Читать книгу Ціна перемоги - Катерина Ічітовкіна - Страница 2

Після скачки учасників розсідлали і накрили попонами. Деп був у піднесеному настрої і подумки перераховував свій виграш. Я рішуче не розумів, як йому це вдалося. Чарльзу можна було дише поспівчувати. Адже якось так безглуздо мій друг втрапив у не дуже приємну історію. Він сидів на своєму місці іще якусь мить після фінішу, а в очах читалася цілковита розгубленість. Можна припустити, що у його голові на той час боролися два почуття: нестримна радість і гнітюче розчарування. Метеор став відкриттям, скакуном, який перевершив усі сподівання і колишні мрії. А з іншого боку стояла загроза втратити коня, на якого покладалися великі надії отримати дорогоцінне потомство. Навряд Сандерс пробачить таку поразку…

Зрештою, Чарльз покинув своє крісло і швидко побіг з трибуни, перескакуючи через східці, намагаючись надолужити згаяний на роздуми час. Лишивши Рубі і Емілі на трибуні, ми з Депом пішли до конюшні. Чарльз з’явився там раніше за нас. Він розмовляв з містером Сандерсом. Але розмовою це не назвеш. Маленький лисий Санедерс кричав і лив на Чарльза потік лайки. З етичних міркувань я не можу дослівно переказати усе, але суть розмови спробую викласти досить прозоро.

– Пейдж, ти хоч на долю секунди задумувався про наслідки тієї чортівні, яку ти допустив на іподромі? – голос Сандерса аж тремтів від люті. – Пегас повинен був виграти, ти ж сам хвалив свого бісового тренера! Те чорне непорозуміння і половини копита Пегаса не варте!

– Містер Сандерс, я ж не міг змусити Метеора програти, – виправдовувався Чарльз.

– Не міг?! – гаркнув коротун. – Але ж ти казав, що виграє мій кінь. Де гарантії?

– Тут не може бути гарантій, містер Сандерс. У нас чесні змагання. Усе залежить від самого коня.

– Треба було заплатити жокею, тренеру, підмінити коня, що завгодно!

– Це було неможливо, містер Сандерс, я не міг дозволити собі таке.

– Не мимри, Пейдж! – Сандерс глибоко вдихнув і промовив металевим голосом: – Я забираю Пегаса, ноги його не буде у твоєму звіринці. Кімберлі злучай з ким хочеш. Хоч з тим вискочкою, хоч з віслюком. А ти ж знаєш, що без мого Пегаса розоришся, ніхто і не гляне у твій бік, Пейдж.

– У мене тепер є Метеор, – з тінню насмішки сказав Чарльз.

– Твій Метеор годиться на мило, а не для кінного бізнесу.

Сандерс кинув останній злісний погляд на Чарльза і протупотів повз мене на своїх коротких ніжках. Я підійшов до шурина і поклав йому руку на плече.

– Не засмучуйся, Чарльзе, таких, як Сандерс, повно. Через одного негідника іподром не розвалиться.

– Жуль, я не засмучувався б, якби не Пегас… – зітхнув він. – Дорогий мені цей кінь. Батько подарував його Сандерсу прямо перед своєю смертю. Це останнє, що тато залишив після себе. Не розумію, навіщо він так вчинив із сином Наполеона.

У цей момент знову Чарльза покликали на скачку. Він мусив іти, не закінчивши свою розповідь. Я вирішив не повертатися на трибуну. Щось мучило мене. Не знаю як це назвати, але якесь відчуття загрози прокралося у свідомість. Деп мовчав, слідуючи за мною.

Ми стриміли біля спеціального пристосування для тренування коней. Учасників першої скачки, за яких відповідає сам Чарльз, поміщають у так звану «водилку», де втомлені коні повільним кроком ідуть під дією механізму, що крутиться і змушує їх крокувати. Так вони відпочивають після забігу.

– Жуль, ти засмутився? – нарешті подав голос Деп.

– Ні, – але відповідь моя прозвучала так нещиро, що детектив, звісно, зрозумів, як я себе насправді почуваю.

– Хіба погано, що такий скакун здобув перемогу? – Деп став переді мною, затуливши вид на коней.

– Він виграв вперше за 3 роки, – сумно мовив я. – Метеор завжди приходив мало не в кінці. Як так виходить?

– Ну, Жуль, так і виходить. Життя таке передбачуване, – потис плечима Деп.

– Ти хотів сказати «непередбачуване»? – виправив я його.

– Я рідко помиляюся, – похитав головою Деп. – Усе правильно.

– Але чому? – не второпав я.

– Я передбачив, що так вийде. Щось підказало мені, що кінь цей, Метеор, ну не може прийти в кінці з таким темпераментом.

– Що ж тоді з ним сталося?

– Йому влаштували перемогу.

– Хто? – мої брови ковзнули вгору.

– Я, – скромно опустив очі мій друг.

– Деп! – скрикнув я, уже не в змозі себе стримувати. – Що ти верзеш?! Як це?

– Жуль, нічого кримінального, – хитро схилив голову Деп. – Я просто повернув усе на свої місця.

– Та що? – від його незворушності мене брала злість.

– Коней, Жуль. Я повернув їх на місця. Де вони мали бути.

– Деп, – видихнув я, і слів мені забракло.

– Друже мій, не ламай голови, я тобі усе розповім, – він заклав руки за спину і покрокував до конюшні.

Я поплентався слідом.

Людей у конюшні було мало. Пара конюхів виводили останніх учасників сьогоднішніх скачок. Повз нас пройшов Саймон, тримаючи на поводі пару гнідих жеребців.

Деп спинився біля сусідніх денників Метеора і Пегаса. Я не знав, що саме замислив мій друг. Він прослідував до переходу з цієї частина конюшні в іншу. Конюшні на іподромі «Квінтер-Блю» розділені і стоять окремо одна від одної. Коні, що беруть участь у скачках, знаходяться у спеціальній конюшні, де не тримають тих, що призначені для розведення. Сюди ми і прийшли. Деп прийшов до одного з приміщень, що виконують роль підсобки. Там зберігаються сідла, вуздечки, інвентар.

Біля підсобок знаходиться стійло, повністю відокремлене від інших. Тільки над дверцятами вбудована невеличка решітка, яка зачинялася дерев’яною заслонкою, і є віконце, що виходить на вулицю. Таких стійл було декілька. Вони призначені для коней, які не можуть знаходитися поруч з іншими, бо надмірно буйні чи боязкі. Деп став біля одного з таких денників і кивнув на нього головою.

– Жуль, хто тут має стояти?

– Тут вчора поставили Рівендела. Він раптом став некерованим. Хоча таке буває рідко.

– Чому?

– Чому він зазвичай нормальний, Деп? – не зрозумів я.

– Та ні, друже мій, звісно, я не це мав на увазі. Просто, мене цікавить, чому він перед скачками став таким.

– Деп, при чому тут Рівендел?

– Жуль, він чорний? – не зважив на моє питання Деп.

– Вороний, – кивнув я.

– О, тоді усе зійшлося. Але ти скажи іще, він скаче?

– Ні, він не виявив схильностей до скачок. Надто повільний.

– А Метеор? Чому його випускають?

– Він же від Наполеона, а це показник.

– Ага, родовідна вирішує усе, – з розумінням сказав Деп. – Чому Рівендела тут тримають?

– Він підходить для навчання. Деп, може, поясниш, що відбувається? – я у повному нерозумінні справи підійшов до денника Рівендела і виявив там порожнечу.

– Жуль, чому коня немає на місці? – запитав Деп.

– Не знаю, – пробурмотів я.

– Де ж він? – не відступав Деп.

Я не знав, що на це відповісти.

Деп загадково усміхнувся і показав пальцем на двері у підсобку. Я невпевнено відчинив їх і застиг на місці. На мене сумирними карими очима дивився чорний кінь, вбраний, як Метеор.

* * *

Я не міг чекати жодної хвилини. Взявшись за повід, що звисав з вуздечки, вивів тихого і трохи повільного Рівендела з комірчини. Деп задоволено усміхався.

Не знаючи, що робити далі, я просто стояв серед коридору.

– Жуль! – погук Чарльза привів мене до тями.

Він підійшов до нас і втупився у коня, що спокійно чекав наших подальших дій.

– Ти навіщо знову спорядив Метеора? – насторожено глянув на мене.

– Чарльзе, це не він, – твердо сказав я.

– Як це? – не зрозумів шурин, забираючи у мене повід.

– Метеор у водилці, разом з усіма.

– А це?…

– Рівендел, – закінчив я замість Чарльза.

– Жуль, навіщо його вирядили? Він у забігах участі не бере, – Чарльз припнув коня до решітки його стійла і почав розстібати підпругу. – Чому номер на сідлі дев’ятий? Це номер Метеора у першій скачці.

– Річ у тім, що Деп знав про перемогу Метеора, – я вирішив не затягувати з правдою.

– Як? – Чарльз застиг із сідлом у руках.

– Він сам розкаже, – відступив я. Мені і самому кортіло довідатися, як мій друг виявив підміну, бо поки що він не розповів про це.

Деп кахикнув у кулак і вийшов наперед.

– Я повертався сюди, коли ви з Жулем пішли, – почав детектив діловито. – Впустив тут запонку. Коли увійшов, побачив, як хлопець, що скакав на Метеорі сьогодні, завів свого коня у комірчину, а цього, – Деп кивнув на наполовину розсідланого Рівендела, – поставив біля стійла Метеора.

– Може, то був якраз Метеор, – заперечив я.

– Ні, Жуль, – рішуче відхилив моє припущення Деп. – Метеора сідлали при мені. Я помітив на його ногах світлі місця, не білі, а якісь ніби сиві.

– Так, він дійсно має так звані «шкарпетки», – погодився Чарльз.

– От, – продовжив Деп. – До того ж, Метеор тупцяв на місці, хвилювався, а той інший стояв як вкопаний. Коли жокей вийшов через бічні двері, я наблизився до коня і розмотав бинт на одній нозі. Ніякої «сивини» там не було. Тоді я замотав усе назад і хутко поміняв коней. Після цього у конюшні з’явився конюх, Саймон, здається, разом з ним зайшов іще якийсь чоловік. Вони вивели Пегаса і справжнього Метеора.

– Кажеш, жокей? – Чарльз стиснув губи. – Ніколи б не подумав, що Джо міг таке вчинити. От паскудник! Ви не бачили його після скачки?

– Ні, – за двох відповів Деп.

– Жаль, що треба іти на третій забіг, – промовив Чарльз. – Я з нього три шкури спущу. Невже тут якась змова… – бубонів він, виходячи.

Я у задумі почухав потилицю.

– Деп, треба відшукати Джо, – я відв’язав Рівендела і завів його у свій законний денник, де він стояв до того, як за погану поведінку потрапив у стійло для покарання.

Я вирішив будь-що знайти Джо. Деп, не відрізняючись особливою цікавістю до дійства, що проходило на біговій доріжці, виявив бажання супроводжувати мене. В очах детектива загорівся ледве помітний сірий вогник, добре мені відомий. Мій друг явно передчував щось цікаве. Я ж про це і думати не хотів, бо для Депа цікавість представляли убивства або справи, що неодмінно з ними пов’язані. Для мене такі «веселощі» хоч і стали звичними, але я завжди чекав на них з осторогою.

Пошуки я вирішив почати з вагової. Це була невеличка кімната у будівлі іподрому, досить похмура і тісна, де стояло кілька приладів для визначення ваги жокеїв, але тільки 2 мали придатний для використання стан. Світло потрапляло до маленького приміщення через єдине вікно. Там сидів тільки повний надутий зважувач і підкручував один із працюючих пристроїв, настроюючи його перед зважуванням жокеїв.

– Містер Таллер, – покликав я його, – ви не бачили Джо?

Він повернувся. Це був неприємний суворий чоловік, з круглим червоним обличчям і вічно насупленою фізіономією. Його тут не особливо любили, але Чарльз поважав Таллера через добросовісність і абсолютну несхильність до інтриг і шахрайства.

– Бачив, – буркнув він. – Після першої скачки зважився і зник.

– До нього ніхто не підходив?

– Не чіпляйся зі своїми дурницями, – відмахнувся червонолиций зважувач і знову нахилився над вагами.

Від нього добитися інформації було важко, практично, неможливо. Деп мовчки усміхався одними куточками рота. Він ніби глузував з моєї незграбності у веденні діалогів, а сам навіть словом не обмовився. Здавалося, мій друг раптом вирішив просто подивитися, на що я здатен. Без сумнівів, Деп так просто не відступиться від справи, бо чудово знає, що мені добре вдається тільки описувати його подвиги.

Мені раптом захотілося побути у шкурі Депа і я із задоволенням тримав шефство над пошуками зниклого жокея.

Після вагової я повів Депа у роздягальню. Там вертілися троє жокеїв, які були явно не з нашого іподрому. «Своїх» я знав дуже добре, так як часто приїздив сюди. Джо серед них ми не знайшли. Пошуки у буфеті і конюшні виявилися марними. Ніде не промайнула його вишнева форма. Хлопець ніби під землю провалився.

Після третього забігу Чарльз знайшов нас із Депом біля стійл для приїжджих коней.

– Жуль, де Джо? Ви не знайшли його? – Чарльз був занепокоєний.

– Ні, наче у повітрі розчинився, – розвів я руками.

– Його негайно потрібно знайти. Джо мусить виступати у 5 і 7 скачках. Усе заплановано, без нього не можна.

– Джо ніде нема, – повторив я. – Схоже, він утік. Ми з Депом уже усе обнишпорили.

– Жуль, знайдіть його, прошу, – у очах Чарльза промайнула безпорадність. – Якщо у простих забігах жокея можна замінити, то у фіналі на Метеорі мусить їхати саме Джо.

– Ми спробуємо, – підбадьорююче сказав я.

Довелося продовжувати пошуки.

Деп, на мій подив, досі не проявляв особливого інтересу до справи. Здавалося, що йому нудно. Але я не хотів звертати на це увагу. З іншого боку, він не має стосунку до іподрому.

Коли ми вийшли з конюшні, я оглядівся. Мій погляд зупинився на скупченні дерев вдалині. Там, під вербами, у кількох загонах розміщувалися штучні ставки, де коні полюбляли прохолоджуватися у літню спеку. Більше того, я знав, що Джо часто бував там. Він казав, що там під тихий шелест листя можна відпочити і поринути у гармонію. Ніхто не звертав уваги на усамітнення жокея у тихому куточку іподрому. Джо належав до тієї групи жокеїв, які працювали на іподромі не лише під час скачок і ранкових тренуваннях чистокровок, а і для виїздки інших коней. Він часто перебував на роботі цілий день, тому мав можливість поїздити верхи і відпочити біля ставків, куди я тепер мав намір відправитися.