Читать книгу Будинок імен - Колм Тойбин - Страница 3

Мені знайомий запах смерті. Нудотний, солодкуватий запах, що разом із вітром залітає в усі кімнати цього палацу. Тепер уже мені не важко зберігати спокій і самовладання. Ранок я провела, споглядаючи за небом і за зміною тіней. Щойно благословляється на світ, пташки починають співати, а коли день згасає, звуки теж блякнуть і стишуються. Я спостерігаю за тим, як видовжуються тіні. Стільки всього зникло назавжди, але запах смерті залишається незмінним. Можливо, цей запах уївся в мої кістки і тіло прийняло його, як бажаного гостя. Запах жаху та паніки. Цей запах завжди тут, здається, він живе в самому повітрі й повертається щоранку разом із денним світлом. Він постійно мене супроводжує; він повернув вогонь моїм очам, які потьмяніли від чекання, та зараз знову наповнилися життям, засвітилися жагою.

Я наказала, щоб тіла на кілька днів залишили під палючим сонцем, аж доки цей солодкуватий запах перетвориться на огидний сопух. Мені подобається дивитися на зграї мух, на їхні маленькі, сміливі тільця, що дзижчать і кружляють, охоплені нестримним голодом і засмучені потребою постійно продовжувати свій кривавий бенкет. Їхній невситимий голод і мені знайомий теж, але я з ним змирилася й навіть йому радію.

Ми тепер усі голодні. Їжа заледве вдовольняє наш апетит, тільки заохочуючи зуби до кусання; м'ясо викликає в нас ще більший потяг до м'ясних страв, точнісінько як одна смерть потребує інших смертей. Убивство пробуджує в нас бажання подальших убивств, наповнює наші душі задоволенням, яке є настільки нестримним, що викликає в нас потяг до ще більшої жаги та її задоволення.

Ніж м'яко входить у ніжну плоть під вухом так ніжно і точно, а потім обертається навколо горла так само беззвучно, як сонце рухається небосхилом, однак швидше та невідворотніше. А потім темна кров бризкає із тією самою мовчазною приреченістю, що й темна ніч, яка спадає на всі знайомі нам речі.

* * *

Перш, ніж потягти до місця для жертвопринесення, вони відрізали їй волосся. Моїй дочці міцно зв'язали руки за спиною, аж шкіра на зап'ястках потріскалася від мотузок, ноги під коліньми їй теж обмотали. До рота їй упхали кляп, аби зупинити прокльони, що ними вона обсипала свого батька, свого боягузливого, двоєдушного батька. І все одно було чутно її придушені скрики, коли вона нарешті зрозуміла, що батько і правда збирається її вбити, збирається пожертвувати нею на догоду своєму війську. Вони обрізали їй волосся так поспішно й недбало; одна з жінок порізала іржавим лезом шкіру на голові моєї дочки, й коли Іфігенія почала проклинати свого батька, от тоді вони запхали їй до рота якусь стару шмату, щоб не чути її слів. Я пишаюся тим, що вона не припинила боротьби, що навіть на жодну секунду не змирилася зі своєю долею, хоча й виголосила раніше ту свою принизливу та повну лестощів промову. Вона не облишала спроб послабити пута на ногах і розплутати мотузки, обмотані навколо її зап'ястків, аби втекти від своїх убивць. А ще вона ні на мить не припиняла проклинати батька, щоб він нарешті відчув увесь тягар її презирства.

Тепер нікому не хочеться повторювати слова, що їх вона сказала перед тим, як їй упхали до рота кляп, але я знаю, що ті слова були. Це я навчила її тих слів. І то були слова, що їх я видобула зі свого серця, щоб морально знищити її батька та його послідовників із їхніми ідіотськими прагненнями; то були слова, що мусили розповісти всім про те, що станеться із ним і його поплічниками, щойно стане відомо, як вони тягли нашу дочку, горду і прекрасну Іфігенію, до місця для жертвопринесення, як вони кинули її в пилюку, як її стратили тільки для того, щоб отримати перемогу в тій своїй війні. Мені сказали, що в останню мить свого життя вона голосно закричала, і той її крик розбив серця всім, хто його чув.

На зміну її передсмертним зойкам прийшли мовчання й інтриги, а коли Агамемнон, її батько, повернувся, я зуміла змусити його повірити, що змирилась і що не готую помсти. Я чекала нагоди, шукала знаків, усміхалась і розкрила йому свої обійми, а ще приготувала для нього повний стіл наїдків. Страви для дурня! Я змастила себе особливими парфумами, що не залишили його байдужим. Пахощі для дурня!

Я була готова діяти, а він ні, – герой, що повернувся додому, уславлений перемогою, руки по лікоть у крові власної доньки. Але чисто вимиті його руки були тепер білими, ніби й не зазнали ганьби, вони були готовими обійняти близьких друзів. Він усміхався так широко й щиро, як тільки може видатний вояк, упевнений у тому, що от зараз сяде за святковий стіл, підійме кубок і покладе до рота смачний шматок. До свого ненажерливого рота! Розслаблений, бо повернувся додому!

Я побачила, як його руки сіпнулися від раптового болю, сіпнулися від нестерпного й шокуючого розуміння, що прийшло до нього тільки тепер, коли він нарешті опинився вдома, у своєму палаці, коли розслабився в передчутті купелі у своїй улюбленій старій кам'яній ванні, де сподівався віднайти бажану полегкість.

Він сказав, що саме це його надихало на звершення, – думка про живлющу воду зі спеціями, про м'який і чистий одяг, про рідне повітря та знайомі звуки. Він був схожим на лева, котрий опустив морду, облишивши все своє загрозливе гарчання, розслабивши втомлене тіло, забувши й думати про небезпеку.

Я усміхнулась і сказала, що теж думала про святковий прийом, який для нього влаштую. Він постійно був у моїх снах і мріях, сказала я. Я мріяла про те, як він устане, очищений, із пахущої ванни. Я сказала йому, що ванну вже наповнюють, що частування вже готують, столи накривають, а його друзі вже збираються. А ще я сказала, що він мусить піти та прийняти ванну прямо зараз, мусить добряче вимитись. Мусить митися доти, доки не відчує полегшення від того, що нарешті повернувся додому. Так, додому. Наш лев повернувся додому, а що робити з левом, коли той повертається додому, я чудово знаю.

* * *

Я мала шпигунів, які й повідомили мені, коли він повернеться. Спочатку один чоловік запалив вогонь, що його було видно з далекого пагорба, а потім інші по черзі зробили те саме, щоб мене попередити. Тож, новину приніс вогонь, а не боги. Серед богів тепер ніхто не пропонує мені своєї підтримки, ніхто не спостерігає за моїми вчинками, але ніхто й не знає, що в мене на думці. Серед богів немає нікого, до кого б я звернулася. Я живу сама, у тремтливій одинокості знання того, що час богів уже минув.

Я не молюся жодному з богів. Я тут сама серед усіх, бо більше не молюсь і ніколи вже не молитимуся. Натомість, я пошепки промовлятиму звичайні слова. Я говоритиму простими фразами, навіяними земним життям, і ті мої слова аж гірчитимуть від жалю за тим, чого не повернути. Я видобуватиму зі себе звуки, подібні до звуків молитви, але то будуть молитви, що виникають нізвідки та спрямовані в нікуди, що навіть не будуть людськими, бо моя донька мертва й не може їх чути.

Як ніхто інший, я знаю, що боги далекі від нас, смертних, і що вони мають власні турботи. І їм до людських бажань і примх таке саме діло, як мені до тріпотіння листя на деревах. Я знаю, що на деревах є листя, що воно сохне, опадає і виростає знову, щоб наново пожовкнути й опасти, так само, як і люди, котрі народжуються, живуть і помирають, щоб на їхньому місці з'явилися інші, такі самі, як і вони. Але я нічим не можу допомогти чи якось зупинити опадання листя. Я не маю нічого спільного з бажаннями листя на деревах.

Тепер мені кортить уголос розсміятися. Я хихочу, а потім ридаю від сміху від самої лише думки про те, що боги забезпечили моєму чоловікові перемогу в його війні, що вони надихнули його на кожен успішний крок, що вони знали всі його похмурі вранішні думки та відчували те дивне нервове тремтіння, яким променилися його ночі, що вони слухали його моління, а потім обговорювали їх у своїх божественних світлицях, що вони схвально дивилися на те, як убивають мою дочку.

Угода була дуже простою, принаймні, так йому здавалося, чи так здавалося його війську. Убий невинну дівчину – і вітер задме в протилежному напрямку. Забери її з цього світу, простроми ножем її плоть, аби вона більше ніколи не ввійшла до кімнати, не прокинулася вранці. Позбав світ її грації. А натомість боги змусять вітер дмухати туди, куди захоче її батько, і це станеться саме тоді, коли це буде конче потрібно його вітрильникам. А коли його вороги потребуватимуть ходового вітру, боги забезпечать штиль. Вони зроблять його солдатів хоробрими та обачними, а вороже військо – лякливим, як зайці. Боги зроблять мечі його солдатів гострими та влучними, гнучкими та міцними.

Усе своє життя він і його люди вірили, що боги тримають у своїх руках їхні долі, опікуються ними. Кожним із них. Але я скажу, що боги цього ніколи не робили і не роблять. Наша надія на богів є такою самою, як і надія зірки, що готова зірватися з нічного неба в нас над головою, – зірка благає нас про допомогу, але ми не чуємо її благань, та якби й чули, все одно залишилися б цілковито байдужими.

Боги мають свої, далекі від нас, смертних, божественні турботи, що їх нам і уявити несила. Вони, можливо, й не знають про те, що ми взагалі існуємо. Навіть якби вони могли чути нас, то це було б схоже на якесь віддалене мурмотіння, подібне до шелесту вітру в гілках дерев – такий собі ненав'язливий, шурхітливий звук.

Але я знаю, що так було не завжди. Був час, коли боги приходили вранці, щоб нас розбудити, коли вони розчісували нам волосся, дарували нашим устам солодку втіху мовлення, дослухалися до наших бажань і намагалися їх удовольнити, коли вони знали наші думки та коли вони посилали нам знаки. Не так давно, ще на пам'яті нині сущих, уночі бувало чутно схожий на завивання вітру жіночий крик, який провіщав готовність смерті прийти й забрати людину. У такий спосіб умираючого кликали до нового дому, прискорювали його перехід до іншого світу, полегшували його печальну подорож до місця спочинку. Мій чоловік був зі мною впродовж останніх днів життя моєї матері, й ми обоє чули цей крик. Моя мати теж його чула, і він її заспокоїв, адже смерть своїм криком кликала її до себе.

Але такого більше не трапляється. Ніхто вже не чує криків, схожих на завивання вітру. Люди помирають, кожен у свій час, але їм більше ніхто не допомагає, ніхто навіть не помічає їхнього відходу, крім тих, хто був безпосереднім свідком їхнього короткого перебування в нашому світі. Тепер, коли людина покидає Землю, боги вже не виявляють своєї присутності отим примарним і якимось свистячим криком. Я помічаю це скрізь – цю тишу довкола смерті. Вони зникли, ті, хто наглядав за переходом умираючих до іншого світу. Вони пішли і більше ніколи не повернуться.

Моєму чоловікові просто пощастило з вітром, от і все, так само, йому просто пощастило, що вояки виявили хоробрість, і просто пощастило здобути перемогу. Усе могло скластися зовсім інакше. Він зовсім не мусив приносити в жертву богам нашу дочку.

Моя нянька була зі мною від самого мого народження. Коли надійшов її час, ми не могли повірити, що вона помирає. Я сиділа біля неї, і ми розмовляли. Якби почувся бодай найменший натяк на поклик смерті, ми б його обов'язково почули. Але нічого такого не було, її ніхто не супроводжував у подорожі до іншого світу. Була тільки тиша, а ще – звичні кухонні звуки та гавкіт собак. А потім вона померла, просто перестала дихати. Для неї все скінчилося.

Я вийшла надвір і подивилась у небо. І все, що я тоді мала за розраду, було тільки непереконливою мовою молитви. Те, що раніше давало силу, наповнювало змістом усе навколо, тепер зробилося спорожнілим і дивним, огорнутим ламкою печаллю, закутим у від дитинства знайомі ритми, коли слова ще тільки обростали живими сутностями та набували своїх значень.

Тепер же наші слова є лише іграшкою часу, такою собі забавкою, що відволікає від суті. Вони лише встановлюють межі і є так само легковажними та монотонними, як наше дихання. Вони підтримують у нас життя, і, можливо, саме за це, принаймні зараз, ми мусимо бути вдячними. Більше все одно нічого немає.

Я прибрала та поховала всі тіла. Зараз померки, і можна відчинити віконниці, що виходять на терасу, й подивитися на останні золоті сліди сонця та на стрижів у небі, котрі, немов батоги, розтинають по-вечірньому густе, мерехтливе повітря. У міру того, як сутінки густішають, я можу розрізнити брудні краї того, що там залишилося. Але зараз не час для ясності; я більше не хочу ясності, мені не потрібне розуміння. Мені потрібен час, такий, як оцей, коли все перестає бути собою, набуваючи химерних обрисів чогось до себе подібного, точнісінько як і те, що я роблю, що роблять усі навколо мене, перестає бути нашими вчинками і ніби зависає в повітрі, чекаючи, коли прийде хтось і розсудить або хоча б закарбує все.

Немає нічого статичного, у цьому світлі всі кольори блякнуть і перетворюються на відтінки; тіні чорнішають, і все, що є на землі, зливається в одне, точнісінько так само, як і всі наші вчинки та слова перетворюються на одну спільну дію, на один загальний крик. Уранці, коли темрява очистить світло, ми знову побачимо все чітко та ясно. Коли надійде час, місце, в якому живе моя пам'ять, перетвориться на щось притемнене та неоднозначне, оточене трохи розкришеними краями, і цього поки-що буде достатньо. Можливо, я навіть зумію заснути. На ранок, я знаю, моя пам'ять знову загостриться, зробиться невблаганно чіткою та точною, мов лезо кинджала, щойно заточеного і готового до використання.

* * *

В одному запилюженому селі за рікою, ближче до голубих гір, жила одна жінка. Вона мала дуже багато років і важкий характер, але володіла силою, втраченою іншими. Мені розповіли, що вона не користалася зі своєї сили просто так і, як мені сказали, взагалі дуже неохоче її використовувала. Вона частенько прикидалася шахрайкою, як інші старі та зморщені селючки, котрі всідаються на порозі своїх хатин і примруженими, вицвілими очима дивляться на сонце, щоб створити в подорожніх враження, нібито вони володіють таємною силою.

Ми прослідкували за цією жінкою. Еґістус, – чоловік, який ділить зі мною ложе й одного дня розділить зі мною царство, – за допомогою кількох відданих йому людей з'ясував, що ця жінка, на відміну від багатьох ошуканок, якщо захоче, уміє зварити отруту і просочити нею тканину.

І коли хто вдягне одяг із тієї тканини, то скам'яніє, втративши можливість рухатись, і втратить дар мови, буквально заніміє. Хай яким раптовим буде шок, хай яким нестерпним буде біль, усе одно та людина не зможе видобути з себе жодного звуку.

І я вирішила помститися своєму чоловікові, коли він повернеться зі своєї війни. Я чекатиму на нього, усміхатимусь і радітиму. Булькотіння, що його я почую, перерізаючи йому горло, зробилося моєю нав'язливою ідеєю.

Сторожа привела ту стару селючку до палацу. Я наказала замкнути її в одній із внутрішніх комор, у сухій кімнаті, де зберігають крупи. Еґістус, чиї вміння переконувати розвинені так само, як і бажання тієї старої відвернути смерть, знав, що сказати жінці.

Обоє, і та стара, і Еґістус, були потайні та лукаві. Але я була кришталево чистою. Я жила в центрі уваги, наче під яскравим світлом, я, як і всі, мала тінь, але сама не належала до темряви. Готуючись до вирішального вчинку, я залишалася кришталево чистою й незаплямованою.

Мої вимоги були простими. Я мала плетений хітон, що його мій чоловік іноді вдягав після ванни. Я хотіла, щоб стара відьма вплела в нього просочені отрутою нитки, які паралізують Агамемнона, щойно тканина торкнеться його шкіри. Я зажадала, щоб ті нитки були якомога непомітнішими, щоб про їх наявність неможливо було здогадатися. Еґістус також попередив стару, що я бажаю не лише непорушності, а й тиші. Я не хотіла, щоб хто-небудь почув крики мого чоловіка, коли я його вбиватиму. Я хотіла, щоб він не міг видушити з себе жодного звуку.

Якийсь час стара прикидалася, ніби є звичайнісінькою шахрайкою, як і всі інші. І навіть попри те, що я заборонила комусь іще, крім Еґістуса, її бачити й приносити їй їжу, стара швидко зметикувала причину свого ув'язнення і почала виголошувати, що її привели сюди, аби вона допомогла вбити Агамемнона, царя, спраглого крові, видатного завойовника, переможного героя, котрий невдовзі повернеться з війни додому. Та відьма вважала, що боги на його боці. А вона не хотіла втручатись у божественний промисел.

Я завжди знала, що з нею буде важко, але з роками я також упевнилася в тому, що з тими, хто дотримується давніх переконань, хто вірить у те, що світ залишається незмінним, буває легше впоратися.

Тож, поступово я зуміла впоратися з цією жінкою. Я мала час. Агамемнон не міг повернутися негайно, а мене б обов'язково попередили про його наближення.

На той час ми вже мали шпигунів у його таборі та кількох чоловіків на віддалених пагорбах. Я не хотіла жодних випадковостей. Я все спланувала та передбачила. Я й так уже колись занадто покладалася на щасливий випадок, занадто багато віддала за чужі примхи та потреби. Я необачно довіряла занадто великій кількості людей.

Я наказала підвести стару каргу до одного з вікон на галереї, що межувала з коморою, де ми її тримали, й оперізувала верх високої замкової стіни. Я дала вказівку трохи підняти це непоступливе створіння так, аби воно змогло зазирнути до оточеного стінами саду. Я знала, що вона там побачить. Стара відьма побачила там свою любу онуку, радість її очей і сенс усього її життя. Ми забрали дівчинку з села; вона теж була нашою бранкою.

Я домовилася з Еґістусом, аби він сказав старій, що тільки-но вона виготовить отруту і тільки-но та спрацює, як ми негайно відпустимо їх із онукою і дозволимо їм обом повернутися додому. Я наказала йому залишити свою наступну фразу незакінченою, щоб вона почула тільки початок речення: «А якщо ні…», й подивитися на неї з таким неприкритим наміром, із такою жорстокістю, щоб вона затремтіла від жаху чи, швидше за все, спробувала приховати свій переляк.

А далі було зовсім легко. Мені сказали, що вона зробила все буквально за лічені хвилини. Й хоча Еґістус був присутній у коморі під час того, як стара відьма вплітала отруйні нитки в тканину хітона, коли все було готово, він не зміг їх вирізнити. Виконавши свою роботу, стара тільки попросила його бути добрим до її онуки, доки вона перебуває в палаці, а ще зробити так, аби, коли вони повернуться до свого села, ніхто не побачив і не дізнався, з ким і звідки вони прийшли. Відьма холодно подивилася на нього, із її погляду Еґістус зрозумів, що вона виконала те, чого ми від неї хотіли, і що фатальна магія спрацює неодмінно.

* * *

Долю Агамемнона було остаточно визначено, коли він надіслав нам звістку, що перед початком баталій хоче влаштувати весілля однієї зі своїх дочок, що перед тим, як вирушити в похід, він хоче зануритись в атмосферу радості, кохання, щастя та духовного піднесення, котра надихне його й усіх його послідовників на вбивства та завоювання. Агамемнон сповістив, що серед його молодих вояків є Ахіллес – син Пелея, юнак, якому судилося зробитися ще більш видатним героєм, ніж його батько. Мій чоловік писав, що Ахіллес є красенем і що, побачивши його вроду, самі небеса заясніли б од радості, що вже й казати про нашу дочку Іфігенію, адже й він сам, і його послідовники дивляться на юнака із захопленням.

«Мусиш прибути колісницею, – говорилося в його листі. – Це забере три дні. Й не забудь жодної дрібниці, готуючись до її весілля. Візьми з собою Ореста. Він уже достатньо дорослий, аби відчути особливе задоволення від споглядання війська перед баталією та бути присутнім на весіллі своєї сестри, котру бере за дружину такий шляхетний чоловік, як Ахіллес».

«На час своєї відсутності передай владу Електрі та скажи їй, аби пам'ятала свого батька й була мудрою правителькою. Люди, котрих я залишив, занадто старі для війни, будуть їй добрими радниками; вони оточать її своєю турботою і мудрістю, допомагаючи, доки не повернеться її мати з сестрою та братом. Вона мусить слухатися старійшин так само, як це робить моя дружина, коли мене немає».

«А коли війна скінчиться і ми повернемося, влада перейде знову до того, кому вона належить. Після нашого тріумфу настане лад і спокій. Боги – на нашому боці. Мене запевнили, що боги виявляють до нас прихильність».

Я повірила цим словам. Я знайшла Іфігенію і сказала їй, що вона поїде зі мною до табору її батька, де одружиться зі славним вояком. Я сказала, що швачкам доведеться працювати і вдень, і вночі, щоб підготувати для неї весільний одяг, який ми візьмемо із собою. Я додала і свої аргументи до слів Агамемнона. Я сказала своїй дочці, що Ахіллес, її майбутній чоловік, має добру вдачу. А ще я вимовила слова, що тепер наповнюють гіркотою моє серце, слова, що тепер печуть мене соромом. Я сказала Іфігенії, що Ахіллес є хоробрим і дужим, але й чарівливим і чемним.

Коли до кімнати увійшла Електра й запитала, чому ми розмовляємо пошепки, я сказала навіть більше. Я повідомила Електрі, що Іфігенія, на рік за неї старша, виходить заміж, і вона радісно всміхнулася та своїми відкритими долонями ляснула в долоні сестри, коли я сказала, що врода Іфігенії зробилася відомою по всій країні, що Ахіллес із нетерпінням чекає на свою майбутню дружину, що її батько впевнений у тому, що настане час, і оповідатимуть історії про надзвичайну наречену, споглядаючи за весіллям якої самі небеса заясніли, на весіллі якої ціле військо набиралося моці в атмосфері кохання та радості, щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях.

Так, я вимовила ці слова: кохання, наречена, боги, заясніли. Я сказала: «щоб виявити хоробрість у майбутніх баталіях». Я назвала його ім'я і її ім'я теж. Іфігенія і Ахіллес. А потім я покликала кравців, аби вони негайно починали готувати весільне вбрання для моєї дочки, що пишнотою пасуватиме її надзвичайній вроді, а в день весілля сяятиме незгірше від сонячного світла. А потім я сказала Електрі, що батько довіряє їй настільки, що залишає її тут разом зі старійшинами, що він пишається її гострим розумом, доброю пам'яттю та спостережливістю.

І вже за кілька тижнів, одного сонячного ранку ми в супроводі декількох жінок вирушили в дорогу.

* * *

Коли ми прибули на місце, Агамемнон уже чекав. Він поволі рушив нам назустріч із таким виразом обличчя, що його я в нього ніколи раніше не бачила. Мені здалося, що його лице повниться смутком, а ще виражає подив і полегшення. Можливо, у ньому було ще щось, але я тоді помітила тільки це. Смуток, подумала я, бо він за нами скучив, бо був так далеко від дому, так давно нас не бачив, а тепер віддає власну дочку. Подив – через те, що він, напевно, постійно уявляв нас, і от ми приїхали, не уявні, а з плоті та крові. Орест, у свої вісім років, виріс більше, ніж могло наснитися його батькові, а Іфігенія, у свої шістнадцять, неймовірно розквітла. Його полегшення я пояснила собі тим, що він радий бачити нас цілими та неушкодженими, що щасливий бути разом із нами, зі своїми найріднішими людьми. Коли Агамемнон підійшов обійняти мене, я відчула болісний жар, що ним пашіло його тіло, але, коли він відступив і спостережливим оком кинув на вояків, які його супроводжували, я побачила його силу; то була влада полководця, чий розум обмірковує стратегію і тактику баталій. Мій чоловік і його люди були одержимі єдиним бажанням. Пригадую той день, коли ми з ним одружилися, навіть тоді його одержимість бажанням не була такою явною.

А ще я помітила, що, напротивагу більшості чоловіків його типу, він виявляє готовність вислухати інших, а я думала, що він це робить, тільки залишаючись зі мною наодинці.

А потім він підняв Ореста над землею, розсміявся і зробив такий рух, ніби подає його Іфігенії.

Агамемнон був сама чарівність, коли обернувся до Іфігенії. І це було схоже на якесь диво. Коли я подивилася на доньку, вона була втіленням незайманої краси, що спустилася на землю, вона була уособленням усієї можливої м'якості та стриманості, відстороненості від звичайних речей. Батько підійшов, аби її обійняти, й досі тримаючи на руках сина, і, якби зараз комусь необхідно було побачити, який вигляд має справжнє кохання, якби комусь потрібно було надати образ родинного тепла та любові, що захищатиме й надихатиме їх у баталіях, то от вони мали це, наче витесані з каменю, ми стояли перед ними – батько, син, донька, мати дивляться одне на одного ніжно та світло, батькові нетерпеливиться поставити сина на землю й обійняти дочку.

Я бачила це на власні очі і вірю, що так і було. Принаймні, тоді було саме так.

Але то була омана.

Жодна з нас, щойно прибулих до табору, навіть не здогадувалася про те, що коїлося насправді, хоча чимало з тих, хто стояв поруч, а може і всі вони, знали, що має статися. Але ніхто, жоден із них, навіть виду не подав. Жодним натяком не виказав правди!

Небесна блакить ні на мить не потьмяніла, і сонце так само палюче світило в небі, а боги… О так, боги! Здавалося, вони всміхаються, дивлячись на нашу родину: на майбутню наречену та її молодшого брата, на мене й Агамемнона, котрий стояв, обіймаючи нас, усміхаючись тепло та радісно, як стоятиме по завершенні своєї війни, переживаючи власний тріумф.

О так, боги, напевно, всміхалися того дня, дивлячись, як ми, нічого не відаючи, приїхали, щоб допомогти Агамемнону реалізувати його страшний план.

* * *

Наступного після нашого приїзду дня мій чоловік дуже рано прийшов по Ореста. Він приніс із собою легкий військовий обладунок і невеликий меч, спеціально для нього зроблені, щоб наш син мав вигляд справжнього вояка. Прийшли жінки, щоб подивитися на Іфігенію, й було багато метушні та подиву, доки вони захоплено роздивлялися привезене нами весільне вбрання, а потім настала черга численних прохань принести прохолодні напої і нескінченного розгортання та складання одягу. По якомусь часі, коли я вийшла з наших покоїв і стояла, дослухаючись до неспішної балачки, що долинала з кухні, серед іншого почула, як одна з жінок сказала, що знадвору вештаються якісь солдати. З-поміж інших було назване й ім'я Ахіллеса.

Я подумала, дуже дивно, що він перебуває так близько біля нашого шатра! А потім я вирішила, що дивного в цьому нічого немає, бо ж він, напевно, хоче побачити Іфігенію хоч краєчком ока. Звичайно ж, він мав би прийти! Як йому мусить кортіти її побачити!

Я вийшла у двір перед нашим шатром і запитала в солдатів, хто з них Ахіллес. Виявилося, що він найвищий, той, хто стоїть окремо. Коли я підійшла, він обернувся й подивився мені в очі, і з того погляду я дещо зрозуміла. З відвертості та щирості його очей і з тону, яким він назвав своє ім'я, мені стало ясно, що наші труднощі скінчилися. Саме так я тоді подумала. Ахіллеса нам було послано, щоб він закінчив те, що почалося ще до мого народження, до того, як народився мій чоловік. Якась отрута, що тече в наших жилах, у жилах нас усіх. Давні злочини та бажання помсти. Давні вбивства та спогади про вбивства. Давні війни та зради. Давня жорстокість, давні дикунські напади, часи, коли люди поводились як вовки. Це все тепер скінчиться, щойно цей чоловік одружиться з моєю донькою, подумала я. Майбутнє видалося мені рогом достатку. Я побачила Ореста, як він виростає, осяяний славою цього молодика, одруженого з його сестрою. Я побачила кінець давнім суперечностям, час, коли чоловіки насолоджуватимуться спокійною старістю, коли баталії перетворяться на тему вечірніх розмов про далеке минуле, коли спогади про понівечені тіла та жахливі крики, що далеко лунають із залитого кров'ю поля бою, виринатимуть лише в пам'яті старих дідів. Натомість, залишаться тільки захоплені розмови про героїв.

Коли я сказала Ахіллесові, хто я є, він усміхнувся та кивнув на знак того, що вже мене знає, а потім зібрався піти геть. Але я його зупинила та простягла йому руку, щоб, торкнувшись її, він закарбував усе те, що невдовзі станеться, як і ті роки благоденства, що чекають на нас попереду.

Чомусь його сильне тіло тремтіло, доки я говорила, а очі бігали, неначе видивляючись, чи хто не спостерігає за нами. Я зрозуміла його стриманість і відступила на кілька кроків назад перш, ніж заговорила знову.

– Оскільки ти одружуєшся з моєю донькою, то, звичайно ж, можеш доторкнутися до моєї руки, – сказала я.

– Одружуюсь? – перепитав він. – Мені нетерпеливиться стати до бою, а твоєї доньки я не знаю. Твій чоловік.

– Я впевнена, – перервала я його, – мій чоловік наказав тобі триматися подалі від нашої доньки до святкування, але мене ти можеш не уникати. Дуже скоро все це зміниться, та якщо тебе непокоїть, що хтось може побачити, як ти розмовляєш зі мною до одруження з Іфігенією, я негайно залишу тебе й повернуся до інших жінок.

Я говорила дуже м'яко. Та на його обличчі відбилась образа і ще якісь незрозумілі мені складні емоції.

– Ти помиляєшся, – сказав він, – я чекаю на бій, а не на наречену. Ніяких весіль і бути не може, доки вітер не змінить напрямку. Доки не настане той час, коли наші судна не розбиватимуться об берегові скелі, доки ми чекаємо на.

Він раптом ковтнув і замовк, наче силоміць змушуючи себе не закінчити розпочатої фрази.

– Можливо, мій чоловік, – сказала я, – привіз сюди нашу доньку, аби після бою.

– Після бою я повернуся додому, – перервав він мене. – Якщо виживу в цій баталії, я неодмінно повернуся додому.

– Моя донька приїхала сюди, щоб одружитися з тобою, – заперечила я. – Її викликав сюди батько, мій чоловік.

– Ти помиляєшся, – повторив він, і знову його вродливе обличчя зробилося твердим і рішучим. На мить я знову побачила в ньому наше майбутнє, мирне майбутнє, що його подарує нам Ахіллес. Час, сповнений розкошів і достатку, коли я старішатиму, споглядаючи Ахіллесову зрілість, материнство своєї дочки Іфігенії, дивитимусь, як мій син Орест набиратиметься мудрості. Аж раптом я усвідомила, що в цьому щасливому майбутньому не бачу ні Агамемнона, ні своєї другої дочки Електри. Їхня відсутність, а також примарна тінь чогось дуже поганого майже змусила мене здригнутися від жаху. Я спробувала знайти для них місце в картині майбутнього, але нічого не вийшло.

Мені не вдалося їх там побачити, але я не змогла роздивитись і чогось іще. Аж раптом Ахіллес заговорив голосніше, вочевидь намагаючись привернути мою увагу.

– Ти помиляєшся, – знову сказав він. А потім додав уже м'якше: – Твій чоловік мусив повідомити тобі, навіщо покликав сюди вашу доньку.

– Мій чоловік, – відповіла я, – тільки привітав нас по приїзді, він нічого мені не сказав.

– То ти, виходить, не знаєш? – запитав Ахіллес. – Хіба може бути, щоб ти нічого не знала?

Його лице спохмурніло, а голос видався мені надтріснутим, коли Ахіллес поставив своє друге запитання.

Я пішла від нього, зсутуливши плечі, аби приєднатися до інших жінок і своєї доньки. Вони заледве мене помітили, бо з головою поринули в замилування якимось фрагментом шиття, підносячи його до світла й роздивляючись з усіх боків. Я сіла окремо, тримаючись від них подалі.

* * *

Не знаю, хто сказав Іфігенії, що її збираються не видати заміж, а принести в жертву. Я не знаю, хто повідомив їй, що замість того, аби отримати Ахіллеса за чоловіка, вона матиме перерізане гострим ножем горло, з якого литиметься її кров на очах у цілої юрби, в якій стоятиме і її батько, люди дивитимуться на неї, позіхаючи, а спеціально навчені особи виспівуватимуть у небо молитви, прохаючи в богів милості.

Коли жінки пішли, я заговорила до Іфігенії; тоді вона ще нічого не знала. Але протягом наступних кількох годин, доки ми чекали на повернення Ореста, доки я лежала без сну, а вона то виходила від мене, то поверталася, хтось усе їй розповів, розтлумачивши досить чітко та невблаганно. Тоді я почала усвідомлювати, що дурила себе, вірячи в те, що існує якесь доволі просте пояснення Ахіллесового небажання одружуватися з Іфігенією. Декілька разів у мене з'являлося болюче відчуття, наче натяк на те, що мусило статися в реальності, але здавалося цілком неможливим, що хтось наважиться заподіяти дочці бодай найменшої шкоди, бо ж мій чоловік абсолютно недвозначно привітав нас, і всі його послідовники це бачили, до того ж, жінки мало не всього табору зібралися тут і з таким непідробним захопленням роздивлялися її весільне вбрання.

Я подумки відновила перебіг своєї розмови з Ахіллесом, пригадуючи кожнісіньке слово. Коли ж Іфігенія до мене підійшла, я була впевнена, що ще до того, як на табір упаде ніч, я отримаю новини, які принесуть полегкість і спокій моєму серцю, що знайдеться пояснення та рішення всім непорозумінням. Я була щиро в цьому переконана й тоді, коли вона до мене заговорила, коли почала розповідати про те, що дізналася.

– Хто тобі це сказав? – поцікавилася я.

– Одну з жінок було послано, щоб вона мене попередила, – відповіла Іфігенія.

– Котру з них?

– Я не знаю її імені, знаю тільки, що її було послано мене попередити.

– Ким послано?

– Моїм батьком, – відповіла Іфігенія.

– Але хіба цьому можна йняти віри? – засумнівалася я.

– Я в це вірю, – відповіла вона.

Ми сиділи в цілковитій тиші й чекали, коли повернеться Орест, насправді, чекаючи на того, хто із ним прийде, аби наполягти, щоб він супроводив нас із Іфігенією до Агамемнона чи, принаймні, дозволив би нам написати йому записку, в якій ми попрохаємо мого чоловіка, щоби він прийшов і поговорив із нами. Час від часу Іфігенія брала мене за руку, міцно її стискаючи, а потім гірко зітхала та розтискала пальці, заплющуючи очі, охоплена страхом, і знову розплющувала їх і невидющим поглядом дивилася кудись удалину. І навіть тоді, коли ми сиділи й чекали, мені здавалося, що нічого не станеться, що все це є звичайнісінькими плітками, що знервовані жінки розповсюдили чутку про можливе принесення Іфігенії в жертву богам тільки для того, щоб трохи заспокоїти вояків, яким було важко чекати на майбутню битву.

Я не мала спокою, відчуваючи то знервоване збудження, то жахливе передчуття, що найгірше ще тільки має статися, аж донька знову взяла мене за руку і стиснула її ще сильніше, ще з більшим острахом. Кілька разів мені спадало на думку спробувати втекти звідси, удвох із Іфігенією розчинитися в нічній темряві, спробувати знайти дорогу додому чи до якоїсь місцини, де б моя дочка отримала прихисток, або хоча б знайти надійну людину, котра забрала б звідси Іфігенію та гарантувала б їй безпеку. Але я не знала, в якому напрямку треба рухатися, щоб потрапити додому, натомість, я була впевнена, що за нами гнатимуться, що нас швидко знайдуть і повернуть. Оскільки Агамемнону вже вдалося нас одурити й оселити тут, він напевне має людей, що наглядають за нами й охороняють нас.

Ми просиділи мовчки удвох кілька годин. До нас ніхто не наближався. Поступово я відчула себе бранкою, мені почало ввижатися, що ми з Іфігенією і були в'язнями від самого моменту прибуття. Нас одурили, щоб заманити сюди. Агамемнон чудово знав, що думка про весілля Іфігенії видасться мені дуже привабливою, і використав це, щоб змусити нас приїхати. Він розумів, що ніщо інше не спрацює.

Спочатку ми почули Орестів голос, мій син був у грайливому настрої, а потім, на моє жахливе здивування, долинув і голос мого чоловіка. Коли вони обидва увійшли – очі палають хлоп'ячим запалом, – ми з дочкою встали, щоб зустріти Агамемнона. Лише мить знадобилася моєму чоловікові, щоб зрозуміти: жінка, котру він послав повідомити Іфігенію про те, що на неї чекає, достеменно виконала його наказ. Він схилив голову, але вже за хвилину підвів її і голосно розсміявся. Він запропонував Орестові показати нам меча, що його було викувано й нагострено спеціально для хлопчика, а потім запропонував показати нам і військовий обладунок, що його теж змайстрували спеціально для Ореста. Після цього Агамемнон витяг свого власного меча й із удаваною серйозністю наставив його на сина, обережно заохочуючи того до двобою, показуючи, як правильно стояти та як схрещувати меч із супротивником.

– Він пречудовий вояк, – сказав Агамемнон.

Ми спостерігали за ним холодно і байдуже. Була мить, коли мені закортіло покликати Орестову няньку, щоб вона забрала сина та поклала його до ліжка, однак те, що відбувалося між батьком і сином, змусило мене втриматися. Було схоже, що Агамемнон знає, що робить, що він вважає цю свою гру із сином вартою зусиль і часу. Очевидно, у наших із Іфігенією виразах обличчя та й у самому повітрі було щось таке, що змусило Агамемнона зрозуміти, варто йому зупинити цю гру, повернути собі серйозний вигляд, як життя навіки зміниться й ніколи вже не буде таким, як раніше.

Агамемнон більше не дивився на мене, не дивився він і на Іфігенію. Що довше тривав його двобій із сином, то ясніше я розуміла, що він боїться нас із дочкою чи, можливо, боїться того, що муситиме нам сказати, щойно закінчиться гра. Він не бажав її закінчувати. Продовжуючи цей свій двобій, він поводився зовсім не як хоробрий чоловік.

Я всміхнулася, бо тепер уже знала, що ця мить буде останньою миттю щастя, що її я пам'ятатиму до кінця своїх днів, а ще я знала, що Агамемнон у всій своїй слабкості намагатиметься зробити цю гру якомога довшою. То був суцільний театр, лише вистава на публіку, фальшивий двобій між батьком і сином. Я бачила, що Агамемнон навмисно затягує гру, що він постійно робить так, аби Орест почувався піднесено, але щоб і не знесилів завчасно, щоб він думав, ніби показує нам свою військову майстерність, у такий спосіб заохочуючи хлопчика продовжувати гру. Він контролював кожен Орестів рух, а ми з Іфігенією стояли мовчки й дивилися.

На мить мені здалося, що саме так і вчинили із нами боги – вони захопили нашу увагу штучними конфліктами, життєвими негараздами, вони полонили нас картинами гармонії, краси та кохання, а самі в цей час відсторонено та байдужо спостерігали з високості, чекаючи, коли все скінчиться, коли нас охопить знемога. Вони відступили в той момент, коли відступилися й ми, а коли все скінчилося, вони лише знизали плечима, бо ж їм уже було все одно.

Орестові не хотілося закінчувати цей удаваний двобій, але, згідно з правилами, вони не могли битися вічно, хтось мусив перемогти. І от в якийсь момент хлопчик необережно наблизився до батька майже впритул, відкривши себе його мечу. Коли Агамемнон м'яко відштовхнув сина назад, Оресту стало ясно, що це – лише гра і що ми теж усе бачили, що ми були свідками його поразки. Усвідомивши цей факт, він миттю втратив цікавість до протистояння і швидко зробився дуже втомленим і роздратованим. Але він усе одно не бажав, аби гра припинилася. Коли я покликала няньку, Орест заплакав. Він сказав, що не хоче її, і тоді батько взяв його на руки й, наче велике поліно, поніс туди, де було постелено Орестову постіль.

Іфігенія на мене не дивилася, я теж уникала дивитися на неї. Ми обидві лишилися стояти. Не знаю, скільки часу це тривало.

Коли Агамемнон повернувся, він швидко попрямував до виходу з шатра, але потім обернувся до нас.

– То ви знаєте? Ви обидві вже усе знаєте? – запитав він тихим голосом.

Не ймучи цьому віри, я кивнула.

– Більше мені нічого сказати, – прошепотів він. – Так мусить бути. Будь ласка, повірте мені, що так мусить бути.

Перш, ніж піти, він подивився на мене порожнім поглядом. Він мало не знизав плечима, а потім випростав руки, розвернувши їх долонями догори. У цю мить він здавався людиною, котра зовсім не має влади, а може просто хотів продемонструвати нам із Іфігенією, який вигляд може мати така людина.

Усією своєю позою видатний цар Агамемнон давав нам знати, що хай яке рішення було ухвалено, його було ухвалено не ним, а іншими. Він хотів, аби ми зрозуміли, що все це для нього занадто, більше, ніж він може витримати, й тому він просто розчинився у нічній пітьмі, вислизнувши назовні, туди, де на нього вже чекала його охорона.

А потім була лише тиша. Навколо було так тихо, як може бути лише тоді, коли спить велика армія. Іфігенія підійшла до мене, і я її обійняла. Вона не плакала і навіть не зітхала. У мене виникло відчуття, що вона застигла навіки, що вона вже ніколи не зможе поворухнутись і що ми так і стоятимемо обійнявшись, навіть коли настане ранок.

* * *

Щойно розвиднілось, я пішла табором у пошуках Ахіллеса. Коли я його знайшла, він сахнувся від мене, охоплений чи то презирством, чи то страхом, не бажаючи говорити зі мною чи то задля дотримання зовнішньої пристойності, чи то задля заспокоєння сторонніх очей, що могли за нами спостерігати. Я підійшла дуже близько до нього, але не стишила голосу до шепоту.

– Мою дочку брехнею було змушено приїхати сюди, і в тій брехні було використано твоє ім'я.

– Я теж сердитий на її батька.

– Якщо буде треба, я впаду перед тобою на коліна. Тільки допоможи мені в моєму нещасті. Допоможи дівчині, котра прибула сюди, щоб стати тобі за дружину! Це для тебе ми займалися шиттям удень і вночі, не покладаючи рук. Це через тебе ми хвилювалися й нервували. А тепер Іфігенії кажуть, що її буде вбито. Що подумають про тебе інші чоловіки, коли дізнаються про цю брехню? Мені більше нікого просити, тому я молю тебе. Ти мусиш допомогти мені заради власної репутації, якщо ніщо інше тебе не обходить. Поклади свою долоню в мою, і тоді я знатиму, що нас урятовано.

– Я не торкнуся твоєї руки. Я міг би це зробити тільки в тому разі, якби зумів переконати Агамемнона змінити його рішення. Твоєму чоловікові не слід було використовувати моє ім'я як приманку.

– Якщо ти не одружишся з нею, якщо тобі не вдасться.

– Моя репутація вже геть нічого не значить. Моє життя вже зовсім нічого не важить. Що може бути гіршим за те, коли слабкі люди використовують твоє ім'я, аби одурити дівчину?

– Я можу привести сюди свою дочку, і ми разом станемо перед тобою на коліна.

– Не чіпай її, нехай залишається там, де вона є. Я поговорю із твоїм чоловіком.

– Мій чоловік, – почала я, але потім прикусила язика.

Ахіллес озирнувся на гурт чоловіків, які стояли до нас найближче.

– Він є нашим проводирем, – сказав він.

– На тебе чекатиме винагорода, якщо зумієш досягти мети, – сказала я.

Він спокійно дивився на мене, утримуючи мій погляд, аж доки я не розвернулась і не пішла табором назад до нашого шатра. Я йшла сама, чоловіки давали мені дорогу, намагаючись якнайшвидше зникнути з-перед моїх очей, немовби в намаганні попередити жертвопринесення моєї дочки я була чимось гіршим, ніж чума, що з'явилась в їхньому таборі, чимось набагато страшнішим за нестримний вітер, що розбиває їхні судна об прибережні скелі і з кожним днем тільки міцнішає.

Підійшовши до нашого шатра, я почула, що Іфігенія плаче. Усередині було повно жінок: ті кількоро, що приїхали з нами, ті, що цілою юрбою приходили вчора милуватися весільним вбранням Іфігенії, і ще декілька інших, яких я не бачила раніше, котрі прийшли сюди зараз, аби долучити свою присутність до загальної атмосфери страдництва, що вже утворилася навколо моєї дочки. Коли я закричала на них, аби забиралися геть, і на мене ніхто не звернув уваги, тоді я схопила першу-ліпшу й потягла її до виходу. Виштовхнувши одну жінку з шатра, я потягла до виходу ще одну, а потім іще й іще, аж поки всі вони не позникали за запоною й ми з Іфігенією залишилися тільки в товаристві тих, котрі приїхали з нами.

Іфігенія затулила руками обличчя.

– Що сталося? – запитала я.

Одна із жінок сповістила, що троє суворого вигляду чоловіків у повному військовому обладунку прийшли до шатра, шукаючи мене, та коли їм сказали, що мене тут немає, вони подумали, ніби я десь ховаюся, й обшукали спочатку вітальню, а потім і спальні та кухню, та, коли вони все одно мене не знайшли, пішли геть, але забрали з собою Ореста.

Почувши розповідь однієї з наших супутниць про те, як забирали її брата, Іфігенія знову розплакалася. Мені сказали, що Орест бився та буцався, коли його підхопили на руки та понесли геть із шатра.

– Хто прислав цих чоловіків? – запитала я.

На мить зависла мовчанка. Ніхто не хотів відповідати, аж ось одна з жінок зрештою заговорила.

– Агамемнон, – сказала вона.

Я попросила двох жінок піти зі мною до моєї спальні й допомогти мені намастити тіло та вбратися. Вони мене вимили, додавши до купелі солодкавих пахощів і парфумів, а потім допомогли обрати одяг і зробити зачіску. Вони поцікавилися, чи хочу я, щоб вони пішли зі мною, але я подумала, що ліпше сама пройдуся табором у пошуках свого чоловіка, що викрикуватиму його ім'я, що я лякатиму й тероризуватиму кожного, хто не забажає допомогти мені його знайти.

Коли я нарешті знайшла його шатро, дорогу мені перегородив один із його охоронців, який запитав, що за діло я маю до Агамемнона.

Я саме намірилася просто відштовхнути охоронця від входу, коли на порозі з'явився мій чоловік.

– Де Орест, – запитала я в нього.

– Вчиться правильно користуватися мечем, – почула я відповідь. – За ним буде належний догляд. Тут є й інші хлопці його віку.

– Навіщо ти послав чоловіків, які мене шукали?

– Сповістити тебе, що це скоро станеться. Спочатку заріжуть телиць. Їх уже доправляють до місця жертвопринесення.

– А потім?

– А потім настане черга нашої дочки.

– Назви її ім'я! – вигукнула я.

Я не знала, що Іфігенія пішла за мною, і я не розумію й досі, як вона з переляканої дівчинки, що безутішно ридала, перетворилася на врівноважену молоду жінку, котра в усій своїй суворій одинокості зараз до нас наближалася.

– Не треба називати мого імені, – перервала вона мене. – Я знаю, як мене звати.

– Подивися на неї. Це її ти збираєшся вбити? – запитала я в Агамемнона.

Він нічого не відповів.

– Відповідай на запитання, – наказала я.

– Є дуже багато речей, що їх я мушу пояснити, – сказав він.

– Спочатку дай відповідь на моє запитання, – заперечила я. – Дай свою відповідь, а потім уже пояснюй.

– Твої посланці розказали, що ти збираєшся зі мною зробити, – втрутилася Іфігенія, – тож, немає потреби відповідати ні на які запитання.

– Навіщо ти її вб'єш? – запитала я у свого чоловіка. – Які молитви промовлятимеш, коли вона вмиратиме? Якого благословення проситимеш собі, перерізаючи горло рідної доньки?

– Боги, – почав він, але тут-таки й зупинився.

– Хіба боги всміхаються до тих, хто власноруч убиває своїх дочок? – поцікавилася я. – А якщо вітер не змінить напрямку, що тоді? Тоді ти вб'єш і Ореста? Чи не для цього ти його тут тримаєш?

– Ореста? Ні!

– Хочеш, аби я послала по Електру? – невгавала я. – Чи й для неї треба вигадати якусь кандидатуру майбутнього чоловіка, щоб легше її одурити?

– Припини, – наказав він.

Коли Іфігенія зробила до нього кілька кроків, Агамемнон набув майже переляканого вигляду.

– Я не вирізняюся красномовством, батьку, – сказала вона. – Уся моя сила в сльозах. Але зараз у мене і сліз не лишилося. Я маю тільки свій голос і тільки своє тіло, і зараз я можу тільки впасти перед тобою на коліна та благати, щоб не позбавляв мене життя передчасно. Як і ти, я понад усе люблю денне світло. Я – та, хто першою назвала тебе своїм батьком, і та, кого ти першою назвав своєю донькою. Напевно, ти пам'ятаєш, як говорив мені, що надійде час, коли я буду дуже щасливою в домі мого майбутнього чоловіка, і як я запитала в тебе, чи я буду там щасливішою, ніж із тобою, батьку. А ти у відповідь усміхнувся та похитав головою, і тоді я прихилила голову до твоїх грудей і обійняла тебе обома руками. Я так мріяла, що одного дня ти, зовсім старий, прийдеш у мій дім, як я влаштую тобі гідний прийом і ми всі будемо надзвичайно щасливими. Я тобі це казала. Пам'ятаєш? Якщо ти мене вб'єш, ця моя мрія ніколи не здійсниться, на превеликий жаль і вічне розчарування для тебе. І от я прийшла до тебе сама, без сліз і ніяк не готуючись. Я не вирізняюся красномовством. Я можу лише просити тебе своїм тихим голосом відпустити нас додому. Я прошу тебе мене пожаліти. Я прошу свого батька про те, чого жодна донька ніколи не має просити у свого батька. Батьку, не вбивай мене!