Читать книгу Етнографічні групи українців Карпат. Гуцули - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 7

Гуцульські поселення формувалися протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктів змінювався повільно упродовж століть. Виникнення постійних поселень на Гуцульщині пов’язано з переходом до осілого способу життя, з освоєнням для господарських потреб лісових масивів. Села не творили тут відокремленої цілісності (вони могли займати й кілька десятків квадратних кілометрів) [10, с. 183]. У ХІХ – на початку ХХ ст. найбільш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсіяної форми (див. вкладку: іл. 1). Це передовсім пов’язане з тим, що домінуючим у структурі господарських занять гуцулів було тваринництво, тому садиби розташовували в долинах та на схилах гір поблизу пасовищ та сінокосів [12, с. 137]. Селянські обійстя хаотично розсіювалися по всій долині та гірських схилах. Осередок села виникав зазвичай біля річки чи потока. Паралельно до течії ріки пролягала, зазвичай, головна сільська дорога. Тут же в долині містилася церква, будинок адміністрації, школа, крамниця, корчма, які утворювали своєрідний центр села. Більшість дворів розташовували у долині ріки, потоку, були розкидані по пагорбах, схилах гір, у сухіших місцях, захищених від холодних вітрів та виливів потоків. Натомість біля дороги було лише кілька «оседків» [10, с. 38–39; 15, с. 71]. Поселення безсистемно розсіяної форми домінували на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей період, особливо у його другій половині, відбулося поступове зростання забудови осередку (центральної частини) села як за рахунок житлових, так і громадських (дитячі садочки, школи, адміністративні будівлі) споруд.

У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулів побутувало два типи дворів: вільної забудови (із не зблокованими чи частково зблокованими будівлями (див. вкладку: іл. 2) і замкнутий двір (див. вкладку: іл. 3), в якому усі споруди блокували поміж собою у вигляді прямокутника і перекривали спільним дахом («ґражда», «хата з ґраждою», «дім ґраждою», «хата в брамах», «брами») [6, с. 29].

Як і в інших місцевостях Карпатського краю, тут простежували кілька варіантів дворів вільної забудови, проте переважали «оседки» з нерівномірно розкиданими будівлями – так званий безсистемний двір [12, с. 89]. Двори регулярної забудови (периметральні, паралельні, П- та Г-подібні) здебільшого траплялися у сільських осередках – біля дороги. Кількість будівель в обійсті могла бути різною. Скажімо у бідняцькому дворі зі с. Бистрець Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. наявна лише житлова споруда, оточена хлівцями, пивниця та два обороги. А от до складу двору зі с. Черемошна Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. входить хата, невеличка стаєнка та комора. Натомість у дворі зі с. Руська Путильського р-ну Чернівецької обл. хата розташована на пагорбі у глибині двору, вище неї пасіка – видовжена у плані (8x2,4 м) зрубна будівля. Інші споруди («кліть», «оборіг», «стайня» (з хлівцем на свині), «курник», «пивниця», криниця) безсистемно розкидані на пагорбі. Двір зі с. Верхній Ясенів (Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) розміщений уздовж тераси на пагорбі. Зі східного боку перпендикулярно до тераси стоїть дводільна споруда (3x7,4 м), призначена для утримання овець і кіз, нижче неї – «озниця» (сушарня; 4x3 м). Далі на захід уздовж тераси міститься «дроворуб» (піддашшя на шість окремих секцій), відтак – житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»; 15x6 м) з притулами та кам'яною «пивницею» при тильній стіні. На захід від хати розташована досить велика (8x5,5 м) «стайня» для корів, у якій виділено чотири великі «кучі» для свиней. Нижче хати – город, стайня, оточена фруктовими деревами.

Фрагмент забудови «ґражди» 1885 р.; с. Яворів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Жоден із дослідників народного будівництва Гуцульщини не міг оминути увагою «ґражди» – замкнутого по периметру житловими і господарськими будівлями та критими переходами двору, який, на думку учених, є одним із найдавніших типів забудови. Поки що важко відповісти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворів. Дослідники лише з упевненістю стверджують, що у процесі ґенезису таких дворів важливу роль відіграли природно-кліматичні умови, специфіка господарських занять та безсистемно-розсіяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. В гуцулів побутували два типи «ґражди»: з одним подвір'ям і двома (подвір'я завжди мостили каменем). За твердженням учених перший тип переважав, «ґражди» із двома подвір'ями виявлені у багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагора [8, с. 38–39]), Надвірнянського та Рахівського р-нів [6, с. 37]. Відомі також окремі випадки замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільці Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Знову ж, Станіслав Вінценз подав опис унікальної «ґражди» із с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну з шістьма дворами [3, с. 35–38].

Кількість будівель у замкнутих дворах теж була різною. Скажімо, у с. Снідавка Косівського р-ну Івано-Франківської обл. збереглася «ґражда» (загальні розміри: 16x9,6 м), до складу якої входила тільки житлова споруда («хата» + «хороми» + «хата»), оточена з трьох баків «притулами». Причілкові «притули» продовжувалися «хлівцями»-піддашшями (завширшки 2,2 м), охоплюючи дві бокові сторони двору, розташованого перед віконною стіною хати. Четвертий бік «ґражди» закривала дерев’яна огорожа з нешироким (0,96 м) піддашшям. Тут же були влаштовані і в’їзні ворота. Знову ж, до складу замкнутого двору ХѴІІІ ст. у с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. входило житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»), яке з двох боків оточували «притули». З трьох інших боків двір охоплювали зрубні огорожі, перекриті широкими (2,3 м) піддашшями. У бічних стінках огорожі містилися хвіртка та ворота, а навпроти хати в огорожу була вмонтована окрема «кліть». На Рахівщині переважали «хати в брамах» з паралельним розташуванням будівель. Скажімо, у замкнутому дворі кінця ХІХ ст. (17,5x17,5 м), який ми обстежили у с. Лазещина, хата («хата» + «сіни» + «хата» + «комора»), звернена вікнами до півдня, займає його північну частину. Вздовж тильної і західної стін будівлі тягнуться «шталіви» (хлівці). Паралельно до житла, (на відстані 6 м) розташована тридільна споруда, до складу якої входить два «шталіви» і «надвірна комора», «шопа»-піддашшя і ще один «шталів». Проміжки між будівлями, по периметру двору, заповнені високою зрубною огорожею з півколод («протесів»). Від заходу у двір веде хвіртка, від сходу – двостулкові ворота. Із цих двох боків влаштовані двосхилі піддашшя (завширшки 2,5 м), підтримувані сохами зі штучною розвилкою. Розміри «ґражди» у с. Зелена Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. уже значно більші (26,9x14 м). Крім житлової споруди («хата» + «хороми» + «хата») з «притулами» при тильній стіні, до складу двору входить велика Г-подібна господарська будівля («стайня» + «куча» + «пивниця» + «олійниця» + «дровітня») та «ямарка на мандибурку», вмонтована в огорожу.

Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бухні» та двокамерні («хата» + «хороми») «бурдеї», у яких ще у кінці ХІХ ст. проживали найбідніші верстви населення. Проте у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. найпоширенішим типом житла була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч сіней. Траплялося, що в останньому випадку комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора» (див. вкладку: іл. 4). В оселях кінця ХІХ – початку ХХ ст. комору («кліть») інколи розташовували при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського р-ну чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина (див. вкладку: іл. 5) мешкальних камер. При довгій фасадній стіні влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»), а місцями, перед входом у сіни (а то й комору), споруджували невеличку зрубну прибудову – «черсак» (с. Черемошна, Криворівня, Яблуниця Верховинського р-ну; Стебний Путильського р-ну Чернівецької обл.).

Хата початку ХХ ст.; с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.

При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви», «притули»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, до них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні в хатах, розташованих на пагорбах, траплялися високі підмурівки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам'яним «підмурком», який використовували для господарських потреб (хата початку ХХ ст. у с. Бистрець).

Унаслідок наявності значних хвойних лісових масивів, основним будівельним матеріалом віддавна тут була смерекова деревина. З ялиці хат не будували, «бо вона в будові крутит». Натомість з неї часто влаштовували «міст» (підлогу) у «хлівах під маржину», бо «такий міст довго служит». Із смерекової деревини виконували практично усі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниці»). У закарпатській частині Гуцульщини інколи для цієї мети вживали ясен (хата початку ХѴІІІ ст. зі с. Кевелів Рахівського р-ну Закарпатської обл.), а у південно-західному напрямку від смт Рахів (с. Великий Бичків, Верхнє Водяне, Середнє Водяне, Кевелів та ін.) зруби здебільшого складали з дуба та бука. Дуже спорадично вживали й вільху – «ольху» (с. Ділове Рахівського р-ну Закарпатської обл.) чи осику (с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.).

Як і скрізь у Карпатах, вибір будівельної деревини у гуцулів супроводжувався низкою повір'їв, пересторог, заборон та забобонів. Передовсім ніколи не використовували «сухостою» (с. Кевелів Рахівського р-ну Закарпатської обл.) – для зведення житла вибирали лише живе, «мудре» дерево [15, с. 114]. З особливою пересторогою ставилися до дерев з природними вадами (з боковим відростком на стовбурі: «дерево з свічкою», «дерево з приростком», «дерево з ґранґов»; з хворобливим наростом навколо стовбура: «дерево з вовком» тощо) та пошкоджених стихією (у які влучив грім: «громовиця; вивалених бурею: «вивороть», «вівороть», «вітровали» та ін.).

Для будівництва використовували смереки віком не менше 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»). За якісні показники їх ще називали «твердий ліс», «тверде дерево». «Густотіла смерека» росла на кам’янистому ґрунті («під полонинами, на камені»); ліс, який виростав на «поли» (на більш родючих ґрунтах), був «м’єкший». В останньому випадку смерека швидко росла і набувала будівельних розмірів, проте вона мала широкі «мізґи» і була менш стійкою до шкідників та загнивання. Такий ліс гуцули означували лексемами «рідке дерево», «рідкотіле дерево», «морквиш».

Час заготівлі деревини (особливо початок рубки) регламентувався народним календарем. Основними часовими параметрами, які визначали період заготівлі, були: рік, пора року, фаза місячного циклу та день тижня. На це звертав увагу й відомий польський дослідник Ян Фальковський, який зазначав, що сприятливими для заготівлі деревини у році є чотири місяці, у кожному місяці – по одному тижні, а у кожному тижні три щасливі дні (перший, другий і третій – по настанню місяця) [16, s. 51].

Як свідчать наші матеріали та дані дослідників, смереку, призначену для спорудження житла, на Гуцульщині заготовляли переважно у зимові місяці: «Рубали смереку в зимі, бо в літі смерека рідка, вона пускає воду, зимою вона крепша» (с. Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.). Натомість місцями, скажімо на Рахівщині, за найбільш сприятливий час для початку заготівлі смереки вважали серпень – «Илевий» («Ілевий») місяць. Рубати деревину можна було починаючи від свята Іллі («до Іллі дерева рубати не можна – воно ше сі лупит»). Від Іллі у дерева вже не відстає кора: «Ілевого місяці (після Іллі) сок вже остановитсі, вже ліс соку не пускав» (с. Кваси); «В восьмому місяци дерево юш сі не ме лупити, сік пішов в землю» (с. Лазещина); «Зрубаної у той час смереки хробак не точит» (с. Стебний). Щоправда, у деяких селах (Стебний, Кваси) стверджують, що в цьому місяці були лишень окремі дні, коли можна заготовляти деревину: «Як в ті дни зрубати, то дерево не гниє» (с. Кваси). Особливо сприятливими для заготівлі місцеві гуцули вважали перших 15 днів «від Іллі»: «Як в той час утне, обробить – дерево таке, як залізо» [2, с. 50]. Респондент Шмілєк Василь Юрович (1914 р. народж.) із села Чорна Т иса вважав, що рубку можна було проводити протягом останніх двох тижнів сьомого місяця: «Найліпше зачинати рубати сьомого місяця (в юні)… в тому місяці є 15 днів, коли можна рубати». Ця неточність, на нашу думку, пов’язана із відліком часу по новому і старому календарях. Власне, відповідно до народних спостережень, дерево можна було рубати від свята Іллі (20.ѴІІ за новим стилем; 2.ѴІІІ за старим стилем). Місцями (с. Лазещина) найкращим матеріалом вважають деревину, заготовану у восьмому (серпні) та дев’ятому (вересні) місяцях. Після цього хорошу деревину давала аж груднева рубка (здійснена у дванадцятому «Андріївому» місяці). Дуже сприятливими були перший і другий місяці (два «січні»): с. Лазещина. У жодному випадку не рубали дерева в «маю» (травні): «Тоді дерево сі дуже лупи, воно м'яке, відстає луб» (с. Лазещина Рахівського р-ну Закарпатської обл.). Те саме стосується й червня: «Бо шостий місяць (юль) поганий… в юлі смерек пускає сік, а дерево коли пускає сік, то слабе» (с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.); «Як у червні рубают – червак дерево точе, а як під осінь – то дерево вже не соковите» (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.).

Щодо листяних порід, то скажімо, букове дерево на Гуцульщині заготовляли у першій половині травня, оскільки його розвиток у верхніх лісових смугах Карпат починається тільки у кінці цього місяця [6, с. 88; 13, с. 37]. Як зазначають дослідники на основі інформацій респондентів: «Бука стяти у травні, то буде легкий, як смерека» [6, с. 88]. У селі Косівська Поляна на Рахівщині бук рубали «у повні мая» (у травні, на повному місяці), тоді «як соки не йдут, бо як йдут соки, то дерево вже рідке». Натомість у південних передгірських селах Рахівщини (с. Верхнє Водяне), де вегетаційний період починається значно швидше, бук рубали ще у лютому, поки «не пускав брость (бруньку. – Р. Р.)». Цікаві дані про заготівлю бука нам вдалося почерпнути у селі Кевелів (урочище Цовт). Щоб заготовлену букову деревину не пошкоджували шкідники («не їв червак»), його рубали «в спеціальний окремий день в місяци квітни». Щоб визначити цей день, на початку квітня господар ішов в ліс «і трохи зарубував бука» (стесував невеликий шматок кори). На зарубці виступав сік, а на це місце сідали дрібні комахи. Кожного дня він приходив до цього дерева і спостерігав за поведінкою комах: «Коли мухи сідают на зріз і живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сідают на зріз, нап'ютси соку і здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде їсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже міцним, стійким до корозії, шкідників («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).

Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вібле дерево», «круглєк», «віблєк»), напівколод («протеси», «протісі»), рідше – з тесаних брусів (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанці», «брусоване дерево».

Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент з каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалася перепадом рельєфу.

Вінці зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використанні колод у давніших спорудах застосовували односторонню верхню врубку пів-круглої форми («в качєний вугол», «на чашку», «в старовітський вугол», «в вугол вікотом», «в полонинський замок», «по-полонинському»). «Тесанці» по кутах переважно в’язали замками з двосторонньою прямокутною врубкою («в простий вугол»). Нерідко таку ж двосторонню врубку використовували й у зрубах з «кругляків» (у такому разі їх випуски протісували з двох боків). Стосовно напівколод («протісі»), то їх кутові з’єднання були вже складнішими – повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обіймиці», «у пімиці», «в скриньки», «в каню»). На теренах Гуцульщини врубки з прихованим зубом виявлені вже у житлах початку ХѴІІІ ст. [14, с. і40], а у монументальному будівництві вони відомі з першої половини XV ст. [6, с. 92]. У кінці ХІХ, а особливо в перші десятиліття XX ст. під час використання «тесанців» щораз частіше починають застосовувати кутові врубки типу риб’ячий хвіст без лишку (місцеві назви: «в каню», «в німецький вугол», «в німецький замок»). Іноді таким способом у цей час в’язали стіни з півколод та колод (тоді краї вінців з чотирьох боків протесували).

З метою запобігання перекосів суміжні деревини у зрубі укладали верхівками у протилежних напрямках і щільно припасовували («блятували»), протесуючи нижню та верхню площини. Колоди спорадично припасовували за допомогою поздовжнього паза, який вибирали у їх верхній частині (с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.; Бистрець, Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Суміжні деревини також попарно з’єднували кілками («брали на тиблі»). Щілини між вінцями конопатили мохом (інколи зверху ще обмащували глиною). Траплялося (хата 1906 р. у с. Вербівець Косівського р-ну Івано-Франківської обл.), що для запобігання задування вітру у суміжних горизонтальних площинах вибирали неширокі (4–5 см) рівчаки, в які вкладали поздовжню планку-лиштву – «лайску» (техніка «на фуґ»). Вивершували стіни «платви» («обрубини»), які зазвичай були винесені поза обріз стін. Для забезпечення міцності конструкції «стельмахи» виготовляли платви із сирого дерева, зарубуючи у них сухі крокви. Платви, поступово всихаючись, надійно защемлювали крокви [1, с. 39].

Із зовнішнього боку («знадвірку») стіни зберігали барву (структуру) природного дерева. Внутрішні ж стіни домівок, споруджених з «протесів» або «брусів», гладко «гиблювали» і періодично мили («хата мита», «хата гиблена»), натомість стіни з колод «клинкували» (для кращого зчеплення зі стіною глиняно-солом’яної суміші на поверхню дерев’яної стіни набивали клинчики із твердих порід деревини) і тинькували («мащена хата», «мащєнка», «вакована хата»). Приблизно з початку ХХ ст. у деяких випадках «мастили» й внутрішні стіни осель, зведених із півколод та брусів. У разі наявності в домівствах двох кімнат парадну («свєточна хата», «світлиця») зазвичай мили, а повсякденну («хата, в якій сиділи») – тинькували. У другому випадку поверхні стіни «клинкували», частіше «ліскували»: набивали навхрест ліщинові прути, причому замість цвяшків могли використовувати букові клинчики (с. Верхній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Тинькування відбувалося у два етапи. Спершу стіни «мастили» («вакували»: с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.). На поверхню стіни, вкриту клинцями чи ліскою, накидали розчин глини з січеною травою – «псєнкою» (Nasturtium stricta L.): «Псєнка – жорстка трава, яку не перетравлює худоба; вона росте там, де не вгноєна землє» (с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Відтак її «шарували» («рейбували») – при допомозі дощечки («рейбачки») загладжували розчином глини, піску та кінського посліду («конєка») і забілювали білою глиною чи вапном (місцями на Косівщині до вапна додавали висіяного на ситі піску – «стіну піскували»). Натомість «гіблені скіни» два (чи більше) разів впродовж року мили теплою водою або «капустєним квасом, закип'єченим з водою» (смт Верховина). Для цього також могли використовувати відвар «хвощу у капустєному росолі» (с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Перед миттям, для ліквідації паразитів («шашелю», «прусаків» тощо), стіни «поливали» кип’ятком («окропом»): с. Голови Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. Для миття використовували спеціальну щітку – «ріщєнку» («форостєнку»), яку виготовляли з нижніх тонких гілок смерічки (з яких опала хвоя), завдовжки приблизно 0,5 м (гілки розпарювали у воді зі сироваткою з «будза» і зв’язували докупи у пучок). Інколи замість «ріщєнки» використовували польовий «хвощ» («фочєй», «фощій»).

Як скрізь в Україні, для житла гуцулів притаманні низькі одностулкові двері, які складаються з дверної коробки та навішеного на петлі рухомого полотнища. Полотнище давніших дверей виготовляли з двох-трьох колених і гладко протесаних з обох боків досить товстих дощок. Під час монтування полотен з кількох частин суміжні дошки з’єднували поміж собою двома— трьома кілками. Щоб запобігти викривленню, дверне полотно закріплювали двома горизонтальними «шпугами». Хоча у спорудах кінця ХІХ – початку ХХ ст. дверна стулка здебільшого оберталася на металевих завісах, у житлах ХІХ ст. ще до сьогодні можна натрапити на один із реліктових способів навішування дверних полотен – це так звані «двері на веріях» («на чопах», «на кочерзі»), тобто двері, стулка яких обертається на своєрідних чопах, що виступають поза нижню і верхню частини полотнища з внутрішнього краю останнього. «Чопи» поверталися у гніздах брусків, закріплених із внутрішнього боку до надпоріжника і порога. Часто, у разі достатньої ширини підвалини, нижнє гніздо видовбували у ній. «Верії» зазвичай творили органічну єдність з полотнищем, проте інколи їх (круглий кілок, який зверху і знизу виступав поза краї полотна) закріплювали до нього кілочками (с. Чорні Ослави Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.). Унікальний за своєю суттю спосіб навішування дверей ми зафіксували у хаті першої половини – середини ХІХ ст. у с. Плоска Путильського р-ну Чернівецької обл. У наведеному випадку товстіші кінці «шпуг», які з’єднують три дошки дверного полотна, завершуються заокругленими виступами із наскрізним отвором, які виконують функцію своєрідних дерев’яних завіс (див. вкладку: іл. 6).