Читать книгу Мізантроп - Жан Батист Мольєр - Страница 2

Та що вам, друже мій?

Лишіть мене в спокої!

Чому химерною неласкою такою…

Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

Як розуміти вас – я, далебі, не знаю,

І хоч ми друзями віддавна нареклись…

Я – друг вам? Запишіть, що то було колись!

Так – досі в злагоді жили ми і в любові, —

А як побачив я, на що есте готові.

То приязнь унівець розбилася моя:

В серцях зіпсованих не хочу місця я.

Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

На місці вашому волів би я не жити!

Хто чинить так, як ви, – пошани хай не жде;

У чесних він людей презирство лиш найдо.

Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.

Шаноба тут яка, любов яка велика

Була появлена! А скільки присягань.

Обітниць голосних і приязних зізнань.

Що ви з обіймами палкими їх мішали!

А скоро вийшов він, – ви ледве пригадали,

Як на ім’я йому і що то за один, —

І вже ні трошечки вас не обходить він.

До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть

Так душу лестками фальшивими неславить.

Коли б судилося таке мені вчинить.

То я повісився б із того горя вмить!

Причин не бачу я до вироку такого

І пом’якшить його благаю вас, на бога;

Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,

І ще не вішаться дозвольте ви мені.

Невчасно спала вам охота жартувати!

Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

Я хочу щирості, щоб слово ні одно

Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Коли обійме нас, вітаючи, знайомий, —

Так само обійнять повинні ми його;

Зізнання сипле він, обіцянки склада —

Те саме й нам робить, звичайно, випада.

Ні! Ворог тої я ганебної методи,

Що в пій кохаються нікчемні слуги моди;

У світі над усе найгірш я не злюбив

Манірні витівки отих балакунів.

Лепетунів гидких, которі в марній мові

Усе на світі нам пообіцять готові

І компліментами ладні стрічати всіх,

А що ти, хто ти є, – однаково для них!

Ну, що по тому нам, коли нас хто вітає

І приязнь, і любов, і шану виявляє,

І слів не добере до пишної хвали, —

А тільки ми на крок од його відійшли,

І він негідника улещує так само!

Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами

Гучними й красними, коли, на глум і сміх.

Усьому світові почути можна їх?

Шаноби на землі нема без переваги.

Хто поважає всіх, не знає той поваги.

Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху.

До біса! Спільного не знати нам шляху!

У вас прислужливість – неначе крам роздрібний,

Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.

Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:

Дружінню нашому і злагоді кінець!

У колі вищому ми місце посідаєм —

І, певне ж, мусимо коритися звичаям.

Hi, ні! Карати ми повинні без вагань

Ганебний вимін цей олншвих вихвалянь,

Людьми буть чесними, неправді не служити

Г скрізь по щирості, по правді говорити.

Що з серця не іде – ніколи не казать

І почуттів своїх під маску не ховать.

А єсть же випадки, як мова та сердечна

Виходить і смішна, і зовсім недоречна.

Буває, – я прошу не брати цього в гнів, —

Коли розумний той, хто думку потаїв.

Ну, чи ж годилось би, зміркуйте пак самі ви.

Щоб завжди ми були одверті та правдиві?

Невже, коли нам хто нелюбий між людьми,

То це й освідчити йому повинні ви?

Так.

Що! Емілії старій би ви сказали,

Що кокетерія уже їй не пристала

І що фарбується вона собі на стид?

Авжеж.

Що Дорілас давно усім набрид,

Що варить при дворі із кожного він воду,

З одваги чванячись та з діл свойого роду?

Сказав би.

Жарти це!

До жартів не мастак,

Нікого жалувать не хочу аніяк.

Зболіли очі вже, і при дворі, і в місті,

Звичаї бачивши гидотні та нечистії

Бере нудьга мене, пече мене одчай,

Що наоколо люд зіпсований украй,

Що всюди, де поткнусь, – брехня, лукавство, зрада,

Та підступи бридкі, та лестощів принада.

Несила! Гнів кипить! Я весь немов горю

І цілий світ ладен покликати на прю.

Занадто ви вдались, філософе, в досаду,

На все озлившися і смішно, і без ладу.

Братів ми з вами тих нагадуєм тепер,

Що в «Школі для мужів» намалював Мольєр…

Там…

А, лишіть свої безглузді порівняння!

Та ні-бо, – ви свої покиньте нарікання.

Чи ж переробите натуру ви людську?

А як одвертість вам припала до смаку, —

Скажу, не криючись: з химери цеї всюди

Плечима знизувать і кпити будуть люди,

А хіть до осудів нестримана така

Вам тільки дасть ім’я смішного дивака.

То й добре, лихома! Я радий цьому, радий!

Чого ж хотіти ще з мерзенної громади?

Та тільки гнів мене несвітський би схопив.

Коли б розумного я слави в них зажив.

Виходить – ворог ви всьому земному роду?

Так, я ненавидячу безмірно цю породу!

Скажіть: невже-таки між смертними всіма

На жадні винятки і місця вже нема?

Запевне, є й тепер особи, гідні шани…

Hi! Осоружні всі, на кого око гляне:

Одні – що у гріхах купаються бридких,

А ті – що ставляться поблажливо до них.

Того шляхетного обурення не мавши.

Що вчинки нам лихі будити мають завше.

Ну, от негідник той, що я суджуся з ним!

Таже діла його відомі добре всім.

Хоч маска на виду, але й з-під маски знати.

Що може кожного він зрадити, продати.

Вимовні погляди і солодощі слів

Хіба наївних лиш одурять новаків.

Всім знаний вискочень, шахрай над шахраями.

У панство брудними пропхався він шляхами, —

І знавши, за яку придбав собі ціну

Тепленьке місце він і розкіш голосну.

Честь ображається, сумління червонів.

Складіть позаочі, які лиш на землі є,

Па нього прикладки, поганцем назовіть.

Назвіть дурисвітом, – ніхто не захистить.

Бо шану має він облудну і нікчемну.

А гляньте, як усі його вітають чемно.

Як усміхаються, розточують слова!

Як чесним людям він посади вирива!

А! Серце крається од муки і страждання

З того ганебного підлоті потурання, —

І часом я ладен в пустиню утекти

Від галасливої людської суєти.

Ох боже! Не страшіть неласкою такою

І над натурою ви згляньтеся людською.

Хоч вади і гріхи у ній знайдемо ми.

Та як доводиться нам жити між людьми.

То треба у всьому додержувати міри

І до моральності не братись надто щиро.

Правдивий розум нам обачність каже мать —

Ба навіть мудрістю не слід надуживать.

Колишніх поколінь чеснота непохитна

За наших з вами днів, мій друже, не розквітне!

Нам бездоганності уже не осягти;

Покірно мусимо за часом ми іти.

Це ж безум: повставать на тисячі – одному!

Переробити світ не до снаги нікому.

Багато, як і ви, я налічити б міг

Речей, що кращими волів би бачить їх,

Але без осуду гучливого дивлюся

І гніву марному, як ви, не піддаюся.

Людей беру таких, які вдались вони:

Що чиниш ти, мовляв, і далі те чини, —

І рівний мудрістю із вашою злобою

Мій шлях, позначений девізом супокою.

Скажіть, добродію, – невже ж таки нічим

Не похитнути вас у супокої тім?

Якби вас той продав, кого ви другом звали,

Якби добро од вас шахрайством виривали,

Якби хто поговір на вас лихий пустив, —

Чи справді ви й тоді не удались би в гнів?

Ні! Всі оті гріхи, мені і вам відомі.

Людському родові властиві і питомі,

І ображатися чи сердитись мені,

Що вколо стільки зла, підступності, брехні, —

Це дивувать, чому жадна шуліка м’яса.

Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

Як! Дав би я себе ганьбити, окрадать

І не… А, сто чортів! Волію замовчать,

Щоб неподобні ці спинити міркування.