Читать книгу Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття - Группа авторов - Страница 4

Прямуючи вздовж берегів Ханаана на південь, мореплавці потрапили в гирло Нілу. Так вони почали торгувати з Єгиптом. Ця торгівля була вигідна обом сторонам. Вино й оливкове масло – те, чим багата була Фінікія завдяки наполегливій праці хліборобів, – єгиптяни купували охоче. Був і «живий товар» – раби, що в ті часи нікого не бентежило.

Фінікійський торговельний корабель

Ханаан торгував не тільки з Єгиптом. Фінікійські каравани йшли в Межиріччя і сусідні маленькі держави в Сирії і Палестині. До того ж єгиптяни повідали фінікійцям, що за пустелею на схід від Нілу знаходиться «Велике зелене море». (Саме воно за іронією долі тепер іменується Червоним. Його нинішню назву дано, ймовірно, тому, що в далекі періоди його води набували червонуватого кольору завдя- ки мікроскопічним водоростям Trichodesmium erythraeum.)

Очеретяні човни, які вміли будувати жителі долини Нілу, не витримували ніякої конкуренції з фінікійськими суднами – в Єгипті не росли дерева, з товстих прямих стовбурів яких можна було б побудувати справжні кораблі. Але особливо бажаним товаром став кедр, за який єгиптяни платили чужоземцям золотом.

«Велике зелене море» з Нілом з’єднував довгий канал. Фінікійці скористалися ним і увійшли в невідомі води. Незабаром вони зрозуміли, що «Велике зелене море» веде в океан. На східному березі моря фінікійці торгували з жителями Аравії, які привозили з Індії алмази, прянощі і чорне дерево. Збереглися свідоцтва, що для єгиптян сини Ханаана ходили навіть в загадкову країну Пунт (про ці експедиції ми розповімо далі).

В Іспанії можна було розжитися сріблом. Існує такий переказ: одного разу фінікійці виторгували стільки срібла, що їхні кораблі не могли підняти його на борт. Тоді купці вивантажили всі товари, які коштували дешевше срібла. Але все одно дорогоцінного металу залишалося ще багато. Винахідливі торговці все-таки знайшли вихід: вони викинули якорі своїх кораблів і зробили нові – срібні.

Подорожі фінікійців не обмежувалися Індійським океаном. Плаваючи Середземним морем, вони обігнули Малу Азію і опинилися в іншому морі – Егейському. Жителі островів із задоволенням купували у заморських гостей залізні вироби і яскраві тканини, але виявилися дуже наївними, чим скористалися фінікійські моряки – вони заманювали нещасних на кораблі, а потім продавали в рабство на невільничих ринках Сходу. Звичайно, незабаром фінікійці в Егейському морі зажили поганої слави, але саме у них греки навчилися мистецтву будувати кораблі й орієнтуватися за зірками.

Фінікійські мореплавці просувалися все далі й далі на захід. Вони дісталися Балеарських островів, а потім до Іспанії – «Країни Мороку», як вони її називали (Іспанія знаходиться на захід від Фінікії, тобто в тій стороні, де заходить сонце).

Обігнувши Іспанію, фінікійці побачили, що вона відділяється від Африки вузькою протокою, по обидва боки якої підносяться гострі скелі. Саме через ці «ворота», вирішили вони, і спускається, завершивши денний шлях, бог променистого сонця Мелькарт. Тому фінікійці назвали скелі Стовпами Мелькарта. Стародавні греки знали їх як Стовпи Геракла.

Фінікійське блюдо

Зараз ці скелі на протилежних берегах Гібралтарської протоки біля виходу в Атлантичний океан називаються Гібралтар і Сеута. А висловлювання «Геркулесові стовпи» («Стовпи Геракла») стало прозивним і означає межа чогось, крайню точку.

На «краю землі» фінікійці заснували близько 1104 року до н. е. колонію Гадір – сучасний Кадіс. З Гадіра фінікійські мореплавці плавали на південь, вздовж західного узбережжя Африки, і на північ, уздовж берегів Іспанії. Їхні кораблі дійшли до «островів», які фінікійці назвали Кассітеридами, або Олов’яними. Тут вони купували олово, необхідне для виплавки бронзи. Вважається, що це були берега півострова Бретань, де в давнину були поклади цього металу.

А ще далі лежали землі, багаті «золотом півночі» – на березі холодного Балтійського моря відважні моряки міняли свої товари на шматки бурштину.

Звичайно, Гадір був не єдиною фінікійською колонією. Близько 1100 року до н. е. в Північній Африці поблизу мису Аполлона і західного рукава річки Баградаса була заснована Утіка. Приблизно тоді ж на карті світу з’явилися Гадрумет і Лептіс, розташовані на східному узбережжі Тунісу, Гіппон на території сучасного Алжиру і Лікc на атлантичному узбережжі сучасного Марокко. Але найвідомішою колонією фінікійців став легендарний Карфаген.

Подорожуючи на захід уздовж узбережжя Африки, вони виявили велику затоку. Піщана мілина в глибині затоки утворила природну гавань. Місце було дуже зручним, тому тут багато разів зупинялися купці з фінікійського міста Тіра. Тут згодом і побудували велике місто, яке стало центром величезної держави, що існувала в VII–II століттях до н. е.

Фінікія і фінікійські колонії

Те, що Карфаген був заснований вихідцями з Тіра – науковий факт. Але кому саме належить ця честь? Античні автори говорять, що чи то в 826-му, чи то в 814 році до н. е. до берега Туніської затоки підійшли кораблі жінки на ім’я Елісса. Також вона відома під ім’ям Дідони. В одному грецькому словнику ім’я Дідона перекладається з фінікійського як «блукаюча» (πλανητις). Згідно з Верґілієм[1], Дідона втікла сюди після того, як її брат Пігмаліон – цар Тіра – убив її чоловіка Сіхея, щоб заволодіти його багатствами.

Еліса-Дідона біля вівтаря

В околицях майбутнього Карфагена жили лівійські племена. До представників одного з них – Гіарбу – і звернулася, за переказами, Дідона. «Мої супутники стомлені довгим плаванням, – сказала вона. – Їм треба зібратися з силами, перш ніж вирушити в дорогу». Дідона готова була купити стільки землі, скільки може охопити бичача шкура. Гіарб погодився – подумаєш, яка дрібниця! Але Елісса-Дідона перехитрила його. Вона веліла розрізати шкуру на тонкі смужки. Розтягнувши їх на пагорбі, фінікійці окреслили місце, цілком достатнє для побудови фортеці. Договір є договір, і вражений Гіарб віддав цю землю Дідоні. Пагорб і цитадель на ньому називалися відтоді Бірса – «шкура». На цьому пагорбі колоністи знайшли кінську голову і визнали це щасливим знаком. Тому на карфагенських монетах часто зображувався кінь – символ могутності Карфагена.

Цариця Елісса через кілька років наклала на себе руки. Верґілій розповідає романтичну історію: Дідона зійшла на вогнище через нещасливе кохання до троянця Енея, який кинув її, щоб продовжити свій шлях. А римський історик Юстин, що жив приблизно в III столітті, пише, що цариця загинула через домагання Гіарба. Він вимагав її руки, а в разі відмови погрожував чужинцям війною. Загнана в кут, нещасна Дідона кинулась на меч.

А Карфаген (по-фінікійськи «Карт-Хадашт» – «Нове місто») з часом здобув величезний вплив. У VIII столітті до н. е. Фінікія була захоплена Ассирією, а в 538 році до н. е. перейшла під владу персів. Потім фінікійські колонії Західного Середземномор’я отримали незалежність і об’єднались під егідою Карфагена.

Міфічні часи, коли влада фінікійців обмежувалася межами Бірс, були давно забуті. Карфаген захопив і приєднав до своїх володінь берега Африки, населені дикими племенами. Згодом карфагеняни не тільки зупинили грецьку колонізацію, а й відібрали у греків західну частину Сицилії. Корсика, Сардинія і Мальта також дісталися Карфагену. Пунійці (так римляни називали фінікійців – жителів північно-африканських колоній, хоча, по суті, етнічний склад карфагенян був на той час уже досить строкатим) прибрали до рук Балеарські острови, а в Іспанії підкорили більш ранню фінікійську колонію – Гадір. І все це на очах могутнього Риму!

Карфаген заважав Риму встановити контроль над Середземним морем. У ході Першої (264–241 рр. до н. е.) і Другої (218–201 рр. до н. е.) Пунічних воєн Рим сильно потіснив суперника. І тим не менше, римський політик Катон Старший[2] закінчував кожен свій виступ у сенаті словами: «Карфаген повинен бути зруйнований!» Мрія Катона збулася через три роки після його смерті – у 146 році до н. е., коли в ході Третьої Пунічної війни римський полководець Сципіон Еміліан захопив Карфаген. «Вогонь спалював все і перекидався з будинку на будинок, а люди розбирали будівлі не поступово, а, навалюючись усі разом, обрушували їх. Від цього гуркіт ще більш посилювався, і всі разом з камінням вивалювалися на середину вулиць, упереміш і мертві і живі, в більшості люди похилого віку, жінки і діти, які ховались в затишних місцях будинків; одні поранені, інші напівголі, вони моторошно кричали.

Інші ж, що скидалися й падали з такої висоти разом з камінням і палаючими балками, відчували великі страждання, ламаючи кістки і розбиваючись на смерть. Але цим їх муки не кінчалися; збирачі каменів… розчищали дорогу для воїнів, що йшли далі, одні – топірцями і бойовими сокирами, другі – вістрями гаків скидаючи і мертвих, і ще живих в ями, тягнучи їх і перевертаючи залізом, як колоди і каміння.

Люди, наче сміття, заповнювали рови… Коні на скаку розбивали їм обличчя і черепи, не тому, що вершники цього хотіли, але через поспіх. З цієї ж причини так робили і збирачі каменів; труднощі війни, впевненість в близькій перемозі, швидке пересування військ, військові центуріони, що пробігали повз зі своїми загонами, змінюючи один одного, – все це робило всіх божевільними і байдужими до того, що вони бачили», – писав давньоримський історик Аппіан Александрійський. Шість днів йшли бої на вулицях Карфагена. Місто було спалене і зруйноване. Римляни зорали його територію плугом і засіяли сіллю на знак того, що тут ніхто ніколи не повинен селитися.

Минуло трохи більше ста років, і римляни вирішили заснувати на місці Карфагена колонію. Її назвали «Colonia Julia Carthago» («карфагенська колонія Юлія») на честь Юлія Цезаря. Римські інженери зрівняли вершину Бірси і побудували храми та громадські будівлі. Через деякий час місто знову потопало у розкоші, але це був вже зовсім інший Карфаген. Колишній – міфічний і реальний – загинув назавжди.