Читать книгу Консуело - Жорж Санд - Страница 9

Розділ 8

Оглавление

– Що ти так дивишся на мене? – запитала Консуело, бачачи, що Андзолето, увійшовши до кімнати, мовчки розглядає її з якимось дивним виглядом. – Можна подумати, що ти мене ніколи не бачив.

– Це правда, Консуело, – відповів він, – я ніколи тебе не бачив.

– Що ти говориш? Ти сповна розуму?

– О господи! – вигукнув Андзолето. – У мене в мозку немов якась чорна пляма, через яку я не бачу тебе.

– Боже милосердний! Та ти хворий, мій друже!

– Ні, люба моя, заспокойся, і постараймося все з'ясувати. Скажи мені, Консуело, ти вважаєш мене красивим?

– Ну звичайно, адже я тебе люблю.

– А якби ти мене не любила, яким би я тобі здавався?

– Звідки мені знати?

– Але, коли ти дивишся на інших чоловіків, розрізняєш же ти, красиві вони чи некрасиві?

– Розрізняю, але для мене ти гарніший усіх красенів.

– Через те, що я дійсно красивий, чи через те, що ти мене любиш?

– І через те й через інше. Втім, усі вважають тебе красивим, і ти сам це добре знаєш. Але яке тобі до цього діло?

– Мені хочеться знати, чи любила б ти мене, якби я був потворний?

– Мабуть, я й не помітила б цього.

– Виходить, на твою думку, можна любити й некрасивого?

– Чому ж ні? Адже любиш ти мене.

– Виходить, ти некрасива, Консуело? Говори, відповідай же! Ти справді некрасива?

– Мені завжди це говорили. А сам ти хіба цього не бачиш?

– Ні, ні, справді не бачу.

– Ну, тоді я вважаю себе досить гарною й дуже задоволена цим.

– От зараз, Консуело, ти дивишся на мене такими добрими, щирими, люблячими очима, що здаєшся мені прекраснішою за Кориллу. Але мені хочеться знати, чи дійсно це так чи це тільки моя омана. Розумієш, я добре знаю твоє лице, знаю, що воно чесне й подобається мені. Коли я роздратований, воно діє на мене заспокійливо, коли я смутний, утішає мене, коли я пригнічений, надихає мене. Але я не знаю твоєї зовнішності. Я не знаю, Консуело, чи дійсно ти некрасива.

– Я ще раз запитую: яке тобі до цього діло?

– Мені необхідно це знати. Як ти гадаєш, чи може красивий чоловік любити некрасиву жінку?

– Але ж любив ти мою бідолашну матір, а вона зробилася під кінець цілковитим страховиськом. А я ж бо як її любила!

– І ти вважала її потворною?

– Ні. А ти?

– Я й не думав про її зовнішність. Але це зовсім не те, Консуело… Я говорю про іншу любов – про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?

– А чим іншим могло б це бути?

– Дружбою.

– Так. Можливо, що це і є дружба.

Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собі голову над тим, що він відчував до Консуело – любов чи дружбу, і про що говорили цей спокій почуттів і ця цнотливість, яку він так легко зберігав біля неї, – про повагу чи про байдужість? Уперше подивився він на дівчину очима молодого чоловіка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцінюючи її чоло, очі, фігуру – все те, що дотепер жило в його уяві у вигляді якогось затуманеного ідеального цілого. Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарілася, серце її забилося, і, не маючи сили дивитись у вічі Андзолето, вона відвернулась. Андзолето все ще продовжував зберігати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом відчула невимовну тривогу, великі сльози одна за одною покотилися по її щоках, і, затуляючи лице руками, вона вигукнула:

– О, я бачу, ти прийшов мені сказати, що не хочеш більше, аби я була твоєю подругою.

– Ні, ні, ніколи я цього не говорив і не говорю! – вигукнув Андзолето, наляканий її слізьми, які бачив уперше, і поспішно по-братському обійняв її.

Але в цю мить Консуело відвернулась, і тому замість свіжої, прохолодної щоки поцілунок його зустрів гаряче плече, ледь прикрите косинкою із грубого чорного мережива.

Коли перший спалах пристрасті виникне в сильній молодій істоті, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквіту, він викликає приголомшливе, майже болісне відчуття.

– Не знаю, що зі мною, – мовила Консуело, вириваючись із обіймів свого друга із страхом, якого досі не відчувала, – але мені зле, мені здається, начебто я вмираю…

– Не треба вмирати, люба, – говорив Андзолето, ніжно підтримуючи її, – тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.

Дійсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, відчувши це всією своєю істотою, не міг стриматися, щоб не висловити їй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тім, що її краса відповідає вимогам сцени.

– Та скажи нарешті, навіщо тобі знадобилося сьогодні, щоб я була красива? – запитала Консуело, зненацька сполотнівши й знесилівши.

– А хіба тобі самій не хочеться бути красивою, мила Консуело?

– Так, для тебе.

– А для інших?

– Яке мені до них діло?

– А якби від цього залежало наше майбутнє?

Тут Андзолето, бачачи, як збентежив він свою подругу, відверто розповів їй про те, що сталося між ним і графом. Коли він передав їй не дуже втішні для неї слова Дзустіньяні, добродушна Консуело, що зрозуміла тепер, у чому річ, і встигла заспокоїтися, витерла сльози і розсміялася.

– Як, – вигукнув Андзолето, уражений такою цілковитою відсутністю марнославства, – ти нітрохи не схвильована, не збентежена? О, я бачу, Консуело, що ви маленька кокетка й чудово знаєте, що ви не потворні.

– Послухай, – відповіла вона, всміхаючись. – Позаяк ти надаєш такого значення усіляким дурницям, я мушу тебе трохи заспокоїти. Я ніколи не була кокеткою: при моїй зовнішності це було б смішно. Одначе безсумнівно, що я тепер уже не потворна.

– Справді? Ти це чула? Хто ж говорив тобі це, Консуело?

– По-перше, моя мати, її ніколи не бентежила моя некрасивість. Вона не раз повторювала, що це мине й що сама вона в дитинстві була ще гірша. А тим часом я від багатьох, хто знав її, чула, що у двадцять років вона була найкрасивішою дівчиною в Бургосі. Пам'ятаєш, коли вона співала в кав'ярні, не раз доводилося чути: «Яка, мабуть, ця жінка була гарна в молодості». Бачиш, друже мій, для бідняків краса – це справа однієї миті: сьогодні ти ще не красива, а завтра вже перестала бути красивою. Можливо, і я ще буду гарненькою, тільки б мені не перевтомлюватися, висипатися добре та не дуже голодувати.

– Консуело, ми з тобою не розлучимося. Я незабаром розбагатію, ти ні в чому не будеш мати потреби й зможеш гарнішати, скільки тобі заманеться.

– У добрий час! Нехай допоможе нам Господь в усьому іншому!

– Так, але все це не вирішує справи зараз: необхідно дізнатися, чи вважатиме тебе граф достатньо красивою для сцени.

– Клятий граф! Тільки б він не був занадто вимогливим.

– Ну, принаймні ти не погануля.

– Так, я не погануля. Ще недавно я чула, як скляр, – той, що живе напроти нас, – сказав своїй дружині: «А знаєш, Консуело зовсім непогана з лиця, до того ж у неї чудова фігура, а коли вона сміється, так просто серце радіє; коли ж заспіває – робиться й зовсім красивою».

– А що відповіла на це його дружина?

– Вона відповіла: «А тобі що до цього, дурню? Ліпше займайся своєю справою: одруженому чоловікові нема чого заглядатися на дівчат».

– І, скажи, видно було, що вона гнівається?

– Ще й як!

– Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловік її не помилився. Ну, а ще що?

– А потім графиня Моченіго, – я шию на неї, і вона завжди турбувалася про мене, – отож минулого тижня входжу я до неї, а вона й говорить докторові Анчилло: «Подивіться, докторе, як ця дівчинка виросла, побіліла, яка в неї чарівна фігура».

– А доктор що відповів?

– Він відповів: «Так, дійсно, пані, я не впізнав би її, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, які біліють, коли починають повніти; побачите, з неї вийде красуня».

– Чи не чула ти ще чого?

– Ще ігуменя монастиря Санта-К'яра, – вона замовляє мені вишивки для своїх вівтарів, – теж сказала одній з черниць: «Хіба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилію[43]? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволі думаю про цю дівчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в гріх і завжди співала тільки в церкві».

– А що відповіла сестра?

– Вона відповіла: «Ваша правда, мати ігуменя, суща правда». Зараз же після цього я побігла до їхньої церкви подивитися на святу Цецилію. Її написав великий художник, і вона така красуня!

– І вона схожа на тебе?

– Трошки.

– Чому ж ти мені ніколи про це не говорила?

– Та я якось не думала про це.

– Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?

– Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили раніше. У всякому разі, про свою потворність я більше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.

– Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивіші у світі очі.

– Зате рот занадто великий, – вставила, сміючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.

– Рот не малий, але які чудові зуби, – продовжував Андзолето, – просто перлини! Так і сяють, коли ти смієшся.

– У такому разі, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмінно розсмішити мене.

– А волосся яке чудове, Консуело!

– Оце правда. На, подивися…

Вона витягла шпильки, і цілий потік чорного волосся, у якому сонце відбилось, як у дзеркалі, спустився до землі.

– У тебе високі груди, тонка талія, а плечі… До чого вони гарні! Навіщо ти ховаєш їх від мене, Консуело? Адже я хочу бачити тільки те, що тобі неминуче доведеться показувати публіці.

– Нога в мене досить маленька, – бажаючи перемінити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихітну, чудову ніжку – ніжку справжньої андалузки, яку майже неможливо зустріти у Венеції.

– Ручка – теж чудова, – додав Андзолето, вперше цілуючи їй руку, яку дотепер тільки по-товариському потискував. – Ну, покажи мені свої руки вище!

– Ти ж їх сто разів бачив, – заперечила вона, знімаючи мітенки.

– Та ні ж бо! Я ніколи ще їх не бачив, – сказав Андзолето.

Це безневинне й разом з тим небезпечне розслідування починало дивним чином хвилювати юнака. Він якось одразу замовк і все дивився на дівчину, а та під впливом його поглядів з кожною хвилиною перетворювалась, роблячись усе гарнішою й гарнішою.

Можливо, він був не зовсім сліпий і раніше; можливо, вперше Консуело, сама того не усвідомлюючи, скинула із себе вираз безтурботності, припустимий лише при бездоганній правильності ліній. У цю мить, іще схвильована ударом, який уразив її в саме серце, та вже знову простодушна й довірлива, однак іще відчуваючи легку зніяковілість, що виникала не від кокетства, яке прокинулося, а від почуття соромливості, пережитого й зрозумілого нею, вона прозорою білизною лиця й чистими, ясними очима дійсно нагадувала святу Цецилію з монастиря Санта-К'яра. Андзолето не в силах був одірвати від неї очей. Сонце зайшло. У великій кімнаті з одним маленьким вікном швидко темніло, і в цьому напівсвітлі Консуело стала ще гарнішою, – здавалося, начебто навколо неї розвівається подих невловимих насолод. У голові молодого Андзолето пронеслася думка віддатися пристрасті, що пробудилася в ньому з незнаною дотепер силою, але негайно ж холодний розум узяв гору над цим поривом. Йому хотілося своїм палким захватом схвилювати Консуело й перевірити, чи може її краса розбудити в ньому таку ж пристрасть, яку будили всіма визнані красуні, що ними він уже володів. Але він не посмів піддатися цій спокусі, недостойній тієї, що викликала в ньому такі думки. Хвилювання його все росло, а острах втратити це нове для нього солодке відчуття змушувало бажати, щоб ця мить тривала якомога довше.

Раптом Консуело, що не могла вже терпіти довше зніяковілість, яка охопила її, зробила над собою зусилля і, щоб знову повернутися до колишньої безтурботної веселості, почала походжати по кімнаті, наспівуючи з перебільшеною експресією уривки з ліричної драми й супроводжуючи спів, немов на сцені, трагічними жестами.

– Так це ж чудово! – захоплено вигукнув Андзолето, бачачи, що вона здатна вдаватися до сценічних трюків, чого він у ній ніколи не підозрював.

– Зовсім не чудово! – сказала Консуело, сідаючи. – Сподіваюся, ти це говориш жартома?

– Запевняю тебе, це було б чудово на сцені. Повір, тут немає нічого зайвого. Корилла луснула б від заздрості: це так само ефектно, як те, за що їй аплодують з таким шаленством.

– Мій милий Андзолето, я зовсім не хочу, щоб вона луснула від заздрості до такого фіглярства. І якби публіка здумала аплодувати мені тільки тому, що я вмію передражнювати Кориллу, то перед такою публікою я більше не захотіла б і з'являтися.

– Ти, виходить, сподіваєшся її перевершити?

– Так, сподіваюся або відмовлюся від усього.

– Як же ти це зробиш?

– Поки ще не знаю…

– Спробуй.

– Ні, все це лише мрії; і поки не буде вирішено, погана я собою чи гарна, нам нема чого будувати повітряні замки. Може, ми обоє з тобою несповна розуму і, як висловився пан граф, Консуело дійсно потворна.

Це останнє припущення дало Андзолето сили піти.

43

Свята Цецилія – згідно з католицькою легендою, знатна римлянка, що прийняла мученицьку смерть за християнство. Вважалася покровителькою музики, особливо церковної.

Консуело

Подняться наверх