Читать книгу Архітектура. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 3

Стародавній Єгипет, розташований у долині найдовшої у світі ріки Ніл, належав до так званих великих річкових цивілізацій. Будівництво і будівельники відігравали тут надзвичайно важливу роль, адже від їхньої майстерності залежав стан складних іригаційних систем, що примушували ріку працювати на людину, у певну частину року вкриваючи лани шаром родючого намулу. Незабаром давні єгиптяни досягли значних успіхів у мистецтві будування. Почавши з іригаційних систем, вони згодом перейшли до власне архітектурних споруд. Перші державні утворення з’явилися у долині Нілу у 5 тисячолітті до н. е. Згодом вони об’єдналися у дві великі держави – Верхній та Нижній Єгипет. Такі назви держави дістали через своє розташування вздовж течії ріки. Після об’єднання Верхнього та Нижнього Єгипту починається так званий династичний час, що його поділяють на три періоди, які носять назву Давнє царство (III тисячоліття до н. е.), Середнє царство (кінець III – початок II тисячоліття до н. е.) і Нове царство (середина і друга половина II тисячоліття до н. е.). Іноді події єгипетської історії датують за номером царської династії, що правила у час, коли подія трапилася.

Так склалося, що найвідомішими пам’ятниками давньої єгипетської архітектури стали гробниці, особливо Великі піраміди, що їх давні греки вважали першим з семи див світу. Але протягом своєї багатовікової історії єгиптяни будували піраміди відносно недовго. Поховання перших єгипетських царів, фараонів мають досить скромний вигляд. Камеру, куди клали мумію в саркофазі, викопували в грунті. Зверху робили насип, який обкладали кам’яними плитами. Утворена споруда мала плаский верх і скошені стіни. Таке поховання археологи називають арабським словом мастаба. Пізніше, коли гробниці фараонів стали більш вражаючими, у мастабах продовжували ховати знатних єгиптян. Першу справжню піраміду збудував на початку III тисячоліття до н. е. архітектор Імхотеп, могутній міністр засновника Третьої династії фараона Джосера. Ця піраміда не мала гладеньких стін, а була уступчастою. Вона являла собою нібито п’ять мастабів різного розміру, поставлених одна на одну. Піраміда Джосера мала висоту 30 м, і, мабуть, її вважали б дуже величною спорудою, коли б її славу не затьмарили наступні.

Піраміда Джосера

Піраміди з гладенькими стінами з’явилися в Єгипті під час правління фараонів Четвертої династії. Спочатку їх розміри були порівняно невеликі. Але згодом були збудовані три Великі піраміди, що належали фараонам Хеопсу, Хефрену і Мікерину. Висота найбільшої з них – піраміди Хеопса – сягає майже 147 м.

За часів Середнього царства володарі Єгипту відмовились від спорудження пірамід. У цей час для фараонів та номархів (правителів областей) будували скеляні гробниці. Поховальні приміщення видовбували у товщі скелі. Ззовні було видно лише вхід, оздоблений двома приземкуватими колонами, що носять назву протодоричних. Іноді вхід прикрашали монументальні барельєфи. Зайшовши усередину, потрапляєш у довгу вузьку залу, розділену протодоричними колонами на три частини. Таке приміщення, розділене опорами на паралельні галереї, носить в архітектурі назву гіпостильна зала. Стіни зали вкривали різнокольоровими фресками найрізноманітнішого змісту. Тут можна бачити не лише величні зображення небіжчика в оточенні богів, але й напрочуд жваві, незважаючи на певну умовність, жанрові сцени. Далі знаходилися поховальні камери, вхід до яких був щільно затулений великими обтесаними брилами. Найвизначнішим пам’ятником такого типу є некрополь у селищі Бені Гасан. За часів Нового царства скеляні поховання не мали зовнішніх прикрас. Вхід до гробниці був замаскований, і щоб потрапити до камери з тілом фараона, треба було довго блукати вузькими кам’яними коридорами. Такі таємні поховання робили тому, що боялися грабіжників, адже разом з царем ховали незліченні скарби, що повинні були прикрасити його існування в потойбічному світі. До таких таємних поховань належала гробниця фараона Тутанхамона, відома тим, що археологи знайшли її раніше, ніж давні грабіжники.

Піраміда Хефрена

Втім, не лише домівки на смерть будували стародавні мешканці долини Нілу. Вони залишили своїм нащадкам багато храмів, присвячених численним єгипетським богам. Крім того, своє земне життя володарі великої держави теж проводили аж ніяк не в хижках. Проте земному життю надавалося менше значення, ніж посмертному існуванню. Через те палаци, хоч і досить розкішні, будувалися з менш тривкого матеріалу, ніж поховальні споруди, і збереглися вони значно гірше. Одна з пам’яток світської давньоєгипетської архітектури, що порівняно непогано збереглась, – комплекс палаців в Ахет-Атоні (сучасна ЕльАмарна), столиці фараона Ехнатона, який був релігійним реформатором і тому переніс свою резиденцію з Фів, де великий вплив мали жерці старого бога Амона. Головна вулиця нової столиці мала назву Дорога фараонів. Вона йшла з півдня на північ. На південному її кінці знаходився палац Мару-Атон, де проводилися всілякі розваги. У Північному палаці був розташований звіринець. Посередині стояв Головний палац. Його житлові приміщення містилися на схід від дороги, офіційні – на захід. Обидві частини палацу з’єднувала галерея, що проходила над вулицею. У центрі галереї було вікно, у якому фараон з родиною з’являвся перед народом.

Фрагмент розпису давньоєгипетської гробниці

На Дорозі фараонів знаходилася ще одна визначна споруда – храм бога Атона, сонячного диска. Він являв собою низку відкритих двориків, оточених колонами. Сонцю треба було молитися під відкритим небом. У Ель-Амарні були знайдені також знамениті скульптурні портрети красуні Нефертіті – дружини Ехнатона.

Фіви, Карнак, храм, присвячений Амону-Ра

Давньоєгипетські храми, як правило, являють собою низку гіпостильних зал та перистильних двориків (тобто двориків, з усіх боків оточених колонами). Вони розташовані один за одним, уздовж єдиної осі симетрії. Часто такі храми зводило не одне покоління, і кожен фараон вважав своїм обов’язком прибудувати до них нові приміщення. Одним з найвідоміших є храм Амона в Луксорі, з яким пов’язана цікава легенда, або, краще сказати, історичний анекдот. Розповідають, що ніби на початку XIX ст. під час перебування у Єгипті наполеонівських військ французька військова частина, проходячи вулицями Луксора, побачила храм і раптом без будь-якої команди зупинилась, і усі вояки віддали честь. Отак вони були вражені величчю споруди.

Колонада храму Амона-Ра в Луксорі

Важливою деталлю єгипетських архітектурних пам’яток є численні кам’яні колони, виконані у вигляді лотосів, пальм або пучків очерету. У напівтемряві храмових приміщень вони справляють дивне враження: здаються м’якими та гнучкими. Простягаєш руку – і з подивом відчуваєш під долонею жорсткий холодний камінь.

Фрагмент давньоєгипетської колони

Ще одна і, до речі, більш відома деталь – числені статуї-сфінкси, фантастичні кам’яні істоти з головою людини і тілом лева. Найбільший сфінкс, що зображує фараона Хефрена, майже так само відомий, як і Великі піраміди. Араби, які захопили Єгипет у середні віки, називали його Батьком Жаху. Двох справжніх єгипетських сфінксів можна бачити у Санкт-Петербурзі, просто неба, на Академічній набережній. Вони були вирізьблені з рожевого граніту в XV ст. до н. е. і привезені в Росію в 1832 р. Коли дивишся на них, понад усе вражає те, що на березі північної Неви гості зі стародавньої африканської держави виглядають не менш органічно, ніж на березі Нілу.

Великий сфінкс фараона Хефрена

Держави давньої Месопотамії, тобто долини річок Тигру і Євфрату, як і Єгипет, належали до великих річкових цивілізацій. Тож і тут будівель-ники були у великій пошані, а мистецтво архітектури розвинулося раніше, ніж в інших країнах. Але каміння тут бракувало, натомість було багато глини. Ось чому майстри Давнього Дворіччя стали першими у світі архітекторами, що працювали переважно з цеглою. У Єгипті також знали цеглу, але використовували її головним чином для побутових споруд. З цегли, часто навіть необпаленої на вогні, а тільки висушеної на сонці, складали житла бідняків. Більш поважні будови робили з каменю. У Давній Месопотамії цегла стає основним матеріалом як для побутових, так і для архітектурних споруд. Використовують переважно цеглу необпалену, бо дерево, необхідне для складання великих вогнищ, теж річ дефіцитна. Отже, справжня цегла коштує досить дорого, її використовують тільки для обличкування. Добре, що клімат Месопотамії це дозволяє, адже дощу тут майже не буває. Проте клімат кліматом, а за віки, що минули, від більшості колись величних глиняних споруд майже нічого не залишилося. До того ж, крім дощів, бувають ще розливи річок. Для того щоб захистити споруди від розливів, давні будівельники ставили їх на високі тераси, іноді робили з обпаленої цегли нижній поверх. Ще одним важливим будівельним матеріалом був асфальт, що також затримував вологу. Крім того, асфальт змішували з глиною, утворюючи в’язкий розчин на зразок цементного, і ним скріплювали цеглу. Будівельний розчин – теж винахід мешканців Дворіччя. У Єгипті мурування було сухим, тобто добре обтесані камені щільно підганялися один до одного, але нічим не скріплювалися.

Давньоєгипетський сфінкс на березі Неви

Ta, як ми вже казали, попри всі ці великі досягнення давніх майстрів, більша частина створених ними споруд зазнала нищівного руйнування. Знадобилася дуже копітка праця археологів та істориків, які вивчали записи давніх авторів, щоб ми зараз могли уявити собі первісний вигляд цих споруд. Як це не дивно, краще за інші збереглися найбільш давні – так звані зікурати.

Зікурати – це теж піраміди, але не такі, як у Єгипті. Вони уступчасті і складаються з кількох ярусів. Усередині їх робили з необпаленої глини, зверху обличковували глазурованою цеглою. На відміну від єгипетських пірамід зікурати не мали ніяких внутрішніх камер. Храм, присвячений божеству, ставили на верхівці. Полива на глазурованій цеглі була різнокольоровою. Знизу зікурат на дві третини обкладали чорною цеглою, верхню третину робили червоною, храм – блакитним з золотом. Вважається, що в уяві своїх будівників зікурат був моделлю всесвіту. Нижній чорний ярус символізував підземний світ, пов’язаний зі смертю, червоний – означав середній світ, де живуть люди, блакитно-золотий храм на верхівці був символом горішнього світу богів. До наших часів найкраще зберігся зікурат біля міста Чога-Занбіль, на південному заході Ірану. Найбільшим був зікурат у Вавилоні. Він був 90 м заввишки і займав площу близько 8100 кв. м. Цю споруду вважають прототипом біблійської Вавилонської вежі.

Стіни Вавилона. Реконструкція

Зікурат був не єдиною визначною архітектурною пам’яткою Вавилона. У час свого найбільшого піднесення це було, мабуть, найбільше місто у світі. Давньогрецький історик Геродот писав у V ст. до н. е., що Вавилон «улаштований так чудово, як жодне з відомих нам міст». Місто мало чітке планування і являло собою прямокутник, оточений подвійною стіною. Через кожні 20 м зовнішньої стіни здіймалася зубцювата вежа, квадратна за планом. Внутрішня стіна була меншою, ніж зовнішня, за нею починалися міські будівлі. Досить велику ділянку землі між двома стінами городяни обробляли, щоб мати запас харчів на випадок облоги. Всі укріплення були зроблені з обпаленої цегли. Будівлі в середині міста теж нагадували оборонні споруди. Характерною рисою міського краєвиду були пласкі дахи, оточені зубцями. Стіни часто прикрашали блакитною та бірюзовою поливою. Цей декоративний прийом і нині залишається найулюбленішим у деяких країнах Сходу. Нині з пам’яток Вавилона збереглися Брама Іштар та Дорога процесій, оточена зубцюватими стінами.

Брама Іштар