Читать книгу Володар Туману - Карлос Руис Сафон, Carlos Ruiz Zafon - Страница 4

Новий дім Карверів містився з північного краю довгого морського берега – смуги білого сяйливого піску з невеличкими острівцями диких трав, які колихав вітер. Берег був продовженням селища, що складалося з невеликих – щонайбільше двоповерхових – дерев’яних будиночків, більшість яких була пофарбована у приємні пастельні тони; кожен будиночок мав свій сад і білий ідеально рівний паркан, що підсилювало враження такого собі лялькового містечка, яке виникло у Макса, щойно він сюди прибув. Дорогою вони перетнули селище, проїхали головною вулицею та майданом, на якому стояла ратуша, а Максимільян Карвер з ентузіазмом місцевого гіда розтлумачував їм тутешні принади.

Місцина видавалася спокійною й була огорнута тим самим сяйливим серпанком, який заворожив Макса, коли він уперше побачив море. Мешканці селища пересувалися переважно на велосипедах і простували пішки. Вулиці були чисті, а єдиним шумом – окрім поодинокого дирчання автівок – був тихий плескіт морських хвиль, що накочувалися на берег. Поки родина їхала селищем, Макс бачив, як на обличчях рідних відбиваються думки, навіяні місциною, де на них чекало нове життя. Маленька Ірина та її спільник-кіт оглядали парад ошатних вулиць і будиночків зі спокійною цікавістю, немов уже почувалися тут як удома. Алісія, поринувши у відомі лише їй думки, здавалося, була за тисячі кілометрів звідси, і це зайвий раз переконувало Макса в тому, що він мало знає власну сестру – а може, й зовсім не знає. Мати роздивлялася селище зі згідливою покорою, на її обличчі відбивалася усмішка, що за нею вона приховувала тривогу, причини якої Макс не міг уловити. А от Максимільян Карвер дивився на їхнє нове місце проживання переможно, раз по раз кидаючи на членів родини красномовні погляди, на які ті відповідали схвальними усмішками (здоровий глузд, здається, підказував, що будь-яка інша реакція могла б розбити серце добряги годинникаря, переконаного, що привіз своїх близьких до новітнього раю).

Споглядаючи ці осяйні тихі вулиці, Макс подумав, що привид війни залишився десь далеко, він навіть здався хлопцеві примарним, а отже, батько, мабуть, таки мав чудову інтуїцію, коли вирішив переїхати сюди. Коли пікапи виїхали на дорогу, що вела до їхньої оселі на березі моря, Макс уже забув про станційний годинник і тривогу, яку викликав у нього попервах новий Іринин приятель. Хлопець подивився на обрій, і йому здалося, ніби він розрізнив чорний видовжений силует корабля, який привидом плив серед бакенів, що обплутували морську гладінь. За кілька секунд корабель зник з очей.

* * *

Новий будинок мав два поверхи і височів за п’ятдесят метрів од берегової лінії; його оточував невеликий сад, огороджений білим парканом, який аж волав, щоб його пофарбували. Пофарбований – за винятком темного даху – в білий колір дім був дерев’яний, у відносно доброму стані з огляду на близькість моря та руйнівну силу вологого, просякнутого сіллю вітру, що налітав на нього щодня.

Дорогою Максимільян Карвер пояснив, що цей дім побудували знаменитий лондонський хірург Річард Фляйшман і його дружина Ева Грей ще 1928 року як літній будиночок на узбережжі. Свого часу дім здавався мешканцям селища такою собі дивовижею. Подружжя Фляйшманів було бездітним, жили вони самотньо і, здавалося, не мали бажання підтримувати стосунки з тутешнім людом. Під час перших відвідин селища Фляйшман дав чітку вказівку, що всі матеріали мають бути привезені безпосередньо з Лондона, та й робітники повинні бути лондонські. Така забаганка практично потроювала вартість будинку, однак статки хірурга це дозволяли.

Люди скептично та з недовірою спостерігали, як усю зиму 1927 року сновигали туди-сюди численні робітники й вантажівки, а тим часом повільно, день за днем, зводився кістяк дому в кінці узбережжя. Зрештою навесні наступного року малярі нанесли останній шар фарби, і за кілька тижнів подружжя оселилося тут на літо. Невдовзі будинок на узбережжі перетворився на талісман, якому судилося змінити долю Фляйшманів. Дружина хірурга, яка, здавалося, через давню аварію втратила здатність зачати дитину, того року завагітніла. 23 червня 1929 року вона народила (пологи приймав її чоловік під дахом будинку на узбережжі) – і так на світ з’явився хлопчик, якого згодом назвали Якобом.

Якоб був благословенням Божим і змінив безрадісне й самотнє життя Фляйшманів. Невдовзі і лікар, і його дружина заприязнилися з мешканцями селища і навіть зробилися відомими й шанованими людьми; так тривало кілька щасливих років, які вони провели в будинку на узбережжі до трагедії, що сталася в 1936 році. Одного серпневого ранку маленький Якоб утопився, бавлячись у морі навпроти дому.

Уся радість і світло, що їх приніс подружжю жаданий син, того дня зникли назавжди. Взимку 1936 року здоров’я Фляйшмана підупадало, і лікарі швидко збагнули, що до літа 1938 року він не дотягне. За рік по його смерті адвокати вдови виставили будинок на продаж. Минали роки, а покупця на нього не знаходилося, і він стояв порожній і всіма забутий.

Максимільян Карвер зовсім випадково дізнався про його існування. Годинникар саме повертався з поїздки, в яку вирушив, щоб купити деякі деталі й інструменти для своєї майстерні, коли надумав заночувати в селищі. За вечерею в невеличкому місцевому готелі він розговорився з його господарем і прохопився про своє давнє бажання жити в такому селищі, як оце. Господар готелю розповів Максимільянові про будинок, і той вирішив наступного дня обдивитися його, а відтак відкласти від’їзд. На зворотному шляху в голові у нього крутилися цифри, він обмірковував можливість відкрити в селищі майстерню. Родині він сповістив новину лише через вісім місяців, але в глибині душі прийняв рішення ще тоді.

* * *

Перший день у будинку на узбережжі залишився в пам’яті Макса цікавою низкою незвичайних образів. Для початку, щойно пікапи зупинилися навпроти дому й Робін і Філіп заходилися розвантажувати речі, Максимільян Карвер якимось дивом наштовхнувся на старе відро і, перечепившись, упав із висоти та приземлився біля самісінького білого паркана, подолавши в такий спосіб відстань у понад чотири метри. Ця пригода викликала смішки домочадців, у самої жертви на згадку про неї лишився синець, втім, забився батько не надто сильно.

Кремезні перевізники донесли речі до ґанку і, вважаючи свою місію виконаною, зникли, надавши родині честь тягати валізи сходами на другий поверх. Коли Максимільян Карвер урочисто відчинив будинок, застояний запах звітрився крізь двері, наче привид, ув’язнений у цих стінах довгі роки. У приміщенні стояла хмарка куряви, крізь опущені жалюзі пробивалося слабке світло.

– Святий Боже, – прошепотіла Максова мама, подумки підраховуючи, скільки тонн пилу доведеться звідси вимести.

– Справжнісіньке диво, – поквапився пояснити Максимільян Карвер. – Я ж вам казав.

Макс обмінявся з Алісією поглядами, в яких читалася покора. Маленька Ірина зачудовано оглядала інтер’єр дому. Ще ніхто не встиг вимовити й слова, як з рук дівчинки вистрибнув кіт і, голосно нявкаючи, прожогом кинувся сходами нагору.

За мить, наслідуючи його приклад, до їхньої нової оселі увійшов Максимільян Карвер.

Насамперед мати наказала повідчиняти двері й вікна і провітрити дім. Потім родина витратила п’ять годин на те, щоб зробити своє помешкання придатним для життя. З ретельністю добре вимуштруваного військового підрозділу кожен виконував конкретне завдання. Алісія змусила пил тікати зі своїх сховищ, а Макс, ступаючи за сестрою вслід, його прибирав. Тим часом мати розкладала речі й фіксувала в пам’яті всі роботи, що невдовзі слід буде розпочати. Максимільян Карвер зосередив свої зусилля на тому, щоб водогін, електрика й інша домашня машинерія знову запрацювали, прокинувшись від багатолітнього летаргійного сну, коли ними ніхто не користувався, – а це було непросто.

Нарешті родина зібралася на ґанку і, вмостившись на сходинках свого нового житла, дозволила собі заслужений перепочинок, дивлячись, як надвечірньої пори море прибирає золотистого відтінку.

– На сьогодні досить, – зглянувся вкритий із голови до ніг сажею та замащений якимись мастилами Максимільян Карвер.

– Тиждень-другий попрацюємо, і в домі знову можна буде жити, – мовила мати.

– У горішніх кімнатах є павуки, – завважила Алісія. – Дуже великі.

– Павуки? Ого! – вигукнула Ірина. – А на що вони схожі?

– На тебе, – не витримала Алісія.

– Не будемо сваритися, згода? – втрутилася мати і почухала кінчик носа. – Макс їх уб’є.

– Не треба їх убивати, досить упіймати і віднести до саду, – проказав годинникар.

– Коли якісь подвиги, так неодмінно я, – пробурмотів Макс. – А можна відкласти винищення павуків на завтра?

– Що скажеш, Алісіє? – поцікавилася мати.

– Я не збираюся спати в кімнаті, повній павуків і ще бозна-яких тварюк, – відрубала та.

– Привереда, – підпустила шпильку Ірина.

– Чудовисько, – не залишилася в боргу Алісія.

– Максе, перш ніж розпочнеться війна, покінчи з павуками, – стомленим голосом проказав батько.

– Вбити їх чи тільки налякати? Я міг би відірвати кожному по лапці… – запропонував Макс.

– Максе, – урвала його мати.

Потягнувшись, Макс увійшов у дім, збираючись покінчити з його колишніми мешканцями. Він почав підніматися сходами на горішній поверх, де містилися спальні. З останньої сходинки на нього пильно, незмигно дивилися блискучі очі Ірининого кота.

Макс пройшов повз кота, який мовби чатував на горішньому поверсі. Щойно хлопець попрямував до одної з кімнат, кіт рушив за ним.

* * *

Дощата підлога порипувала під ногами. Макс розпочав полювання на павуків із кімнат, що виходили на південний захід. З вікон було видно берег і призахідне сонце. Макс уважно обдивився підлогу в пошуках невеличких вертких волохатих створінь. Після прибирання підлога була більш-менш чистою, і Максові знадобилося кілька хвилин, щоб виявити першого представника павучого племені. Стоячи в одному з кутків, хлопець спостерігав, як просто на нього повзе величезний павук, наче убивця, посланий одноплемінниками, щоб змусити хлопця відмовитися від своєї затії. Комаха була десь із сантиметр завдовжки і мала вісім лап та золотисту пляму на чорному тілі.

Макс уже простягнув був руку по приставлену до стіни щітку і приготувався перенести комаху в інше життя. «Як кумедно», – подумав він, обережно підтягуючи до себе щітку, наче смертоносну зброю. Він уже намірявся завдати вбивчого удару, коли раптом Іринин кіт стрибнув на комаху і, випустивши мало не лев’ячі пазурі, спіймав і прожував павука. Випустивши з рук щітку, Макс ошелешено подивився на кота, а той, у свою чергу, хижо зиркнув на нього.

– Оце так кіт, – прошепотів хлопець. Проковтнувши павука, кіт вийшов з кімнати – либонь, подався на пошуки якогось родича своєї недавньої перекуски. Макс підійшов до вікна. Його родина так само сиділа на ґанку. Алісія запитливо подивилася на брата.

– Можеш не турбуватися, Алісіє. Гадаю, павуків ти більше не побачиш.

– Добре перевір, – наполіг Максимільян Карвер.

Макс ствердно хитнув головою й попрямував до кімнат, які виходили в затилля будинку, на північний захід.

Неподалік почувся нявкіт, і хлопець вирішив, що, мабуть, іще один павук потрапив до лап кота-термінатора. Кімнати в задній частині будинку були меншими за фасадні. З вікна Макс обдивився краєвид. За домом було невеличке заднє подвір’я з сараєм, де можна було тримати меблі або й автомобіль. Посеред подвір’я росло дерево, крона якого здіймалася вище слухових вікон горища; на вигляд дереву було понад двісті років.

За подвір’ям, відгородженим від зовнішнього світу тим самим парканом, що й дім, простяглося заросле дикими травами поле, а за ним – якась невеличка територія, оточена муром із білого каменю. Буйна рослинність перетворила це місце на справжнісінькі джунглі, серед яких Макс завважив якісь фігури, схожі на людські. Останні промені сонця падали на поле, і Максові довелося напружити зір. Це був занедбаний сад. Сад статуй. Макс, мов загіпнотизований, спостерігав дивне видовище: обплетені з усіх боків бур’янами статуї, затиснуті в кутку, що нагадував сільський цвинтар. Проникнути туди можна було крізь ґратчасту металеву брамку, яка кріпилася за допомогою ланцюга. Вгорі, над шпичаками, Макс розгледів герб: це була шестикутна зірка. Вдалині, за садом статуй, починався густий ліс, який, здавалося, простягався на багато миль.

– Ти зробив якесь відкриття? – материн голос вивів Макса із задуми, в яку він поринув після всього побаченого. – Ми вже вирішили, що павуки тебе здолали.

– А знаєш, там, позаду, біля лісу, є сад статуй, – Макс показав у бік оточеної кам’яним муром території, і мати визирнула у вікно.

– Вже вечоріє. Ми з батьком підемо до селища, пошукаємо щось на вечерю, а завтра вже купимо всі харчі. Ви залишитеся самі. Пильнуй Ірину.

Макс згідливо хитнув головою. Мати поцілувала його в щоку й спустилася сходами. Макс знову втупив погляд у сад статуй, силуети яких поволі огортав призахідний туман. Подув свіжий вітер. Зачинивши вікно, Макс намірився зробити те саме в інших кімнатах, але в коридорі його перестріла маленька Ірина.

– Вони були великі? – зачудовано спитала вона.

Макс відповів не одразу.

– Павуки, Максе. Вони були великі?

– Як кулак, – урочисто відповів Макс.

– Ого!