Читать книгу Таємниця Чарівної отруювачки - Катерина Бібчук - Страница 2

Стояв похмурий зимовий день. Автомобіль, злегка підстрибуючи на вибоїнах, повільно просувався пустельним шляхом. Уздовж узбіччя тяглися сірі, ледь присипані снігом поля. Вдалині височіли гори. Іноді, трохи урізноманітнюючи краєвид, вздовж шляху траплялися невеличкі заміські будиночки. Вони стрічалися вже деінде: скоро мало зникнути й це вряди-годі якесь людське житло. Далі лежала суцільна холодна пустка.

Незворотньо і невпинно на півночі росли гори, мовби прагнули проковтнути своїми чорними пащами-угловинами і весь довгий шлях, і сіре небо вгорі, й дивакувату чотириколісну приблуду…

Гори ті були дійсно високі, похмурі й мовчазні. Десь там, серед цих височин, і знаходилося місце призначення – замок, куди Анну, що ось тепер їхала в автівці, повсякчас звіряючи шлях з мапою, запросили в якості такого собі ультрасучасного архітектора-дизайнера зі звичним завданням: визначити загальний вік замку і об’єм робіт, необхідних для його повної реставрації.

Анна вже давно переконалася, що її праця – невдячний труд. І, до того ж, малоприбутковий. Якби не та істотна сума, що її цього разу запропонували Анні в якості потенційного гонорару, вона ніколи й не подумала б їхати у таку далечінь. Однак, справи її фірми йшли аж ніяк не блискуче. Особливо останнім часом. Звісно, все ще не катастрофічно: і досі лишилося чимало багатіїв, які прагнуть вразити сусідів інтер’єром своєї оселі. Але конкуренція на дизайнерському ринку зростала, залучати до себе нових клієнтів ставало все важче, тож не можна було знехтувати цією нагодою, яка, до того ж, з’явилася ніби сама собою – хазяї замку зателефонували самі, ще й запропонували немалі гроші. А всім відомо, що гроші зайвими ніколи не бувають!

Тим не менш, навіть займаючись справах, що стосувалися великих грошей – як ось приміром зараз – Анна ніколи не забувала про власний комфорт. Можливо, влітку в цій місцині ще могло бути більш-менш приємно, але тепер, наприкінці листопаду, така поїздка не викликала в Анни ані найменшого захоплення. Вона збиралася якомога швидше покінчити з усім цим, отримати гроші і – максимум через тиждень – повернутися назад, до цивілізації…

Врешті одноманітні поля скінчилися, і на обрії чітко вималювався замок. Гори, що геть затулили тепер обрій, надавали йому ще більшої величі та суворості.

Але товсті кам’яні стіни й суворі башти зовсім не додали ентузіазму Анні. Їй ставало моторошно від однієї думки, що тут напевно нема ні опалення, ні електрики, ні гарячої вод у кранах. Ця «заманлива» перспектива – замерзнути до смерті в старому замку – чомусь зовсім не припадала цій відважній мандрівниці до смаку.

* * *

Двері Анні відчинив дворецький, кинув на неї якийсь нібито оцінюючий погляд і запропонував пройти до вітальні, незрозуміло чому ледь всміхаючись. Подумки ж він відмітив наступне: «Шатенка. Років двадцять п’ять. Вдягнена у довгий старий плащ, потерті джинси. Красунею я б її не назвав. Дивиться на цей дивний світ своїми сірими очима безкомпромісно, а тому трохи жорсткувато, складаючи йому оцінку з математичною точністю… Волосся безжально стягнуте в тугий вузол – так, ніби її нічого, крім роботи, тут не цікавить. Саме така, як треба… Та ба, яка спостережлива! Одразу зрозуміла мій оцінюючий погляд, і як гордо й свавільно блиснули від цього її очі!».

Анна, тим часом, розгадавши погляд нахаби, і собі склала певне уявлення про дворецького: «Дуже неприємний чоловік. І, звісно, гірша за все ця його зухвала посмішка… Років йому на вигляд десь біля тридцяти п’яти. Високий, засмаглий брюнет. Як банально! Тримає себе зі мною підкреслено ввічливо, ніби… Ніби насміхається! Мій зовнішній вигляд його аж ніяк не обходить! Сам, напевне, нездара, коли й досі не знайшов нічого ліпшого за посаду дворецького в цій глушині… З самої посмішки видно, що непересічний негідник. В поганенькому детективі такі, як він, завжди виявляються вбивцями… Я його до себе дворецьким не взяла ні за які гроші! Я б взагалі одразу викликала поліцію, якби він лише спробував наблизитися до мого дому… Не заслуговує на увагу.».

Дворецький, а його звали Кларенс Мейрон, попри свої думки і посмішку, ввічливо звернувся до Анна:

– Міс Брінкмен, будь-ласка, почекайте тут. Зараз я покличу управителя, – а тоді, так само посміхаючись, вийшов з кімнати.

Анна ж, керуючись професійною звичкою, почала уважно роздивлятися все навкруги. Пізніше у своєму зошиті для нотаток вона зазначила наступне: «Це досить великий феодальний замок. Оточений ровом, що непогано зберігся. Двір у ньому з чотирма кутовими баштами, що були зведені десь у дванадцятому-тринадцятому столітті. Досить добре збереглися лише дві башти – західна і південна, але й вони вже перебудовані. Високі кам’яні стіни – масивні, позбавлені будь-якої витонченості, єдиною перевагою яких була колись здатність до витримування тривалої облоги. Посеред двору – житлова споруда: груба двоповерхова кам’яниця з маленькими гратчастими вікнами. Є деякі підстави підозрювати її більш поважний вік, порівняно з баштами укріплень. Трохи далі – службові приміщення, які збудовані набагато пізніше і не становлять архітектурної цінності. Там мешкають слуги. Ззовні на вцілілих баштах добре помітні сліди руйнування, а на центральній споруді – залишки численних косметичних ремонтів і перебудов. На мою думку, тут необхідна довга і ретельна реставрація…

…Власник не розуміє, що сучасні меблі і Середньовіччя – речі несумісні… На першому поверсі розміщується величезна їдальня з досить поганим освітленням. Стеля така висока, що губиться в темряві. Там невиразно видніє старовинна люстра, вся в павутинні і без свічок. Дивно, як ще вона досі не обвалилася просто на голови гостям. На стінах – електричні лампи, а замість доречних тут гобеленів – полотна художників-експресіоністів. Зберігся старовинний обідній стіл. Вітальня ж геть уся облаштована у сучасному стилі… На другий поверх ведуть сходи з поруччям червоного дерева. Поруччя дійсно гарне й колись вартісне, але тепер вже досить сильно попсоване часом і паразитами.

На мою думку, тут усе треба облаштувати саме в середньовічному стилі – це було б доречно і вишукано водночас… Або ж обклеїти кам’яні стіни шпалерами в квіточку і встановити на гратчасті вікна жалюзі. Але ж не обидва варіанти водночас! Особисто як на мене, краще б власник взагалі зруйнував замок і звів на його місці віллу. Це було б дешевше, ніж відновлювати те, що є, і більше, мабуть, відповідало би смакам господаря. Хоча, загалом, це його особиста справа. Хай робить, що хоче. Мене ж зараз цікавить тільки те, як швидше закінчити роботу, отримати обіцяні гроші й поїхати звідси. Тож варто починати!»

Таким було перше враження Анни від замку. Перше, але не остаточне. Наступні сторінки зошита Анни містили найдетальніший опис будівлі й майоріли технічними термінами. Однак, навряд чи подібна інформація може становити хоч якийсь інтерес для тих, хто хоче почути історію, тож з Вашого дозволу ми її минемо.

* * *

Не збігло й п’яти хвилин, як до вітальні ввійшов управитель Стівен Макферсон. Це був ще не старий чоловік років п’ятдесяти. Після стандартних вітань, що їх вимагала елементарна ввічливість, він сказав:

– Хазяїн висловив побажання, щоб ви приступили до роботи якомога шидше.

– Зрозуміло. Я почну сьогодні ж.

– Чудово! Сара покаже вам вашу кімнату.

Сарою звалася приваблива рудоволоса служниця, яка вже чекала на Анну біля сходів нагору. Анна вже збиралася піти слідом за нею, коли раптом містер Макферсон додав:

– І ще одне маленьке побажання… Розумієте, зараз у замку гостюють друзі містера Брейвермена. Звісно, товариство маленьке, але вишукане, так би мовити… Тож не могли б ви бути якомога менш помітною? Звісно, якщо вас це не дуже обтяжить… Хазяїн щедро віддячить…

– О, звісно! Я цілком вас зрозуміла. Вони навіть не здогадаються, про мою присутність, – з готовністю відповіла Анна.

Але подумки вона була значно менш люб’язною і висловила цьому чоловікові все, що вона думає про людей з вищого світу, їхні нікчемні правила і смаки, сказала, що вона вільна людина і ніхто не має права її до чогось присилувати, грюкнула дверима та пішла геть. Спокуса вчинити так дійсно була дуже великою, але Анна вчасно згадала, що платня за цю роботу аж ніяк не нікчемна. Тепер легко стримавши себе, вона мовчки пішла за служницею нагору. Але ж з якою насолодою вона б вчинила інакше! І, повірте, насправді могла б вчинити, якби не… Якби не гроші!

Залишалося заспокоїти себе думкою, що колись вона так і зробить. Може, коли сума буде меншою? Або… Не важить. Колись, але не тепер.