Читать книгу Демократія - Кондолиза Райс - Страница 7

Відвідини Санкт-Петербурга були несподіваними і навіть трохи дражливими. Реформіст Анатолій Собчак, мер міста, запросив групу професорів зі Стенфорду допомогти йому продумати створення нового великого російського університету. Ішов 192-й, і я вже рік як залишила свою роботу у Вашингтоні, де працювала спеціальним радником президента у радянських справах. Радянський Союз щойно розвалився, і я чекала на свій перший візит до Російської Федерації. Прибувши туди, я на власні очі побачила, як росіяни прагнули визначитися в радикально інших умовах.

Різні предмети на видноті в кабінеті Собчака свідчили про спокусу увібгати нове в рамки минулого. Стіни оздоблювали мапа Російської імперії та портрет Петра Великого. На письмовому столі – царський символ – двоголовий орел. За одним із пояснень, орел дивився в різні боки, аби нагадати підлеглим, що цар водночас і людина, і божество.

Собчак пояснив, що задуманий ним «Європейський університет» поверне Росію на властиве їй місце інтелектуального лідера континенту, роль, яку знищила «радянська інтерлюдія», як він назвав попередні 75 років. І навздогін Собчак згадав ухвалу про зміну назви великого міста Ленінграда на попередню – Санкт-Петербург. Ухвала виявилася суперечливою. Ветерани Другої світової війни не погоджувалися, зауважив він, але обіцяв знайти спосіб ушанувати їхню жертовність під час облоги Ленінграда, коли загинув один мільйон росіян. Мер сказав, що зміна означає поступ і що час іти вперед. А я не могла не думати, що такий поступ відбувався із озиранням назад. Російська націоналістична реставрація зрушила з місця.

Увечері Собчак влаштував прийом в одній із великих зал Зимового палацу. Приміщення заповнили російські інтелектуали в чорному вбранні, що було модним наприкінці ХІХ ст. У декого з них і прізвища були з минулого. Я познайомилася з кількома Чеховими, Толстими і навіть одним Пушкіним. Так реальні й уявні нащадки великих російських літераторів минулого заявляли свої претензії на майбутнє країни.

Я відійшла від натовпу й вирішила походити й помилуватися винятковою красою і мистецькою досконалістю найбільшого російського архітектурного шедевру. Колишній осідок царів, палац – частина будівельного ансамблю на Неві. В пастельних блакитно-зелених приміщеннях із малахітовими колонами висіли золоті люстри. Я запримітила в кутку приземкуватого чоловіка із крижаним поглядом блакитних очей. Йому було ніяково, на ньому був стрій радянського крою. Не знаю, що потягло мене познайомитися з ним; може, мені стало прикро за нього, бо він почувався недорікою. Я підійшла й простягла руку. Говорили ми із заступником мера Санкт-Петербурга мало, принаймні я небагато запам’ятала з того, що він казав.

Приблизно через 10 років, у червні 2001-го, президент Джордж В. Буш і я чекали на прибуття російського президента на їхній перший саміт у Словенії. До нас рвучко підійшов той самий блідий чоловік із прийому в Зимовому палаці. Президент Путін простягнув руку, й ми обмінялися привітаннями. Я не сказала, що ми вже були знайомі раніше. Він теж.

Владімір Путін уособлює боротьбу Росії за власне опертя. Як кадебіст у Східній Німеччині він став свідком реформ Горбачова й розвалу Радянського Союзу. Як молодий єльцинський прем’єр він брав участь у хаотичному народженні та невдачі російських квазідемократичних інститутів. Зрештою, на хвилі страху й розпачу населення він розвернув країну до авторитарного минулого.

Вінстон Черчилль якось назвав Росію «заморокою, оповитою таємницею всередині загадки». Дивлячись на подорож до Росії, спокусливо повернутися до аргументів про унікальність цієї країни. Я чула, як багато роздратованих людей – експертів, урядовців та коментаторів – замість пояснення розводили руками, мовляв, «це Росія».

Спокусливо також посилатися на брутальну й неспокійну історію Росії. Сама країна утворилася наприкінці XV ст. із князівств, які систематично зліплювали докупи в російську державу. Правляча династія постала в Москві, після того як чотири царі з Рюриковичів перемогли, а частково й підкупили родини землевласників (їх називали боярами), аби вони присягли на вірність центральній державі та утворили стрижень майбутньої Російської імперії. До послуху всіх примушували за допомогою сили та страху. Час від часу відрубані голови неслухів виставлялися на палях уздовж мурів кремлівської фортеці, яку Іван Великий перетворив на головну управу нової держави.

Влада, яку цар не здобував брутальною силою, він одержував через васальну відданість православній церкві. Як очільнику церкви, правителю Росії, вважалося, були притаманні людські й божественні риси. Цар захищав і збагачував церкву, а церковні ієрархи відповідали йому прихильністю. Для святкування військової перемоги Іван Грозний наказав спорудити кафедральну церкву біля Кремля, яка була настільки прекрасною, що й досі є символом Росії. Він також потурбувався, щоб шедевр – катедру Св. Василія – ніхто не скопіював: кажуть, ніби архітекторові викололи очі, аби він більше не проектував.

Потім 1584 року Іван Грозний помер, не залишивши дієздатного спадкоємця. Син Федір став царем, але на чолі влади опинився російський боярин Борис Годунов, а коли 1598 року Федір помер, із ним відійшла в минуле й династія Рюриковичів. Претенденти на трон з’являлися з лячною частотою, аби в ліжку (дослівно) їх убили нові претенденти. Чужоземні правителі й собі щось прагнули урвати від уразливої російської держави та посилали кандидатів (інколи власних дітей) заявити фальшиві претензії на російський трон. Коли Борис Годунов помер (його довели до божевілля з’яви тих, кого він убив), Росія поринула в тривалу громадянську війну. Цей період називається Смутним часом.

Звичайно, можна гадати, буцімто епізод, що стався п’ять сторіч тому, не має відповідника сьогодні. Але я ніколи не забуду, як ходила до Великого театру в Москві на початку 1980-х років на чудову оперу Мусоргського про ті часи. У приголомшливій сцені коронації лунали кремлівські дзвони, які всі добре чули, бо театр був звідти лише за кілька кварталів. А від думки, що це ті самі дзвони, які бамкали до коронації Годунова, по тілу пробігали мурашки.

У фіналі опери, коли мертвий Годунов лежить на підлозі, хор закликає людей його оплакувати. І, на мій подив, глядачі почали плакати. Кожен росіянин знає, що має початися Смутний час. Їм судилося багато років громадянської війни, за якої вдома пануватиме хаос, а ззовні край шматуватимуть чужинці. І кожен глядач сприймав це особисто.

Вони знають, що 1613 року нарешті з’явиться молодий боярин, який започаткує в Кремлі династію Романових. Він і його спадкоємці розширюватимуть Російську імперію, воюючи на чужині й придушуючи непокору вдома. При цьому російська ідентичність і почуття безпеки формуватимуться за допомогою загарбань, релігійної ортодоксії та авторитарного правління.

Просторий ландшафт без кордонів та океанів для його захисту вбере в себе величезні території Євразії. Він проіснує триста років, доки забагато програних воєн та домашній заколот не повалять царат і не приведуть Леніна з більшовиками до влади. Тоді примножаться репресії й переслідування. Але величезна імперія буде відбудована, і Радянський Союз посідатиме майже ту саму територію, що й Російська імперія, яку він зруйнував.

Потім у Другій світовій війні загине 25 млн росіян, коли країну схоче загарбати інша потужна держава. Російська нація згуртується й переможе нацистів, поширивши свій вплив углиб Східної Європи та утворивши «кільце братніх соціалістичних держав» для захисту своїх кордонів[30]. Як ядерна супердержава, Радянський Союз вкульбачить Європу та Азію, його боятимуться на всій планеті, доки однієї грудневої ночі 1991 року його стяг востаннє не скинуть із Кремля. П’ятнадцять республік колишнього Союзу перетворяться на незалежні держави. А кордони Росії стиснуться майже до кордонів держави часів Петра Великого.

У російській мові є слово вопрос, що означає «питання», «проблема». Ті, хто вивчає Росію, знає, що в її історії поставала низка питань. Відомий виклик Леніна товаришам-більшовикам «Що робити?». Тривала одержимість серед людей питанням «Хто винний?». Жахлива географія і неспокійна історія примушують росіян запитувати «Хто ми?» і «Що таке Росія?» Упродовж сторіч на ці питання не було відповіді, а тепер постає ще одне: «Чи може демократія утвердитися на цій суворій та неосяжній землі?»

В історії кожної країни є певний аспект, яким можна пояснити, чому демократія тут не утвердиться. Ця тема в сучасній російській історії характерна й для невдалих переходів до демократії на всій планеті: слабкі інститути не закріпилися на тлі економічного занепаду й соціальної нестабільності. Росія – не Марс, а росіяни не мають якоїсь унікальної антидемократичної ДНК.

Проте Росія має власну унікальність. Радянський Союз розвалився одночасно з народженням нової російської держави, що ускладнило й розбурхало ситуацію, яка була справді інакшою. Кордони держави, ідентичність народу й система економічного та політичного урядування – усі ці чинники діяли одночасно. І тут вимучена історія відіграє свою роль і допомагає пояснити, чому перехід до демократії ніяким переходом не був: це був розвал російської держави всередині радянської імперії. І саме цього не вдалося здолати.

Перший вихідний пункт: «Я хочу, щоб Радянський Союз став нормальною країною»

Михайло Горбачов хотів, змінюючи Радянський Союз, змінити плин історії. Коли в березні 1985 року він став Першим секретарем КПРС, політична й економічна системи перебували у глибокій кризі, Москва загрузла в дорогій війні з Афганістаном, а Америка кидала виклик радянській державі і там, і скрізь на планеті. Президент Роналд Рейґан почав масово збільшувати оборонний бюджет і запустив військово-технологічні програми, які Москві виявилися не до снаги[31].

За чотири роки в країні тричі змінилося керівництво. Старіючі радянські лідери – Брежнєв, Андропов, Черненко – помирали один за одним, і це гарна метафора на позначення стану Радянського Союзу.

Для змалювання ситуації росіяни вдало використовували чорний гумор. У старому анекдоті розповідалося, як чоловік хотів потрапити на похорон Брежнєва.

«У вас немає квитка», – каже йому охорона.

Наступного разу чоловік прийшов на похорон Андропова.

«Пред’явіть квиток», – каже охорона.

Коли чоловік прийшов на прощання з Черненком, то сказав охороні: «Все гаразд… Я придбав сезонний абонемент».

Люди та їхнє керівництво говорили про застій, стагнацію, описуючи стан справ.

Горбачов став ковтком свіжого повітря. І впродовж наступних чотирьох років несподіванки йшли одна за другою, у той час як він намагався позбутися ярма радянського застою. Термін, що він обрав, – перебудова – позначав чимало нових ідей, які мали струснути централізоване планування економіки та запровадити (спочатку обережно) конкуренцію, цінову реформу й ринкові відносини. Хоча й обережні, реформи насправді були радикальними, якщо згадати про централізоване планування, на яке 65 років спиралася радянська економіка. Витрати й виробництво визначалися не попитом і пропозицією, а низкою планів, які щоп’ять років ухвалював уряд. Дивовижно, але план мав охопити всі транзакції в економіці, що обслуговувала майже 300 млн населення понад 11 різних часових зон.

Одного року плани для виделок і вішаків для рушників переплуталися. Проте робітники працювали за планом. Ніхто не звертав уваги на те, що вішаки значно полегшали, а виделки значно поважчали. Їх завозили до магазинів, де радянським споживачам доводилося миритися з тим, що їм давали. Такою була природа централізованого планування, котра визначала все – від виробництва черевиків, холодильників та автомобілів до постачання верстатів для важкої промисловості й озброєння для війська.

Одна з перших реформ дозволяла створення приватних ресторанчиків, які називали «кооперативами», щоб надати їм соціалістичного звучання. 1988 року, під час відвідин Москви, я побувала в одному з них і була вражена якістю й ретельністю приготування їжі. В СРСР я не бачила таких гарних макаронів і таких свіжих овочів. Коли в 1979 році я була аспіранткою, то часто на вході до державного ресторану (а тоді вони всі були державними) вам казали, що вільних столиків немає, і це попри те, що в залі було порожньо.

Якщо вдавалося сісти, то з їжі був неїстівний черствий хліб, курка – шкіра та кістки і якісь принагідні овочі – зазвичай огірки й зрідка помідори. Працівники цим усім не переймалися, бо нагороди за гарне обслуговування й гарну їжу не було.

Нові горбачовські підприємці були зовсім іншими. Вони хотіли мати відвідувачів, їм потрібні відвідувачі, й вони ставилися до них добре. Я розпитала одного власника про свіжість харчів. Він пояснив, що щоранку їздив у село в передмісті, платив фермеру вдвічі більше, ніж держава, і тому мав лише найкращі продукти. Тоді повертався до Москви й разом із дружиною готував вечерю. Ціни в них були трохи вищі, пояснив він, але відвідувачів не бракувало.

Траплялися й інші ознаки утвердження рудиментарних форм капіталізму. В минулому всі радянські продмаги виглядали однаково: брудні, погано освітлені, з малим вибором продуктів на полицях. Але коли за Перебудови менеджери змогли орендувати магазин і залишати собі частину виторгу (прибутком це не називалося), вони почали працювати, щоб привабити покупців. З’явилися вітрини, які конкурували між собою.

Реформи почали супроводжуватися гласністю – серією політичних змін, які мали зменшити опір удосконаленню економіки. Здавалося, Горбачов вірив, що зможе усунути ключові засади політичної системи – пропаганду й страх. Багатьом людям, зокрема й мені, казав, що хоче зробити Радянський Союз «нормальною країною».

Як і економічні реформи, гласність (тобто транспарентність) починалася скромно. Комуністична партія очолила процес, заохочуючи перегляд відбіленої історії країни. Наприклад, довгий час точилися дебати про те, скільки людей загинуло під час чисток 1930-х років за Йосипа Сталіна. Вчені піддали різкій критиці британо-американського історика Роберта Конквеста, який 1968 року заявив, що вбито 20 млн душ. Ще й у середині 1980-х деякі вчені оцінювали кількість жертв на «багато тисяч»[32]. Але коли було оприлюднено офіційну версію, ми побачили, що жахлива оцінка Конквеста точна. Приблизно кожний третій член партії (і багато безпартійних) був названий зрадником і знищений за сталінізму. Багатьох страчували відразу, а інших засилали до сибірських та інших концтаборів, де вони помирали через страшні умови праці, і мало хто вижив, аби за гласності про все розповісти. За гласності шанобливо вітали повернення на Вітчизну таких великих письменників-дисидентів, як Александр Солженіцин, котрий створив хроніку брутальності сталінізму (і за його межами).

Однак радянці хотіли контролювати наратив і обережно вибирати, що критикувати й відкинути, а що зберегти. Проте ця стратегія виявилася нежиттєздатною: критика почала виходити за історичні рамки й досягати тогочасного керівництва.

Під час місячного перебування в Москві 1988 року я гуляла Старим Арбатом неподалік від резиденції американського посла. На бруківці люди завжди продавали якісь вироби. Я вибрала собі матрьошку (такі маленькі ляльки, всередині яких містилися ляльки дедалі меншого розміру). Ця матрьошка була подобою Горбачова, всередині якої містилися його попередники, аж до маленького Леніна. Дивно, подумала я, жодної поваги.

Ішла я далі – до того місця, де вистава вуличного театру привабила цілий натовп. Спочатку я не все розуміла розмовною російською, а тоді збагнула, що комік насміхається із Горбачова, його антиалкогольної кампанії та взагалі некомпетентності Кремля.

Усе-таки в Росії майже завжди (єдиний виняток – Сталін) дозволялася невеличка сатира на уряд. За царату такі письменники, як Микола Гоголь, висміювали дурних бюрократів, наприклад, у п’єсі «Ревізор»[33].

Але тут ішлося про інше. Всередині коїлося щось фундаментальніше. Радянські люди втрачали страх перед правителями. Горбачов уважав, що позбавлене страху й брехні про історію населення згуртується для добра країни й обере нове та яскраве майбуття.

Натомість політичний ландшафт і далі змінювався. Те, що багато хто сприймав як послаблення обмежень усередині існуючої системи, незабаром перетворилося на наступ на саму систему. Інтелектуальні дебати (і навіть телекоментарі) почали звертатися до заборонених тем, наприклад, чи може й чи повинна залишатися партійна монополія на владу.

Сам Горбачов мав цікаве уявлення, яке я мала нагоду обговорювати з ним під час його візиту до США 1990 року. Він гадав, буцімто СРСР не готовий до багатопартійної системи. І не дивно. Проте потім він зауважив, що в Компартії Радянського Союзу зростає фракційність і що це буде основою нових партій. Він добре знав політичну історію інших країн і нагадав мені, що деякі найвидатніші лідери Америки (як-от Джордж Вашингтон) ніколи до партій не належали. В Японії панувала одна партія (ЛДП), але фракції через вибори давали можливість змінювати політичне керівництво, зауважив він.

Ба більше, Горбачов сказав, що бачить день, коли політична система Радянського Союзу стане крайньо лівою в європейському спектрі партій – комуністична, соціал-демократична, консервативна. Таким, казав він, мав бути результат Російської революції. Проблема в тому, що Йосип Сталін викрав політичну систему і відокремився від Європи. На мою думку, в нього був цікавий, хоч і не позбавлений вад, погляд на радянську історію. Але це свідчило, що віра Горбачова в реформований Радянський Союз була реальною.

Уже в 1987-му, через два роки після обрання на посаду секретаря партії, він запропонував плани демократизації місцевої влади й КПРС. Уперше того року на деяких виборчих округах мали з’явитися кілька кандидатів. І хоча лише близько 4 % депутатів пройшли на змагальних виборах, деякі досить відомі особи вибори програли. Така обережно підготовлена зміна почала заохочувати й інших просувати пакет реформ. У травні наступного року група продемократичних активістів створила Демократичний союз. Вони «проголосили свою організацію політичною партією, першою опозиційною до КПРС партією за сімдесят років»[34].

Темп змін прискорювався впродовж 1988 року, а горбачовські реформи зробили мішенню роль партії як партії правлячої. У Радянському Союзі завжди існували паралельні структури: партія та уряд. Наприклад, «Правда» була партійною газетою, а «Ізвєстія» – газетою уряду. Водночас усі високопосадовці в уряді були членами партії, і ніхто не сумнівався в тому, що реальна влада належала Політбюро КПРС і його Генеральному секретареві.

Горбачов запропонував для СРСР президентську систему, змінивши інституційну базу керівництва країною. Відтепер влада мала бути в руках президента, а не Генерального секретаря. Була змінена й конституція 1977 року: створено двопалатну законодавчу владу зі з’їздом народних депутатів як нижньою палатою і Верховною Радою як верхньою палатою. То була перша спроба створити незалежну від партії законодавчу гілку влади. (Саме слово «рада» в назві організації вказувало на те, що вона не є частиною Комуністичної партії.)

Нові правила також визначали «більш вільний та справедливий процес проведення виборів». Як зауважили дослідники, «вони були лишень частково вільні й конкурентні»[35]. Але вже на виборах наступного року десятки незалежних кандидатів і реформаторів перемогли партійних традиціоналістів. І вже 1989 року Верховна Рада заборонила цензуру преси.

Горбачов поважно поставився до підпорядкування партії уряду, хоча сам і пройшов на новоутворений пост радянського президента без виборів і втратив шанс запровадити мандат від народу на цей пост і для себе. Проте він позитивно оцінив атрибути самої посади. Під час планування саміту США – СРСР на літо 1990 року нам сказали, що звертатися до нього треба не як до «Генерального секретаря КПРС», а як до «Президента Горбачова». На доказ цього він прилетів до Вашингтона в 1990 році літаком «Аерофлоту», на якому був гордо зображений стяг Радянського Союзу з літерами «СССР» (російська абревіатура для «СРСР»).

І діяти він хотів як президент. Стоячи в офісі Джорджа Г. В. Буша в Кемп-Девіді, Горбачов зацікавився календарем, який президент витяг із кишені. «Це скорочена версія мого розкладу», – пояснив президент. Звичайно, Горбачов поцікавився, хто укладав розклад. Президент Буш відповів: «Мій планувальник, який співпрацює з главою адміністрації». «А в мене такого немає», – сказав Горбачов, не уточнюючи, кого саме – планувальника чи глави адміністрації. А ми в адміністрації Білого дому завжди дивувалися, чому призначення телефонної розмови з Горбачовим завжди було жахіттям. Ніхто ніколи не знав, де він і що робить. Він не використовував апарат Комуністичної партії, бо не довіряв йому, а президентського апарату ще не мав.

Президент Буш послужливо запитав, чи не надіслати йому людей, аби вони показали радянському президенту, як організувати керівництво на цій посаді. Горбачов радо пристав на пропозицію. І восени 1990 року глава адміністрації Джон Сунуну очолив делегацію американських службовців до Москви, аби допомогти Горбачову налаштувати виконання президентських обов’язків.

Ці зміни не повинні були руйнувати владні позиції КПРС. Горбачов мав намір демократизувати й модернізувати Комуністичну партію, збільшивши її легітимність для радянських людей. Він, здавалося, вірив, що вона може здобути довіру людей без потреби вдаватися до примусу чи репресій, щоб забезпечити їхню лояльність. Проте, створюючи й дозволяючи нові інституційні схеми, він вивільняв простір для інших сил, контролювати які не міг. І відразу стало зрозуміло, що ці чудові зміни надто малі й відбуваються надто пізно. Тиск і з лівого боку (російські політики називали їх консерваторами), і з правого (ліберали) залишив мало простору для серединної позиції Горбачова.

На лівому фланзі такі владні особи, як член Політбюро Єгор Ліґачов, боялися (як виявилося, слушно), що КПРС вчиняє самогубство. За такі погляди Ліґачова усунули з поста відповідального за ідеологію й призначили відповідальним за сільське господарство. Значення цього зрозуміли всі, бо такий новий портфель означав політичне вигнання. Однак відверта критика в радянській пресі та поява в партії реакційних фракцій ставали більш наполегливими й поширеними. Проте Горбачов не зупинявся і оголосив на 28-му З’їзді КПРС у липні 1990 року, що Політбюро партії більше не керуватиме країною. Раніше того ж року провів нову редакцію статті 6 радянської конституції, що тепер виключала монополію КПРС на владу й дозволяла багатопартійність.

Ці ухвали злякали консерваторів, але для лібералів на чолі з Борисом Єльциним вони виявилися недостатньо радикальними. За три роки до того його вивели зі складу Політбюро, а в липні 1990 року несподівано виключили з партії.

Відтоді він очолив продемократичні сили, через що в політичному ландшафті стався фатальний розлам. Єльцин почав виступати за послаблення зв’язків між республіками Радянського Союзу, наполягаючи не на унітарній, а на конфедеративній державності. За іронією долі, Єльцин скористався положенням радянської конституції, яке визнавало право республік на вихід із Союзу. Нікому ніколи не спадало на думку, що це важливо, але інколи виявляється, що писаний закон може по-іншому прочитуватися у змінених обставинах.

Горбачов намагався випередити Єльцина, пропонуючи дедалі новіші зміни, які надавали більше прав республікам. Але і в цьому він спізнився: Єльцин створив паралельні структури в Російській республіці, які насправді вбивали Радянський Союз. Бо що таке Радянський Союз без такого стрижня, як Росія?

Відчайдушно чіпляючись за єдину радянську державу, у березні 1991 року Горбачов підтримав референдум із питання союзної єдності. І хоча більшість проголосувала за збереження Радянського Союзу, шість республік бойкотували референдум (Вірменія, Грузія, Молдавія, Литва, Латвія та Естонія). А ще важливіше те, що російські виборці підтримали повноваження російського президента. Коли в червні 1991 року Єльцина було обрано президентом Росії, він уже мав інституційну базу, щоб вимагати незалежності для республік. Невдовзі від радянської влади не залишилося нічого.

Підняття залізної завіси

У великій країні внутрішні реформи не відбуваються ізольовано. Змінювати доводиться й зовнішню політику. Тому зміни в Радянському Союзі набули драматичного характеру.

Наснажена палкою ідеологією та риторикою класового протистояння й епічної боротьби між комунізмом та капіталізмом радянська держава утворилася 1922 року з решток Російської імперії. Віра в те, що разом вони не можуть співіснувати, найкраще відбилася в погрозі Микити Хрущова «поховати» Захід та в його необачному графіку, за яким через кілька десятиріч мав тріумфувати соціалізм[36].

Пристрасті й віра в тріумф соціалізму з роками зменшувалися, поступившись мирному співіснуванню й розрядці з Заходом, але залишилося поняття двох конкуруючих систем, яке стало відмітною характеристикою міжнародної системи за часів Холодної війни. В усьому – від перегонів у космосі до олімпійського хокею – перемога Радянського Союзу сприймалася як перемога соціалізму. Пригадую, в дитинстві як шок і переляк сприймався запуск Радянським Союзом 1961 року першої людини в космос. З іншого боку, американці раділи, коли шаховий вундеркінд із США Боббі Фішер переміг Бориса Спаського і став світовим гросмейстером[37], а Вен Клайберн виявився першим не-росіянином, який 1958 року переміг на Міжнародному конкурсі піаністів імені Чайковського[38]. Маленьким дівчам я вчилася грати на фортепіано й хотіла стати Веном Клайберном. 1980 року поразка Великої червоної машини (як на Заході називали радянську хокейну команду) від гурту юних американських аматорів на Олімпійських іграх у Лейк-Плесід трактувалася як болюча втрата для комунізму й перемога капіталізму й демократії. У стосунках Сходу й Заходу це була гра з нульовою сумою.

Горбачов відкинув такий погляд. Він тяжів до життєздатної зовнішньої політики, яка б не потребувала надзавдань, як-от виснажлива війна в Афганістані, та перевантаження оборонного бюджету, що забирав понад 25 % ВВП; він також скасував таку наріжну організаційну засаду, як «класова боротьба»[39]. У вузькому колі однодумців у радянському істеблішменті на чолі з такими інтелектуалами, як Олександр Яковлєв, майбутній радник Горбачова, сформулювали аргумент, що сучасний світ потребував кооперації, а не конфліктів. Міжнародним еквівалентом «нормальної» внутрішньої політики нового Радянського Союзу став «Спільний європейський дім». У цьому контексті думка Горбачова, що Радянський Союз просто посяде своє місце в континуумі європейських політичних сил, була цілком прийнятною.

Спочатку в Білому домі ми поставилися до цього скептично, але потім з’ясувалося, що слова з ділом у Горбачова не розходилися. Радянський Союз закінчив війну в Афганістані й повернув військо додому. Тепер Східна Європа була вільна йти власним шляхом, а чисельність радянської армії різко скоротилася.

У галузі економіки Горбачов хотів долучитися до міжнародної капіталістичної системи. Радянські економісти регулярно відвідували Вашингтон, Лондон і Париж, де вивчали, як працюють тамтешні економіки. У процесі їхньої роботи ставало зрозумілим: можна забути, що централізоване планування й комунізм віталися як життєздатна й бажана альтернатива капіталізму в Азії, Латинській Америці, Африці й, звичайно, Східній Європі. Поразка на цьому шляху стала очевидною, і радянці були ладні визнати це, хоча їхнє розуміння капіталізму здавалося в кращому разі недостатнім.

Під час одного засідання з росіянами мій колега Майк Боскін, глава Ради економічних консультантів президента Джорджа Г. В. Буша, прочитав їм невеличку лекцію про ринки. Наприкінці його виступу радянський міністр фінансів підняв руку. «Дякую, докторе Боскін, – почав він. – Проте є одна річ, якої я не розумію. Хто ж визначає ціни?»

У радянських реформаторів було сильне бажання долучитися до гурту, хоча з часом воно й поменшало. В одному сумному епізоді Горбачов надіслав листа учасникам зустрічі G-7, що 1990 року проходила в Парижі. Власне, він звертався з проханням запросити його. Того року перелякані лідери не запросили Горбачова, проте, побоюючись, що його реформи почали втрачати ґрунт під ногами, вони таки його запросили на зустріч G-7 у липні 1991 року, за місяць до спроби державного перевороту проти нього й за п’ять місяців до остаточного розвалу Радянського Союзу. Так Велика сімка перетворилася на Велику вісімку.

Горбачову вдалося забезпечити Радянському Союзу місце в його «спільному європейському домі». Але й ціна була відповідною. Один роздратований східнонімецький інтелектуал сказав: «Якщо немає класового конфлікту, то нащо тоді дві Німеччини?» Незабаром і на це відповідь знайшлася, і Німеччина остаточно об’єдналася на західних умовах.

Під час візиту до Москви в лютому 1990 року, коли зменшувався радянський вплив у Німеччині, я зустрілася з радником Горбачова у справах США. О пів на п’яту надворі було вже темно і падав сніг, коли я чекала в кремлівській приймальні. Нарешті з’явився Вадим Заґладін. Він спізнився на годину. «Перепрошую, – сказав він. – Але щодня ми приходимо на роботу, аби довідатись, яке ще лихо нас спіткало».

Я виклала йому по пунктах, наскільки усім буде вигідне об’єднання Німеччини. Від завершення Холодної війни не програє ніхто. «Стоп! – сказав Заґладін. – Було ж дві Німеччини – одна ваша і одна наша. А тепер буде одна, і та ваша. Це, професоре Райс, стратегічна поразка». Я нічого не могла сказати, бо він мав рацію.

Горбачов наполягав на офіційній денонсації Радянським Союзом «Чотиристоронньої угоди щодо Берліна» і поверненні Німеччини до повного й цілковитого суверенітету не в Кремлі, а в московському готелі[40]. Цим завершилися 45 років радянського домінування – у холі готелю. Варшавський договір – радянський військовий альянс – розпустили кількома місяцями раніше, а НАТО – ні. Горбачов зайшов надто далеко, і коли радянська влада в Європі зруйнувалася, Холодна війна завершилася й Москва зазнала принизливої «стратегічної поразки».

Після цього прибічники жорсткої лінії згуртувалися й учинили в серпні 1991 року заколот проти Горбачова. Проте було надто пізно. Армія розділилася: одна частина підтримувала Єльцина і реформаторів, а інша дотримувалася поглядів консервативніших за горбачовські. Розділився КДБ, й ніхто не міг уже розраховувати на лояльність. Борис Єльцин і російські інститути стали альтернативою Горбачову й Радянському Союзу – це був виклик радикалів. Горбачов нібито спитав міністра оборони, чи підтримає його армія, якщо він чинитиме опір вимогам Єльцина. Міністр оборони відповів, що не переконаний у цьому.

Своїм коротким указом Єльцин створив Співдружність Незалежних Держав навзамін Радянському Союзу. Горбачов не чинив опору. 25 грудня 1991 року серп і молот, стяг супердержави з 30 000 одиниць ядерної зброї й армією з 4 млн військовослужбовців, востаннє спустили над Кремлем. Понад 70 років комунізму завершилися тихо й мирно – мало хто тужив за ними. А от смерть Радянського Союзу поклала свій карб на новоявлену російську державу й позначилася на критичних і хаотичних спробах перших років перейти до демократії. Можливо також, що вона припечатала її поразку.

Друге відкриття: народилася нова російська держава

Політичний вибір робиться не на голому місці: важливо, що було раніше. Зусилля Горбачова, скеровані на те, щоб зробити Радянський Союз «нормальною» державою, впровадили важливі демократичні реформи – власне, вперше в історії країни. Інший такий епізод був трагічно коротким. Завдяки Олександрові Керенському з’явився незалежний парламент, вільніша преса й верховенство закону, коли він прийшов до влади після зречення царя в березні 1917 року. Перемога більшовиків через вісім місяців поклала край тому експериментові. І через особливий виклад історії за радянських часів мало росіян знали про це.

Тож реформи Горбачова торували свій шлях: створення квазінезалежного парламенту, інститут президентства відлучено від структури Комуністичної партії, з’явилися перші інститути громадянського суспільства, які обстоювали неполітичні справи[41]. На жаль, ці безпері інститути незабаром поглине хаос, що панував у країні.

У шалені дні відразу після кінця Радянського Союзу на Заході панували нестримна радість та оптимізм через сподівання, що капіталізм і демократія утвердяться в Росії та Прибалтиці. Оглядачі натомість дивилися тверезіше на новонезалежні Україну, Білорусь, Центральну Азію і Кавказ. Більшість їхніх нових лідерів дуже мало зробили для заохочення надії, одразу поринувши в корупцію, ворохобню або просто передаючи владу авторитарним комуністам, що тепер називалися націонал-демократами.

Проте Росія здавалася іншою. В країні спостерігався високий рівень економічного розвитку, відносна етнічна гомогенність і майже стовідсоткова письменність.

Звичайно, тривожила російська тоталітарна історія. Проте за сім років Горбачов послабив обмеження без масового насильства й мирно передав кермо Борису Єльцину. Своєю чергою Єльцин став популярним лідером, легітимність якого ще збільшилася, коли він мужньо боронив людей і державу перед російським Білим домом улітку 1991 року. Образ Єльцина, який поглядав на заколотників, стоячи на танку й повертаючи проти них армію, надихав країну. Росіяни мали підстави вірити, що вони нарешті позбулися сторіч революцій, визиску й політичної метушні. Наразі, коли розвалився Радянський Союз, Росія могла стати нормальною країною.

І Захід відчайдушно хотів допомогти. Це правда, що Росії не запропонували План Маршалла, який підтримав Європу в період реконструкції після Другої світової війни. Проте обставини були іншими. Адже Росія мала власні ресурси – незліченні нафтові багатства, добре освічене населення та високий рівень індустріалізації. Проблема полягала в тому, щоб вивільнити сили, які стримував радянський комунізм. Сировини для успішної демократизації було достатньо.

Це значною мірою пояснює, чому США і Європа обрали саме такий шлях допомоги Росії в її демократизації. До Москви прибула величезна кількість урядових і приватних експертів, щоб допомогти запровадити капіталізм і порадити, як розвивати демократію. Дехто вже тоді казав, що зарано сподіватися на великі зміни, але перемогли прибічники радикальної хірургії.

Треба було трансформувати радянську економіку. Це зрозуміло. Але з нинішнього ракурсу ми бачимо, що ні радники росіян, ні самі росіяни не мали жоднісінького уявлення, як докорінно перебудувати абсолютно неефективну економіку. Попередні успіхи в трансформуванні польської економіки давали оманливе відчуття впевненості в доброму результаті. Проте Польща, як ми покажемо, була цілком іншою: багато важили нові інститути демократії та капіталізму.

У Росії швидкість змін дуже випереджала створення правил гри та інститутів для стримування нових сил. Реальні події швидко увібрали те, що лишилося від реформ Горбачова, і набагато випередили те, що міг запропонувати уряд Єльцина.

Ми бачили, що Батьки-засновники Америки переймалися тим, аби не створити державу надто сильною, бо це загрожуватиме демократичним цінностям. Водночас вони розуміли, що держава має бути досить сильною, щоб виконувати певні функції: захист від зовнішніх ворогів, запровадження національної валюти, підтримання громадського порядку, чесне оподаткування громадян, упевненість у тому, що штати виконуватимуть федеральні закони. А місце демократії було між хаосом та авторитарністю.

Росія не знайшла оптимального балансу. Цей період натомість характеризувався несамовитими схемами швидкої приватизації економіки, масовим збагаченням нових еліт, тоді як для населення реальний дохід обвалився, а рівень бідності стрімко зріс. Значно посилилась організована злочинність, яка забезпечувала захист компаніям і окремим особам (за оплату), який не могла забезпечити держава. Регіональна й місцева влада просто ігнорували політику центрального уряду. Для російського громадянина будні перетворилися на приниження, безправ’я та хаос.

В основі розпачу був економічний колапс у країні. «Шокова терапія» – таким терміном називали пришвидшене реформування економіки – не дала ради землетрусу, який переживала Росія. В 1988 році зайнятість 96 % російських трудових ресурсів забезпечувалася державою, і дохід майже всього населення надходив або з цього джерела, або з державних трансфертів (пенсії, виплати на дітей тощо)[42]. Станом на 1994 рік недержавний сектор забезпечував понад половину (55,3 %) всієї зайнятості, а 70 % державних активів були приватизовані[43]. За той самий період кількість бідних зросла з 2 % до 50 % населення[44]. Це означало, що дохід і потрібна для заробітку кваліфікація 74 млн громадян різко впали, а ці люди приєдналися до бідноти. У 1991–1998 роках ВВП Росії впав на 30 %, знищуючи заощадження багатьох росіян і прискорюючи втечу капіталу з країни в 1992–1999 роках до 150 млрд доларів[45].

Це приголомшливі цифри, але й вони не відбивають того удару, якого було завдано повсякденному життю простих громадян. Під час відвідин Москви у 1993 році я знову пройшлася Старим Арбатом. Але якщо 1988 року атмосфера тут була сповнена енергією і збудженням Перебудови, то тепер усе виглядало сумно. Старші пані намагалися продати побиті філіжанки й кераміку за будь-яку ціну, чоловіки жебрали в перехожих на хліб, а доперва демобілізовані солдати – виведені зі Східної Європи без надання житла – за кілька доларів віддавали армійську шинель.

Хто винний?

1992 року Верховна Рада ухвалила першу російську програму приватизації, а Єльцин підписав відповідний указ. Це дозволило менеджерам і працівникам підприємств придбати акції приватизованих компаній за допомогою ваучерів. Інші громадяни могли також купувати акції через банки.

Власне, Росія зіткнулася з надзвичайно важким завданням приватизувати 225 000 підприємств, і то швидко. Двоє іменитих економістів – Єгор Ґайдар та Анатолій Чубайс – за допомогою іноземних радників розробили план ваучеризації. Він спирався на успішний, хоч і менший за обсягом, досвід Чеської Республіки.

Умови були напрочуд сприятливими для інсайдерів, які могли придбати до 51 % акцій компанії за гроші самого підприємства, а не свої власні. Цю програму запровадило 80 % фірм, що призвело до приватизації приблизно половини компаній включно з 300 найбільшими в країні. Ефект не забарився. Коли ви відвідували ці підприємства, як це зробила я кілька разів, вам тепер видавали візитівку. На ній «директор заводу» було закреслено, бо тепер власник візитівки був «генеральним директором».

В окремому секторі приватизації намагалися конвертувати російські оборонні підприємства в цивільні. Радянські військові розпоряджалися найкращими ресурсами й технологіями, наймали найкращих робітників та вчених, продукували єдині конкурентоздатні вироби для світового ринку – військове спорядження. Чому б не використати цю передову промисловість для перебудови всієї економіки?

Разом зі своїми стенфордськими колегами, екс-міністром оборони Вільямом Перрі та Девідом Головеєм, одним із провідних західних експертів із радянської військової галузі, я відвідала два таких конверсійних проекти 1992 року. Того дня перший генеральний директор пояснював, що його завод спеціалізувався на справді важких матеріалах. Він підкреслював – справді важких. Незабаром ми зрозуміли, що він хотів сказати. Заводчани виготовляли матеріали, що використовувалися для зміцнення радянських пускових шахт для ракет із ядерним зарядом. У другій половині дня ми відвідали інший завод, де генеральний директор гордо демонстрував дитячі візочки й величезний кухонний комбайн, – усе це виготовлялося з титану, який використовували для виробництва військового спорядження. Достеменний сюрреалізм.

Але ще дужче змінила ландшафт друга приватизаційна програма. Її запровадили не через юридичну процедуру, а указом президента. Станом на 1995 рік на приватизацію чекало ще чимало державних підприємств. Ба більше, через втечу капіталу й швидке знецінення грошей у російського уряду закінчувалися кошти. Москві треба було якось фінансувати бюджет. Низка осіб, які збагатилися на перших приватизаціях банків, позичила уряду гроші з умовою, що в разі неповернення боргу вони одержать свою частку в різних компаніях. Непогана оборудка. Через корупцію й непрозорі торги ці люди отримали частину найкращих активів у країні. Завдяки таким полюбовним оборудкам Борис Березовський та Роман Абрамович одержали нафтовий гігант «Сібнєфть», Владімір Потанін купив «Норільск Нікєль» за 700 млн доларів, хоча річний прибуток фірми становив 400 млн доларів, а його самого було призначено заступником прем’єра, Міхаїл Ходорковський придбав контрольний пакет величезної нафтової компанії «Юкос» за 309 млн доларів. Через кілька років його особисті статки вже оцінювалися в 15 млрд доларів.

Так з’явилися олігархи зі своїм почтом. Схоже, саме так держава отримала необхідні позики, новий менеджмент реорганізував багато цих компаній, а нові власники вивели їх на прибутковість. Цей розпродаж активів за зниженими цінами ще й досі пам’ятають і пересічні громадяни, і правителі Росії, які цю обставину використовують, щоб тиснути, залякувати та вимагати лояльності від найбільших багатіїв.

Подейкують, ніби Владімір Путін (також маєтний чоловік) казав олігархам, що в нього є для них ділова пропозиція. Він не чіпатиме їхні неправедні заробітки, а вони не лізтимуть у політику. Більшість на цей сценарій погодилася, а коли Міхаїл Ходорковський уперся, Кремль дав урок, зруйнувавши його компанію, а самого його ув’язнивши на десять років. Поширена заздрість до олігархів стала найпотужнішою зброєю Путіна проти тих, хто достатньо маєтний і впливовий, аби кинути йому виклик. Тобто виявилося зовсім неважко знайти відповідь на питання «Хто винен?».

Приголомшена російська держава

Зрозуміло, що різкий поворот до капіталізму значно випередив запровадження верховенства права та інститутів, які могли б регулювати ексцеси. Російська держава не спромоглася приборкати економічні наслідки розпочатого процесу. Незабаром вона не змогла захистити й власне населення. Організована злочинність стала фактом московських буднів, забезпечуючи захист крамарчукам та олігархам. Сплеск насильства наражав на небезпеку і москвичів, і відвідувачів столиці.

У травні 1994 року я вийшла з автівки біля своєї улюбленої «Кав’ярні Пушкіна» на Тверській, за кілька кварталів від Кремля. Зненацька за нами почалася якась штовханина. Водій сказав: «Там чоловік із кулеметом». Я озирнулася й побачила двох грубих охоронців, що оточили такого ж грубого «бізнесмена». Вони транспортували чеські самоскиди. Мій ескорт завів мене до кав’ярні, де хазяїн порадив сісти «подалі від вікна». Улітку 1994 року це була звичайна ситуація. Пам’ятаю, я ще подумала, що мій приятель Андрій відносно спокійний.

Міліція опинилася між російською мафією та нестримною корупцією у власних лавах і більше не могла контролювати вулиці. У період 1988–1994 років кількість убивств потроїлася. Тоді в Бразилії було приблизно стільки ж населення, скільки й у Росії, а вбивств траплялося на 9 000 більше, проте 1994 року вбивств у Росії виявилося на 15 000 більше[46]. Абсолютні цифри не дуже високі, але театральність російських злочинів позбавляла спокою населення, непризвичаєне до випадкових проявів насильства.

Бомби й убивства бізнесменів, журналістів та банкірів посилювали хаотичність атмосфери. Через кілька тижнів після того, як я зупинилася в готелі «Радіссон» у центрі Москви, хол перетворився на стрільбище, коли загін спеціального призначення без попередження увірвався до кав’ярні, щоб запопасти зібрання верхівки мафії.

Ерозія державних можливостей і влади не зупинилася на втраті контролю над кримінальними елементами. Регіональні й місцеві урядники повною мірою користувалися слабкістю Москви. Прагнучи забрати собі всі вигоди від приватизації, вони припасовували свої політичні програми до максималізації власного зиску. Федералізм може стати засобом більшої ефективності. Політична й економічна децентралізація може бути здоровою. США – не єдина країна із сильною регіональною владою: Німеччина, Бразилія, Індія віддають чимало повноважень своїм штатам.

Проте в Росії федералізм просто став виправданням для місцевих керівників, які робили все, що їм заманеться. Так чинили і губернатори, і мери. Мер Москви Юрій Лужков багато в чому покращив стан міста, зокрема знайшов гроші на реставрацію прекрасних старовинних шедеврів, як-от Катедра Христа Спасителя. Але його дружина мала багато нерухомого майна довкола реставраційних об’єктів, з чого мала чималий зиск. Такі персональні оборудки стали правилом, а не винятком.

Борис Єльцин, що якось закликав регіони «брати стільки, скільки зможуть взяти», незабаром побачив, як розгортаються катастрофи, коли не платять податків та ігнорують укази й коли регіони квітнуть, а національний уряд занепадає. З початку 1994 року він підписав низку «угод» із різними регіонами, намагаючись налагодити урядування. Але російській державі було завдано серйозної шкоди. Відцентрові сили, що зруйнували імперію й звільнили Україну, Білорусь та інші республіки СРСР, тепер докотилися й до Москви.

У країні панував хаос, і росіяни все це бачили й відчували. Ображені пенсіонери мали нині жити зі своїми дітьми. Ображені були солдати, які повернулися зі Східної Європи й не мали житла та ночували в парку імені Горького. Ображені були промислові робітники, що лишилися без роботи.

Радянський Союз закінчився, і Росія зазнавала невдач. Здавалося, навіть державні символи потрапили в пастку в чистилищі. Стоячи на газоні Білого дому, під час участі в церемонії зустрічі Бориса Єльцина 1994 року, я почула незнайому пісню. Я спитала в російського дипломата, чи це не новий державний гімн. «Ні, – відповів він. – Це просто пісня Глінки». На Олімпійських іграх 1992 року атлети колишнього Радянського Союзу крокували під олімпійським стягом і на подіумі слухали олімпійський гімн. Один ковзаняр уїдливо сказав, що все життя тренувався для цієї церемонії вручення золотих медалей. «І ось я на подіумі вперше слухаю якусь пісню під стягом, який не впізнаю», – сказав він.

У 2000 році за наполяганням Владіміра Путіна Дума проголосувала за новий державний гімн: нові слова на музику старого радянського гімну. Плутанина й страх панували серед росіян. Люди виснажилися й чекали на накази.

Однак попри хаос у Росії все ще могло бути по-іншому. Перехід до демократії не досягає успіху відразу й не зазнає поразки умить. Озираючись назад, бачимо точки згину, коли все могло скластися інакше.

Третє відкриття: вибори 1993 року

Попри проблеми політична система розвивалася сприятливо. На ландшафті 1992–1993 років позначилися нові політичні партії й коаліції, почали видаватися сотні незалежних газет, розквітло кілька груп громадянського суспільства. Погіршення економічної ситуації стало тлом для невдоволення державною політикою. Скрізь збиралися демонстрації, які здебільшого толерувалися урядом. Будувалися риштовання демократії.

Проте на вершині політикуму щоденний конфлікт Думи з президентом вів нову російську державу до кризи. У Бориса Єльцина був мінливий характер, і він часто різко реагував на виклики своїй владі та ідеям. Зчинялася колотнеча довкола економічної політики. І от у грудні 1992 року З’їзд народних депутатів позбавив Єльцина надзвичайних повноважень, яких йому нещодавно надали, й примусив звільнити прем’єра.

Дума кинула виклик президентові і в політичних питаннях, включно зі зрослою міццю республік та природою конституційної реформи. Коли Єльцин оголосив поза законом коаліцію реакційних політичних партій, Фронт національного порятунку і Верховний суд постановили вважати його дії неконституційними.

Єльцина дедалі більше розчаровувало те, що він трактував як перешкоду своїм зусиллям ліквідувати стару економіко-політичну структуру. У зверненні до Громадянського союзу в лютому 1993 року він сказав, що більше «не терпітиме паралельне урядування Думи».

У тимчасовому перемир’ї президент і Дума домовилися про політичний референдум, який наразі передбачав ґрунтовний перегляд громадського ладу. У цьому голосуванні Єльцина підтримали 59 % населення, а 49 % воліли нових виборів Думи і президента.

Багато росіян вважали, що конституційна реформа – єдина відповідь на відверте порушення функцій нових інститутів. Не дивно, що адміністрація президента і думський комітет подали абсолютно різні версії нової конституції. Єльцин хотів сильної президентської влади. Опозиція, зокрема віце-президент Александр Руцькой, звинуватила його в бажанні встановити диктатуру. Єльцин тимчасово відсторонив Руцького, який подав на нього позов до Конституційного суду.

Можна було б подумати, що ця тяганина між президентом і Думою та їхні звертання до судів є обнадійливою ознакою демократії. Але це не так. Доки російські громадяни страждали від економічної руїни, а московські вулиці день у день ставали небезпечнішими, політики в Москві билися над конституційними проблемами й здавалися далекими від проблем народу. Урядування зайшло в глухий кут.

Єльцин призупинив чинність Думи. Конституційний суд оголосив його указ неконституційним. З’їзд народних депутатів проголосував за його імпічмент. І бурхливі демонстрації в Москві не забарилися. Після доби безладу Єльцин узявся придушувати повстання військовою силою. Армійські частини штурмували Думу, і Руцькой, який пробував здатися, був заарештований за антидержавну змову. Чинність Конституційного суду призупинено. У цьому протистоянні полягло 140 душ.

На тлі такого насильства і протистояння росіяни пішли на виборчі дільниці, щоб обрати нову Думу й проголосувати за конституційний референдум у грудні 1993 року. Два місяці остаточні результати не оголошувалися. В оприлюднених результатах на ліберальні партії припало тільки 34,2 % голосів. Партії, які входили до вільної конфедерації опозиціонерів Єльцину, набрали 43,3 %.

Насправді ж ліберальні партії не змогли провести ефективні кампанії, а натомість поринули у взаємну критику й дискредитацію. Спроба в останню хвилину вийти об’єднаним блоком не вдалася, бо лідери провідних партій відмовилися співпрацювати. Після катастрофічної поразки в 1993 році ці лідери зневірилися й утратили свою ефективність. Кілька партій пов’язувалися з однією особою, як-от «Яблуко» Григорія Явлінського, а не з політичними платформами. Партії стяли осторонь від народу й не мали програм реального урядування. Поза межами Москви й Санкт-Петербурга про ці ліберальні сили взагалі ніхто не знав.

Таке бурхливе народження першої російської конституції 1993 року і постійна ворожість думців до президента знищили шанси на ефективне урядування законодавчої та виконавчої гілок влади. Власне, Єльцин керував дедалі більше за допомогою декретів, зокрема в економіці, принагідно ігноруючи Думу. Він зробив багато для вивільнення росіян, але мало для перетворення особистої позиції й влади в інститут президентства. Його правління стало егоцентричним та непередбачуваним.

Перший президент країни задає тон поведінці наступних. Уявіть-но собі, чи погодився б Джордж Вашингтон із бажанням інших зробити його королем. Натомість він розумів, що президентство має бути чимось більшим за особу, яка працює в цій інституції. Нельсон Мандела відмовився йти на другий термін, аби показати іншим, що президентство – не персональна дідизна. Єльцин чинив інакше й ставав дедалі свавільнішим. Тому молоді інститути нового російського уряду не набрали сили й легітимності та були просто відкинуті.

На вибори 1996 року Єльцин уже йшов із популістським месиджем, звертаючись до вулиці, а не до демократичних інститутів. Він критикував власного прем’єра, бо він «забуває про людей, що живуть на зарплатню й пенсію». У першому турі він одержав 36 % голосів, і тому перед другим здійснив повну чистку уряду. Виглядало, що він самоусунувся від відповідальності за все, що коїться в країні.

Прихід демократії був також затьмарений Чечнею і поширенням тероризму в російських містах. Перед 1994 роком норовлива республіка на нестабільному півдні країни, що мала мусульманську більшість, загрузла в громадянській війні. Після провалу мирних переговорів восени Єльцин наказав розпочати вторгнення в Чечню силами 40 000 солдатів федеральних сухопутних військ. Війна вирувала упродовж 20 місяців, полягло понад 5 000 російських вояків і десятки тисяч чеченців. Війна була непопулярною, але її терпіли. Коли 1995 року лідер чеченських військовиків Шаміль Басаєв узяв тисячу заручників у самій Росії, уряд погодився поновити переговори. Але відтоді примножувалося горе росіян у країні через придушення народів півдня, що становили мусульманську більшість. Відтоді Басаєв потрапив у погану компанію, відбув навчання в «Аль-Каїді», ще більше радикалізувався, через що росіяни закликали вжити жорсткіших заходів проти ненависних меншин, які нібито загрожували їхній Вітчизні.

І, нарешті, була проблема зі здоров’ям Бориса Єльцина. Президента постійно шпиталізували, і він зникав із поля зору з лячною частотою. У той час як Росія дедалі глибше загрузала в клопотах, особливо під час азійської фінансової кризи 1997–1998 років, Борис Єльцин не викликав довіри ні у свого народу, ані в зарубіжних лідерів.

1999 року виснажений Єльцин призначив колишнього офіцера КДБ Владіміра Путіна своїм четвертим прем’єром за півтора року. А вже 31 грудня 1999 року Єльцин подав у відставку, призначивши Путіна виконувати обов’язки російського президента. Через три місяці Путіна було обрано президентом на березневих виборах 2000 року. Багато хто вважає, що його було обрано лише тому, бо він єдиний – колишній полковник КДБ – був готовий захищати сім’ю Єльцина та її неправедні статки. Цей учинок Єльцина матиме драматичні наслідки для майбутнього Росії. Треба ще не забувати, що одним із можливих кандидатів на посаду був покійний ліберальний герой Борис Нємцов.

Початок переходу до демократії завершується

Ми тепер знаємо, що з часом Владімір Путін стане самодержцем удома і агресором на зовнішній арені, а тому важко повертатись у минуле і безпристрасно дивитися на обставини його приходу до влади. Наприкінці 1990-х російська держава потребувала реконструкції, відновлення довіри до керівництва та припинення хаосу.

Росіяни були налякані. Впродовж усієї історії країни тривожні часи асоціювалися зі слабкою державою, слабкими лідерами, ворогами, які ласилися на вразливі терени. Сильна держава й сильна людина асоціювалися з ладом і безпекою. Це стане покликом Владіміра Путіна, якого вибрав хирлявий та змарнілий Борис Єльцин і зробив своїм наступником.

На час приходу Путіна до влади зусилля Єльцина, скеровані на стримування ситуації в Чечні, не мали ефекту. Російські міста зазнавали дедалі частіших терористичних нападів із розворушеного регіону. Витоки деяких інцидентів здавалися підозрілими, й багато хто вважав, що в нападах простежується слід російських служб безпеки. Чи йшлося про привід, чи про відповідь справжньому тероризмові, перелякані росіяни вітали силові дії Путіна в Чечні, що зміцнили його репутацію жорсткого хлопця, який захистить країну.

На посту президента Путін систематично централізував владу. На позір деякі його реформи просто припиняли корозію державної влади. 2001 року було виправлено закони, які визначали механізм «федеральної інтервенції», якщо регіональні законодавці постійно порушували російську конституцію або федеральні закони[47].

Путін змінив спосіб обрання членів Ради Федерації, замінивши губернаторів на «сенаторів», що вибиралися центральним урядом для представлення губернаторів. Путін створив Державну Раду як форум губернаторів, що став просто дорадчим органом. За новим законодавством 2004 року було створено сім федеральних підвідомчих округів, підпорядкованих призначеним Кремлем відповідальним губернаторам.

Усі ці кроки можна було трактувати як приборкання свавільних регіональних лідерів та повернення Москви до керма. Проте п’ятеро з сімох регіональних губернаторів, як Путін, робили свою кар’єру в КДБ або у збройних силах. Ця обставина привела до влади силовиків, які здебільшого походили з тих самих інституцій – зі служб безпеки.

Тим часом непередбачувана війна в Чечні, що поновилася 1999 року, і далі залишалася джерелом насильства в російських містах. Заклики до каральних дій сягнули апогею у вересні 2004 року, після нападу на дитсадок у Беслані. Було вбито понад 150 дітей, і населення вимагало відповіді. Путін скористався гнівом та погано приховуваним расизмом стосовно кавказців, щоб посилити напад Кремля на незалежність регіонів.

З посиленням хватки Москви податкові реформи після 2005 року остаточно визначили долю здорового федералізму, зробивши регіони залежними від формули розподілу доходів, яка щороку визначалася у столиці. І тоді Путін зробив завершальний крок у повній централізації влади, скасувавши виборність губернаторів та призначаючи їх у Москві. Проте це вже було занадто: рішення виявилося настільки непопулярним, що тодішній президент Дмітрій Медведєв у 2012 році позадкував і відновив прямі вибори губернаторів. Це протривало один рік. 2013 року Путін знову став президентом і повернув чинність своїй ухвалі, цинічно посилаючись на занепокоєність щодо добробуту меншин у регіонах.

Винятковість цих кроків полягала в тому, що вони коренилися в певній реальності: регіони скористалися слабкістю Москви, і треба було щось робити із дисбалансом між центром та периферією. Кремль, одначе, порушив рівновагу, котра могла б привести до реального федералізму, і знову зосередив владу в центрі, у руках самого президента.

Усі інші наявні інститути російської демократії були один за одним знищені ще на самому початку. Думу перетворили з галасливого й нібито неефективного законодавчого органу на інститут для штампування президентських наказів. Виборчі реформи 2003 року заборонили партіям створювати електоральні блоки для одержання місць у Думі (нижній палаті), скоротили мінімальну кількість представлених у палаті партій із чотирьох до двох і збільшили фінансові вимоги до формування партій. Незалежні ліберальні партії, що мали певну популярність у 1990-ті, після 2000 року були піддані критиці, а з середини десятиріччя втратили навіть можливість зареєструватися.

На час приходу Путіна до влади в 2000 році «праві сили», тобто ліберали, вже були дезорганізовані, чубилися між собою і не могли протистояти авторитарності, що поставала в центрі. Політичні партії продовжували існувати, але з часом лише лояльні до президента утворення одержували доступ до підконтрольних урядові ЗМІ, передусім телебачення.

І Путін домігся, щоб ЗМІ допомагали знищувати політичну опозицію. У 1990-ті існували сотні незалежних газет – від відповідальних, як-от «Врємя», до відверто скандальних. Преса могла вільно критикувати уряд, розповідаючи про корупцію у владі, і відверто обговорювати політичне майбутнє Росії. Друковані ЗМІ ніхто не чіпав десь до середини першого десятиріччя президентства Путіна. Бо він спочатку взявся за електронні медіа, розуміючи, що вони мають ширшу аудиторію і сильніший уплив.

Відразу після розвалу СРСР незалежні телестанції, засновані новобагатьками, заполонили радіохвилі. Три канали мали національне покриття – РТР, що завжди контролювався державою, ОРТ і НТВ, якими володіли олігархи Борис Березовський та Владімір Алєксандрович Гусинський відповідно. Років із п’ять Путін цькував обох за сфабрикованими кримінальними звинуваченнями, доки Березовський не втік, а Гусинського не звинуватили в ухилянні від сплати податків і не примусили продати свій канал і дві незалежні газети – «Ітогі» та «Сєгодня».

Політика Кремля щодо незалежної преси ставала дедалі репресивнішою. Журналістів усе більше переслідували, а в деяких сумновідомих випадках убивали.

Анна Політковська, наприклад, не піддалася залякуванням через свої намагання розповісти росіянам правду про чеченські війни. Вона сміливо подорожувала охопленим війною регіоном і записувала факти зловживань російськими військовиками. Вона відмовилася зупинитися навіть тоді, коли 2004 року її отруїли під час репортажів про події в Беслані. «Ми знову потрапляємо в радянську безодню, в інформаційний вакуум, котрий загрожує смертю через наше незнання», – заявила вона після замаху на її життя.

7 жовтня 2006 року журналістку таки вбили в її московській квартирі. Через два тижні я прибула до Москви для дипломатичних зустрічей. Я почала свій день у конференц-залі готелю, де зібралися син Політковської Ілля та кілька колег із «Нової газети». У такій ситуації важко добирати слова. Панували почуття глибокої скорботи й страждання. Я пообіцяла, що уряд США тиснутиме на уряд Росії, щоб убивцю знайшли. Проте, звичайно, і я, і її колеги знали, що Кремль у цьому не зацікавлений.

Цей момент здався мені вододілом у переході Росії до демократії. Убивство славетної журналістки – лише частина того, що коїлося. Було щось більш гнітюче: вираз відчаю й розпуки на обличчях переважно молодих журналістів у залі. Вони втратили віру в демократичне майбутнє Росії. І це відчувалося.

Нетривалий час здавалося, що інше середовище – Інтернет – може завадити контролю Кремля. Під час наступної поїздки до Москви я попросила нашого посла влаштувати зустріч із молодими російськими підприємцями й діловими людьми. Перш ніж рушити до Спасо-Гаус (резиденція посла США), я дивилася телевізор у своєму готельному номері, що й завжди робила відразу після приземлення, аби зорієнтуватися в ситуації. Я знала, що електронні медіа в облозі, проте не була готова до того, що побачила. Новини складалися переважно з вихваляння звершень Владіміра Путіна з деякими економічними новинами на додачу. Щиро кажучи, це нагадувало програми радянського ТБ, коли 1979 року я вчилася в аспірантурі. Були, звичайно, неможливі за радянської доби окремі програми на західний манір: шоу на кшталт «Сопрано та друзі», «Клуб веселих і винахідливих», змагальне комедійне шоу, заборонене радянськими цензорами, співочі конкурси й документальні фільми про дорогі автомобілі. Але новини радше скидалися на відверту пропаганду.

Пізніше того дня, на зустрічі з російською молоддю, я порушила питання стану телебачення. Один молодик зупинив мене. «Дайте-но я розповім вам, що ви бачили в новинах, – сказав він. – По-перше, розповідь про велику людину [Путіна]. По-друге, хто з наступників великої людини сьогодні у фаворі». Я зрозуміла натяк. До президентських «виборів» було ще близько року, і всі знали, що Путін обере або Дмітрія Медведєва, або міністра оборони Сєргєя Іванова. «Третя новина була, – вів він далі, – про якихось невинних людей, яких ви, американці, сьогодні вбили. І четверта – про напрочуд гарний стан сільського господарства».

«Так і було. Вас це не хвилює?» – спитала я.

«Ні», – відповів він.

«Хто дивиться телевізор?»

«Ми з друзями про всі новини дізнаємося з Інтернету».

Усі хитнули головами на знак згоди.

Інтернет уже не був такою безпечною цариною для відвертих висловлювань, як у 2007 році. Знову ставши президентом 2012 року, Путін завершив знищення каналів медіа, які могли кинути йому виклик. Блогери, як-от Алєксєй Навальний, що використовували Мережу для політичної організації, перебували під арештом. Інші реформістські сайти спочатку зазнавали відключень, а потім і зовсім закрилися. У липні 2012 року Дума ухвалила закон, який дозволяв уряду створювати списки сайтів, які підлягали блокуванню без можливості оскарження. Це подавалося як боротьба з порнографією та екстремізмом, а насправді ліквідовувалися законні сайти. 2014 року однодумці Путіна почали контролювати ВКонтактє (ВК), відомий як російський Facebook. Гріх ВК полягав у тому, що за його допомогою скликали антипутінські демонстрації під час виборів. Юний засновник ВК Павєл Дуров змушений був піти з посади і 2015 року виїхати з Росії.

Поступово позникали молоді інститути, які могли підтримати російську демократію, – незалежні регіональні лідери, вільна преса, рештки трудового законодавства, що залишилися після нападу Єльцина. Залишки незалежного судочинства зникли в процесі політичних судилищ проти олігархів, на яких указав Путін, і закони, які віддали всі призначення до судів аж до Верховного суду на розгляд Кремля. Останнім притулком молодої демократії було громадянське суспільство, що боролося з поверненням до авторитарності з більшою відвагою, ніж будь-коли це робили ліберальні політики.

Чимало неурядових організацій добре фінансувалися з зарубіжних приватних джерел та західними урядами включно з АМР США. Національний фонд демократії – приватна організація, правління якої складається з поважаних громадян, але вона фінансується урядом США. Разом із європейськими колегами ці організації підтримували нові російські інститути. Керівники їздили за кордон на наради, і їхні імена були добре відомими міжнародній спільноті, яка прилюдно їх підтримувала.

У країні ці організації були популярними й відомими своїми добрими справами. Наприклад, під час однієї своєї поїздки я познайомилася з винятковою жінкою Свєтланою Котовою, котра сама мала поганий зір і зверталася до громадян від імені людей із обмеженими можливостями. Всі знали, що за радянської доби, коли суспільство обожнювало досконалу радянську людину, інвалідів сприймали як сміття – міліція достоту вимітала їх із вулиць. Співчутливий заклик Котової подолати таке ставлення був настільки популярним, що навіть Путін намагався використати її у своїй пропаганді, запропонувавши провести 2005 року саміт інвалідів у Кремлі.

Аж ось Дума ухвалила закони, які вимагали від неурядових організацій реєструватися й розкривати джерела закордонного фінансування. Незабаром закон заборонив одержувати ресурси з-за кордону під приводом захисту національної безпеки. Сотні організацій закрилися, а ті, що лишилися, піддавалися звинуваченням прокуратури й поліційним рейдам. Путін як автократ знав, що дозвіл громадянам організовуватися в приватному просторі, попри користь для суспільства, мав і політичні наслідки. З ліквідацією громадянського суспільства завершилося руйнування створених інститутів демократії.

Події, що відбувалися після сходження Владіміра Путіна впродовж якихось п’ятнадцяти років, порушували тривожне питання: чи можливо, щоб за такий короткий час одна людина розвалила інституційні підвалини демократії у країні. Ми побачили, як умови розвалу СРСР і наступний хаос створили підвалини авторитарного правління в Росії. Проте, на відміну від Саддама Хусейна або династії Кіма в Північній Кореї, Путін не править як абсолютний тиран. Він радше вміло конструював і живив альтернативну інституційну основу для підриву ліберальних змін.

У сьогоднішньому взаємопов’язаному світі повзучий і вишуканий авторитаризм неліберальних обраних лідерів є більшою загрозою для демократії, ніж якби вони чавили її танками на міському майдані. Владімір Путін застосовує достатньо репресій для залякування населення, а не для того, аби кров уже текла вулицями. І він насолоджується достатньою лояльністю громадян, що підтримують його владу.

Попри те що в путінській Росії важко визначити надійність опитувань, які показують його популярність у 70 % і вище, немає сумніву, що в нього справді є велика база підтримки. Коли Путін прийшов до влади у 2000 році, його підтримка була вельми широкою, що відбивало особливості демографії країни. Його прибічники походили з усіх вікових, майнових та освітніх груп. Сьогодні найбільше його підтримує сільське населення, старші люди, військові та ті представники середнього класу, заробіток яких залежить від держави. І Путін щедро подбав про них – від збільшених пенсій до витрат на інфраструктурні проекти у своїх найнадійніших районах поза містами.

І справді, його вважають лідером, який налагодив зламану пенсійну систему. Понад 35 % електорату складається з пенсіонерів (Росія – країна, що старіє, із низькою народжуваністю та високою захворюваністю і смертністю). У 1990-ті роки розмір пенсій упав на 40 %, а просто одержання чеку перетворилося на ненадійну гру в очікування. 2002 року Путін серед своїх пріоритетів визначив удосконалення системи й попри аргументи економістів на користь протилежного підходу відмовився піднімати надто низький вік виходу на пенсію: 55 років для жінок та 60 для чоловіків. Не дивно, що старші люди підтримують його.

Ба більше, опозиція Путіну зосереджена переважно в Москві. На виборах 2012 року єдиним округом, у якому він не переміг, була столиця. А от сільські виборці його люблять, і саме в таких округах його імідж, відбілений улюбленими історіями на державних телеканалах, найбільш героїчний. Путін підтримує контакт із цими виборцями через спеціальних представників президента в кожному федеральному окрузі.

Показова щодо цього історія Ігоря Холманських. За кілька місяців він із невідомого робітника танкового заводу на Уралі перетворився на повпреда президента Путіна в області. Спочатку він з’явився на національній сцені в одному з путінських телешоу з дзвінками в ефір наживо під час передвиборчої кампанії 2012 року, де висміяв антипутінських протестувальників у Москві й запропонував привезти заводську бригаду, щоб допомогти поліції «захищати стабільність». Путін згодом на передвиборчих мітингах називав його втіленням російського робітника, і зусилля Холманських, спрямовані на підтримку Путіна, були належно винагороджені. Після повернення Путіна на посаду президента Холманських був призначений його особистим повпредом на Уралі і став першим таким посланцем без попереднього досвіду роботи в уряді чи в політиці.

Ця історія дуже подібна до традиційного фольклору. І в Росії, і в СРСР здавна шанувалися героїчні трударі, які завдяки тяжкій праці та мужності індустріалізували країну й обробляли землю. Багато десятиріч їхні містечка не змінювалися: це суворі й забруднені терени. Це розкидані селища й ферми кінця ХІХ ст. Коли президентові потрібна підтримка, його повпредам нескладно її організувати далеко від освітлених вулиць космополітичних міст.

У той час як народ здебільшого підтримує Путіна, його важливіші політичні союзники – олігархи, з якими він загравав і яких іноді силував до лояльності, а також люди зі служби безпеки – силовики, які разом із ним виховувалися в КДБ і яким прикро дивитися на слабкість Росії після розвалу СРСР. Мотивований нафтовим багатством, особистими статками й державною владою, цей синдикат насправді керує Росією. Важко сказати, чи Путін – перший серед рівних, чи щось більше. Люди, які колись працювали в Першому відділі КДБ за радянських часів і служили разом у розвідці по всьому світі, стали домінантними персонами в сьогоденній Росії.