Читать книгу Бомбардир - Кирило Круторогов - Страница 6

Відіспатися в понеділок так і не вдалося.

Як зазвичай, неділя видалася метушливою. Я вичитував і редагував матеріали фрилансерів, що надходили з міст, де відбувалися матчі українського чемпіонату, готував до публікації власні матеріали й коректував огляди європейських турів. Усе це затяглося до глибокої ночі.

Щойно зверстаний номер пішов у друк, головред, який посварився з дружиною і через це не поспішав додому, запропонував випити. Я розумів, як кепсько в нього на душі і як йому кортить виговоритись. І жалів – дружина в нього не янгол, ну не пощастило. Але допомагати зализувати душевні рани не мав наміру. Впорається сам, а в мене інші проблеми.

Якщо чесно – я збирався просто з ходу розробити план дій. Попри те що, навіть підписавши контракт, я досі не був упевнений у реальності його існування. І не знав, чи радіти. Тим більше що зобов’язання, яке я на себе взяв, виконати не так і легко. Подібна робота не має нічого спільного навіть із журналістськими розслідуваннями – тут не допоможуть ані уява, ані легкість пера. Цим людям у «МЮ» потрібні факти, тільки факти. Точні, які піддаються перевірці. У тому числі ті, які дехто будь-що намагається приховати. І вже, звичайно, не ті нісенітниці, які можна за дві години нарити в Інтернеті.

Гайдук абсолютно закритий, у цьому я переконався. Тим більше темнитиме й плутатиме карти його агент. Моя цікавість здаватиметься дивною. Керівництво клубу, навіть якщо надіслати офіційний запит, відбудеться відписуванням. Федерація футболу… у цієї структури взагалі вся документація під грифом «Суворо конфіденційно». Англійці ж люди допитливі, балачки й плітки їх не цікавлять. І гроші, нехай і невеликі за мірками сучасного футболу, марно витрачати не стануть. Недарма весь їхній клубний менеджмент – чітка замкнена система, механізм, покликаний забезпечувати цілковиту віддачу команди за оптимальних умов.

Словом, я позбувся приятеля-головреда, переконавши його укласти перемир’я із супротивником, а щоб він не передумав, навіть провів від нашого офісу в будинку «Преси України» до вже зачиненої станції метро «Шулявська». Туди, де він, затримавшись, зазвичай ловив якогось «бомбилу».

Дорогою назад я купив у нічній забігайлівці два гарячі сендвічі з куркою та сиром, а до них – найбільший стакан кави. Повернувшись до офісу, я сів за редакційний комп’ютер – тепер уже на самоті. У вухах дзвеніло – мабуть, тиск скаче. Утома давалася взнаки. Але розслаблятися не випадало.

Миттю впоравшись із їжею, я залпом проковтнув каву й поліз у Ґуґл із запитом «Сергій Гайдук».

Найкращий бомбардир двох останніх сезонів чемпіонату України. Найкращий футболіст України 2014-го. Гравець національної збірної.

Я відкопав купу аналітичних матеріалів, пов’язаних із його участю в окремих іграх і на певних відрізках сезону, а понад те – численні міркування журналістів щодо того, чи не час йому нарешті перебратися до Європи і в який саме клуб. Далі йшли післяматчеві коментарі самого Гайдука. Усі як один – з того розряду, коли тексти на ходу пишуть у прес-службі. Жодного людського слова. Ну й, звичайно, купа фейкових новин про ймовірні трансфери чи не в усі провідні клуби Європи, про зацікавленість у його персоні тренерів «Реала», «Барселони», «ПСЖ», «Баварії» та інше в тому ж дусі. Футбольні оглядачі навперебій цитували агента Гайдука, а сам Сергій усі хоч трохи гострі питання журналістів переадресовував до нього ж, удаючи, що нічого в цьому не тямить.

Очевидно, агент і був головний розповсюджувач цих чуток, які підігрівали інтерес до клієнта. Елементарний трюк, гра на підвищення вартості гравця. Така інформація, що насправді не є інформацією, найпершою привертає увагу вболівальників, і, відповідно, усі в плюсі – і агент, і журналісти, що публікують явно невірогідні факти. Найчастіше не безкоштовно…

Я знов забив у пошуковий рядок «Сергій Гайдук» і подивився рейтинг найчастіших запитів, пов’язаних з його іменем. Випало:

Сергій Гайдук зарплата

Сергій Гайдук дівчина

Сергій Гайдук дружина

Сергій Гайдук особисте життя

Сергій Гайдук вконтакті

Сергій Гайдук інстаграм

Нормально. Що зазвичай цікавить пересічних уболівальників і дівчат, які запали на молоду зірку? Скільки заробляє, з ким спить, як проводить час… Якщо цього немає в пресі або хоч на якомусь сайті, можна виловити якісь крихти в соціальних мережах – на те вони й мережі, тенета…

Поґуґлив «Сергій Гайдук інтерв’ю» – виявив безліч передруків моєї нещодавньої бесіди з ним – без зазначення джерела і, як водиться, без імені автора. Спливла й чиясь публікація п’ятирічної давнини – коли Сергій на правах оренди перейшов із «Динамо» в мелітопольський «Маяк», який грав за тих часів у Першій лізі. Не надто інформативно, але там виявилося коротке інтерв’ю:

«Сергій Гайдук: представляємо новачка

Про цього гравця поки що мало хто знає, але фахівці вважають його майбутньою зіркою українського футболу, порівнюючи із самим Андрієм Шевченком. Двадцятирічний нападник Сергій Гайдук прийшов у нашу команду з київського “Динамо”. І вже встиг справити враження на мелітопольських уболівальників. Нам удалося поспілкуватися з молодим нападником:

– Сергію, раді вітати вас у складі нашої команди. Розкажіть трохи про себе.

– Я центрфорвард, можу зіграти й по всьому периметру атаки.

– Вихованцем якої футбольної школи ви є?

– Гадаю, все-таки динамівської. Хоча починав у Дніпропетровську, потім трохи пограв у Харкові, тоді опинився в молодіжній команді “Динамо”.

– Ваші найсильніші ігрові якості?

– Не знаю. Питання не до мене… Скажу тільки, що найбільше люблю забивати.

– З чого почалося ваше захоплення футболом?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв стати професійним футболістом.

– Чи підтримували вас у цьому батьки?

– Скажімо так: не були проти. Але я не хотів би торкатися цієї теми. Я прийшов у команду набути досвіду й допомогти їй перемагати. Збираюся робити це на футбольному полі, а гаяти час на розмови про особисте вважаю зайвим…

Сергій Гайдук гратиме в нашій команді під номером 99. Ми бажаємо йому успіхів і віримо, що він зможе принести чимало користі “Маяку”!»

Знову ж таки – робота провінційної прес-служби. Правда, хлопці з клубів Прем’єр-ліги теж коли-не-коли радують стилем, від якого за версту відгонить канцелярією та «Советским спортом». Незважаючи на це, я дещо занотував, скопіював усі посилання з перших десяти сторінок пошуковика, а потім перевів мало не сотню аркушів казенного паперу на роздруки. Тепер – додому.

Виспатись, як я вже казав, не вдалося. Падаючи в ліжко, я забув вимкнути мобільник, і рівно об одинадцятій підвівся від його пронизливого вереску.

Я застогнав, почекав трохи в надії, що тому, хто телефонує, набридне слухати довгі гудки, але потім однаково потягся за телефоном.

– Доброго дня, Олексію Петровичу! – почув я зовсім не знайомий, але цілком приємний жіночий голос.

– Ранку…

– Перепрошую?!

– Доброго ранку, кажу.

Дівчина на мить розгубилась, але відразу повернулася до завченого тексту:

– Мене звати Оксана, я представляю службу клієнтської підтримки «Вашого банку».

– Нехай. І що спонукало?

– Олексію Петровичу, на ваше ім’я надіслано грошовий переказ у розмірі двох тисяч фунтів стерлінгів. Відповідно до постанови Національного банку України, грошові перекази, надіслані в іноземній валюті, ви можете одержати тільки в національній валюті, тобто в гривнях. Щоденна транзакція не може перевищувати двадцяти тисяч гривень. Національним банком на сьогодні встановлено такий курс: за один фунт стерлінгів – тридцять п’ять гривень. Таким чином, на ваш поточний рахунок зараховано сімдесят тисяч гривень рівно…

Тут я остаточно прокинувся.

– У вас є до мене питання? – поцікавилася дівчина.– Я можу вам чимось допомогти?

– Ні, сонечко, дякую дуже!

Мене охопило збудження. Отже, все правда! Англійці переслали обіцяні дві тисячі! Особисто мені цього вистачило б на рік цілком стерпного життя – якби не регулярні набіги любої дитини й дедалі вищі, аж до озвіріння, комунальні платежі.

Я швиденько приготував омлет по-каталонськи (якщо хто не в курсі, це звичайний омлет, тільки з шинкою, помідорами й тертим сиром) і висьорбав цілий чайник міцного зеленого чаю з лимоном і м’ятою. Переказ із Британії спрацював як гонг перед початком раунду, і зволікати з виходом на ринг не випадало. Ще звечора я вирішив, із чого почну, тому квапливо повкидав у дорожню сумку деякі речі, електробритву й зубну щітку, зверху прилаштував ноутбук і буквально вибіг на вулицю.

Дорогою до метро зателефонував дочці, повідомив, що їду на кілька днів. Тому якщо вона хоче одержати спонсорську допомогу, то повинна о другій дня – і ні на хвилину пізніше – чекати біля головного входу залізничного вокзалу.

Ну, в таких ситуаціях вона в мене взірець пунктуальності!

Мій квапливий від’їзд цю двадцятирічну красуню не дуже зацікавив. Зате оперативність, із якою я виконав її прохання, здивувала. Одержавши обіцяне, вона цьомкнула мене в неголену вилицю, побажала успіху – і відлетіла.