Читать книгу Ціна перемоги - Катерина Ічітовкіна - Страница 1

Моєю найбільшою пристрастю були коні. Звісно, переважну частину свого теперішнього часу я присвячую Депу. Пригоди, сповнені таємниць, загадок, іноді небезпеки запаморочили мені голову. Усі свої навички, отримані за час навчання на факультеті журналістики, я використовую при написанні історій про мого найкращого друга і неперевершеного детектива Джері Депа.

Але забути коней я не зміг. Мама бачила мою прив’язаність до цих граціозних тварин і всяк підтримувала сина. Вона записала мене у школу верхової їзди. Я навіть певний час мріяв про професію жокея. Але так склалося, що пріоритети змінилися і я вирішив стати письменником або журналістом. Тільки забути справу, якій було присвячено більшу частину дитинства і юності – вчинок, рівносильний злочину.

Довгий час доводилося відкладати веселкові мрії на потім. Деп не давав мені навіть присісти. Круговерть розслідувань і злочинів захопила мене з головою. Але потім життя круто змінилося. Я зустрів її!

Під час однієї зі справ Депа я зустрів неймовірно гарну рудоволосу дівчину із смарагдовими проникливими очима. Рубі стала коханням усього життя. Зараз, у мої 28 років, я мав те, про що навіть не мріяв якийсь десяток років тому – міцний шлюб, улюблену роботу, вірних друзів, сповнене пригод життя. До того ж, уже 2 місяці ми з Рубі чекаємо первістка.

Уже через певний час після знайомства з майбутньою дружиною я дізнався, що її батько – власник іподрому «Квінтер-Блю», названого на честь першого жеребця, який прославив ім’я містера Пейджа і став родоначальником багатьох відмінних жеребців і кобил чистокровної англійської породи. Після смерті містера Пейджа іподром відійшов його дітям – Рубі і Чарльзу. Так як Рубі живе зі мною в Лондоні, Чарльз взяв на себе усі справи.

Ми з Рубі частенько навідуємося туди. Моя душа тягнеться до коней. Я допомагаю доглядати за ними, катаюся верхи, просто броджу конюшнями.

Про коней можу говорити вічно. Але цього разу моя історія про цих дивовижних створінь буде лише доповненням до нової пригоди разом з Депом.

* * *

6 серпня 2015 року – це наша з Депом кругла дата. Рівно 6 років тому я втратив маму. Мені було 23. Здавалося б, уже досить багато для початку самостійного життя, але без людини, яка завжди зрозуміла б і підтримала, я практично здався і почав потрапляти у погані компанії, запив, не зважав на вмовляння тітки Летиції, яка була для мене єдиною рідною людиною, зупинитися і спробувати прийняти мамину смерть і продовжити жити так, як вона навчала. Тільки на мене усе це не діяло. Дійшло до того, що через п’яну бійку мене забрали у поліцію. Там я і зустрів 25-річного Джері Депа, у житті якого також тяглася суцільна чорна смуга. Його вигнали з поліції, дружина покинула через постійні затримки на роботі, забравши з собою 2-річну доньку.

Ми випадково зіштовхнулися у коридорі Скотланд-Ярду. Обоє були у паскудному настрої. Ніби якийсь енергетичний міст поєднав двох невдах. переглянувшись, ми обмінялися похмурими поглядами і відразу відчули, що такий викрутас долі не випадковий. Деп випросив у начальника останню послугу і вмовив випустити мене на свободу. Відтоді ми не розлучні протягом останніх 5 років. Ця дружба стала для обох спасінням. Ми навчилися жити новим життям, змирилися з втратами. Не можна сказати, що біль від них повністю вгамувався. Але тепер ми мали підтримку і плече друга, на яке можна обпертися у скрутну мить.

Цього разу наша річниця співпала з грандіозним дійством, яке відбувалося на іподромі «Квінтер-Блю».

Щороку Чарльз влаштовує великі ігри, які проходять протягом 3 днів. З усієї Англії, Європи, навіть, Америки сюди стікаються власники скакунів, жокеї, спортсмени і просто любителі коней.

Першого дня на біговій доріжці проходять традиційні скачки: гладкі, бар’єрні, стипль-чез. Тут можна побачити забуті англійцями забіги на колісницях. Я невідривно стежу за ходом скачок, згадуючи той час, коли 17-річним парубком мав змогу осідлати норовливого скакуна і рвонути назустріч вітру, то поринаючи у гурт запальних чистокровок, то вириваючись з хмари пилу, здійнятою під десятками копит.

На другий день фестивалю глядачі поспішають зайняти місця у манежі, де спостерігатимуть за енергійними стрибунами і вишуканими рухами коней, загартованих вищою школою верхової їзди. Кажучи мовою кінних термінів, там відбуваються змагання з конкуру і виїздки.

Третій день – день видовищ, захвату, запалу. Концертна програма, облаштована сцена, пісні, танці – це лише мізерна частина розваг. Всюди можна побачити запряжених коней різних порід, на яких охочі можуть кататися по території іподрому верхи або у повозці. У загонах проходять майстер-класи по догляду за кіньми, галаслива юрба атакує прилавки ярмарку, аукціон пропонує купити особливий сувенір – справжнього коника. І це іще не всі пропозиції для відпочинку цього дня.

Одним словом, кращого відпочинку не можу для себе уявити.

Вранці 6 серпня я прокинувся у піднесеному настрої. Деп взяв з собою 7-річну доньку Емілі. Дівчинка була у захваті від такої подорожі.

Скачки починалися рівно о 9:00. Гості почали стікатися раніше, вони снували по іподрому, скуповували різні дрібниці, робили ставки на тоталізаторі. Близькість Лондона сприяє великій популярності іподрому Чарльза. Рубі з Емілі пішли купити солодкої вати, а ми з Депом і Чарльзом були в конюшні. Тут готували скакунів для першої скачки.

Я стояв як зачарований, не в змозі відвести очей від неперевершених коней. Скачок сьогодні повинно бути 10 і фінал, де візьмуть участь переможці попередніх забігів. У кожному з них неодмінно мав виступати скакун, який належав суто іподрому і не мав окремого власника.

У коридорі конюшні уже стояли кілька коней. Ми наблизилися до білого Пегаса. Цей кінь був потомком Квінтера-Блю, його онуком. 23-річний Наполеон – батько Пегаса, теж чемпіон – був виведений зі стійла. Цей уже немолодий (за мірками скакунів) велетень стояв біля свого стійла з виразом спокою і задоволення життям у виразних карих очах. Часи слави для Наполеона давно у минулому, тепер він лише злегка поводить вухами, прислухаючись до розпоряджень колишніх тренерів. Він повинен знаходитися у загоні чемпіонів у відставці. Люди могли споглядати коней, які принесли колись чимало перемог і слави іподрому.

Скакунів перед скачкою приводили в порядок, розчісували, чистили підкови, сідлали. Біля Пегаса крутився маленький проворний конюх. Він білявий, з великими карими очима, що робило його схожим на коня, якого він чепурив. Його пальці вправно заплітали гриву Пегаса в тугі «гульки».

– Який же він чудовий! – Чарльз провів рукою по гладенькій спині Пегаса. – Жаль, що батько подарував його тим Сандерсам.

Деп, який походжав по коридору, зупинився біля чорного коня, що нетерпляче тупцяв на місці. Це був Метеор, він бив копитом підлогу, переминався з ноги на ногу і час від часу іржав. Деп стояв біля нього, заклавши руки за спину, не зводячи з нього очей.

– Хто це? – запитав він.

– Метеор, брат Пегаса і син великого Наполеона, – сумно відповів Чарльз. – На жаль, він не виправдав наших надій. Це чи не єдиний син Наполеона, не здатний до скачок. Постійно приходить в кінці.

– А цей? – Деп перевів погляд на Пегаса.

– О, Пегас у нас – легенда! Він перемагав не лише у Англії, на скачках Дербі, а і у Америці, Франції, Іспанії. Він сьогодні фаворит, – коли Чарльз говорив про цього коня, його очі блищали.

– Дійсно? – Деп обхопив двома пальцями підборіддя і замислено пробурмотів: – Можна іще зробити ставки?

– Можна, – кивнув Чарльз. – Саймоне, що це таке? – він невдоволено показав пальцем на «гульку» з гриви, яка була трохи більшою за інших.

– Зараз перероблю, – послужливо сказав Саймон.

Деп уже вийшов. Закінчивши з Пегасом, Саймон перейшов до Метеора. Його грива була коротко стрижена, не потребувала заплітання. Взагалі, я не розумію, навіщо Сандерсу забаглося заплітати Пегаса. Зазвичай гриви скакунів стрижуть, але не підбирають, щоб жокеям було зручніше керувати конем. Конюх натягнув на морду Метеора спеціальна маску з прорізями для очей і спеціальними шорами. Кінь сіпнув повід і труснув головою.

– Ну-ну, не брикайся, – лагідно промовив Саймон і поплескав жеребця по шиї.

– Чарльзе, навіщо ти його випускаєш? – мені було цікаво, чому ганяють коня, який живе не заради швидкості.

– Тут немає коней, які нічого не роблять, – сухо відповів Чарльз. – Батько завжди казав, що кожен виходець нашого іподрому повинен щось робити. Метеор не уміє стрибати, для виїздки він занадто норовливий, так само не підходить для верхового туризму, навчання. На виставках екстер’єру він отримував відмінні оцінки. Навіть кращі, ніж Пегас. Якби ж ноги мав спритніші, його лошата користувалися б популярністю.

У цей час у конюшню зайшов низенький неповороткий чоловік, галантно вклонився і сказав:

– Доброго ранку, містер Пейдж! Ну, мій чемпіон готовий перемогти?

– Добридень, містер Сандерс, Пегас готовий. Його зараз виведуть до публіки. Демонстрація – і перша скачка.

Саймон делікатно кахикнув:

– Містер Пейдж, учасники першої сачки готові.

– Добре, Саймоне. Веди Венецію і Рейкявіка до демонстраційного поля. Потім повернешся. До наступної скачки підготувати Метеора і Пегаса. Я піду до гостьової конюшні. Подивлюся, як там справи.

Я не став іти туди, де тимчасово тримають коней, яких привозять з інших іподромів на час змагань. Мені хотілося подивитися на початок скачки.

* * *

Ми сиділи на найкращих місцях, поруч з власниками учасників скачок і почесними гостями. Чарльз, чисто виголений, акуратно зачесаний, у сірому костюмі виглядав, як прем’єр-міністр. Учасників першої скачки вивели урочисто на доріжку у супроводі вершників на прикрашених стрічками і квітами конях. Служителі іподрому по команді відвели їх до стартових воріт. Після сигналу ворота разом відчинилися і десять скакунів вирвалися з тісноти і гайнули уперед.

Диктор повідомляв усе, що відбувається на біговій доріжці. Я знайшов Пегаса, який виділявся серед одноманітної гнідо-рудої маси чистокровних скакунів світло-сірою стрімкою плямою. Метеор теж виокремлювався завдяки чорній масті. Мені навіть здалося, що він швидко наближається до перших коней. Не вірячи своїм очам, я спостерігав, як Метеор, зробивши ривок, обігнав двох жеребців і вирвався до лідерів у гонці.

Рівний голос диктора сповістив:

– Дивовижно! Метеор обійшов Шелдона і Лінделла – і він уже у трійці перших. Кілька секунд – і Джамбо теж лишився позаду. Попереду тільки Пегас.

Я навіть піднявся з місця і напружено не зводив очей з пари лідируючих коней, придивляючись у маленький бінокль. Коні вийшли на фінішну пряму. Глядачі застигли у німому чеканні.

Фінішну лінію Пегас і Метеор перетнули майже одночасно. Метеор випередив суперника усього на одну голову.

Трибуни заревли… Я спантеличено зиркнув на Депа, але його обличчя було, на мій подив, усміхнене.

– Деп, чому ти радієш? – спробував перекричати я схвильовану публіку. – Ти ж на тоталізаторі ставив?

– Ставив, – його відповідь майже потонула у хорі голосів.

– Тим паче не бачу приводу для радості. Пегас же програв. Ставки втрачені.

– А Метеор виграв, – звучав задоволений голос Депа.