Читать книгу Монети для патріарха - Костянтин Когтянц - Страница 2

Вранці вони не встигли від’їхати і кількасот кроків від місця привалу, як Мусій відчув, що на нього знову ворожать. Повернувся очима до відьми: без слів ясно – вона теж відчула.

Мар’яна подумала і сказала:

– Це не Сулейман.

Ільченко теж відчував, хоча й не зміг би обґрунтувати (і навіть слова не знав такого – «обґрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, і той, хто ворожить, – зовсім різні люди. Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеїв.

– А він… Сулейман цей… він на нас ворожив?

– Мабуть, що ні… Він просто підняв мерця, а той сам пішов шукати. Й одного тебе він міг і не знайти…

– Одного мене?

– Упир приходить або до вбивці, або, ще частіше, до жінки… А тут ми разом.

«Раніше не могла підказати?»

– Не підозрюй мене. Я лише зараз кінці з кінцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася. І… здається мені, що підняти він може лише свого учня. Не чула я такого ніколи, але мені чомусь так здається.

Пройдисвіт замислився. Він десь чув, що отаке ворожіння на кістках не кожного разу вдається і повторити його можна лише через кілька днів.

– Просто їдьмо швидше. Мій мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спіймав. Хліба пожувати і в сідлі можна. Поспати – рівно стільки, аби коні відпочили.

– А я спробую зробити так, аби слідів не залишилося.

Однак жінка переоцінила свою силу. Борисов знову натрапив на слід. Більше того, один із ногайців розгледів відбитки копит саме цього мула і коня жінки, яка була із сердюком; звідкіля вона, до речі, взялася?

* * *

Пройдисвіт їхав першим. Щось його непокоїло, щось неначе дряпало по душі, проте жодних доказів не було. Тому він витяг з ольстри турецького довгоствольного, зі зміїною головою пістоля.

– Ой, що це?

Із трави звелася голова. Голова змії, тільки в багато разів більша, аніж будь-яка з тих, які Мусій бачив раніше.

Змія була величезною. Ільченко чув про зустрічі з велетенськими зміями ще в Барі, від татар[47] – і тоді, підлітком, вірив. Потім, дорослою людиною, жодного разу не зустрічав і вже не йняв віри.

Тепер треба було повірити своїм очам…

Її довжина була близько п’ятнадцяти кроків, товщина більше кроку.

Мар’яна зойкнула, але Мусій знав: зараз важливо не робити різких рухів. Губи вже самі шепотіли слова, буквального змісту яких він не розумів – і не міг розуміти, бо ці слова йшли ще із сарматської мови.

Змія підняла голову. Ясна річ, вона нічого б не почула, навіть якби сердюк не шепотів, а кричав. Проте якісь хвилі, що їх створювало закляття, досягали неї, будили щось, чому рептилія не змогла б дати визначення, навіть якби вона була розумна.

Величезна гадина розвернулася й щезла.

Мусій перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.

– Вот он где! – засміявся порутчик і крикнув татарською: – Взять! Баба ваша.

І раптом полетів убік разом з конем.

Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.

Мусій з Мар’яною рвонули вмить і зупинилися лише за годину…

* * *

У Борисова голова боліла – як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.

– Мурзо, – звернувся татарин рідною мовою, – якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.

Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.

Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками – велику легше виявити.

Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.

* * *

У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запам’ятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.

– Ти диви, скільки лятавців,[48] – подала голос Мар’яна.

Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.

Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.

Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.

Це була не зірка!

Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.

Проте курок – уперше в Мусієвому житті – клацнув даремно. Осічка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені,[49] а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.

Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:

– У моїй руці вистрелить.

Жіночий голос. І рука була жіноча.

– Тоді або стріляй, або мені віддай, – неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому…

А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.

Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна… що в одного груди пласкі, а в другої – ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі – русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець – трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет – саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.

– Цікава зустріч, – дзвінким голосом сказала дівчина. – Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, – звернулася вона до Мар’яни.

– Зроби краще, – сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.

– А чого б це? Не забагато буде? – насупився хлопець.

– Мені подобається, – заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. – Мені сподобалася твоя мужність, – повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… – неясно додала дівчина з неба.

Помовчали.

А про що говорити у такій ситуації?

– Мені треба до Дубоссар, – знову заговорила лятавка.

Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», – та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.

– Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.

Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.

– Я їду до Букурешта. Можу провести.

Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.

* * *

За місяць до того.

Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, – то вже коли всі тікали. Мирон Іванов – що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников – що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.

Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних в’язала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.

Офіцери спостерігали за стратою з кам’яними обличчями. Наказав Великий Государ[50] стратити всіх поранених у спину[51] – значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.

Дехто – особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн – розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.

Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви – не дай Боже, Петро здогадається.

Проте ця історія мала продовження. За два тижні.

…Підпрапорщик[52] Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перев’язав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.

А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.

Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.

Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців – у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами.[53] Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.

Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.

А головне… Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно – за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися – може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.

І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно – буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди – ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.

А ця війна… Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.

До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.

І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов.[54]

Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.

Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, – перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга – над головою.

Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.

Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю – у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.

На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.

Раптом Ґава згадав – існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.

* * *

Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман – то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, – витер спітніле чоло хусткою.

Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Мар’яна називала лятавцями, – обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок – він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ – правда, а що – ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно – то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча… в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.