Читать книгу Срібний трон - Клайв Льюїс - Страница 2

Жодного разу не глянувши на дівчинку, він звівся на ноги та дмухнув ще раз. Потім, вочевидь, задоволений зробленим, він розвернувся та неспішно попрямував назад до лісу.

– Це все сон, сон, лише сон, – запевняла себе Джил. – Це все лише сон, і за мить я прокинусь!

Але то був не сон. Тому й прокинутися не вдалося.

– Краще було б ніколи не потрапляти до цього жахливого місця, – промовила дівчинка вголос. – Скидається, Бяклі знав про тутешні місця не більш мого. А якщо знав – навіщо було тягнути мене сюди, навіть і не натякнувши, що тут і до чого. Яка тепер моя провина в тому, що він взяв – і впав! Коли б він не кинувся мене рятувати, то все було б гаразд: і в нього, і в мене.

Тут Джил згадала той моторошний зойк, із яким Бяклі зірвався зі скелі, і на очах її виступили сльози.

Сльози, звичайно, то справа корисна: доки плачеш – легшає на душі. Одна біда: рано чи пізно, та врешті доводиться припинити, а потому треба вирішувати, що робити далі. Коли сльози скінчилися, Джил відчула нестерпну спрагу. Увесь цей час вона пролежала долілиць, але тепер спрага змусила її принаймні сісти. Птахи вже змовкли, стояла непорушна тиша, лише десь із далини линув неголосний, проте немовчущий звук. Дівчинка прислухалася… Так, справді, тепер вона майже була певна – десь неподалік дзюркотить вода.

Джил підвелася та озирнулася навкруги. Лева ніде не було видно, але він міг причаїтися десь поряд, за деревом, а дерев тут було безліч. Навіть більше, як вона знала з книжок, леви – вони такі: коли нападають, нападають гуртом. Та спрага виявилася сильнішою за острах, і тому, закликавши на допомогу всю свою хоробрість, дівчинка вирушила на пошуки води. Крадькома, навшпиньках вона перебігала від дерева до дерева, час від часу зупиняючись та подовгу вдивляючись у глиб лісу.

У лісі було так тихо, що вона без особливих зусиль визначила, звідки чутно дзюркотіння. А з кожним кроком ставало воно щораз голоснішим, і непомітно для себе дівчинка вийшла на таку собі галявинку, де одразу ж угледіла струмок, чистий і прозорий, наче скло, що струменів зовсім поруч, як штихом докинути, в густій траві на іншому кінці галявини. Від одного погляду на воду Джил відчула, що спрага жене її вперед – припасти до води, та, не слухаючись спраги, вона застигла, роззявивши рота, мов прикута до місця. І на те була дуже вагома причина – коло струмка лежав Лев.

Він лежав, витягнувши перед собою передні лапи і здійнявши голову, як ті кам’яні леви на Трафальгарській площі. Джил одразу ж збагнула, що він її помітив – він глянув їй просто у вічі та відвернувся, ніби старий знайомий, що вивчив її досить добре й тому заздалегідь знав, що й коли від неї чекати.

«Якщо я побіжу – він кинеться слідом, – розмірковувала Джил, – а якщо піду вперед – потраплю прямісінько йому в пащу». Поглядом вона була наче прикута до звіра, а от ногами – до землі. Як довго вона стояла, дівчинка й сама не знала, та, здавалося, годину, та ще й не одну. Тим часом спрага стала просто нестерпною, і Джил відчула, що якщо їй випадає вмерти тут і негайно, то краще вже вмерти у левовій пащі, аніж від спраги за кілька кроків до води. «Ковток, лише ковток, а там і померти не жаль», – вирішила про себе Джил.

– Якщо тебе мучить спрага – пий.

То були перші слова, що їх почула Джил відтоді, як своє останнє слово сказав Бяклі на краю урвища. Вона озирнулася навсібіч, видивляючись того, хто їх вимовив. Знов пролунав той самий голос:

– Якщо тебе мучить спрага – підходь та пий.

Джил пригадала, що Бяклі розповідав їй про розумних звірів, і нарешті дотямила: вона почула голос Лева. Лише тепер вона помітила, що губи його ворушаться, та голос, не схожий на людський, був повнозвучнішим, гучнішим, глибшим і, як би то сказати, золотавим. Сказати, що, почувши цей голос, вона облишила свої страхи, – не скажеш, та страх, якщо й залишився, був тепер зовсім іншим.

– Хіба тебе не мучить спрага? – спитав Лев.

– Пити хочу – аж вмираю, – відповіла Джил.

– Хочеш пити – пий, – наказав Лев.

– А чи не могли б ви… якщо ваша ласка… зробити мені послугу – відійти кудись подалі, доки я не нап’юся, – попрохала Джил.

У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.

Звабливе переливчасте дзюркотіння струмка зводило її з розуму.

– А чи не могли б ви пообіцяти, що не вчините мені нічого лихого, якщо я підійду? – ніяк не вгамовувалася Джил.

– Я не даю обіцянок, – промовив звір. Джил так кортіло пити, що, сама того не помічаючи, вона ступила крок уперед.

– А чи доводилося вам їсти дівчаток? – спитала вона.

– Мені доводилося ковтати дівчаток і хлопців, чоловіків і жінок, королів та імператорів, міста та цілі країни, – відповів Лев. Він не намагався своїми словами вразити Джил чи злякати її, не було в його голосі й жалю. Він просто відповів на питання.

– Я не наважуюся підійти, – зізналася Джил.

– Тоді ти помреш від спраги, – знизав плечима Лев.

– Ой, лишенько! – вигукнула Джил і ступила крок вперед. – Гадаю, мені доведеться піти пошукати інший струмок.

– Іншого немає, – відповів Лев.

Джил навіть не спало на думку засумніватися в словах Лева (та й тому, кому довелось побачити його суворий вираз, таке й не подумалося б), і рішення не забарилось. Нічого більш лячного в житті їй ще не доводилося робити, але вона підійшла до струмка, опустилася на коліна й зачерпнула води долонею: прохолодної, живодайної води – такої вона ще ніколи не куштувала. Її не знадобилося багато – лише кілька ковточків здатні були цілком втамувати спрагу. Спочатку Джил мала намір забратися подалі від Лева, щойно нап’ється. Але тепер їй спало на думку, що то, мабуть, буде найнебезпечнішим вчинком з усіх можливих. Вона піднялася з колін та завмерла коло струмка, з мокрими від питва губами.

– Ходи-но сюди, – наказав Лев, і дівчинка не змогла не підкоритися. Тепер вона стояла просто поміж левових передніх лап і заглядала йому в очі. Довго так вона не витримала й опустила очі додолу.

– Дитя людське, – звернувся до неї Лев. – Де подівся хлопчик?

– Він зірвався зі скелі, – відповіла Джил і, трохи забарившись, додала: – сер.

Вона не мала жодної уяви, як ще його називати, а не сказати нічого здалося їй нахабством.

– Як це трапилось, людське дитя?

– Він намагався врятувати мене від падіння, сер.

– Як ти опинилась на краю урвища, людське дитя?

– Я хизувалася, сер.

– Слушна відповідь, людське дитя. Більше так не роби. Що ж… – Уперше за весь цей час вираз Лева видався Джил не таким суворим, – хлопчик у безпеці. Я завіяв його до Нарнії. Але ти своїми діями ускладнила своє завдання.

– Яке завдання, сер? – спитала Джил.

– Те завдання, заради якого я викликав вас до цього світу.

Останні його слова чимало здивували Джил. «Певно, він із кимось мене плутає», – подумала вона, а вголос висловити свою думку не наважилася, хоч щось їй і підказувало, що це спричинить неабияку плутанину, якщо вона цього не зробить.

– Кажи, не лякайся, людське дитя, – заохотив її Лев.

– Хотіла… е-е-е… спитати, чи не може тут бути якоїсь помилки? Бо, бачте, ніхто нас із Бяклі не кликав – ми самі сюди напросилися. Бяклі сказав, що треба покликати… когось-там – забула його імя, бо вперше в житті чула, – і тоді той хтось дозволить нам зайти. Тож ми покликали, і двері відчинилися.

– Ви б не намагалися викликати мене, коли б я сам не покликав вас, – сказав Лев.

– Тож ви і є той хтось? – уточнила Джил.

– Саме так. А тепер слухай уважно своє завдання. Далеко звідси лежить королівство Нарнія, у якому живе старий король. Він завжди сумний, бо йому нема кому передати трон – він втратив спадкоємця, коли багато років тому його єдиного сина викрали, і ніхто в усьому королівстві не знає, де той тепер і чи живий взагалі. А він живий. Я доручаю вам шукати загубленого принца, шукати доти, доки ви чи то знайдете його, чи то загинете, чи то повернетесь назад, до свого світу.

– Але як ми його знайдемо? – знітилася Джил.

– Я розповім як, дитя, – відповів Лев. – У пошуках тебе вестимуть мої знаки. Ось перший – щойно хлопчик Юстас ступить на землі Нарнії, йому зустрінеться старий добрий друг. Нехай він не гаючи часу привітається із ним – і тоді вам на допомогу прийде надійний помічник. По-друге, залишивши Нарнію, тримайтеся курсу на північ. Прямуйте так доти, доки не побачите руїни давнього міста велетнів. По-третє, на руїнах ви знайдете камінь із написом. Прочитайте цей напис і чиніть, як він звелить. Четвертий знак – принца ви впізнаєте (якщо, звичайно, знайдете його) так: перший, хто за час ваших мандрів попросить вас про щось в ім’я Аслана – в ім’я мене, – той і є принц.

Здавалося, Лев сказав усе, що бажав, і Джил вирішила, ніби має щось сказати. Тож вона промовила: «Щиро дякую. Я зрозуміла».

– Дитя, – промовив Аслан, і голос його якось пом’якшав, – може статися, що ти зрозуміла не так добре, як тобі здається. Але то не біда. Для початку ти повинна все це запам’ятати. Повтори-но мені всі чотири знаки.

Джил спробувала повторити, але вийшло не дуже добре. Лев заходився виправляти її і змушував дівчинку повторювати й повторювати доти, аж поки вона не вивчила їх напам’ять. Він не виказував ознак нетерпіння, тож Джил зрештою набралася сміливості та спитала:

– Але як же я потраплю до Нарнії?

– На моєму диханні, – відповів Лев. – Я дмухну – і тебе понесе на захід цього світу так само, як і Юстаса.

– Чи встигну я розповісти йому про перший знак? Хоч це, певно, не має значення – він, певно, у будь-якому разі підійде привітати старого друга, якщо побачить його, чи не так?

– Не можна гаяти ані хвилини, – зауважив Лев. – Я маю негайно ж тебе відправити. Рушай-но до урвища, а я піду слідом.

Джил чудово пам’ятала, що змарнувала безліч часу з власної провини. «Якби я не накоїла дурниць, Бяклі зміг би разом зі мною почути всі Левові вказівки», – подумала вона і скорилася. Тривожно їй було крокувати назад, до краю прірви, тим більше, що Лева поряд не було – він нечутно ступав слідом за нею на своїх м’яких лапах.

До краю урвища було ще далеко, коли за спиною дівчинки пролунав його голос:

– Стій спокійно. Зараз я подму. Спробуй запам’ятати дві речі. По-перше, постійно повторюй і повторюй знаки: вранці, коли прокинешся, і ввечері, лягаючи спати, і вночі, якщо сон полишить тебе. Багато дивного може трапитися з тобою. Але, що б не сталося, не забувай про знаки та слідуй їм достеменно. А по-друге, я попереджаю тебе: тут, нагорі, тобі зрозуміло те, що я сказав, а там, у Нарнії, все може бути інакше. Тут, у горах, повітря чисте і прозоре – і розум твій ясний, а там, внизу, повітря густіше й думки плутатимуться у твоїй голові. Ти повинна бути дуже уважна. Знаки, коли ти їх зустрінеш, здадуться тобі зовсім не такими, як ти уявляла. Ось чому так важливо пам’ятати їх і не надто довіряти очам своїм. Пам’ятай знаки й вір у них, а решта – неважливо. А тепер, донько Єви, прощавай…

Голос тихішав, доки остаточно не змовк. Джил озирнулась і з подивом виявила, що віддалилася від кручі вже кроків на сто, а Лев золотавою плямою полум’янів на краю. Гадаючи, що він подме зі страшною силою, дівчинка зціпила зуби і стиснула кулачки, але подих Лева був таким легким та ніжним, що Джил і не помітила, як відірвалася від землі. Тепер під нею на тисячі й тисячі кроків униз було лише повітря і нічого більше.

Джил злякалась, але лише на мить: по-перше, земля внизу була така далека, що, здавалося, її і зовсім немає. А по-друге, Левів подих дозволяв так зручно розташуватись у повітрі! Джил то лягала на спину, то поверталась обличчям вниз – словом, крутилася, як їй заманеться, – так само можна вертітися у воді (звичайно, коли вже вмієш плавати). Було тепло й нізвідки не піддувало, адже вона рухалася з такою самою швидкістю, що й потік повітря. Це зовсім не схоже на політ літаком – не було ані шуму, ані «повітряних ям». Коли б Джил хоч раз довелося подорожувати повітряною кулею, вона погодилася б, що між цими двома шляхами пересування є певна схожість, тільки летіти на Левовому подиху значно краще.

– Ой ти ж лишенько! – несподівано схаменулась Джил. – Знаки! Треба їх негайно ж повторити.

Вона спершу навіть злякалася, але, впевнившись, що чудово їх пам’ятає, миттєво заспокоїлась.

– Що ж, гадаю, все гаразд, – із задоволеним позіхом дівчинка відкинулась у повітрі, мов лежачи на зручній софі…

– Оце так! – вигукнула вона за кілька годин. – Я, здається, задрімала! Подумати тільки – спати в повітрі! Такого, певно, ще нікому не доводилось пережити. Хоча ні – Бяклі, певно, також спав, адже він вилетів раніше за мене. Чом би не подивитись, що там внизу діється…

А внизу, куди не кинь погляд, стелилася безкрая синя рівнина, якою поволі повзли якісь величезні білі плями. «То, мабуть, хмари, – подумала дівчинка. – Але вони набагато більші за ті, що я бачила з кручі, – певно, тому, що ці набагато ближчі. Мабуть, я спускаюсь! Ой, а сонечко-то як світить!»

На початку подорожі сонце стояло над головою Джил, а тепер воно потроху сідало й світило їй просто в очі. Тож вона могла б легко здогадатися, що летить прямісінько на захід. Але тут Бяклі мав рацію: Джил насправді зовсім нічого не тямила про сторони світу (щодо інших дівчаток – тут не скажу нічого, бо не знаю). Вдивляючись у синю гладінь внизу, Джил помітила, що на ній тут і там можна розгледіти якісь світлі цятки.

– Синя рівнина – то море, – здогадалася Джил. – А цятки, то, звичайно, острови.

Так воно й було. Вона б, певно, позаздрила Бяклі, коли б дізналася, що деякі з цих островів йому пощастило бачити на власні очі з палуби корабля, а на інші навіть довелося висадитись. Але вона цього ще не знала… Через деякий час Джил розгледіла на синій гладіні якісь зморшки. Якби вона летіла трохи нижче, то, певно, зрозуміла б, що ті невеличкі зморшки насправді – величезні океанські хвилі. А потім на горизонті на всю довжину проступила якась темна широка смуга, що чимраз темнішала та ширшала і з такою швидкістю, немов зростала на очах. Уперше за всю подорож дівчинка усвідомила, із якою неймовірною швидкістю вона рухається. І зрозуміла, що ця смуга, швидше за все, – саме земля.

Раптом вона побачила, що зліва (бо вітер був південний) на неї стрімко насувається величезна біла хмара – і цього разу на одній висоті з нею. Джил не встигла й озирнутись, як опинилась у самій її гущині – там було прохолодно й вогко, наче в тумані. У Джил затяло дух, але лише за мить вона, пролетівши крізь хмару, вже мчала вперед, мружачись від яскравого сонця і змокла до рубця (на ній була сорочка і светр, шорти і панчохи, й осінні туфлі на товстій підошві, адже в Англії цієї днини було сиро і прохолодно). Вона випірнула із хмари нижче, ніж влетіла в неї, і, щойно опинилася на відкритому повітрі, помітила щось, що, хоч і було цілком передбачуваним, видалось їй повною несподіванкою і просто-таки приголомшило. Звуки. Досі вона летіла в цілковитій тиші. Тепер, уперше за весь цей час, вона почула плескіт хвиль і крики чайок. А згодом відчула запах моря. Тепер у неї не було ані крихти сумніву в тому, що летіла вона з неймовірною швидкістю. Врешті Джил побачила, як із гуркотом зіштовхнулись дві величезні хвилі, здійнявши фонтан бризок і піни. Та не встигла вона озирнутись, як вони лишилися далеко позаду. Земля стрімко насувалася. У глибині суходолу, а також ліворуч, трохи ближче, вона бачила гори. А ще можна було побачити затоки й плоскогір’я, ліси й поля, піщані пляжі й круті стрімчаки. Гуркіт хвиль, що розбивалися об берег, щосекунди ставав дедалі голоснішим, заглушуючи собою всі інші звуки.

Раптом Джил побачила, що попереду земля розступилась, – вона знову летіла понад водою – то було гирло якоїсь річки. Тепер вона летіла зовсім низько, майже торкаючись хвиль. Кінчиком черевичка вона зачепила одну з них, і її облило фонтаном бризок. Рух її помітно сповільнився. Спочатку вона просувалася вгору за течією, а потім завернула вліво й поволі наближалась до берега. Навколо було так багато цікавого, аж очі розбігались: ось зелена галявина, а тут корабель, так яскраво прикрашений, що схожий на величезну коштовність; там замки й фортечні мури, прапори майорять у повітрі, люди в яскравому одязі, зброя, золото, мечі, звідкись долинають звуки музики. Але все це злилось докупи і змішалось у неї в голові. Вона отямилась лише тоді, коли опинилась на ногах – Джил приземлилась у прибережному гайку, а за декілька кроків від неї стояв Бяклі.

У першу хвилину її вразило, який він був брудний і неохайний і, взагалі, який непристойний вигляд він мав. А згодом промайнула наступна думка: «Яка ж я мокра – мов та курка!»