Читать книгу 100 чарівних казок світу - Группа авторов - Страница 14

Водному великому місті жив із дружиною Ганною один швець. Цілий день він сидів на розі вулиці, лагодив черевики й робив нові.

Дружина його торгувала садовиною й городиною, і покупців у неї було багато, бо вона вміла краще за всіх розкласти й показати свій товар. Вони мали сина, вродливого хлопчика, який зазвичай допомагав жінкам і кухарям донести куплене додому.

Господарям цих кухарів подобалося, коли в дім приводили такого вродливого хлопчика, і вони завжди щедро його обдаровували.

Одного разу шевцева дружина сиділа, як звичайно, на ринку. Перед нею стояло кілька кошиків з овочами, травами та насінням, ранніми грушами, яблуками й абрикосами. Якоб – так звали хлопчика – сидів поруч із нею й вигукував:

– Егей, панове, подивіться, яка чудова капуста, як дивовижно пахнуть оці прянощі! Ранні груші, господині, ранні яблука та абрикоси! Купуйте!

Повз них проходила якась стара жінка, обдерта, обшарпана. У неї було маленьке личко, усе в зморшках, червоні очі й гачкуватий довгий ніс. Вона йшла, спираючись на довгий костур, накульгуючи та шкандибаючи.

Шевцева дружина вже шістнадцять років щодня сиділа на ринку, та жодного разу не бачила цієї старої.

– Погляньмо на травки, чи є в тебе те, що мені потрібне, – сказала стара і, порпаючись своїми коричневими, потворними руками в кошику з травами, почала витягати звідти довгими пальцями жмутки, що були так гарно складені, а тоді підносити їх один за одним до носа та обнюхувати з усіх боків.

У шевцевої дружини надривалося серце, коли вона дивилася на те, як обходилася з її рідкісними травами ця баба. Але вона не наважувалася нічого сказати, бо перевірити крам – право покупця, а крім того, вона чомусь боялася старої. Переривши весь кошик, та пробурмотіла:

– Сміття, а не товар. Хіба ж так було п'ятдесят років тому! Сміття, а не товар!

– Та ти ж просто безсовісна баба! – вигукнув Якоб. – Спершу ти запускаєш свої бридкі пальці в чудові трави і мнеш їх, тоді підносиш до свого довгого носа, після чого нікому, хто це бачив, не захочеться їх купувати, а тепер ти ще називаєш наш товар сміттям! Але ж кухар самого герцога все купує в нас!

Стара скоса глянула на нього, гидко засміялась і хрипко сказала:

– Тобі, значить, не подобається мій ніс, мій красивий довгий ніс? Ну що ж, і в тебе виросте на обличчі такий самий – аж до підборіддя.

Із цими словами вона взялася до кошика, де лежала капуста. Беручи в руку найгарніші білі головки, вона стискала їх так, що вони аж рипіли, тоді кидала їх абияк назад у кошик і знову казала:

– Сміття, а не товар!

– Не труси так гидко головою! – злякано крикнув хлопчик. – Адже шия в тебе не товща за качан, чи довго їй переломитися?

– Тобі не подобаються тонкі шиї? – пробурмотіла стара зі сміхом. – Ну що ж, ти й зовсім не матимеш шиї; голові доведеться ввійти в плечі, щоб не звалитися з тільця.

– Досить вам верзти дурниці! – сказала шевцева дружина. – Якщо ви хочете щось купити, то покваптеся.

– Гаразд! – вигукнула стара, кинувши на неї лютий погляд. – Я куплю в тебе ці шість головок капусти. Але дозволь своєму синочкові принести мені товар додому. Я заплачу йому.

Хлопчик не хотів іти з нею й заплакав. Але мати суворо наказала йому віднести капусту і не покладати такий тягар на стару слабку жінку. Він скорився й пішов за старою з ринку.

У віддаленій частині міста вона нарешті зупинилася біля трухлявої хижі.

Вийнявши з кишені старий іржавий гачок, вона спритно вставила його в маленьку замкову щілину, і двері зі скреготом відчинились. А всередині стеля та стіни були мармурові, начиння – з найкращого чорного дерева з прикрасами із золота й каміння, а підлога – скляна і така гладенька, що хлопчик послизнувся і впав. А стара вийняла з кишені срібну сопілочку і дмухнула в неї. Тієї ж миті сходами спустилися кілька морських свинок. Ходили вони рівно, на двох лапках, узутих у горіхові шкаралупки, а вдягнені були по-людськи і навіть носили модні капелюхи.

– Де ви поділи мої черевики? – крикнула стара й почала лупцювати їх палицею. – Чи довго мені ще так стояти?

Свинки швидко побігли сходами вгору й повернулися з двома шкаралупами кокосового горіха, вистеленими всередині шкірою, які спритно взули старій на ноги.

Тепер її кульгавості та шкандибання наче й не було. Вона відкинула палицю і заковзала скляною підлогою, тягнучи за собою за руку Якоба. Нарешті вона зупинилася в кімнаті, що нагадувала кухню.

– Сідай, – сказала стара, притиснувши хлопчика до кутка одного з диванів і поставивши перед ним стіл так, аби Якоб уже не міг вибратися. – Тепер я маю дати тобі щось у винагороду. Я зварю такого супчику, який запам'ятається тобі на все життя.

Вона знову дмухнула в сопілочку, і з'явилася сила морських свинок. На них були фартухи, а за поясами стирчали ополоники та кухонні ножі. Тоді прибігла ціла ватага білок. На них були широкі турецькі штани та зелені оксамитові шапочки, вони ходили на задніх лапах. Це були, напевно, кухарчата. От зринуло полум'я, от щось закуріло й закипіло на сковорідці, і приємний запах розійшовся кімнатою.

У горщику забулькало й закипіло, з нього пішла пара, і піна побігла у вогонь. Стара зняла горщик, вилила вариво у срібну миску й поставила її перед Якобом.

Суп був чудовим на смак. Він пахтів травами та прянощами, був кисло-солодкий і дуже міцний.

Коли Якоб доїдав останні краплі цього чудового супу, морські свинки запалили арабські пахощі, і кімнатою попливли синюваті клуби диму. Запах п'янив хлопчика, і нарешті він заснув на дивані старої.

Йому снилося, ніби стара зняла з нього одяг і начепила на нього білячу шкурку. Тепер він міг, як білка, стрибати й лазити. Він дружив з іншими білками та морськими свинками і служив із ними в старої. Спершу він мав змащувати олією й натирати до блиску кокосові шкаралупи, які баба взувала замість черевиків.

Приблизно за рік, снилося йому, він мав іще з кількома білками ловити порошинки в сонячних променях і просіювати їх крізь тонесеньке волосяне сито. Стара вважала порошинки найніжнішою річчю на світі, і хліб для неї пекли з порошинок.

Іще за рік його було переведено до слуг, які збирали старій воду для пиття. Білки, і з ними Якоб, мали вичерпувати шкаралупками лісових горіхів росу із троянд, і саме вона слугувала старій питною водою. А оскільки пила стара дуже багато, робота у водоносів була важка.

За рік його приставили обслуговувати будинок. Його обов'язком було утримувати в чистоті підлогу. А що підлога була зі скла і будь-яка цяточка на ній впадала в око, робота ця була зовсім не легка. Доводилося терти підлогу щітками і, прив'язавши до ніг старі сукнинки, ковзати на них по кімнаті.

На п'ятий рік його нарешті перевели на кухню. Це було почесне місце, отримати яке можна було лише після тривалого випробування. Якоб почав там кухарчуком і, дослужившись до старшого паштетника, набув такої надзвичайної майстерності й такого досвіду в усіх кухонних справах, що сам собі дивувався. Найскладніші страви, паштети з двохсот складників, супи відразу з усіх трав, що ростуть на землі, – усе він умів готувати швидко та смачно.

Так на службі в старої минуло сім років.

І от одного разу вона наказала йому обпатрати курочку, начинити її травами й засмажити до свого приходу. Якоб зробив це за всіма правилами мистецтва: скрутив курочці шию, обдав її окропом, спритно обскуб, тоді пошкріб шкіру, щоб та зробилася гладенькою й ніжною, і вичинив її. Потім він почав збирати трави для начинки. Але в коморі, де зберігалися трави, він помітив цього разу стінну шафку з напіввідчиненими дверцятами, якої ніколи досі не зауважував. Хлопець із цікавістю підійшов ближче, і в шафці виявилося багато кошичків, від яких ішов сильний приємний запах. Він відкрив один із них і знайшов травку якогось особливого вигляду й кольору. Листя і стебла були синювато-зелені, а квітка маленька, вогненно-червона з жовтою облямівкою. Він уважно роздивився квітку, обнюхав її, і виявилося, що квітка ця виділяє той самий духмяний запах, яким колись пахнув йому зварений старою суп. Але запах був такий духмяний, що Якоб почав чхати, чхав усе дужче й нарешті прокинувся.

Лежачи на дивані старої, він здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такі яскраві сни! – сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».

Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло його, однак, зовсім затерпло від сну, особливо потилиця, він просто не міг як слід поворушити головою.

Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.

Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:

– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?

Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.

– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.

– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.

– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!

«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.

– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.

– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!

Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.

Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!

Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув:

– Боже мій, що це?

– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?

– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.

– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.

– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!

– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.

– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрізь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стільки, що їй самій не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика і більше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жінку теж ніхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят років приходить до нашого міста на закупи.

Хлопчик зрозумів, що не сон бачив, а сім років прослужив у злої феї. Сім років юності вкрала в нього стара, а що він отримав натомість? Навчився чистити черевики з кокосового горіха та мити скляну підлогу! Пізнав усі таємниці кухні! Він мовчав кілька хвилин. Нарешті батько спитав його:

– Чи не бажаєте ви замовити в мене що-небудь? Наприклад, пару черевиків або футляр для вашого носа?

– Дався ж вам мій ніс, – сказав Якоб. – Нащо мені футляр для нього?

– Що ж, – відказав швець. – Це як кому до смаку. Але якби в мене був такий страшний ніс, я замовив би футляр для нього з лакованої шкіри. Щоправда, знадобився б не менш аніж лікоть шкіри, зате ви були б чудово захищені! А так ви, напевно, вдаряєтеся носом об кожен одвірок.

Хлопчик занімів від жаху й помацав свій ніс. Ніс був товстий і добрих дві п'яді завдовжки! Отже, і вигляд його змінила стара. Ось чому його не впізнала мати, ось чому його обзивали гидким карликом!

– Майстре, – сказав він, ледь не плачучи, шевцеві, – чи немає в вас поблизу дзеркала, щоб мені подивитися на себе?

– Молодий пане, – суворо відказав батько, – не така у вас зовнішність, аби зробити вас марнославним, і ви не маєте причини ненастанно дивитися на себе в дзеркало.

– О, дайте мені все-таки поглянути в дзеркало! – вигукнув Якоб. – Марнославство тут ні до чого.

– Облиште, я не маю дзеркала. У дружини, правда, є маленьке, але я не знаю, де воно. На тому боці вулиці живе цирульник, він має дзеркало вдвічі більше, ніж ваша голова.

Із цими словами батько м'яко виштовхнув його за поріг, замкнув за ним двері та знову сів за роботу. А Якоб попрямував до цирульника, якого добре знав у давні часи.

– Доброго ранку! – сказав він. – Будьте ласкаві, дозвольте мені поглянути у ваше дзеркало.

– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!

Якоб підійшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очі його зробилися маленькими, як у свині, ніс був величезний і нависав над ротом та підборіддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсім увійшла в плечі й лише з величезним болем поверталася праворуч і ліворуч. Зросту він був усе такого самого, як сім років тому, коли мав дванадцять літ. Але він виріс у ширину, спина та груди дуже випнулись і нагадували невеличкий, але туго напханий мішок. Цей товстий тулуб сидів на маленьких слабких ніжках, яким, здавалося, був не під силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кисті їх були грубі, жовтувато-коричневі, пальці довгі, і, добре витягнувши їх, він міг дістати ними до підлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.

Тепер він згадував той ранок, коли до кошиків його матері підійшла ця стара. Усім, що він тоді вилаяв у ній, наділила вона його, і тільки шию зовсім знищила.

Спотворивши Якобу зовнішність, лиха жінка не завдала, однак, жодної шкоди його розуму, але думав і відчував він уже не так само, як сім років тому. За цей час він зробився, здавалося йому, мудрішим, розумнішим. Він сумував не за своєю втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали від батькових дверей. Він вирішив іще раз спробувати щастя в матері.

Якоб пішов до неї й попросив її вислухати його спокійно. Він нагадав матері той день, коли він пішов зі старою, всілякі дрібні випадки зі свого дитинства, тоді розповів, як сім років служив у вигляді білки у феї і як та перетворила його на потвору за те, що він тоді облаяв її. Шевцева дружина не знала, що їй і думати. Усе, що він розповідав про своє дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона відчувала відразу до потворного карлика й не вірила, що він може бути її сином. Нарешті вона вирішила, що найкраще – поговорити про це з чоловіком. Вона зібрала кошики і звеліла Якобові йти з нею.

– Ця людина, – сказала вона чоловікові, – каже, що він наш зниклий син Якоб. Він розповів мені, як його вкрали в нас сім років тому і як його зачаклувала якась фея.

– Он як? – перебив її зі злістю швець. – Усе це я розповів йому годину тому, і він пішов морочити тебе! Ну зажди, я його розчаклую!

Він схопив в'язку ременів, які щойно нарізав, і почав хльоскати ними по горбатій спині й довгих руках Якоба, та так, що той закричав від болю й побіг геть.

Нещасному карликові за весь день не вдалося ні поїсти, ні попити, а ночувати довелося на твердих і холодних церковних сходах.

Наступного ранку Якоб замислився про те, чим йому жити. Тут раптом йому подумалося, що він досяг успіхів у кухарському ремеслі.

Герцог, що правив цією країною, був відомий ненажера та ласун. До його палацу й попрямував Якоб. Він зажадав зустрітися з головним кухарем. Воротарі засміялися й повели його через передні двори до наглядача палацу.

Той насилу стримався від сміху, коли побачив маленького чоловічка, але взяв його за руку та відвів до покоїв головного кухаря.

– Ваша милосте, – сказав там карлик, низько вклонившись, – чи не потрібен вам майстерний кухар?

Головний повар вибухнув гучним реготом.

– Це ти кухар? – вигукнув він. – Та щоб тільки поглянути на плиту, тобі довелося б стати навшпиньки й добре витягти шию!

– Хіба шкода пари яєчок, сиропу й вина, борошна та прянощів? – сказав Якоб. – Дозвольте мені приготувати яку-небудь смачну страву!

– Ну що ж! – вигукнув головний кухар. – Ходімо.

За кухню слугувало просторе приміщення. У двадцяти плитах постійно палав вогонь, між ними текла прозора вода, де утримувалася жива риба, у шафах із мармуру та коштовного дерева були розкладені припаси, а ліворуч і праворуч розташовувалися десять зал, де було зібрано всі ласощі заходу і сходу. Челядь бігала туди й сюди, гримотіла казанами та сковорідками. Та коли до кухні ввійшов головний кухар, усі завмерли.

– Що замовив герцог на сніданок? – спитав головний кухар.

– Данський суп і червоні гамбурзькі фрикадельки!

– Ти чув, чого хоче герцог? – спитав головний кухар. – Чи візьмешся ти приготувати ці складні страви? Правда, з фрикадельками тобі не впоратися, це наш секрет.

– Немає нічого складного! – відповів карлик, який, коли був білкою, часто готував ці наїдки. – Для супу хай мені дадуть такі трави й такі прянощі, кабанячого сала, корінців і яєць. А для фрикадельок, – сказав він тихіше, – мені потрібні різні види м'яса, трохи вина, качиний жир, імбир і трава, яку називають «шлунковою радістю».

– У якого чарівника ти навчався? – вигукнув здивовано головний кухар. – Ти назвав усе правильно, а про травицю «шлункова радість» ми й самі не знали! Почнімо, однак, випробування!

Усе необхідне розставили на плиті. Але карлик ледве діставав до плити носом. Тому зсунули кілька стільців, поклали на них мармурову дошку й уже потім запросили диво-чоловічка почати куховарити. Покінчивши з приготуваннями, він звелів поставити обидва казани на вогонь і варити доти, доки він не гукне. Тоді він почав рахувати і, дорахувавши до п'ятисот, гукнув:

– Досить!

Казани зняли з вогню. Особистий кухар наказав кухарчукові подати золоту ложку, сполоснув її в проточній воді й передав головному кухареві. Той зачерпнув із казанів, скуштував, замружився, прицмокнув від задоволення язиком і сказав:

– Чудово! Чи не скуштуєте й ви ложечку, палацовий наглядачу?

Той скуштував і був у захваті.

Кухар теж пригубив, після чого шанобливо потиснув карликові руку і сказав:

– Ти майстер своєї страви. Так, травиця «шлункова радість» надає страві особливої привабливості.

Страви відіслали герцогові. А головний кухар повів карлика до своєї кімнати й почав із ним розмову. Але тут з'явився посланець і покликав головного кухаря до герцога. Той швидко вдягнув святкову одежу й пішов за посланцем.

Герцог мав дуже задоволений вигляд.

– Послухай, головний кухарю, – сказав герцог, – хто готував мій сніданок сьогодні? Таким добрим він ніколи не бував, відтоді як я сиджу на троні моїх предків.

Головний кухар розповів про все. Герцог дуже здивувався, звелів покликати до себе карлика й почав розпитувати його, хто він і звідки. Той сказав, що зараз він не має ні батька, ні матері і що куховарити він навчився в однієї старої жінки.

– Якщо ти залишишся в мене, – сказав герцог, – я платитиму тобі п'ятдесят дукатів на рік, святкове вбрання й понад те дві пари штанів. У моєму палаці всі отримують імена від мене, ти зватимешся Ніс.

Карлик Ніс упав навколішки перед герцогом й обіцяв служити вірою та правдою.

Герцог їв тепер замість трьох разів на день п'ять разів, аби як слід насолодитися майстерністю свого маленького слуги, й ніколи не висловлював невдоволення.

Дехто з найвельможніших мужів домагалися в герцога дозволу, щоб їхні слуги брали уроки в карлика на кухні, що приносило чималі гроші, бо кожен платив за день по півдуката.

Так прожив Ніс майже два роки, і тільки думка про батьків засмучувала його. Якось уранці він пішов пошукати важких ситих гусей. Роздивляючись товар, він уже кілька разів пройшовся туди-сюди. Його вигляд не лише не спричиняв тут реготу та глузувань, а й викликав у всіх повагу. Адже в ньому впізнавали знаменитого особистого кухаря герцога.

І от він побачив жінку, що сиділа аж у кінці ряду, в кутку. Вона також продавала гусей, але не розхвалювала свого товару й не закликала покупців. Підійшовши до неї, він купив трьох гусей разом із кліткою, закинув її на свої широкі плечі й рушив назад. Аж тут йому здалося дивним, що одне з гусей сиділо тихенько, зітхаючи й постогнуючи, наче людина.

– Гуска прихворіла, – сказав собі під ніс карлик, – треба швидше прикінчити її й вичинити.

Але гуска відповіла дуже чітко й голосно:

– Оце так! – вигукнув Ніс. – Вона вміє розмовляти? Ладен закластися, що вона не завжди носила це пір'я.

– Ти маєш рацію, – відповіла гуска. – Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, закінчить свої дні на герцогській кухні!

– Заспокойтеся, люба Мімі, – утішив її карлик. – Я відведу вам пташник у власних покоях. Кухонній прислузі я скажу, що відгодовую гуску для герцога особливими травами. І щойно випаде нагода, я випущу вас.

Гуска зі слізьми подякувала йому. Карлик зарізав двох інших гусей, а для Мімі побудував окремий пташник під тим приводом, що готує її для герцога особливим чином. Щойно в нього випадав вільний час, він ходив поговорити з нею і втішити її. Гуска була дочкою чарівника Веттербока. Той посварився з однією старою феєю, яка, щоб помститися, перетворила його дочку на гуску й перенесла сюди. Коли карлик Ніс розповів їй свою історію, Мімі сказала:

– Усе свідчить про те, що ти зачарований за допомогою трав, а це означає, що ти можеш зняти з себе чари, якщо відшукаєш ту траву, яку вибрала фея, коли тебе зачаровувала.

Це було для нього слабкою втіхою: де він міг відшукати ту траву? Але він подякував Мімі й трохи підбадьорився.

У цей час у гості до герцога приїхав сусідський князь, його друг. Тому герцог закликав до себе свого карлика Носа і сказав йому:

– Ти маєш показати, чи вірний ти слуга мені та чи майстер ти своєї справи. Цей князь, як відомо, великий знавець тонкої кухні. Подбай про те, аби на моєму столі щодня з'являлися такі наїдки, щоб він дивувався все дужче й дужче. Не смій жодну страву, поки він тут, подавати двічі.

– Хай буде по-твоєму, пане! – відповів, уклонившись, карлик. – Князь залишиться задоволеним.

Карлик Ніс доклав усе своє вміння. Чужоземний князь гостював у герцога вже два тижні. Вони харчувалися не менш як п'ять разів на день, і герцог був задоволений мистецтвом карлика. На п'ятнадцятий день герцог звелів покликати карлика до столу, відрекомендував його своєму гостеві та спитав того, чи задоволений він карликом.

– Ти чудовий кухар, – відповів князь. – Але чому ти досі не подаєш до столу справжню королівську страву – паштет «Королівський»?

Карлик дуже злякався: він ніколи не чув про цей паштет. Але відповів:

– О пане! Я сподівався, що ти ще довго перебуватимеш у нашій столиці, тому й не квапився з цією стравою. Адже чим кухареві й пошанувати тебе на прощання, як не царем паштетів?

– Он як? – сказав, сміючись, герцог. – А як на мене, то ти, видно, хотів дочекатися моєї смерті, щоб уже тоді мене й пошанувати. Адже й мені ти жодного разу не пропонував цього паштету. Завтра ти маєш подати його на стіл.

– Нехай буде по-твоєму, пане! – відповів карлик.

Карлик не знав, як приготувати цей паштет. Він пішов до своєї кімнатки й заплакав. Гуска Мімі підійшла до нього і спитала про причину його сліз.

– Не плач, – сказала вона, почувши про паштет «Королівський». – Цю страву часто подавали в мого батька, і я приблизно знаю, що для неї треба. Ти візьмеш оце й оце, стільки і стільки, й хоча це не зовсім усе, що потрібне насправді, у твоїх панів, напевно, не такий тонкий смак.

Карлик підскочив від радості й узявся готувати паштет. Спочатку він зробив трохи на пробу, вийшло дуже смачно, і головний начальник кухні, якому він дав скуштувати, знову почав хвалити його велику майстерність.

Наступного ранку він запік паштет у великій формі й теплим, просто з вогню, послав його до столу, прикрасивши таріль гірляндами з квітів. А сам одягнув свою найкращу святкову одежу й пішов до їдальні. Коли він увійшов, головний розрізач саме розрізав паштет і подавав його на срібній лопатці герцогу та його гостеві. Герцог відкусив чималий шматок, звів очі до стелі та сказав, проковтнувши:

– Мій карлик – цар кухарів! Чи не так, любий друже?

Гість відкусив кілька маленьких шматочків і глузливо посміхнувся.

– Приготовано досить стерпно, – сказав він, відставляючи тарілку, – але все-таки це не справжній «Королівський».

Герцог наморщив лоба й почервонів від сорому та гніву.

– Ах ти, собако-карлику! – вигукнув він. – Як смієш ти так чинити зі своїм паном? Чи не відрубати тобі голову на покарання за погане куховарство?

– Зласкавтеся! – вигукнув карлик, падаючи навколішки. – Скажіть, чого бракує в цій страві? Не прирікайте мене на смерть через якусь там жменьку м'яса чи борошна.

– Від цього тобі буде мало пуття, любий Носе, – відказав чужоземець зі сміхом. – Не вистачає травиці, якої тут і не знають. Без неї в паштеті немає гостроти, і твоєму панові ніколи не їсти його в такому вигляді, як їм я.

– І все ж я його їстиму! – вигукнув герцог, люто блискаючи очима. – Присягаюся своєю честю, завтра я покажу вам або паштет, або голову цього хлопчини, прибиту до воріт мого палацу! Іди, даю тобі добу!

Карлик, плачучи, пішов до своєї кімнати й поскаржився гусці на долю, кажучи, що йому не минути смерті.

– Якщо річ тільки в цьому, – сказала Мімі, – то я тобі допоможу. Мій батько навчив мене розпізнавати всі трави. В іншу пору ти, може, й не уникнув би смерті, але зараз місяць уповні, а та травиця цвіте саме в цей час. Та скажи мені, чи є неподалік від палацу старі каштанові дерева?

– Так! – із полегкістю відповів Ніс. – Біля озера, за двісті кроків від палацу, їх повно.

– Лише біля старих каштанів цвіте ця травиця, – сказала Мімі. – Не гаймо часу й ходімо шукати те, що тобі потрібне.

Він узяв її на руки й пішов із нею до воріт палацу. Але воротар заступив йому дорогу і сказав:

– Милий мій Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дістав суворий наказ.

– Але ж до саду мені можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зі своїх помічників до наглядача палацу і спитай, чи не можна мені пошукати всіляких трав.

Воротар так і зробив, і дозвіл було дано. Сад був обнесений високою стіною, і про те, щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Вийшовши з воріт, Ніс опустив гуску на землю, і вона швидко пішла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила під усіма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нічого не знайшла. Уже сутеніло, і розрізняти довколишні предмети ставало важче.

Тут погляд карлика впав на другий берег озера, і він гукнув:

– Подивися, там, за озером, є ще одне велике старе дерево. Ходімо туди й пошукаймо!

Каштанове дерево відкидало велику тінь, навколо було темно і майже нічого не можна було вже роздивитись.

Але раптом гуска зупинилася, залопотіла від радості крилами, тоді хутко занурилася головою у високу траву і, щось зірвавши, граційно подала те дзьобом враженому Носові зі словами:

– Це та сама травиця, і тут її багато, тож тобі ніколи її не бракуватиме.

Карлик замислено роздивлявся травицю. Вона поширювала солодкий аромат, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Листя й стебла були синювато-зелені, а квітка – червона з жовтими краями.

– Яке диво! – вигукнув він нарешті. – Я думаю, це та сама трава, що обернула мене на потвору. Чи не спробувати мені щастя?

– Не зараз, – порадила гуска. – Візьми з собою жмуток цієї трави, ми підемо до твоєї кімнати, зберемо твої гроші й усе твоє добро, а вже тоді перевіримо дію трави!

Вони пішли до його кімнати, і серце карлика голосно стукотіло від нетерпіння. Зв'язавши у вузол п'ятдесят чи шістдесят дукатів, які він накопичив, а також трохи одягу та взуття, він запхнув ніс глибоко в траву і вдихнув її аромат.

Тут усі його суглоби почали витягатись і тріщати, він відчув, як голова його вилазить із плечей. Скосивши очі на свій ніс, він побачив, що той робиться дедалі меншим. Його спина та груди почали вирівнюватись, а ноги стали довшими.

– Який ти високий, який вродливий! – вигукнула гуска.

Якоб дуже зрадів, але й радість не дозволила йому забути, як він

зобов'язаний Мімі. Хоча йому кортіло вирушити до батьків, він подолав це бажання і сказав:

– Кому, як не тобі, я маю дякувати за це? Без тебе я не знайшов би цієї трави і зберіг би потворну подобу, а то й помер би під сокирою ката.

Я не залишуся перед тобою в боргу – доправлю тебе до твого батька. Він, чарівник, розчаклує тебе враз.

Гуска заплакала від радості. Якоб щасливо вийшов із палацу з гускою невпізнаним і вирушив на батьківщину Мімі.

Веттербок розчаклував свою дочку й відпустив Якоба з багатими дарунками. Юнак повернувся до свого рідного міста, і його батьки впізнали в ньому свого зниклого сина, а на подарунки, отримані від Веттербока, він купив собі крамничку, розбагатів і був щасливим.

А в герцоговому палаці здійнявся переполох. Адже наступного дня, коли герцог забажав дотриматися своєї клятви й відрубати голову карликові, виявилося, що того наче водою змило. Тоді князь заявив, що герцог потай, аби не втратити свого найкращого кухаря, допоміг карликові зникнути, і звинуватив герцога в тому, що він не додержує свого слова. Через це між володарями спалахнула жорстока війна, відома під назвою Трав'яної. Коли було укладено мир, його назвали Паштетним, бо на честь примирення князів кухар приготував «Королівський» паштет, і страва дуже сподобалася герцогові.