Читать книгу Динозаври. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 5

Щодня ми ходимо по землі і не дуже замислюємося, що ж саме знаходиться у нас під ногами. Земля – та й годі. Нічого особливого. Тверда, коли панує спека. Слизька після дощу. Закоцюбла взимку. Але, якщо взяти лопату і трохи заглибитися під поверхню грунту, допитлива людина побачить безліч цікавого і таємничого. Землю з певністю можна назвати справжнім архівом, який створила сама природа.

Це особливий архів. Він охоплює сотні мільйонів квадратних кілометрів[1], покриваючи всі материки та дно океанів. На ньому стоять міста, шумлять ліси, колосяться ниви. А в глибині ховаються дивовижні «документи», які розповідають про те, що відбувалося на планеті мільйони років тому, коли ще не було людей. Тепер найважливіші для історії документи зберігають і надають для здійснення наукових розвідок спеціальні установи – архіви. То які ж «документи» містить земля і хто їх збирає?

Всі знають: якщо кімнату не прибирати кілька днів, на підлозі з’являється тоненький шар пилу. А поверхню Землі ніхто не прибирає. От часточки пилу і відкладаються на ній, дедалі щільнішим шаром вкриваючи земну поверхню.

Відомо, що в усі часи, відтоді як планета стала твердою, вітер та вода руйнували гірські породи. Вони розпорошували й розмивали поверхню материків, несли пісок та мул у низини. Якби цього не було, земна поверхня досі залишалася б голою і твердою, бо саме такою є основа материків, яку товстою ковдрою покривають пухкі породи. Вони утворені зі звичайного пилу та осадових порід, які нанесла вода. Геологи називають їх відкладеннями.

Шар відкладень дуже товстий, бо формувався мільярди років із різною швидкістю. Наприклад, коли в Єгипті під шаром піску завтовшки три метри було знайдено будівлі, споруджені за правління фараона Рамзеса II (вченим відомо, що царював він 3 тис. років тому), стало зрозуміло, що швидкість відкладень тут становила один метр за одне тисячоліття. Але така швидкість є винятковою. Зазвичай цей процес відбувається значно повільніше. Так, спостереження за роботою води й вітру в Англії свідчать про те, що тут за тисячу років відкладається шар породи завтовшки близько 3 см породи, а в Північній Америці – завтовшки лише 1 см.

Вітру та воді допомагають льодовики, які повільно рухаються величезною крижаною стрічкою і тягнуть за собою каміння, пісок і все, що зустрічають на своєму шляху. Коли клімат теплішає, вони тануть і залишають характерні відкладення з піску та каміння, яке стало гладеньким внаслідок тертя під час руху з льодовиком.

Нашарування відкладень побачити дуже просто. Достатньо поглянути на крутий берег річки. Він відкриває прошарки різного кольору, які лежать один на одному, ніби аркуші в купі паперу, й справді подібні до архівних документів.

Що ж «записано» на тих відкладеннях? Як це не дивно, досвідчена людина може прочитати на них дуже багато.

Якщо обережно знімати шар за шаром, вони починають розповідати про те, що відбувалося в цих місцях у сиву давнину. Скажімо, шар, розписаний дрібними хвильками, – це слід морського прибою. Значить, колись тут було море. Інший шар, трохи скособочений, що тягнеться довгою звивистою смугою, – це слід річки. Якщо вчені знаходять пласти з дрібного пилу або мулу, вони певні, що колись тут віяли слабкі вітри або виблискувало озеро. Піски та дрібне каміння, навпаки, свідчать про бурхливі морські хвилі або сильні вітри. В земних шарах можна знайти також сліди градин, крапель дощу, крижаних кристалів та багато іншого, що допомагає уявити колишній рельєф місцевості та кліматичні умови.

Так виглядають окам’янілі рештки

Колір відкладень теж не випадковий. Наприклад, зеленавий або сіруватий кольори притаманні шарам, які утворилися на морському дні. А червоні піски безпомилково вказують на силурійський період (див. главу «Календар Землі»).

Але ще більше про минуле Землі розповідають рештки живих організмів і рослин, які збереглися в товщі відкладених шарів. Деякі породи майже повністю складаються із залишків викопних організмів, як, наприклад, добре відома нам крейда. В ній спресовані мільярди дрібненьких черепашок давніх молюсків. Таким самим є й вапняк, тільки черепашки, що знаходяться в ньому, більші за ті, що є в крейді. До таких порід належить і кам’яне вугілля, яке утворили окам’янілі дерева, що росли на Землі багато мільйонів років тому.

Зазвичай найдавніші осадові породи лежать глибше за інші. Але під час землетрусів, вулканічних вивержень, зсувів вони можуть зміщуватися, ламатися, перекручуватися. Проте вчені, використовуючи різні методи, вже давно навчилися визначати точний вік порід.

На початку ХХ століття стало відомо, що деякі речовини з плином часу безперервно змінюються. Наприклад, уран, де б і в яких умовах не залягав, згодом перетворюється на свинець. Через сто мільйонів років від 1 кг урану залишиться 985 г, а поряд з ним утвориться 13 г свинцю. Отже, якщо в землі знаходять уран і свинець, можна бути певними, що колись тут був лише уран, і підрахувати вік суміжних порід. Помилка в цьому випадку неможлива, бо звичайний свинець має питому вагу, дещо нижчу за ту, що має свинець, перетворений з урану. Цим методом, щоправда, дуже приблизно, було визначено вік Землі – від 4 до 4,5 млрд років.

Сучасна наука для датування осадових порід користується здатністю атомів калію, який міститься в багатьох гірських породах, перетворюватися на атоми аргону. Це є так зване ізотопне датування, бо нестабільні атоми деяких міне ралів називають ізотопами. Відомо: для того щоб половина атомів калію перетворилася на атоми аргону, потрібно приблизно 11 млн років. Тому встановити вік осадових порід можна шляхом підрахунку атомів аргону.

Якщо припустити, що все знайдене в товщі осадового шару дорівнює віком самому шарові, то можна точно сказати, коли жили тут вимерлі істоти. Якщо окам’янілі рештки таких істот знаходять десь в іншому місці, можна сміливо відносити їх до відкладень того ж часу. Приміром, наявність амонітів яскраво свідчить, що розкопані відкладення належать до юрського періоду.