Читать книгу Міфи та легенди українців - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 28

Вув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.

– А чого тобі їсти?

– Чого дай, то дай.

– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.

От вовк мерщій від святого – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили:

– Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?

– Вовк! – каже.

– Та брешеш, – собака.

– Їй-богу, – каже, – вовк.

– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?

– А з голови.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.

– Чи так, то й так, – каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»

От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

– Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?

Вовк лається:

– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…

– Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

– Здоров, баране.

– Здоров.

– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що їстимеш мене?

– Вовк, – каже.

– Та брешеш, – собака.

– Ні, їй-богу, – каже, – вовк.

– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

– Ставаймо, – каже вовк.

От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:

– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…

Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

Святий Юрій каже:

– Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.

Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає:

«Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».

Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сів та й плаче:

– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п’є.

Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити їжі.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

– Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити, піди, там, недалечко від села, пасеться свиня, – оту й з’їж.

Пішов.

– Здоров, свине.

– Здоров.

– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

– Вовк!

– Брешеш, – собака.

– Ні, – каже, – вовк.

– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?

– Нічого, – каже.

– Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.

– Чи так, то й так. Вези.

Сів на свиню. Прибіга в село, а свиня як закувіка – аж вовк перелякався.

– Чого се ти, – каже, – кричиш?

– Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:

– Скажи, чого це так багато народу біжить?

– Та це ж, – каже, – для тебе.

От народ як зсадив вовка, як почав періщити, то вже йому й їсти перехотілося – насилу живий вирвався.

Як дремене, та прямо до святого Юрія.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай чого-небудь хоч крихітку попоїсти, а то от-от кінець віку.

Святий Юрій каже:

– Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.

Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:

– Здоров, чоловіче.

– Здоров.

– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що станеш мене їсти?

– Вовк, – каже.

– Брешеш, – собака.

– Ні, – каже, – їй-богу вовк.

– Та й малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку – і давай міряти аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:

– Аршин вздовж, аршин впоперек!

Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до святого Юрія, побіг до вовків:

– Вовчики-братики, таке й таке лихо.

Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світі робить? Той бачить – біда. Аж стоїть дерево. Він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже:

– От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнемо вражого сина…

Стали вони один зверх одного – така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:

– Понюхаю хоч напослідок табаки.

Тільки-но понюхав, та як чхне:

– Апчхи!

А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…

Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.