Читать книгу Тінь вітру - Карлос Сафон - Страница 6

1951–1953

11

Того року осіннє листя кружляло вулицями, наче сріблясте лушпиння, перш ніж вкрило Барселону суцільною ковдрою. Спогади про ніч мого шістнадцятиріччя, що так пригнітили мій дух, поступово віддалялися – можливо, життя вирішило надати мені відпустку від моєї мелодраматичної скорботи, щоб я міг нарешті подорослішати. Аж дивно, як мало я розмірковував про Клару Барсело, про Хуліана Каракса й про того нікчему без обличчя, який пах горілим папером і вдавав із себе героя роману.

Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару… Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.

– Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, – розмірковував батько. – Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет – той, хто не боїться битися за неможливе…

– Гадаю, я знайду потрібну людину, – сказав я.

І я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторінку понеділкової газети зі шматочків, які вдалося врятувати з контейнеру для сміття. На першій шпальті йшлося про велич народної праці – ще один доказ славетного поступу політики диктатури.

– Боже! Знову брехня! – почув я крик Ферміна. – Ці фашисти перетворять усіх нас або на святих, або на жаб!

– Добридень, – стиха привітався я. – Чи ти мене пам’ятаєш?

Жебрак підвів голову, й чудова посмішка раптом засяяла на його обличчі.

– Мене не ошукує мій зір? Як справи, друже? Сподіваюся, ти зробиш ковток червоного вина?

– Сьогодні я частую, – відповів я. – Ти зголоднів?

– Ну, я б не відмовився від великого тареля смаженої риби… утім, я з’їм усе, що в мене вкинуть.

По дорозі до книгарні Фермін Ромеро де Торрес розважав мене оповідками про всі хитрощі, до яких він вдавався впродовж останніх років, щоб уникнути Служби безпеки й особливо інспектора Фумеро, своєї Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.

– Фумеро? – перепитав я.

Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку війни.

Маленький чоловічок зблід зі страху й кивнув. Звичайно, він був зголоднілий, брудний, після місяців вуличного життя від нього смерділо. Він і найменшої гадки не мав, куди його ведуть, і я помітив певну тривогу, яку він намагався приховати за безперервними балачками.

Коли ми дісталися крамниці, він знервовано поглянув на мене.

– Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.

Жебрак зігнувся – жмут бруду та нервів.

– Ні, ні, не хочу навіть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне приміщення… Я тобі заважатиму.

Батько визирнув із-за дверей, кинув погляд на жебрака, потім скосив очі на мене.

– Тату, це Фермін Ромеро де Торрес.

– До ваших послуг, – промимрив жебрак, майже тремтячи.

Батько спокійно всміхнувся до нього та простягнув руку. Бідолаха не наважився її схопити: йому було соромно.

– Слухайте, я гадаю… ліпше мені піти, – затинаючись, бурмотів він.

Мій батько обережно взяв його руку.

– У жодному разі. Мій син сказав, що ви пообідаєте з нами.

Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.

– Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купіль, – запропонував тато, – наша ванна до ваших послуг. Після цього, якщо не заперечуєте, ми могли би піти до «Кан-Соле» на обід.

Мій батько повів Ферміна до парадних дверей та майже силоміць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слів і секретної тактики нам вдалося стягнути з Ферміна дрантя й заштовхати чоловіка у ванну. Без одежі він був схожий на жертву війни й тремтів, наче обскубане курча. Глибокі сліди від кайданів видніли на його зап’ястках та кісточках ніг, а спину прорізáли жахливі рубці, на які було боляче дивитися. Ми з батьком обмінялися промовистими поглядами, але нічого не сказали.

Бідолаха, досі настраханий, дозволив помити себе, мов дитину. Поки я шукав чисте вбрання, батько про щось привітно говорив із гостем. Я знайшов батьків старий костюм, сорочку та білизну. З тих лахів, що їх зняв із себе Фермін, не можна було залишити навіть взуття, тож я вибрав пару черевиків, яку тато нечасто взував, бо вони були на нього замалі. Фермінове ж лахміття (включно з парою штанів, які за кольором нагадували копчену шинку) я загорнув у газету та викинув на смітник.

Коли я повернувся до ванної кімнати, батько саме голив Ферміна, і я подумки зазначив, що ці двоє вже стали приятелями. Умитий та поголений, Фермін здавався на двадцять років молодшим. Тепер від нього пахло милом, але вигляд у нього й досі був якийсь стомлений – можливо, це був наслідок купелі із сіллю.

– Повірте мені, пане Семпере, якби доля не привела мене до світу міжнародних інтриг, я б обрав гуманітарні науки – це мені ближче до душі. Змалку в мене був нахил до поезії, я мріяв стати Софоклом або Верґілієм! Трагедії, написані «мертвими мовами», я люблю до нестями! Але мій батько, хай земля буде йому пухом, був людиною впертою та приземленою. Він завжди мріяв, щоби бодай один з його дітей приєднався до Ополчення, а жодна з моїх семи сестер не підійшла б для цього, навіть попри те, що на обличчях у них росло волосся – характерна риса всіх наших жінок за материною лінією… На смертному ложі батько змусив мене заприсягтися, що коли мені не вдасться поносити трикутного капелюха ополченця, я принаймні стану державним службовцем та викину геть усі свої літературні мрії… А я, знаєте, старомодний. Я вірив, що батька, яким би дурноголовим той не був, належить слухати. Мабуть, ви розумієте. І все ж не думайте, що я протягом усіх цих років не дбав про свій інтелект. Я багато прочитав і можу напам’ять декламувати найкращі фрагменти «Божественної комедії»…

– Гаразд, шефе, вдягніть це. Ваша ерудиція не підлягає сумнівам, – сказав я, поспішаючи батькові на порятунок.

Коли Фермін Ромеро де Торрес, сяючи чистотою, вийшов з ванної, очі його випромінювали вдячність. Батько загорнув Ферміна в рушник, і жебрак аж засміявся від задоволення, відчувши, як його шкіри торкається чиста тканина. Я допоміг йому перевдягтися. Виявилося, що дібраний одяг завеликий, причому розмірів на десять. Батько витяг свій пасок та передав мені, щоб я застібнув його на Фермінові.

– Фермін має дуже модний вигляд, – сказав батько. – Чи не так, Даніелю?

– Тебе можна переплутати з кінозіркою, Ферміне.

– Припиніть. Я вже не той, яким був. За ґратами втратив усі свої геркулесові м’язи, й відтоді…

– На мою думку, ти нічим не поступаєшся Шарлеві Буає[16]. Принаймні за статурою, – заперечив батько. – І це нагадало мені, що я мав намір зробити тобі ділову пропозицію.

– Для вас, пане Семпере, я можу й убивцею попрацювати, якщо потрібно. Лише назвіть ім’я – і я позбудуся жертви, перш ніж вона збагне, в чому справа!

– До цього не дійде. Я хотів тобі запропонувати всього-на-всього роботу в книгарні. Ти маєш розшукувати рідкісні книги для наших клієнтів. Це така собі літературна археологія. Тут важливо знати не тільки літературу, а й основні принципи роботи «чорного ринку». Наразі я не зможу багато платити тобі, але ти їстимеш з нами, а також, доки ми не знайдемо для тебе гарного житла, можеш залишитися в нашій квартирі, якщо ти не проти.

Жебрак приголомшено дивився на нас обох.

– Що скажеш? – спитав батько. – Ти в нашій команді?

Фермін Ромеро де Торрес нічого не сказав. Він розридався.

З першого заробітку Фермін Ромеро де Торрес придбав собі ефектного капелюха та пару калош і наполіг на тому, щоб почастувати нас із батьком стравою з бичачих хвостів, яка подавалася в понеділки у ресторані за два квартали від Великої арени для бою биків. Невдовзі батько знайшов для Ферміна кімнату в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости; наша сусідка Мерседітас приятелювала із власницею пансіону, тож Фермінові дозволено було не заповнювати гостьової форми, яку вимагала поліція. Тепер він міг не боятися інспектора Фумеро та його поплічників. (Розмірковуючи про жахливі рубці, що вкривали тіло Ферміна, я здогадувався, що до них приклав руку саме інспектор Фумеро; але в очах бідолахи Ферміна було щось, що заважало мені торкнутися цієї теми. Можливо, коли-небудь він сам розповість мені про це, думав я.)

Перетворення жебрака на зразкового громадянина нагадувало неймовірну історію – з тих, що священики з убогих районів люблять розповідати вірянам, аби проілюструвати безмежну милість Всевишнього. Зазвичай ці історії звучать надто ідилічно, щоб бути правдивими, – це уподібнює їх до реклами лосьйону для росту волосся, розклеєної на трамваях. І тим не менш – щоранку, рівно о сьомій, Фермін чекав на нас біля дверей книгарні, усміхнений, охайно вдягнений та готовий працювати без перерви усі дванадцять годин і навіть більше. Виявилося, що він має схильність до шоколаду та рулетів із варенням; незабаром це вплинуло на його фігуру, однак анітрохи не зменшило його ентузіазму до великих імен давньогрецьких трагіків. Як молодий франт, він укладав своє чорне волосся з бріоліном та відрощував тонесенькі вуса, щоб не відставати від моди. Минув лише місяць після першої появи Ферміна в нашій ванній – і колишнього жебрака вже неможливо було впізнати. Що ж стосувалося робочих обов’язків, тут Фермін Ромеро де Торрес знов-таки не втомлювався дивувати нас із батьком. Інстинктам Ферміна міг позаздрити собака-шукач. Найскладніші замовлення наш новий підлеглий виконував у надкороткий строк. Чи існували книжки, назв яких він би не знав? Чи вміння торгуватися колись зраджувало його? Він міг прокласти шлях до приватної бібліотеки франтуватого вершника-аристократа чи герцогині з проспекту Пірсона, добути потрібний товар задарма або придбати його за копійки – і того самого дня повернутися зі здобиччю до книгарні, тріумфально насвистуючи.

Якось у ніч проти неділі – три з половиною місяці по тому, як Фермін почав працювати у книгарні, – нашу квартиру на вулиці Св. Анни сколошкав телефонний дзвінок. Дзвонила господиня Ферміна. Стривоженим голосом вона повідомила, що пан Ромеро де Торрес зачинився у своїй кімнаті, кричить, як божевільний, лупцює по стінах та погрожує перерізати собі горло битою пляшкою, якщо хтось наважиться увійти.

– Будь ласка, не викликайте поліцію. Ми зараз будемо.

Була друга ночі. Наспіх одягнувшись, ми поспішили на вулицю Хоакіна Кости. Ніч була холодною; лютував крижаний вітер, небо здавалося вугільно-чорним. На дорозі нам трапилися два притулки для знедолених – Дім милосердя та Дім співчуття; ми швидко пройшли повз них, не звертаючи уваги на нестямні погляди з темних коридорів, пропахлих деревним вугіллям. Ось ріг вулиці Ферландіна, а ось і вулиця Хоакіна Кости – прогалина в рядах почорнілих вуликів, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

Старший син господині чекав на нас унизу.

– Сподіваюся, ви не викликали поліції? – спитав батько.

– Поки що ні, – відповіли йому.

Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.

– Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, – дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.

– Розумію, – пробурмотів тато.

Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя – обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.

– А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’єте на Моліно! – сердито закричала пані Енкарна.

Ми зупинилися біля дверей Фермінової кімнати. Батько обережно постукав суглобами пальців.

– Ферміне, ти там? Це Семпере.

Дике виття, здавалося, пронизало стіни; я здригнувся від відчуття остуди. Пані Енкарна, втративши статечну стриманість, схопилася за серце, сховане десь під масивними грудьми.

Батько знов покликав.

– Ферміне! Ну ж бо, відчини двері.

Фермін знову завив, усім тілом кидаючись на стіни, потім змовк на мить, після чого почав щодуху горлати непристойності. Інші постояльці знову виглянули в коридор, бліді від жаху. Недивно – крики Ферміна, певно, чути було й в армійському штабі.

Батько зітхнув.

– Пані Енкарно, ключі від кімнати є?

– Авжеж!

– Будь ласка, дайте їх мені. А ти, Даніелю, біжи по лікаря Баро. Він мешкає неподалік, на Рієра Альта, 12.

Пані Енкарна вагалася.

– Послухайте, може, краще покликати священика? Мені здається, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!

– Ні. Лікар допоможе. Ну ж бо, Даніелю, біжи. А ви, будь ласка, дайте мені ключі.

Лікар Баро, постійний відвідувач нашої книгарні, був неодружений, страждав на безсоння й усі ночі проводив, читаючи Золя та дивлячись об’ємні знімки молодих красунь у спокусливій білизні, щоб розвіяти нудьгу. Хоча він і називав себе лишень другорядним знахарем, діагностував він краще, ніж модні лікарі з практиками на вулиці Мунтанер. Більшість пацієнтів Баро становили старі повії з поблизьких вуличок та інші бідолахи, які не мали змоги добре платити за його послуги, але лікар до всіх ставився однаково. Я неодноразово чув, як він казав, що світ – горшкова піч Бога, а єдине бажання, яке залишилося в нього, лікаря Баро, – щоб футбольна команда Барселони раз і назавжди виграла чемпіонат Іспанії; «тоді я зможу спокійно померти», стверджував він.

Одягнений у халат, Баро відчинив мені двері. Від нього пахло вином, у руці була цигарка, якої він не встиг запалити.

– Даніелю?

– Мене послав батько. Це терміново.

Коли ми повернулися до пансіону, пані Енкарна плакала від жаху, а інші постояльці повибігали до коридору й стояли мовчки, з обличчями кольору старого свічного воску. Фермінову кімнату було відкрито, в кутку скулився сам Фермін, він був оголений, тремтів і плакав. Мій батько обіймав його, намагаючись заспокоїти. У кімнаті панував безлад, стіни були забруднені чи то кров’ю, чи то екскрементами. Доктор Баро швидко зрозумів ситуацію й жестом велів батькові покласти Ферміна на ліжко. Батькові допомагав син пані Енкарни, майбутній боксер. Фермін стогнав та бився всім тілом, наче якийсь паразит пожирав його зсередини.

– На бога, що сталося з бідолахою? Що з ним? – простогнала пані Енкарна з-за дверей, хитаючи головою.

Лікар перевірив пульс, обстежив із ліхтариком зіниці хворого та, не сказавши ні слова, почав готувати ін’єкцію.

– Тримайте його. Після ін’єкції він засне. Даніелю, допоможи нам.

Учотирьох ми заледве втримали Ферміна – він несамовито пручався, коли голка встромлялася йому в стегно. Спершу його м’язи напружилися, немов сталеві линви, але за кілька секунд очі затьмарилися, а тіло обм’якло.

– Будьте обережні, цей чоловік не дуже міцний, його будь-що може вбити! – хвилювалася пані Енкарна.

– Не переймайтеся. Він спатиме, – відповів лікар, оглядаючи рубці, що вкривали виснажене тіло Ферміна.

Я побачив, як Баро повільно хитає головою.

– Недолюдки, – бурмотів він.

– Звідки ці шрами? – спитав я. – Порізи?

Доктор Баро, не підводячи очей, знов похитав головою. Серед навколишнього гармидеру він спромігся знайти ковдру й укрив нею пацієнта.

– Опіки. Цього чоловіка катували, – пояснив він. – Це – сліди від лютівника.

Фермін проспав два дні. Прокинувшись, він геть нічого не пам’ятав, а коли йому розповіли про його поведінку, він так засоромився, що навколішки благав у пані Енкарни вибачення. Він присягався, що пофарбує увесь пансіон, і, знаючи її побожність, пообіцяв відслужити десять мес на її честь у церкві Белен.

– Єдине, що ви маєте зробити, – сказала пані Енкарна, – це одужати й більше так мене не лякати. Я застара для таких переживань.

Мій батько відшкодував господині всі збитки, й інцидент було вичерпано. Отямившись після переляку, вона ще дужче полюбила Ферміна й примусила його заприсягтися, що він уживатиме ліки, які приписав доктор Баро.

– Задля вас, пані Енкарно, я й цеглину проковтну, якщо буде потреба, – переконував Фермін.

Ми ніколи більше не нагадували Фермінові про його істеричний напад, проте я дедалі частіше замислювався про зловісного інспектора Фумеро. Майже щонеділі ми, щоб не залишати Ферміна на самоті, брали його із собою на вечерю до кав’ярні «Новедадес», а потім ішли всі втрьох до кінотеатру «Феміна», що на розі вулиць Діпутасьйон та Пасео-де-Ґрасіа. Один з білетерів, приятель мого батька, впускав нас крізь запасний хід на другому поверсі, й ми переглядали кіножурнал. Щоразу, коли показували, як генералісимус перерізає стрічку, урочисто відкриваючи якесь нове водосховище, Фермін помітно нервував.

– Що за ганьба! – обурювався він.

– Тобі не подобається фільм, Ферміне?

– Щиро кажучи, це сьоме мистецтво анітрохи не зворушує мене. Як на мене, це лише розвага для дурнів, від якої вони робляться ще дурнішими. Кіно гірше, ніж футбол, ніж бій биків; та воно й починалося як розвага для неосвічених мас – минуло п’ятдесят років, а нічого не змінилося.

Ставлення Ферміна до кінематографу радикально змінилося одного знаменного дня, коли він відкрив для себе Керол Ломбард[17].

– Які груди, Ісусе, Маріє та Йосифе, які груди! – вигукнув він серед фільму, не тямлячи себе від захвату. – То не цицьки, то дві шхуни!

– Замовкни, покидьку, або я покличу директора, – пробубонів голос позаду нас. – Геть не залишилося сорому в людей! У якій свинській країні ми живемо!

– Справді, Ферміне, розмовляй тихше, – порадив я.

Та Фермін Ромеро де Торрес не слухав мене: погляд його оселився у спокусливих опуклостях, і дурнувата усмішка застигла на обличчі. Уже після сеансу, коли ми поверталися вулицею Пасео-де-Ґрасія, я помітив, що наш детектив-бібліограф досі у трансі.

– Гадаю, ми маємо знайти тобі жінку, – сказав я. – Жінка покращить твоє життя, ось побачиш.

Фермін зітхнув: він досі перебував під впливом чарів. Здавалося, тієї миті він був непідвладний навіть законові тяжіння.

– Чи ти знаєш це з власного досвіду, Даніелю? – невинно спитав він.

Я лише всміхнувся, відчуваючи, що батько пильно дивиться на мене.

Тепер Фермін Ромеро де Торрес став завсідником кінотеатру. Батько подекуди волів лишитися вдома й почитати, але Фермін не пропускав жодного сеансу. Він купував пакет шоколадних цукерок, сідав у сімнадцятому ряду й поглинав ласощі, очікуючи появи кінодіви. Сюжет його не цікавив, і він немовчно базікав, доки на екрані не з’являлася щедро наділена красотами леді.

– Я розмірковував над твоєю порадою щодо жінки, – якось сказав мені Фермін, коли ми сиділи в кінозалі. – Можливо, ти маєш рацію. У моєму пансіоні новий постоялець, колишній семінарист із Севільї, парубок із широкою душею. Час від часу він приводить молодих красунь – вони просто незрівнянні, й це наводить мене на думку, що людство повсякчас удосконалюється. Не знаю, як тому хлопцеві вдається мати такий успіх, він же такий непоказний! Певно, він своїми молитвами перетворює їх на безтямних. Його кімната поряд із моєю, тож мені все чути, і судячи зі звукових ефектів, цей чернець справжній артист. Аж не віриться, які дива може робити формений одяг! От скажи мені, які жінки тобі подобаються, Даніелю?

– Чесно кажучи, я небагато про них знаю.

– Ніхто не знає про жінок багато, навіть Фройд, навіть вони самі. Але це як електрика: необов’язково знати, як саме вона діє, щоб дістати електричний шок. Ну ж бо, розповідай! Які тобі подобаються? Не всі зі мною погодяться, але я вважаю, що в жінки мають бути жіночні форми, щось, що можна потримати в руках… Але тобі, я здогадуюся, небайдужі худорляві жінки. Що ж, і таку думку я поважаю.

– Щиро кажучи, в мене невеликий досвід щодо жінок, Ферміне. Якщо бути точним, у мене немає ніякого досвіду щодо них.

– А я вважав, що тієї ночі… ну, пам’ятаєш, коли тебе побили…

– Якби рани на серці гоїлися так само швидко, як подряпини на обличчі!.. – вихопилося в мене.

Фермін дружелюбно усміхнувся.

– Не сумуй. У тебе все ще попереду. Ніщо не зрівняється з першим разом, ніщо. Ти так і не збагнеш, у чому краса життя, поки вперше не роздягнеш жінку. Ґудзик за ґудзиком… наче зимового вечора чистиш смачну гарячу картоплю…

Цієї миті на екрані велично з’явилася Вероніка Лейк[18], і Фермін перемістився в іншу площину. Коли картинка на екрані змінилася і пані Лейк тимчасово зникла, Фермін побіг до буфету у фойє, щоб поповнити запаси ласощів: після місяців голодування мій друг дещо втратив відчуття міри, через що трохи погладшав, але небезпечний надмір ваги йому не загрожував. Я залишився на самоті, майже не слідкуючи за подіями на екрані. Я згадав Клару… ні, я згадав її тіло, блискуче від поту, розімліле від насолоди, тіло, яке здригалося в ритмі рухів учителя музики… Мій погляд відірвався від екрану – і я помітив глядача, який щойно увійшов. Його силует поволі пересувався до центру партеру, і врешті він сів за шість рядів від мене. У кінотеатрі багато самотніх людей, подумав я. Таких, як я сам.

Я намагався зосередитись на основній лінії сюжету. Герой, цинічний, але добросердий детектив, розповідав другорядній героїні, що такі жінки, як Вероніка Лейк, – загибель для всіх чоловіків і єдине, що залишається цим останнім, – це гинути від безнадійного кохання. Фермін Ромеро де Торрес, який уже встиг зробитися неабияким знавцем кінематографу, називав цей жанр «прикладом богомола»: на його думку, подібні фільми являють собою втілення грішних фантазій конторських службовців, які страждають на закрепи, та побожних жінок, які вмирають з нудьги, мріючи про бурхливе та розпусне життя. Я посміхнувся був, уявляючи собі, що б сказав мій друг-критик, якби не пішов на зустріч із буфетом… але посмішка застигла на моєму обличчі.

Глядач, який сидів за шість рядів переді мною, повернувся та витріщився на мене. Туманний промінь прожектора являв собою лише тонку хмаринку тремкого світла, у якому проступали лише обриси та кольорові плями; але цього світла вистачило, щоб я впізнав Куберта, чоловіка без обличчя. Цей жорстокий погляд блискучих очей без повік, цей вищир… здавалося, він у темряві облизує неіснуючі губи… Холодні пальці страху стисли моє серце.

Тієї миті з екрану вибухнули музикою дві сотні скрипок, почулися постріли, крики, а потім усе зникло, й на мить зала потонула в суцільній пітьмі. Я чув, як пульсує у скронях моя кров, і цей звук нагадував лунке биття молота. Повільно на екрані проступала нова сцена, витісняючи чорноту блакитно-пурпуровою імлою. Чоловік без обличчя зник. Я обернувся і краєм ока побачив силует, що прямував уздовж проходу нагору; він розминувся з Ферміном, який якраз повертався зі свого гастрономічного сафарі. Опустившись біля мене, Фермін простягнув мені цукерку з шоколадним праліне.

– Даніелю, ти блідий як смерть. Тобі що, зле? – спитав він, стривожено дивлячись на мене.

Таємничий подув повітря пронісся залою.

– Дивно якось пахне, – зауважив Фермін. – Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вітри.

– Ні. Пахне горілим папером.

– Скуштуй лимонну цукерку, Даніелю.

– Не хочу.

– Усе одно тримай – ніколи не знаєш, коли цукерка стане тобі у пригоді.

Я поклав цукерку в кишеню піджака та решту фільму просидів мовчки, не звертаючи ані найменшої уваги ні на героїню Вероніки Лейк, ні на жертв її фатальних чар. Фермін Ромеро де Торрес заглибився у фільм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кінці фільму ввімкнули світло, я почувався так, наче прокинувся від поганого сну, й волів думати, що той чоловік у партері – просто примара, омана зору. Але ні… його швидкого погляду в темряві було достатньо, аби я зрозумів: він цілком реальний. І він не забув ані мене, ані нашої угоди.

12

Коли Фермін не пропадав годинами у пошуках екзотичних видань, призначених задовольнити вимоги чергового покупця, він проводив час, упорядковуючи книжки, вигадуючи ринкові стратегії, поліруючи вивіску крамниці й віконні шиби, доки вони не починали сяяти, або протираючи корінці книжок ганчіркою, трохи змоченою у спирті. Відтоді, як Фермін почав працювати у книгарні, в мене з’явилося набагато більше вільного часу. Завдяки такому несподіваному щастю я міг повернутися до занять, що їх останнім часом був занедбав: наприклад, розв’язанню таємниці Каракса чи спілкуванню з моїм другом Томасом Аґіларом, за яким я неабияк скучив.

Томас був задумливим, відлюдькуватим хлопцем, якого інші діти побоювалися через його певну схожість із горлорізами, яка надавала йому похмурого, погрозливого вигляду. У нього була статура борця, гладіаторські плечі та суворий, пронизливий погляд. Ми познайомилися багато років тому за досить екстремальних обставин. Це був мій перший тиждень у єзуїтській школі на вулиці Каспе. Після уроків по Томаса приїхав його батько, а з ним якась пихата дівчинка, яка виявилася Томасовою сестрою. Я відпустив був кілька нетактовних жартів щодо неї, але не встиг я й оком змигнути, як Томас кинувся на мене й засипав жорстокими ударами, після яких я не впізнавав себе у дзеркалі ще кілька тижнів. Томас був удвічі кремезніший за мене, сильніший та лютіший. Під час нашої дуелі на шкільному дворі, в оточенні хлопців, охочих до кривавої бійки, я втратив зуб – однак відмовився розповісти батькові та священикам, хто мене так страшенно побив. Не визнав я й того факту, що батько мого супротивника спостерігав за бійкою з виразом справжнього задоволення на обличчі, приєднавшись до хору збуджених хлопчаків.

– Це моя провина, – сказав я, закриваючи тему.

Трьома тижнями пізніше під час перерви до мене підійшов сам Томас. Мене із жаху майже паралізувало. «Він іде, щоб покінчити зі мною», – подумав я. Але мета Томаса була цілком шляхетною: він хотів перепросити мене, бо розумів, що поборов удвічі слабшого суперника.

– Це мені має бути соромно за те, що я причепився до твоєї сестри, – відповів я. – Я б тоді наговорив бозна-чого, але ти так мене відлупцював, що я не міг говорити.

Томас зніяковіло потупив очі. Я здивовано розглядав цього сором’язливого велетня, який на перервах блукав коридорами, мов та загублена душа. Усі інші діти, включно зі мною, надто боялися його, ніхто не розмовляв з ним, ніхто навіть не наважувався глянути йому у вічі. З опущеною додолу головою, майже тремтячи, він запитав, чи не хочу я бути його другом. Я відповів, що хочу. Він подав руку, й я її потиснув; його потиск був міцний, але я навіть не здригнувся.

Того ж вечора Томас запросив мене до себе на обід і показав свою колекцію дивних приладів, зроблених із металевого брухту.

– Я сам їх виготовив, – гордовито пояснив він.

Я не міг збагнути, ані як вони працюють, ані для чого призначені, але промовчав, та ще й покивав головою, вдаючи захват. Мені здавалося, що цей надто великий і надто самотній хлопець просто виготовив собі олов’яних приятелів, і я був першим, кого він їм відрекомендував. То була його таємниця. Я поділився з ним своєю: розповів про свою маму і про те, як за нею скучив. Коли мій голос урвався, Томас мовчки обійняв мене. Нам було по десять років. З того дня Томас Аґілар став моїм найкращим другом – а я його єдиним.

Незважаючи на агресивний вигляд, Томас мав спокійну, добру вдачу. Він трохи затинався, коли розмовляв із людьми, – виняток становили його мама, сестра та я. Він захоплювався незвичайними винаходами та механічними приладами, здійснював «розтини» різноманітних інструментів, починаючи від грамофону й закінчуючи лічильною машиною, щоб дізнатися, як вони працюють. Багато часу Томас проводив на самоті у своїй кімнаті, вигадуючи нові неймовірні пристрої. Він був надзвичайно винахідливий, а ось практичності йому бракувало: його цікавили екстраординарні речі, приміром, синхронізатор світлофора на Ґран-Віа, таємниця ілюмінованого фонтану Монжуйка та годинникові механізми автоматів у парку розваг на Тібідабо[19].

Вечорами Томас працював у конторі свого батька, а по дорозі додому заходив до нашої книгарні. Мій батько завжди виявляв зацікавленість Томасовими винаходами, дарував йому підручники з механіки та біографії видатних інженерів, як-от Ейфель та Едісон, – їх Томас обожнював. Минали роки, й Томас, полюбивши мого батька, почав міркувати, як створити з частин старого вентилятора автоматичну систему, за допомогою якої можна було б реєструвати та зберігати бібліографічні картки. Він уже понад чотири роки працював над цим проектом, але мій батько досі демонстрував віру в цю ідею, оскільки не хотів знеохочувати Томаса.

Знайомлячи Томаса з Ферміном, я непокоївся, як Фермін відреагує на мого друга.

– Ти, певно, приятель Даніеля, винахідник? Дуже приємно познайомитися. Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні Семпере, до ваших послуг…

– Томас Аґілар, – затинаючись, промовив Томас, посміхнувсь та потиснув руку Ферміна.

– Обережніше, приятелю, в тебе ж не рука, а гідравлічний прес! А мені мої віртуозні пальці ще потрібні для роботи.

Томас відпустив його руку та вибачився. Фермін заходився масажувати пальці, і нові знайомі заглибилися в бурхливу дискусію щодо таємниць математики – науки, яка навіть у своїх найдоступніших формах була для мене чимось на кшталт китайської грамоти.

– То розкажеш мені, Томасе, теорему Ферма?.. – почув я.

Час від часу Фермін звертався до Томаса на «ви» і завжди вдавав, що не помічає, як хлопець заїкається. На знак вдячності за безмежну терплячість Томас приносив Фермінові коробки швейцарських шоколадних цукерок, оздоблені фотографіями неймовірно блакитних озер, корів, що розгулювали дивовижно зеленими полями, та годинників із зозулею.

– Твій приятель Томас дуже талановитий, але йому бракує сміливості. Було б корисніше, якби він поводився рішучіше. Іти – єдиний спосіб дістатися будь-куди, – якось сказав мені Фермін. – На жаль, такий уже є цей науково-теоретичний розум. Візьмімо лишень Альберта Ейнштейна. Той зробив багато надзвичайних винаходів, але найпершим з них, якому знайшлося практичне застосування, виявилась атомна бомба, й ту використали без його дозволу. На Томаса, з його боксерським обличчям, чекають важкі часи в академічних колах. У цьому світі панують стереотипи, Даніелю.

Виходячи з бажання захистити Томаса від нерозуміння з боку оточення, Фермін вирішив, що повинен розвивати в моєму другові вміння вести розмову та поводитися на людях.

– Людина є твариною соціальною. Людям властиво призначати на посади «своїх людей», брати хабарі та поширювати плітки. Це – основна видова поведінка «розумної мавпи», – стверджував Фермін. – Це біологія. Нічого не вдієш.

– Чи ти не перебільшуєш?

– Іноді, Даніелю, ти такий наївний!

Суворий вигляд Томас успадкував від батька, вмілого управителя майном, який мав кабінет на вулиці Пелайо, поблизу розкішної крамниці «Ель сіґло». Пан Аґілар належав до тих привілейованих осіб, які завжди мають рацію. Він був глибоко переконаний, що його син – недоумкуватий боягуз; щоб якось знівелювати ці ганебні риси, він наймав учителів, яким доручав усіляко вдосконалювати свого первістка. Я нерідко чув, як пан Аґілар каже вчителям: «Мій син недоумок, зрозуміло?!» Томас, зі свого боку, чинив усі можливі перешкоди процесові свого «вдосконалення» і звертався до «вдосконалювачів» виключно латиною – мовою, якою він розмовляв із папською плинністю, без жодного затинання. Рано чи пізно вчителі у розпачі звільнялися, побоюючись, що Томас одержимий дияволом: а що, як невдовзі він почне декламувати диявольські накази арамейською?!. Єдиною надією пана Аґілара залишилася військова служба, яка мала зробити з його сина справжнього мужчину.

Сестру Томаса, ту саму, якій я завдячую нашою з Томасом дружбою, звали Беатріс. Беа Аґілар, батькова улюблениця, була надзвичайно схожа на свою матір: рудоволоса, витончено бліда, вона завжди носила дуже дорогі сукні з шовку або натуральної бавовни та панчохи з елегантної крамниці «Сіра перлина»; у неї була фігура манекенниці й бездоганна постава; коли Беа виходила на прогулянку, здавалося, що вона грає роль принцеси у своїй власній казці. Свої блакитно-зелені очі вона воліла описувати як «смарагдово-сапфірові». Незважаючи на роки, проведені у вимогливому католицькому коледжі Матері Терези, – чи, можливо, саме завдяки цим рокам, – Беа, коли не бачив суворий батько, пила з високих келихів анісовий лікер; словом, вона була подібна до екранної богині – з тих, які доводили мого приятеля Ферміна до екстазу. Я ненавидів її, а вона платила за мою неприховану ворожість лінивими поглядами, сповненими зневаги та байдужості. Наречений Беа перебував на військовій службі у Мурсії[20] у чині лейтенанта; я запам’ятав його як гладко зачесаного юнака і чув, що він член партії фалангістів. Звали його Пабло Каскос Буендіа; він належав до аристократичної родини, яка володіла кількома корабельнями на узбережжі Ґалісії[21]. Завдяки дядькові, який служив у військовому міністерстві, Пабло багато часу проводив у відпустках; гостюючи в Аґіларів, він не марнував жодної нагоди потеревенити про расову й духовну вищість іспанців та неминучий занепад більшовицької імперії.

– Маркс мертвий, – поважно казав він.

– Він помер іще 1883 року, якщо бути точним, – уїдливо зауважував я.

– Замовч, йолопе, бо вріжу так, що відлетиш до Ґібралтарської скелі!..

Не раз я помічав, як Беа потайки сміється з дурниць, які верз її наречений. Іноді вона здіймала очі та дивилася на мене. Її погляду я не міг збагнути. Ми всміхалися одне до одного з холодною люб’язністю ворогів, яких поєднало ситуативне перемир’я, і я швидко відводив погляд. Я б радше вмер, ніж визнав, що в глибині душі боюся її.

13

На початку року Томас та Фермін вирішили об’єднати зусилля та організувати новий проект, який, як вони передбачали, допоможе нам із Томасом не потрапити до армії. Фермін анітрохи не поділяв ентузіазму пана Аґілара щодо військового досвіду.

– Корисне у військовій службі тільки те, що призов виявляє недоумків серед населення, – зазначав він. – Але для цього достатньо двох тижнів, для цього не потрібно двох років. Армія, Шлюб, Церква, Банк – ось чотири вершники Апокаліпсиса. Ну, давайте, смійтеся!

Анархічно-ліберальні переконання Ферміна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли – примха долі! – до нас завітала стара знайома. Мій батько поїхав до Аржентони, щоб оцінити тамтешню колекцію книжок, і повернутися мав допіру ввечері. Я залишився за прилавком, а Фермін видерся на драбину, наче вправний гімнаст, і заходився впорядковувати книжки на горішній полиці, за кілька сантиметрів від стелі. Невдовзі перед зачиненням книгарні – сонце вже сіло – у вікні з’явився профіль Бернарди, вдягненої у своє «четвергове» вбрання (четвер був її вихідним). Вона помахала мені рукою.

– Боже, як ти виріс! – вигукнула вона, увійшовши. – Я б тебе й не впізнала… Ти так змужнів, Даніелю!

Вона обійняла мене, пролила кілька сльозинок, торкнулася моєї голови, плечей, обличчя, ніби перевіряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час.

– За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Даніелю, – сказала вона, опускаючи очі.

– Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцілуй-но мене.

Вона зніяковіла, а я дзвінко розцілував її в обидві щоки. Бернарда засміялася. У її очах читалося: вона чекає, коли я спитаю про Клару, – та я вирішив не питати.

– Ти дуже гарна сьогодні, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завітати до нас?

– Та я вже давно хотіла зайти, але ж ти знаєш життя: ми всі дуже заклопотані… Пан Барсело, попри всю свою вченість, примхливий, як та дитина. Мені залишається тільки миритися з його примхами. Завтра в моєї небоги – тієї, з Сан-Адріана, – день народження, і я хочу зробити їй подарунок. Я подумала, що можна купити їй книжку, де багато слів і мало картинок, але ж я зовсім не знаюся на книжках…

Перш ніж я встиг відповісти, повна збірка творів Бласко Ібаньєса[22] у твердій палітурці впала згори, й приміщення стряснуло, наче від балістичної ракети. Ми з Бернардою занепокоєно глянули нагору. Фермін стрибав по драбині, мов той циркач; очі його палали захопленням, на обличчі сяяла таємнича усмішка.

– Бернардо, це…

– Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні «Семпере та син», до ваших послуг, пані, – сповістив Фермін, беручи Бернардину руку й церемонно цілуючи її.

– Ви помиляєтеся, я не пані…

– Щонайменше маркіза, – ствердив Фермін. – Мені слід було знати. Я зустрічався з найшляхетнішими дамами на проспекті Пірсона. Надайте мені честь провести вас до відділу класичної дитячої та підліткової літератури, де я, на щастя, помітив збірку творів Еміліо Сальґарі[23], яка містить відому епічну казку про Сандокан.

– Боже, я не впевнена… Це ж не житія святих? Батько дівчинки колись тримався лівого крила, розумієте…

– Я можу порадити й «Таємничий острів» Жуля Верна – дуже корисна для читання повість, розвиває ерудицію…

– Ну, якщо ви радите…

Фермін жадібно поїдав Бернарду очима, ніби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була підлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловічка.

– А ти, Даніелю? – обернулась вона на мене. – Що ти скажеш?

– Фермін тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цілком покластися.

– Ну, тоді запакуйте мені ту, про острів, будь ласка. Скільки я винна?

– Усе за рахунок закладу, – відповів я.

– Ні, не хочу про це й чути!

– Якщо дозволите, пані, я, Фермін Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливішою людиною в Барселоні.

Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слів.

– Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моєї небоги…

– Гаразд, – швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, – тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?..

– Ну ж бо, Бернардо, – підбадьорив я. – Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак.

Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси.

– Куди її повести? – прошепотів він, наче схвильована дитина.

– Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», – відповів я. – Я точно знаю: це щасливе місце для роману.

Я передав пакунок Бернарді та підморгнув.

– То скільки я винна, Даніелю?

– Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, – збрехав я.

Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулиці Св. Анни. Хотілося сподіватись, що на небесах нині чергує добрий святий.

Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері. Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?..

– Агов?

Минуло кілька хвилин – жодної відповіді.

Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки.

– Ферміне? Тату?

Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть.

Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям… Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.

Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії – надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним – суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:

АНТОНІ ФОРТЮНІ та син

Засновано 1888 року

…Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове – Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак – це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.