпаків так, аби вони заговорили».

Я повісила брошурку на цвях і вийшла з туалету.

І от зараз, коли я лежала на листі і листям вкривалась, я подумала, що, можливо, все, чого ти не знаєш, що здається привабливою і небезпечною таємницею, на практиці може викликати хіба що регіт.

А ще подумала про те, що, я запросто оволоділа щонайменше сорока пунктами мистецтва подобатися – навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно – але так і не навчилася робити вчинки…

10:10

….робити вчинки…

Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ виглядав золотим і мав запах, що виникає, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, котрий пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, котрий спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.

А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи – такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.

І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди – з вже неземними обличчями – ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…

А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися – вона в білій сукні, він у чорному сурдуті! – після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…

Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.

Я зняла плащ – він вже був добряче забруднений – і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала лише ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!

Я помахала вороні рукою і пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста – в протилежний бік – дев'ять. В хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…

Ще раз озирнулась, поглянула на плащ – здаля він виглядав моторошно. Певно, хтось злякається…

Що далі?

Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і підняла руку.

Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайніх випадках, з Вадимом.

Стояти на дорозі з піднятою рукою – то не для мене.

Таксі одразу зупинилося.

– В місто! – сказала я, сідаючи на заднє сидіння.

– Куди саме? – запитав водій.

– В місто! – повторила я.

Він більше не перепитував, а швидко рушив з місця.

Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…

Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.

І відчувала себе самотньою.

Дуже-дуже самотньою.

Хоча для цього не було жодних підстав.

Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?

Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?

Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає – і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить, чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…

Легше перерахувати те, чого не хочеш.

Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить довгий час провести в ньому.

А взагалі, я не хотіла померти…

10:25

…не хотіла померти.

Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитись на природу – така вона була красива, нереально красива.

Потім, вже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині – «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» – і я попросила водія зупинитися.

Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але принаймні я зроблю, про що мріяла кілька років. Маю право.

Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті та накрохмаленому очіпку, щось писала в зошиті.

– Я вас слухаю… – привітно кивнула вона.

Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.

– Проходьте до кабінету, – сказала жіночка.

Потім вона тицяла паличкою в літери.

Потім сказала, що, звісно, лінзи – не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.

– Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком?

Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі.

Я підійшла до дзеркала.

– Бачте, який ефект! – прокоментувала жінка. – Красуня!

Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилося: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала – «поросячі») очі, котрі тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…

Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…

10:40

…вийшла з магазину і відчула дивну річ.

Важко пояснити, що саме відбулося. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору – і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!

Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.

Хоча на небі не було жодної хмарини. А все – через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, котрою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.

Що далі?

Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але завжди не доходили руки, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?

Двері відчинено. Я наважилась зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.

Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла на останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.

Це була фуга «Всі люди мають померти».

Дуже вчасно!

Я одразу впізнала її. Вона не схожа на інші твори – найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком – він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…

Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед Тобою, я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить? Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила у дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.

Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість – скинь їх з мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!

Тільки зроби це просто зараз!

Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…

Я так і не дізналася, чи доплив човник, – мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:

– З третьої ноти ще раз!

Я не стала слухати ще раз, а піднялася і вийшла.

Але через те, що почула музику в костьолі, а швидше через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.

У ньому було безліч потаємних життів.

Це я знала давно.

Я дуже люблю дивитись на небо.

Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці і мені нудно. На такі випадки у мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.

І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.

Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все, що відбувається внизу, гіперболізуючи дрібниці до високої непізнаваності. А я, поглядаючи вгору, починаю грати в іншу гру: шукаю серед натовпу прототипи тих, кого бачу вгорі.

Наприклад, бачу вершницю на білому коні і спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше – хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів – така стрімка, смілива, безстрашна.

А ось вона стоїть біля мене – в мохеровому береті і, мов спис (з яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…

Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия – і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя, і це вже не легіонер, а риба.

Риба летить, мов скажена, і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються – і з невизначеної маси подекуди виринають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.

Все залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі – тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.