Читать книгу Вільгельм Котарбінський - Ирина Потанина - Страница 4

Кажуть, час об’єктивний. Судить, мовляв, про людину, зважаючи на її вчинки, на багатство залишеної світові спадщини. Якщо так, то годі збагнути, чому ім’я Вільгельма Котарбінського не викликає усмішку розуміння в кожного школяра.

Вільгельм Олександрович досі вважається одним з найплідніших художників світу. Все життя його було творчістю – безперервним процесом візуалізації думок. Він малював на всьому, чого торкалася рука: у зошитах в лінійку, розповідаючи щось учням; на зворотному боці конвертів, листи з яких читав якраз під час малювання; на старих візитних картках, обмірковуючи, відвідати їхніх господарів сьогодні чи відкласти візит на потім.

У 1974 році до архіву-музею літератури та мистецтва України були передані, наприклад, три листи й конверт, розписані Котарбінським акварельними фарбами й присвячені й подаровані потім Олені Праховій, з якою Вільгельма Олександровича в останні роки життя пов’язували вже практично родинні стосунки.

– Ви розмалювали старі листи через брак у домі відповідних матеріалів чи за звичкою розмальовувати геть усе, що трапиться під руку?

– Розмалював… Та невже? Треба ж, а я й не помітив…

За свідченнями сучасників, уже з юнацького віку Котарбінський постійно малював ескізи, вигадував сюжети, створював композиції та, головне, не полишав нічого на півдорозі, доконечно доводячи роботи до стану, коли їх можна було «вивести на люди». Ескізи й зарисовки, накидані під час філософських дискусій про світобудову на якомусь пишному застіллі, перетворювалися потім на серію приголомшливих сепій, виставка яких викликала фурор у різних куточках світу. Нічні видіння Вільгельма Олександровича, нашвидку замальовані вранці, пізніше набували нового життя, втілюючись на стінах будинків, господарі яких запрошували художника оздобити інтер’єр. Картини Вільгельма Олександровича багато подорожували. До того як осісти в музеях або приватних колекціях, вони з незмінним успіхом виставлялися в різних містах світу: Рим, Париж, Варшава, Берлін, Львів, Санкт-Петербург… У 1895 році, наприклад, для Вільгельма Котарбінського виділили цілу залу на 3-й виставці Київського товариства художників: там були представлені одразу 60 сепій.

Деякі джерела повідомляють, що під час чергової зміни влади в Києві під час бурхливих подій 1917–1920 років Вільгельм Олександрович поклав собі покинути миле серцю місто і, нарешті, переїхати до свого більш-менш тихого невеликого маєтку Кальська, розташованого в Слуцькому повіті Мінської губернії. Художник зібрав кращі свої роботи й відправив їх з багажем, попереду себе. На жаль, багаж у дорозі пропав, а сам художник так і не зміг нікуди поїхати. Історія ця і сумна і показова водночас: адже навіть попри таку значну втрату відвідувачі Вільгельма Олександровича тих років згадували про велику кількість робіт, що заповнювали майстерню (вона ж і вітальня) художника.

Можливо, через таку кількість картин страждала якість? Анітрохи! Догма про те, що кількість і якість несумісні – одне з тих правил, у прикладенні до яких Вільгельм Олександрович став яскравим винятком. Досить лише подивитися його роботи – багато репродукцій є в Інтернеті, – щоб зрозуміти: перед нами геній. А тим, хто «не йме віри своїм очам», радимо переглянути список високих нагород і регалій Вільгельма Олександровича. У 1872 році юний Котарбінський був визнаний «першим рисувальником Рима» і здобув срібну медаль на конкурсі в Академії св. Луки. У 1894 році на національній виставці у Львові ім’я Котарбінського звучить особливо голосно: майстер отримує золоту медаль і безліч схвальних відгуків. Картину «Оргія», яку не раз копіювали і яка вважається вершиною олійного малярства тих років, придбав музей Імператора Олександра III. У 1905 році (за деякими відомостями в 1915-му), вже зрілим художником, Вільгельм Олександрович був вшанований званням академіка Імператорської Академії мистецтв «за славетність на художній ниві». Творіння пензля Котарбінського в розписі соборів – серед яких центральне місце посідає, звичайно, Київський Володимирський собор – досі вражають уяву і викликають прискорене серцебиття у багатьох глядачів і мистецтвознавців. За роботу над розписом Володимирського собору Котарбінського нагородили орденом Станіслава II ступеня. Отож, як бачимо, якість робіт не викликає жодних сумнівів.

У чому ж тоді річ? Можливо, винні радянські музеї, які через ідеологічну спрямованість не придбавали робіт символіста Котарбінського? Але й ця версія відмітається, адже найвідоміші приватні колекції ніхто не скасовував. Славнозвісні італійські та польські меценати регулярно виставляли картини Котарбінського раніше і виставляють нині. Інформація про пристрасть до робіт Вільгельма Олександровича відомих колекціонерів – таких як Солдатенков, Ханенко або Терещенко – теж не могла «канути в Лету». Крім того, більшість дослідників сходяться на думці, що Котарбінський був одним з улюблених художників Миколи II. До речі, сьогодні добра традиція протягується: за картини Котарбінського б’ються на аукціонах найзаможніші покупці. Про популярність робіт Вільгельма Олександровича говорить принаймні той факт, що всі ми дотепер знайомі з ними. У 1914 році київське видавництво «Рассвет» видало масштабну серію листівок В. Котарбінського. Русалки, німфи, янголи, наяди, болотні вогники, смерть в образі дівчини або прекрасного юнака, лихоманка – біла діва, що прийшла з боліт… Покажіть будь-яку з цих листівок сучасному глядачеві, і він вигукне: «Авжеж, знаю! Це ж класика модерну! Це ж основа основ – символізм у чистому вигляді. Звичайно, я знаю і люблю ці роботи. Що? Котарбінський? А хто це?»