Читать книгу Опівнічний Палац - Карлос Руис Сафон, Carlos Ruiz Zafon - Страница 4

Калькутта, 25 серпня 1932 р.

Усі роки, що Томас Картер стояв на чолі Св. Патрика, він зі зверхньою вправністю фахівця в нічому й знавця усього вів уроки літератури, історії та арифметики. Єдиний предмет, до якого він так ніколи й не спромігся підготувати своїх учнів, це була наука прощання. Рік за роком проходили перед ним напівзамріяні і напівперелякані обличчя тих, кого закон незабаром мав віддалити поза межі його впливу та опіки закладу, ним керованого. Бачачи, як ці молоді люди переступають через поріг Св. Патрика, Томас Картер завжди порівнював їх із чистими книгами, на чиїх сторінках йому було призначено написати перші глави історії, яку йому ніколи не буде дозволено закінчити.

І в тій незворушній, суворій подобизні, мало схильній до проявів почуттів та ефектних промов, не вгадати було, що ніхто, як сам Томас Картер, так не боявся тої зловісної дати, коли ті книги зіслизнуть назавжди з його стола. Скоро перейдуть вони до невідомих рук і малосумлінних пер, що писатимуть епілоги похмурі й геть далекі від мрій та надій, з якими його пташенята вирушали в самостійний політ вулицями Калькутти.

Досвід змусив його відмовитися від бажання дізнаватися про шляхи, якими пішли його учні, коли його руці вже не вільно було вести їх. Для Томаса Картера прощання, як правило, супроводжувалось гірким присмаком розчарування, коли рано чи пізно доводилось пересвідчитися, що життя, яке позбавило тих дітей минулого, вкрало у них іще й майбутнє.

У ту спекотну травневу ніч, чуючи голоси дітей на скромному святі, влаштованому на передньому дворі будівлі, Томас Картер спостерігав з темряви свого кабінету вогні міста, що сяяли під зоряним склепінням, та зграї хмар, що плинули геть до небокраю, – чорнильні плями в келиху кришталевої води.

Він укотре відхилив запрошення прийти на свято й сидів у тиші, розвалившись у кріслі, тільки й маючи світла, що барвисті відблиски ліхтарів, змайстрованих зі свічок та паперу, якими Вендела з дітьми прикрасили дерева двору й фасад Св. Патрика, ніби корабель, приоздоблений перед спуском на воду. Він ще матиме час виголосити кілька прощальних слів у ті дні, що лишалися для виконання офіційного розпорядження повернути дітей на вулиці, звідки він їх колись вирятував.

Як воно вже узвичаїлося останнім часом, Вендела не забарилася постукати в його двері. Цього разу вона увійшла, не чекаючи запрошення, і причинила за собою двері. Картер поглянув на надзвичайно радісне обличчя старшої медсестри й собі усміхнувся в напівтемряві.

– Старішаємо, Вендело, – сказав директор сиротинця.

– Це ви старішаєте, Томасе, – поправила Вендела. – А я зрілішаю. Не збираєтеся спуститися на свято? Діти були б раді бачити вас. Я, правда, казала їм, що ви взагалі-то не душа товариства… Але якщо вони не слухали мене всі ці роки, чого раптом зроблять це тепер?

Картер засвітив настільну лампу і жестом запросив Венделу сісти.

– Скільки це років ми вже працюємо разом, Вендело? – запитав Картер.

– Двадцять два, містере Картере, – мовила вона. – Більше, ніж я витримала мого покійного чоловіка, царство йому небесне.

Картер розсміявся на цей жарт.

– І як же вам удалося терпіти мене весь цей час? – поцікавився Картер. – Кажіть прямо. Сьогодні свято, і я добрий.

Вендела стенула плечима й покрутила червоногарячу стрічку, що заплуталась у її волоссі.

– Платня непогана, і я люблю дітей. Ви й справді не хочете спуститись?

Картер похитав головою.

– Не хочу зіпсувати дітям свято, – пояснив він. – Крім того, я не зможу й хвилини витримати химерні Бенові жарти.

– Цього вечора Бен поводиться спокійно, – сказала Вендела. – Гадаю, сумує. Діти вже вручили Ієну квиток.

Обличчя Картера розпогодилось. Члени «Човбар сосаєті» (про підпільне існування якого Картер давно знав, попри всі їхні остороги) вже кілька місяців призбирували гроші, аби придбати квиток на корабель до Саутгемптона, який вони збиралися подарувати Ієну на прощання. Ієн уже кілька років казав, що бажає вивчати медицину, і Картер на підказку Ізобел і Бена написав до кількох англійських шкіл рекомендаційного листа з клопотанням про стипендію для Ієна. Повідомлення про призначення стипендії надійшло рік тому, але вартість подорожі до Лондона перевищувала всі очікування.

Щоб вирішити проблему, Рошан запропонував удатися до крадіжки в конторі мореплавної компанії, розташованій у двох кварталах від сиротинця. Сірадж порадив організувати лотерею. Картер виділив певну суму зі своїх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.

Тоді Бен вирішив написати драму в трьох діях під назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навіть робітники сцени), яку – з Ізобел у головній ролі леді Віндмер[14], рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бена – було показано в різних школах міста з неабияким успіхом у публіки, але не у критики. Як наслідок було зібрано решту суми, аби профінансувати подорож Ієна. Після прем’єри Бен вибухнув палким панегіриком на честь комерційного мистецтва та непомильного інстинкту публіки, здатної оцінити справжній шедевр.

– Йому сльози навернулися на очі, коли він одержав квиток, – розказувала Вендела.

– Ієн – надзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Він розпорядиться з користю і цим квитком, і стипендією, – з гордістю наголосив Картер.

– Він питав про вас. Хотів подякувати за вашу допомогу.

– Сподіваюся, ви не сказали йому, що я дав гроші з власної кишені? – занепокоєно спитав Картер.

– Сказала, та Бен це спростував, стверджуючи, що ви весь цьогорічний заробіток віддали на сплату картярського боргу, – зауважила Вендела.

На подвір’ї не вгавала гамірлива вечірка. Картер насупив брови.

– Чортяка, а не хлопець. Якби він уже не випускався, я б його витурив.

– Та ви обожнюєте цього хлопця, Томасе, – засміялася Вендела, підводячись. – І він це знає.

Медсестра рушила до дверей, але на порозі обернулась. Вона не відступалася просто так.

– Так чому би вам не спуститись?

– Добраніч, Вендело, – відрізав Картер.

– Старий нудьгар.

– Не торкаймося питання віку або я змушений буду забути про статус джентльмена…

Вендела промурмотіла щось нерозбірливе стосовно марності наполягань і залишила Картера самого. Директор Св. Патрика знов загасив настільну лампу й обережно підійшов до вікна поглянути крізь шпарини на святкові веселощі в саду, освітленому бенґальськими вогнями, заповненому рідними усміхненими обличчями в мідяному полиску ліхтарів та сяйві повного місяця. Картер зітхнув. Хоч ніхто з них цього й не знав, та у всіх них уже був квиток на проїзд до якогось місця, і лише Ієн знав своє місце призначення.

– За двадцять хвилин настане північ, – оголосив Бен. У його очах відбивалося сяйво золотистих вогнів гірлянд із петард, які вибризкували в повітря зливу іскристих крапельок.

– Сподіваюся, у Сіраджа знайдуться добрі історії на сьогодні, – сказала Ізобел, розглядаючи проти світла дно склянки, ніби сподівалася щось там знайти.

– Знайдуться, та ще й найкращі, – запевнив Рошан. – Сьогодні наша остання ніч. Кінець «Човбар сосаєті».

– Я от думаю, що ж буде з Палацом, – мовив Сет.

Ніхто з них не називав покинуту будівлю іншим ім’ям, ніж це, дане йому стільки років тому.

– Здогадайся, – порадив Бен. – Або комісаріат, або банк. Чи не це завжди будують, коли зносять щось у будь-якому місті світу?

Сірадж приєднався до розмови й відгукнувся на похмурі передбачення Бена.

– А може, відкриють театр, – докинув хирлявий хлопець, дивлячись на Ізобел, своє недосяжне кохання.

Бен пустив очі під лоба й похитав головою. Сірадж переходив усі межі гідності, аби підлеститися до Ізобел.

– Можливо, його не чіпатимуть, – сказав Ієн, який слухав друзів мовчки, крадькома поглядаючи на малюнок, що Майкл саме вивершував на шматочку паперу.

– І що там на картині, Каналетто? – поцікавився Бен без тіні іронії в голосі.

Майкл нарешті відірвав очі від малюнка й глянув на друзів, що дивилися на нього, ніби він з неба впав. Потім сором’язливо посміхнувся й показав публіці замальовку.

– Це ми, – пояснив придворний портретист клубу сімки.

Решта шестеро членів «Човбар сосаєті», охоплені побожним мовчанням, протягом довгих п’яти секунд вивчали портрет. Першим підвів очі від малюнка Бен. Майкл знов побачив на обличчі друга той самий непроникний вираз, якого воно завжди набувало під час дивних нападів меланхолії.

– І це мій ніс? – запитав Сірадж. – У мене не такий ніс! Це якийсь рибальський гачок!

– Який вже є, – зауважив Бен, намалювавши на обличчі усмішку, яка ошукала всіх, окрім Майкла. – Не скаржся; якби я намалював тебе у профіль, то вийшла би просто пряма лінія.

– Ану, дай подивлюся, – сказала Ізобел, вихопивши малюнок і прискіпливо розглядаючи його під миготливим світлом ліхтаря. – Оце такими ти нас бачиш?

Майкл кивнув.

– Себе ти намалював задивленим в інший бік, ніж решта, – зауважив Ієн.

– Майкл завжди бачить те, чого не бачать інші, – сказав Рошан.

– Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледіти більше ніхто? – запитав Бен.

Бен підійшов до Ізобел і теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброєна м’яким олівцем рука Майкла розташувала їх усіх над ставком, у якому відбивалися їхні обличчя. У небі висів великий повний місяць, а вдалині проглядав ліс. Бен уважно вивчав розпливчасті відображення облич на поверхні ставка, порівнюючи їх із тими, що мали самі фігури, розташовані на березі. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його відбитті. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його із задуми.

– Майкле, можна, я заберу його собі? – запитала Ізобел.

– А чому саме ти? – обурився Сет.

Бен поклав руку на плече бенґальського здорованя й значуще зиркнув на нього.

– Нехай забирає, – тихо сказав він.

Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спині, стежачи краєчком ока, як через браму на подвір’я Св. Патрика увійшла літня, вишукано вдягнена дама у супроводі дівчини десь того ж віку, що й він, і попрямувала до головного будинку.

– Щось трапилось? – упівголоса запитав, нахилившись до нього, Ієн. Бен заперечливо похитав головою.

– У нас гості, – проказав він, не відриваючи очей від жінки з дівчиною. – Або щось у цьому дусі.

Коли Бáнкім постукав у двері, Томас Картер уже встиг крізь вікно, з якого спостерігав за святом у дворі, побачити прибуття тої жінки та її супровідниці. Він засвітив настільну лампу й запросив свого помічника увійти.

Банкім був юнаком з яскраво вираженими бенґальськими рисами та жвавими й проникливими очима. Виховавшись у Св. Патрику, він після кількох років праці в різних школах провінції повернувся до сиротинця вчителем фізики й математики. Доля Банкіма була одним зі щасливих винятків, які всі роки додавали Картерові душевних сил. Бачити його тут уже дорослим, зайнятим навчанням інших підлітків у класах, де й сам сидів ще кілька років тому, було для Картера найкращою, яку тільки він міг уявити, винагородою за свої старання.

– Пробачте, що турбую вас, Томасе, – мовив Банкім. – Але там, унизу, якась дама твердить, що їй необхідно поговорити з вами. Я сказав, що вас немає і що сьогодні у нас свято, та вона не схотіла слухати й продовжила свої, скажемо так, енергійні наполягання.

Картер здивовано подивився на свого помічника, а потім перевів погляд на годинник.

– Уже майже північ, – мовив тоді. – Що це за жінка?

Банкім стенув плечима.

– Не знаю, хто вона, та вже ясно, що вона не піде, доки ви її не приймете.

– А вона каже, що їй треба?

– Сказала тільки, щоб я віддав вам оце, – відповів Банкім, простягаючи Картерові маленький блискучий ланцюжок. – Сказала, ніби ви маєте знати, що це.

Картер узяв ланцюжок і роздивився його під настільною лампою. До нього був причеплений медальйон – золотий кружок із зображенням місяця. За кілька секунд у пам’яті спалахнув спогад. Картер примружив повіки й відчув клубок під грудьми. У нього був дуже подібний до цього медальйон, який він зберігав у скриньці під замком у скляній шафі свого кабінету. Медальйон, якого він не бачив уже шістнадцять літ.

– Щось сталося, Томасе? – запитав Банкім, явно занепокоєний тим, як Картер змінився на виду.

Директор сиротинця слабко всміхнувся й заперечливо похитав головою, ховаючи ланцюжок у кишеню сорочки.

– Нічого, – тільки й відповів він. – Проведи пані до мене. Я прийму її.

Банкім з подивом глянув на нього, і Картер на мить подумав, що його колишній вихованець запитає зараз щось таке, чого він не хотів би чути. Нарешті Банкім кивнув і вийшов з кабінету, обережно причинивши двері. За дві хвилини Ар’ямі Бос увійшла до Картерового святилища й відкинула з лиця вуаль.

Бен пильно поглядав на дівчину, що спокійно чекала під аркою головного входу. Коли Банкім появився знов і подав старій дамі знак іти за ним, вона владним жестом наказала дівчині чекати на місці, і та покірно застигла, немов кам’яна статуя. Було очевидно, що стара пані прийшла до Картера, і з огляду на те, що директор сиротинця небагато вольнощів дозволяв собі в громадському житті, Бен насмілився припустити, що опівнічні відвідини таємничими красунями, яким би не був їхній вік, цілком належали до розряду непередбачених. Бен посміхнувся й знову зосередився на дівчині. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своєрідну, пошиту в особливому, не притаманному іншим стилі й аж ніяк не придбану на якомусь із базарів чорного міста. А ніжні риси її білого сяйного обличчя, яке він не міг чітко розгледіти зі свого місця, були ніби вирізьблені майстром.

– Тук-тук, є тут хтось? – прошепотів йому на вухо Ієн.

Бен, не зморгнувши, вказав головою у бік дівчини.

– Уже майже північ, – сказав замість відповіді Ієн. – Ми збираємось у Палаці за кілька хвилин. Нагадую, це заключне засідання.

Бен неуважно кивнув.

– Зачекай секунду, – сказав тоді й рішуче рушив до дівчини.

– Бене, – гукнув Ієн навздогін. – Не зараз, Бене…

Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цікавість дізнатися, що ж то за загадкова дівчина, була сильнішою від вишуканого протоколу «Човбар сосаєті». Він зобразив сумирну усмішку зразкового учня й рішуче попрямував до дівчини. Та завважила його й опустила погляд.

– Привіт! Я помічник містера Картера, директора Св. Патрика, – весело промовив Бен. – Чи можу допомогти чимось?

– Мабуть, ні. Твій… колега вже проводив мою бабусю до директора, – відповіла дівчина.

– Твоя бабуся? – перепитав Бен. – Розумію. Сподіваюся, не сталося нічого серйозного. Це ж бо вже північ, і я подумав, чи не трапилося чогось.

Дівчина злегка всміхнулась і похитала головою. Бен усміхнувся у відповідь. Це не була легка здобич.

– Мене звати Бен, – люб’язно представився він.

– Шері, – відповіла дівчина, поглядаючи на двері, ніби очікувала, що її бабця могла з’явитися будь-якої миті.

Бен потер руки.

– Гаразд, Шері, – мовив тоді. – Оскільки мій колега Банкім відвів твою бабусю до кабінету містера Картера, я був би радий запропонувати тобі нашу гостинність. Шеф завжди наполягає, аби ми були люб’язними з відвідувачами.

– А чи ти не замолодий, аби бути вже помічником директора? – поцікавилася Шері, уникаючи погляду хлопця.

– Замолодий? – перепитав він. – Мені лестить твій комплімент, але, на жаль, маю сказати тобі, що дуже скоро мені виповниться двадцять три.

– Ніколи б не подумала, – відказала Шері.

– Це сімейне, – пояснив Бен. – У всіх нас шкіра довго залишається молодою. Наприклад, мою матір, коли вона йде зі мною по вулиці – уяви собі! – приймають за мою сестру.

– Та невже? – зробила великі очі Шері, тлумлячи нервовий смішок; вона не повірила жодному слову з Бенової байки.

– Тож як щодо скористатися гостинністю Св. Патрика? – знов наполіг Бен. – Сьогодні в нас прощальне свято для кількох вихованців, що вже залишають нас. Сумно, але перед ними відкривається ціле життя. Це теж надихає.

Шері сяйнула очима на Бена, і на її губах повільно вималювалась недовірлива усмішка.

– Бабуся попросила чекати на неї тут.

Бен указав рукою на ворота.

– Отут? – уточнив він. – Саме тут?

Шері дещо розгублено кивнула.

– Розумієш, – почав Бен, скрушно розвівши руками, – мені жаль, але маю дещо сказати, хоча й не думав, що доведеться це пояснювати. Такі речі шкодять реноме установи, але ти не лишаєш мені вибору: у нас тут проблема з обвалами. На фасаді.

Дівчина ошелешено глипнула на нього.

– З якими обвалами?

Бен значуще кивнув.

– Саме так, – підтвердив він, напустивши смутку на обличчя. – Дуже прикро. Ось тут, саме на цьому місці, де ти стоїш, ще й місяця не пройшло, як місіс Потс, нашій старенькій кухарці – нехай Господь дарує їй ще багато літ – на голову звалилася цеглина з мансарди на другому поверсі.

Але Шері розреготалась.

– Мені здається, що цей нещасний випадок не може бути приводом для веселощів, дозволь зауважити, – мовив Бен із крижаною серйозністю.

– Та не вірю я в те, що ти тут розказуєш. Ніякий ти не помічник директора, і двадцяти трьох років тобі нема, і не валилася на кухарку цегла місяць тому, – напалася на нього Шері. – Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав від самого початку.

Бен розважливо оцінив ситуацію. Перша частина його стратегії, як і слід було передбачити, провалилася, тому він спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своїм розбалакуванням.

– Гаразд, визнаю, що, мабуть, я піддався силі уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.

– Справді?

– Я не збрехав тобі про моє ім’я. Мене звати Бен. І про готовність запропонувати тобі нашу гостинність теж правда.

Шері ласкаво всміхнулась.

– Я б з радістю її прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повір.

Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичної приреченості.

– Добре. Тоді і я чекатиму тут, – урочисто виголосив він. – Якщо має впасти цеглина, нехай упаде на мене.

Шері байдуже повела плечима, кивнула і перевела погляд на двері. Тривалий час ніхто не поворухнувся, ані розтулив рота.

– А ніч спекотна, – зауважив Бен.

Шері обернулась і дещо неприязно блимнула на нього.

– Ти тут усю ніч будеш стояти?

– Укладімо угоду. Ходім, вип’єш із нами склянку чудового холодного лимонаду, і я дам тобі спокій, – запропонував він.

– Не можу, Бене. Я тобі правду кажу.

– Ми будем лише за двадцять метрів звідси, – переконував Бен. – Можемо повісити бубонець на двері.

– Це так важливо для тебе? – спитала Шері.

Бен ствердно кивнув.

– Це мій останній тиждень у цьому закладі. Я провів тут усе своє життя і через п’ять днів знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навіть не знаю, чи зможу провести наступну ніч, як цю, серед друзів. Ти не знаєш, що це таке.

Шері уважно подивилася на нього.

– Ні, таки знаю, – вимовила вона нарешті. – Ну, веди вже до твого лимонаду.

Коли Банкім не без вагань залишив Картера в кабінеті самого, директор налив собі келишок бренді й запропонував випити й гості. Ар’ямі відмовилась і зачекала, доки Картер усядеться в крісло спиною до вікна, під яким молоді люди відзначали своє свято, і гадки не маючи про крижану тишу в кімнаті нагорі. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на літню даму. Час аж ніяк не пом’якшив владних рис її обличчя, і в її погляді досі можна було побачити внутрішній вогонь, який він пам’ятав від часів, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, – часів, що тепер видавалися такими далекими. Обоє довго й мовчазно дивились одне на одного.

– Слухаю вас, – проказав нарешті Картер.

– Шістнадцять років тому я була змушена довірити вам життя одного хлопця, містере Картере, – повела мову Ар’ямі голосом тихим, але твердим. – Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, та мені добре відомо, що ви ні разу не зрадили довіри, яку я на вас поклала. За цей час я ніколи не хотіла втручатися в життя хлопця, добре знаючи, що йому ніде не було би краще, ніж тут, під вашою опікою. У мене ще не випадало нагоди подякувати вам за все, що ви зробили для хлопця.

– Я всього лише виконував мій обов’язок, – відказав Картер. – Але мені здається, що не на цю тему ви прийшли отак, глибокої ночі, розмовляти зі мною.

– Я була б рада сказати, що ні, таки ж на цю, але воно не так, – мовила Ар’ямі. – Я прийшла тому, що життя хлопця у небезпеці.

– Це ви про Бена.

– Саме так ви його назвали. Всім, що він знає, і тим, яким він став, він зобов’язаний вам, містере Картере, – сказала Ар’ямі. – Та існує дещо таке, від чого ні ви, ні я не зможемо захистити його надалі: це його минуле.

Стрілки годинника Томаса Картера зійшлися на опівнічній вертикалі. Картер допив налитий бренді й через вікно подивився на двір. Там Бен розмовляв з якоюсь дівчиною, якої Картер не знав.

– Отже, слухаю вас, – знову сказав Картер.

Ар’ямі підвелась і, схрестивши на грудях руки, почала оповідь…

– Шістнадцять років я їздила по країні в пошуку тимчасових притулків і сховків. Два тижні тому, коли я не більше місяця перебувала у домі одних родичів, одужуючи після хвороби, я одержала лист. Але ніхто не знав, ба й не міг знати, що ми з онукою там зупинились. Коли я відкрила його, то побачила тільки аркуш чистого паперу без жодної букви на ньому. Спочатку я подумала, що йдеться про якусь помилку чи, може, жарт, доки не роздивилася конверт. На ньому був штемпель поштового відділення Калькутти. Чорнило штемпеля розпливлося, і було важко розібрати частину напису, але мені вдалося прочитати дату. Стояло 25 травня 1916 року.

Я сховала той лист, якому, судячи з усього, знадобилося шістнадцять років, аби перетнути Індію аж до дверей дому, доступ до якого мала тільки я, і більше не торкалася його аж до вечора. Мій ослаблений зір не підвів мене: дата була та сама, яку я й спершу розгледіла на тому розмитому штемпелі, але дещо змінилось. На аркуші, який кілька годин тому був чистим, тепер з’явились кілька речень, написаних червоним і ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися від найменшого доторку пальців: «Вони вже не діти, стара. Я повернувся за своїм. Не стій мені на дорозі». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листі, перед тим як укинути його у вогонь.

Тоді я і зрозуміла, хто надіслав листа, зрозуміла й те, що настав час діставати на поверхню старі спогади, які я за стільки років уже навчилася нехтувати. Я не пам’ятаю, чи казала вам коли-небудь про мою дочку Кільян, містере Картере. Тепер я вже звичайна стара, що чекає кінця своїх днів, але ж, хоч і проминув той час, я теж була матір’ю – матір’ю найчудеснішого зі створінь, яких тільки бачило це місто.

Пригадую ті дні як найщасливіші в моєму житті. Кільян вступила у шлюб з одним із найблискучіших чоловіків, яких народила ця країна, і перейшла жити з ним до будинку, який він сам побудував для неї на півночі міста, будинок досі просто небачений. Чоловік моєї дочки, Лагавадж Чандра Чаттерджі, був інженером і письменником. Він був одним із перших, хто спроєктував телеграфну мережу в цій країні, містере Картере, одним із перших, хто спроєктував електромережу, яка запевнить майбуття наших міст, одним із перших, хто побудував мережу залізниць у Калькутті… Одним із перших в усьому, що лишень виникало.

Але їхнє щастя довго не тривало. Чандра Чаттерджі загинув у жахливій пожежі, що знищила старовинну станцію Джітерз-Ґейт на тому березі Гуґлі. Вам, певно ж, доводилося бачити цю будівлю. Сьогодні вона покинута, але свого часу була одною з найчудовіших споруд, що височіли в Калькутті. Металева конструкція, перетнута тунелями, багаторівнева, обладнана вентиляційними системами та гідравлічними стрілочними переводами, настільки революційна, що її приїжджали дивитися – із захватом і зачудуванням – інженери з усього світу. І все це було творінням інженера Чандри Чаттерджі.

Увечері дня урочистого відкриття Джітерз-Ґейт незбагненним чином загорілась, і охоплений полум’ям потяг, що віз більше трьохсот сиріт до Бомбея, був похований у мороку тунелів, які провалювалися під землю. Ніхто не вижив у тому потягу, що досі стоїть, загрузлий у землю, в якомусь темному місці лабіринту підземних галерей на західному березі Калькутти.

Вечір, коли інженер загинув у тому потязі, люди цього міста пам’ятатимуть як одну з найбільших трагедій, які пережила Калькутта. Вечір цей багато хто сприйняв як символ темряви, що згущалася над цим містом. Не бракувало чуток, ніби до пожежі спричинилася група британських фінансистів, інтересам яких нова залізнична лінія могла зашкодити, показавши застарілість перевезення товарів морем, що було одним з найвигідніших бізнесів Калькутти від часів лорда Клайва та Ост-Індської компанії. Майбутнє було за потягами. Залізничні колії були шляхом, яким одного дня ця країна й це місто рушать у завтрашній день, вільний від британського панування. А в той вечір, коли запалала Джітерз-Ґейт, ці мрії перетворилися на кошмар.

Через кілька днів після зникнення інженера Чандри моя дочка Кільян, яка скоро мала народити першу дитину, почала одержувати погрози від одного аномального типа, що виринув з мороку нетрів Калькутти, душогуба, що поклявся вбити дружину й потомство людини, яку звинувачував у всіх своїх нещастях. Цей чоловік, цей злочинець і був призвідцем пожежі, у якій загинув Чандра. А один молодий британський офіцер, колишній претендент на руку моєї дочки – лейтенант Майкл Пік – вирішив стати на заваді тому божевільному, та справа виявилася набагато складнішою, ніж він думав.

У ніч, коли моя дочка мала народити дитину, якісь люди проникли у дім і викрали її. Наймані вбивці. Люди без імені й совісті, яких за кілька монет можна легко знайти на вулицях цього міста. Протягом тижня лейтенант – на грані відчаю – обстежував усі закамарки міста в пошуках моєї дочки. По тім драматичнім тижні у Піка з’явився жахливий здогад, що згодом підтвердився. Убивця затяг мою дочку у глиб руїн Джітерз-Ґейт. Там, у бруді, поміж решток трагедії, моя дочка привела на світ хлопчика, з якого ви, містере Картере, зробили чоловіка.

На світ з’явився він, Бен, та його сестричка, про яку подбала я й так само, як зробили ви, дала їй ім’я – саме те, яке для неї вимріяла мати: Шері.

Лейтенант Пік, ризикуючи життям, зумів вирвати обох дітей з лап убивці. Але той злочинець, засліплений люттю, поклявся йти по їхньому сліду й позбавити їх життя, щойно вони досягнуть дорослого віку, коли змогли би помститися за покійного батька – інженера Чандру Чаттерджі. Саме такою була єдина його мета – за будь-яку ціну знищити сліди творінь і самого життя свого ворога.

Кільян померла зі словами клятви, що душа її не заспокоїться, доки не матиме певності, що діти в безпеці. Лейтенант Пік, який потай кохав її не менше, ніж чоловік, віддав життя, аби справдилась обіцянка, давши яку, навіки зімкнулись її уста. 25 травня 1916 року лейтенант Пік зміг переправитися через Гуґлі й передати дітей мені. Його ж доля мені й до сьогодні невідома.

Я вирішила, що єдиний спосіб урятувати життя дітей – це розділити їх, приховавши їхнє походження та місцеперебування. Решту історії Бена ви знаєте краще за мене. Що ж до Шері, я взяла її під свою опіку й вирушила в довгу подорож по всій країні, виховуючи дівчинку в пошані до пам’яті про видатного чоловіка, яким був її батько, і до надзвичайної жінки, що дала їй життя, – моєї дочки. Я ніколи не розповідала їй більше, ніж уважала за потрібне. У своїй наївності я гадала, що відстань у просторі й часі зітре знаки минулого, але ж ніщо не може змінити наших загублених слідів. Коли я одержала той лист, то зрозуміла, що втеча моя добігла кінця і що настав час повертатися до Калькутти, щоб остерегти вас. Я не була з вами відверта в моєму листі, якого написала тої далекої ночі, містере Картере, але діяла я за порухом серця, щиро переконана, що саме це повинна зробити.

Я взяла із собою онуку, не можучи залишити її саму тепер, коли вбивця вже знає місце нашого перебування, і ми рушили у зворотну путь. Усю дорогу я не могла відігнати думку, яка в міру наближення до кінця нашої поїздки набувала рис справжньої одержимості. Я була певна, що тепер, коли вже лишається позаду дитинство Бена й Шері і вони стають дорослими, той убивця знову виринає з пітьми, аби сповнити свою давню обіцянку; і я розуміла з ясністю, яку надає нам лише наближення трагедії, що цього разу він не зупиниться ні перед чим і ні перед ким…

Томас Картер тривалий час сидів мовчки, поклавши руки на стіл і не відриваючи від них очей. Коли ж підвів погляд, переконався, що Ар’ямі досі перед ним, що все почуте не було витвором його уяви, і тоді усвідомив, що єдине розумне рішення, яке він був здатен прийняти в ту хвилину, було плеснути собі ще цівку бренді в келих і самому випити за власне здоров’я.

– Ви мені не вірите…

– Я такого не сказав, – відповів Картер.

– А ви нічого не сказали, – уточнила Ар’ямі. – Це мене й непокоїть.

Картер посмакував на язиці бренді й подумав, з якого ж дива він десять років чекав, аби відкрити для себе п’янкі чари трунку, що його зберігав у шафі з ревністю, доречною для якоїсь реліквії, без практичної користі.

– У те, що ви мені розказали, повірити нелегко, Ар’ямі, – натиснув він. – Поставте себе на моє місце.

– Але ж ви заопікувалися хлопцем шістнадцять років тому.

– Я заопікувався покинутою дитиною, а не неймовірною історією. Саме це є моїм обов’язком і роботою. Цей будинок – сиротинець, а я – його директор. Саме так, і нічого іншого.

– А інше таки є, містере Картере, – заперечила Ар’ямі. – Свого часу я взяла на себе клопіт з’ясувати дещо. Так от, ви ніде не повідомили про появу Бена у вашому закладі. Не зробили офіційної заяви. Не існує документів, що підтверджували прийняття його до цієї установи. Тож мала бути певна причина, аби ви так учинили, хоча ви й кажете, що неймовірна історія аж ніяк не заслуговує на довіру.

– Мені прикро вам заперечити, Ар’ямі, але такі документи існують. Хоч і з іншими датами й зазначенням інших обставин. Це таки офіційна установа, а не дім фокусника.

– Ви не відповіли на моє запитання, – звернула на своє Ар’ямі. – Точніше, лише дали мені інший привід знов його поставити: що змусило вас підробити документи на Бена, якщо ви не вірили фактам, які я виклала вам у листі?

– За всієї поваги, та я не бачу причини відповідати вам на це.