Читать книгу Обре, сховайся добре! - Костянтин Когтянц - Страница 3

Лютий 1651 року

Четверо їхали попереду саней, і троє з них думали про четвертого. Точніше, про першого.

Усі вони були досвідченими вояками, двоє – старими січовиками, і вислову «накази не обговорюють» не вживали – так само, як і не смішили людей відкриттями на кшталт: «Людині потрібно дихати». А хіба хтось сумнівається?

Отож, коли кошовий наказав: отаманом буде Боярин, – ніхто не сказав нічого. Однак думати – думали.

Кирин[2] Драгон, прозваний так, бо служив у драгонах,[3] кинув погляд назад, на сани, і зайвий раз переконався, що з обличчя Адама Першого (Божий дар якийсь у того Івана Сірка: скаже щось звичайнісіньке, а всі сміються. Ось і тоді, як Адам з’явився на Січ: «Раз Адам, то хай буде Перший» – ну що тут такого? А вся Січ реготала) – що з обличчя Адама нічого прочитати неможливо.

Утім, вони всі тут такі, тільки виявляється це по-різному: Адам мовчав, як німий, а Білий з Барилом теревені правили увесь час, а проте, якби хтось їх почув, то нічого, ну просто нічого б не дізнався. Драгон ще місяць тому не повірив би, що можна стільки часу балакати ні про що.

– Стійте! – голос Боярина хриплий, уривчастий, але Кирин уже вкотре впіймав себе на думці, що колись той, мабуть, непогано співав.

– Драгоне, в тебе… є якісь відчуття?

Згадані вже Білий з Барилом навіть не приховували свого здивування: що це ще за відчуття повинен побратим мати?

– Є, – похмуро відрубав Кирин, – є враження, що ми… що щось негаразд!

Страшний був урок, після якого затямив козак: його відчуття небезпеки не бреше. І не помиляється. Майже два роки тому…

– Пане полковнику, з Дубиною щось не те!

– Не те, – полковник Голота був у доброму гуморі, – у карти продувся, від молодиці відкоша отримав, пробував розпускати руки – то летів, та ще й спотикався. Макогін у вмілих руках – страшна річ.

– Пане полковнику…

Як, ну як йому пояснити?!

– Хоча він і твій побратим…

– Але мерзотник. Давно знаю. Та поки він при мені, то ось він у мене де!

Кулак полковника завбільшки з дитячу голову.

– Та й не тобі мене вчити!

– А якщо зрадить?

– А оце дзуськи! За ним таке, чого ляхи не подарують. Отож, хлопче, краще візьми десяток… про всяк випадок… – та до Пободайла[4] лети. Лети, а не їдь! На нас іде пан Мирський, а це страшний ворог, отож хай Степан поспішає.

Не бачив більше Драгон полковника. І ще тисячі півтори лягло трупом – через зраду Дубини. Ну і хто тепер доведе, що це він колись відчинив козакам браму замку? Хто з поляків це стане слухати?..

Отаман відімкнув скриню, що знаходилась у санях, витяг польські шапки, собі – дорогу, з пером та червоним лалом,[5] Драгонові ж передав кушме.[6] Кирин, відчувши в шапці вагу, помацав. Так і є – між шкірою та підкладкою дві сталеві дуги, хрест-навхрест. Шапка молдовського воїна… Руки робили свою справу, а душа у п’яти впала: Драгон нікому, ніколи не казав, що хоча і русин з походження, але родом з Молдови.

Нікому не казав, боячись, що його видадуть, бо у цьому питанні всі володарі одностайні: круль видасть, цар видасть, хан видасть, якщо взнають, хто сховався в їхніх володіннях. Може, і гетьман видасть: воно йому треба, щоб зайда якийсь людям такий приклад показував? Пошепки кажуть – були вже замахи на Богдана… А коли видадуть до Молдови – можеш кричати на муках, що ти нічого не знав, що гадав, у тій склянці ліки. Навіть якщо повірять, все одно сунуть палю в те саме місце, для науки народу, аби інші думали головою.

Боярин тим часом змінив кожух на дорогу шубу, а шаблю – на довгу шпагу.

– Свої б із мушкетів не привітали.

– А ти загни по-нашому.

– Ляхи теж по-нашому вміють.

– Так, як ти, не вміє ніхто. Тільки спочатку треба взнати, чи точно це наші, а то сам Потоцький як закричить: «Це лайдак Петро Білий, хапайте здрайцю».

І раптом, без переходу, Барило запитав те, про що думали всі:

– Краще скажи, Боярине, чому від своїх ховаємося?

…Коли кошовий наказав їм (кожному поодинці) – їхати до нього на зимівник, поголити оселедці та сидіти як миші, – ніхто, ясна річ, нічого не питав.

Наступний наказ – їхати під Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай і не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая – здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило піде на ляхів, і тоді йому знадобляться досвідчені отамани, вони ж усі водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очі впадати – ось вони, мовляв, запорожці. Але Брацлав вони об’їхали. А тепер явно націлилися в об’їзд Красного, де Нечай збірний пункт призначив.

– А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми їдемо, а до левенців.[7]

Хоча сказане Боярином було дуже розумно – загін розбійників, якщо до нього додати п’ять досвідчених отаманів, може накоїти ляхам чимало лиха, – проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!

– Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще півлиха, він двох із нас знає в обличчя…

Барило, який був певен, що Данило знає в обличчя тільки його, аж крекнув.

– А потрапимо до наказного полковника – доведеться в льосі сидіти, поки Нечай повернеться.

– Якщо повернеться, – раптом прохопився Драгон. Сказав – неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й інші це якщо не зрозуміли, то відчули.

– Цур тобі й пек за такі слова, – аж перехрестився Барило.

Отож рушили далі, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турської роботи, б'є точно, проте – ґнотова. Ото й навчився палити – в Молдові не встиг, на Московщині про це годі й казати: там за люльку відлучають від церкви.

А від люльки, як стане потреба, можна ґніт запалити.

* * *

Ляхи виїхали на кригу замерзлої річки на такій близькій відстані, що тікати було запізно.

– Райтари,[8] – самими губами прошепотів отаман. – Це краще.

«Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панів непрестижною, отож райтарськими офіцерами були здебільшого іноземні найманці.)

Драгон ледь стримувався: останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне – «мовчи».

Тим часом їх уже підвели до головних сил загону – не такого вже й численного.

– Шандор Добо єстєм! – відрекомендувався Боярин. – Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна – і вирішив їхати навпростець до Бара.

У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!

Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову – він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися – Ямпіль біля самого кордону! – та обрати безпечний шлях!

Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці – ще й щит татарський».

(Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо – як батько вважали – мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота – від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

«…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».

– їдьте, панове.

Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

Цього просто не могло бути. Не могло!

Жодне військо… Та що там військо – загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!

– Данке![12]

Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

«Він же назвався мадярським ім'ям…»

Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

– До лісу, – прохрипів отаман.

– Сліди побачать.

– Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.

– Отже… – Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.

Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів – отже, Нечая погромлено.

– Треба до Брацлава. Попередити.

– Ні! – І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: – Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…

Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.

Але чомусь ніхто не спитав – і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?

…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:

– Як ти це зробив?

Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і пояснив:

– Ти теж так можеш, просто не вмієш. Чув, мабуть, що дівчина може хлопця приворожити? А ми можемо навіювати інші почуття: байдужість до всього, втому душевну. Навіть враження, що він мене десь бачив. Одне зразу запам'ятай: чари – річ дуже слабка. Дуже. Були б ми одягнені по-козацькому – ніщо б не допомогло, була б це польська корогва, де полковником пан вельможний, – не знаю. Може, я б і зміг задурити йому голову, а можливо, що й ні. Найманець, якому Польща не батьківщина, – це все ж таки інша річ.

* * *

– Сідай, Бо…

– Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.

– Уже забув, – засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.

– І ти, козаче, сідай.

– Дякую, пане полковнику…

– Забудь «пана», пани у Варшаві.

Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.

Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста – обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.

– Вчасно приїхав, Боярине.

Той лише похитав головою.

– Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!

– Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.

– Hi. – Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.

– Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…

Боярин тільки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.

– Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою[13] – і за два дні впала?

– Це війна…

Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.

– Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!

Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:

– Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…

Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй – глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри різницю у віці.

«А може, так і треба?»

– Ну… Нечай випив…

– На Бога, Іване! Вони були у поході!

За ковток горілки у поході – смерть. Старий, залізний козачий закон.[14]

– Ну…

– Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?

«А нічого! – раптом весело подумав Драгон. – Немає у нього таких сотників!»

– Вартові також понапивалися?

– Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…

– Скільки?

– Чого – скільки?

– Скільки було козаків у заставі на тому шляху?

– Повна сотня…

«Тобто від двохсот до трьохсот».

– Повна сотня, і ніхто не встиг запалити фігуру?

«А справді – фігуру (в уяві Драгона виникли різні фігури – і піраміди зі смоляних бочок, і звичайні вогнища з хмизу, смолою залитого) – можна запалити швидше, аніж прочитати молитву Ісусову[15]».

– Іване, ти хоч сам віриш у те, що кажеш? З боку ворога без попередження військо підходить і вартові раптом так твердо вирішили, що це обов'язково мають бути свої, що навіть не підняли міст! Та ти ще не все сказав, я в очах бачу.

– Ляхи вартових розстріляли з луків, браму порохом підірвали – Нечай їх затримав на вулицях, там і загинув. Недобитки замкнулися в замку, куди встигли перевезти гармати.

– Тиждень! Тиждень міг протриматися замок проти самого сатани, два чи навіть три тижні, якщо у ляхів тільки малі гармати!

– Тільки малі, ляхи навіть не обстрілювали замкові мури. Але поночі наші спробували втекти підземним ходом…

«Ось чому ми канонади не чули. Але підземний хід не може тягтися довго, отож вони вийшли десь неподалік від польського табору».

– Тобто вирішили, що ворог глухий та сліпий. Ні, Іване! Пороблено було, ще й як пороблено! Я такого не вмію, хоча зламати таку ворожбу – це вже легше. А ти міг би і сам здогадатися – ти ж чогось учений.

Помовчали. Кирин не знав, вірити Бояринові чи ні.

Кожна помилка окремо здавалася дуже правдоподібною, але чотири поспіль – це вже, мабуть, занадто.

– Я не випадково згадав, що ти вчасно. Поясни, будь ласка, що це за чортівня.

Богун зняв зі стіни келеп,[16] крутонув металевий кінець держака – і в його руках опинився кинджал. Повернув, знову вкрутив – тепер зброєю можна було бити назад, як малим списом.

Добре придумано.

– Ів-ване, ти з г-глузду з’їхав! Таке у хаті тримати!

«Що тут такого?»

– Дивись уважно, Драгоне!

«Куди дивитися?»

Раптом – Кирин мало не зойкнув – із середини криці, неначе через воду, стали проступати якісь значки. Ні на що не схожі.

– Я таке бачив. Навіть сам пробував, але літери…

– Ні, полковнику. Ти міг пробувати листуватися на клинках, але такого – такого, вважається, вже давно ніхто не може. Справжня річ-погибель, якщо вона й далі буде у тебе, то одного дня ти сам кинешся… на вірну смерть. Хоча чаклун буде за тисячу миль. А літери – старе секлерське[17] письмо… Є такий народ у Семиградді…

… Коли вони жили на зимівнику, то Боярин прохопився, що хлопчиськом був татарами у ясир узятий, але втік і служив у якогось семиградського пана. «Мабуть, що не брехав, коли знає секеїв».

– Ну то й що з ним робити?

– Перекувати, – вихопилось у Драгона. Само собою вихопилось, як і слова про те, що Нечай може не повернутися.

– Кажи! – Пальці Боярина вп’ялися в плече. – Кажи перше, що спало на думку!

– Перекувати все навпаки. Там, де дзьоб… (Ударна, бойова частина келепа таки справді схожа на пташиний дзьоб.) Там хай буде обух, та навпаки.

– Іване, а він має рацію. І володіти далі йому, бо якась сила залишиться, але, якщо він винайшов, що зробити, то йому і підкориться.

– До завтра зробимо…

– Ще щось знаєш? Про Москву є якісь новини?

Обличчя Богуна стало зацікавленим.

– Просто так запитав чи причина є?

– Є.

– Тоді і новини є. Цар сейм збирає – щоби почати війну. З ляхами.

– У них не сейм, а Земський Собор, – прохопився Кирин.

– Він знає, він там служив, – і, у відповідь на здивований погляд товариша, Боярин пояснив: – Тільки московити кажуть «драгуни», а не «драгони», «рейтари», а не «райтари», а в тебе кілька разів проскочило.

Драгон подумки прокляв себе – казали ж батько: «Зайві всі слова, без яких обійтися можна». Смикнув його за язик нечистий!

Богун тим часом уважно оглянув Кирина:

– Не зустрічалися?

– Під Львів разом йшли.

– А! Добре! – З московським драгуном загонщик полови[18] Богун міг зустрітися у бою – бо царські воєводи весь час намагалися зайняти нижню течію Дінця[19] та ті притоки Волги, що близько підходять до Дону, а Богун вважав, що тамтешні козаки і без бояр проживуть, – і чомусь виходило по-івановому. Одного разу – ще до появи Кирина в тих краях – сам воєвода тікав, аж коня загнав.[20]

– Але… – Боярин розмовляв неначе сам із собою, – якщо Москва справді вступить у війну, то це змінює все!

– Поки що, – відрізав Богун, – це змінило тільки одне: поляки перейшли в наступ.

І без перерви:

– Будеш шукати?

– Знайду.

Драгон зрозумів, що комусь не жити. Або ляський чаклун піде до сатани в пекло, або Боярин загине. «І ми з ним разом». Утім, іншого виходу не було – такий ворог страшніший за сто гармат.

– Ну, тоді бувай, друже. Келеп вам принесуть.

– Бувай, Іване. І не лізь під кулі. Усі й так знають, що ти хоробрий.

Щось несподіване і страшне трапилося з голосом Богуна. Неначе ротом полковника відповів хтось інший.

– Ще не зараз, Боярине.

Ніколи Драгон не бачив, щоб козак, знайомий зі смертю, так полотнів. Тільки найсвіжіший сніг, сніг, що сьогодні випав, міг зрівнятися з кольором обличчя Боярина.

– Так ти що – бачив?

Богун кивнув:

– Судячи з мого виду – чекати ще років десять-дванадцять. Добре, що хоч від кулі, а не на палі.

Богун піднявся і, явно не бажаючи, аби співбесідники бачили його обличчя, вийшов геть. Драгон отетеріло дивився у спину людині, яка десь, якось, якимось дивом бачила власну смерть.

* * *

Вони остаточно вибилися із сил. І люди, і коні.

Кожен шлях, кожна стежка… Рано чи пізно – частіше рано – Боярин з Драгоном відчували попереду небезпеку, доводилося звертати, повертатися назад, давати гаку.

Кілька разів взагалі блукали. Коні провалювалися у сніг майже по самі сідла.

Геть знесилені, вони знайшли річечку. Боярин сподівався, що це Краснянка, на якій лежить Красне.

Але треба йти.

– «Navigare nessesere est, vivare non est nessesere»[21] – пробурмотів Кирин під носа, але Барило почув:

– І де це купецьких дітей так добре вчать? У Сочаві, Яссах чи Хотині?[22]

Драгон здригнувся.

– Ну, не вважай мене дурнем, я ж тобі у батьки… Освічений, на коні – неначе народився, але битися на шаблях не вмієш, отже, не шляхтич, на розстригу також не схожий, почерк поганий – не писар. Що залишилося? А Молдова… Ти намагаєшся говорити, як на Уманщині, але саме намагаєшся.

І, бачачи, що Кирину неприємно, Семен змінив тему:

– Сподіваюся, ви вдвох знаєте, куди нас ведете.

– Я – ні. А Боярин знає.

Драгон пригадав недавню розмову.

– А чому цей секей почав з двох полковників, а не з гетьмана?

– Бо гетьмана зурочити неможливо – бувають такі люди. Я саме вас трьох недаремно з собою узяв.

– Так ти знав?

– Що в ляхів хтось з’явився на нашу голову? Здогадувався, отож і взяв вас… Тебе – придивитися – чого вартий, їх – в охорону. Бо їх теж не зурочиш. До речі, чекав, що ти про інше спитаєш.

– Ну, це ж ясно. Якби Богун щось витряс із того, хто йому зачаровану зброю підсунув, – він би тобі сказав.

– Так. Мабуть, він не зразу помітив, що річ зачаровано. А секеї тут ні до чого. Бачиш… Ну, скажімо, є різні види чарівників, як є різна кіннота. Як гадаєш, що буде, якщо райтара перевести у п’ятигорці?[23]

«Урайтарів – рапіри, у п’ятигорців – шаблі».

– Попервах він колоти буде, а не рубати.

– Ось так і з цим закляттям. Не наш його накладав, не наш…

– Але ж іноземець? Був би лях, давно б вони щось таке спробували.

– Один з трьох – точно іноземець. Їх було троє, хлопче. Пояснень ти поки що не зрозумієш, отож повір мені на слово, троє. Причому один був уже в Красному, і його-то ми знайдемо. А далі – побачимо, як сказав сліпий тому, що вмирає…

…Крига замерзлої річки – кращого шляху узимку – заворожувала незгірш від чар. Кортіло спати. Драгон під’їхав до Боярина.

– Слухай, ти казав, що дівчина може приворожити хлопця.

Отаман зрозумів запитання.

– Кому що, а курці – просо. Хлопець дівчину – ні.[24] Тільки вона його…

– Почав би ти мене вчити.

– А що, час є. Отож слухай. У Руському воєводстві[25]бував? Там є така приказка – «Обре, сховайся добре».

– Інколи і в нас кажуть. І є ще… коли дітлахи у схованки грають, то рахують: «Обре, сховайся добре, я шукати починаю, собак спускаю: цуц! Бери!»[26]

– То був народ такий – обри.[27] Могутній. Жорстокий. Їх винищили – за наказом чи то римського цісаря, чи то круля французького.[28] Ну, ясна річ, дехто порятувався – «Обре, сховайся добре». У жилах деяких секеїв тече кров обрів, і від батька до сина передають… що пам’ятають. Така ж кров у моїх жилах, та й у твоїх теж.

– Чарами дізнався?

– І чарами. А ще ти викапаний мій дядько Карпо, отож ми, мабуть, родичі.

(Драгон згадав, що небіжчиця мати про свою рідню нічого не знали.)

– Руде пасмо у волоссі…

Цієї своєї прикмети Драгон боявся понад усе.

– Що я про себе казав – майже все правда. Я справді з боярського роду,[29] справді був у неволі, хіба що не сам я втік. Один секлерський чаклун побачив, де я, і влаштував утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…

«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».

– Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…

І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.

Як по небіжчику.

* * *

Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.

Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.

А по обох берегах – нетрі.

– Доведеться назад.

– Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.

– Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.

– Хрест святий, оружіє на диявола! – прошепотів Білий.

– А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки відрізав Барило.

Кирин тим часом теж спішився – кормових драгунів[31]не вчили битися верхи, – притис люльку до ґнота своєї рушниці.

І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі – і Боярин полетів униз…

Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.

* * *

– Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.

Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.

– Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]

Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозі.

– Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.

* * *

Двері хутора були замкнені. Зсередини.

Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.

Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:

– Ісусе Назарейський!

Грюкнув засув, прочинилися двері.

– Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…

На долівці лежало шість трупів.

– Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…

– Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]

– Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною – тим більше не супротивники.

– А…

Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.

– Тут і двох кроків немає, молодик – і той не промаже.

Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.

– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть – навіщо?

– Лотр.[34] – Білий пнув ногою зламану скриню.

– А кінь у стайні, а корова, а інше майно?

– Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.

Усі знову подивилися на мертвого козака.

– Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого – з убитого зняв, і все!

– Не про те мову ведете, – Адам Перший обвів усіх важким поглядом. – Чому він хату не запалив?

«А й справді? Викресати вогонь – і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»

І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:

– Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.

– А в нас немає іншого виходу.

За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.

– Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.

– І ще. – Адам Перший відкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.

– Ну то й що? – Білий посміхнувся – і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…

«Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».

– Хрест святий, оружіє на диявола!

– Оце вчасно сказано, – і собі перехрестився Барило.

* * *

Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.

– Очуняв, тебе зве.

Драгон підійшов до Боярина.

– Слухай уважно. Це підтвердження.

«Підтвердження чого?»

– Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у війську польському – дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших – ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.

– Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?

– Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.

Драгонові теж спадало на думку, що ляхи по-дурному марнують час: замість того, щоб іти на Вінницю, вони грабували Брацлавщину, даючи Богунові час зібрати військо, харчі, побудувати нові укріплення. Та й гетьман не спить, мабуть, інші полки вже рушають на допомогу. Отож можливо, що через півмісяця-місяць до Красного повернуться козаки.

– Може, ще щось, у нього спитаємо. Але – про всяк випадок – пам’ятай: він із цих місць. І кинь свої жарти з люлькою – просто накажи ґноту, щоб горів.

Драгон так і зробив, коли прийшла його черга йти вартувати. І ще роздвоєним кінцем шомпола витяг кулю, а натомість запхав до дула шматок змащеної салом ганчірки, в якій було загорнуто кілька вухналів.[36] Не знаючи, що він до скону картатиме себе за цю помилку, Кирин вважав, що у такій темряві все одно можна стріляти тільки зблизька, а раз так, то вухналі страшніші.

Знову повторювалося те ж саме, що вдень, – якась невиразна тривога, неначе хтось є поблизу – але не людина.

«Отче наш… А чаклунство – гріх… Але ж я майже не чаклував, це Боярин! – Ось так і стають Юдами, хлопче».

Щось підкрадалося. Щось було вже близько. Складність становища, в яке потрапив Драгон, полягала в тому, що поночі постріл засліпив би його самого. Драгон вирішив повторити прийом, який йому показував батько, – щоправда, досі Киринові ця штука ніколи не вдавалася. Але тепер він міг заприсягтися, що знає місце, де ховається ворог.

Він заплющив очі, натягнув на самісінький ніс шапку, неначе збирався спати на чатах, навів рушницю – і вистрелив. Тільки батько стріляв на слух, а Драгон – на відчуття.

І зразу ж рвонув убік, рятуючись від кулі у відповідь.

Проте замість шматка олова[37] на нього кинувся зі страшним гарчанням великий звір. Добре, що сніг перед хутором було втоптано.

«Ведмідь-шатун. Смерть».

Проте, кинувшись на людину, ведмідь вибіг на освітлене місяцем місце, перед самими вікнами – кроків за п’ятнадцять, і до того ж боком до вікон. А хлопці не спали.

Три мушкети вдарили разом, – ніби за командою, – і жоден з них не промазав, а дві кулі влучили напрочуд вдало: задні лапи ведмедя неначе надломилися, роз’їхалися, і він міг тільки повзти – перебито хребта. З пащеки била рожева піна – прострелено легені.

Мисливський досвід підказував – звір усе одно, як вже неживий.

Але так думали тільки люди.

Коли два козаки з’явилися на ґанку – Барило зі списом, а Білий із сокирою, – ведмідь перевернувся на бік, схопив передніми лапами велику бурульку, що впала з даху стайні, й метнув з такою силою, що Петро ледве встиг відбити її сокирою.

– С-сто свічок поставлю апостолові![38]

Це були останні його слова.

Драгон дивився на ведмедя, що вже сіпався у конвульсіях, розкрив був рота, щоб розповісти, що чув про ведмедя, який кинув поліно (сам відчував – щось не те) – коли камінь, невеликий, довгастий, влучив Білому просто в скроню.

І помер Петро Білий.

На них біг… бігло.

На перший погляд це нагадувало людину – і статурою, і одягом.

Тільки голова була чимось середнім між головами собаки та вовка.

«Песиголовець. Кінокефал».

Потвора бігла до ґанку, не звертаючи уваги на Драгона, який залишався з флангу.

Кирин рвонув із-за халяви метального ножа. Ось чого батько вчили, так це метати ножі. У розбійників захисних обладунків немає.

З вікна вдарив постріл – Адам вистрелив з отаманового бандолета і влучив.

Драгон побачив, як здригнулося від удару кулі тіло потвори, його власний ніж уп’явся в плече, але здавалося, для песиголовця усе це – іграшки.

Козак неначе потрапив у жахливий сон: він рвався до друзів, але, здавалося, ледве рухався.

Барило зробив випад списом. Потвора його відбила.

У дверях з’явився Перший Адам з двоствольним пістолем в одній руці і короткою шаблею в другій.

Песиголовець ударив Барила в груди, лезо увійшло по самий держак.

І помер Барило.

Адам витяг руку і спокійно – неначе і не лежали на снігу мертві друзі – увігнав кулю монстру точно між очі.

І, не чекаючи, впаде чи не впаде, з розвороту встромив шаблю у черево.

З хати донісся якийсь гуркіт.

– Сті-ій! Адаме!

Той, не чуючи, чи не бажаючи чути, рибкою стрибнув у двері – і, якимось дивом, ухилився одразу від двох каменів.

Кирин був уже на ґанку. У кімнаті сухо клацнуло – другий ствол Першого дав осічку.

І, бачачи поперед себе дві пари жовтих очей, Адам рубонув шаблею – і його обдало чимось теплим.

Але збоку блимнув чекан – і помер Адам, на козацьке прізвисько Перший.

Драгон, який був уже в дверях, завив страшніше за будь-якого песиголовця і, вже не чекаючи порятунку – тієї миті козак був певен, що цих потвор навколо сила-силенна, – перехопив келеп обома руками і вдарив.

Ніякий шолом не встояв би проти такого удару.

У хаті запанувала тиша. Мертва.

Тільки було чути, як кров капає.

З лавки, на якій лежав Боярин.

Якби у хаті знайшлося хоч трохи горілки, Драгон би напився і, найпевніше, загинув.

Але нічого навіть схожого не було, і йому залишалося лише клясти себе: чому не згадав про песиголовців, хоча в Парціумі[39] здибував людей, що бачили їх. Чому не здогадався уважно обдивитися хату, заглянути в запічок – там, виявляється, був хід до справжнісінької печери, і поки один песиголовець атакував, відвертаючи на себе увагу, два інших просто залізли.

Якби не міняв кулю на вухналі – здоровий ти виріс, хлопче, а в твого батька був дурний син! Забув, що в лісі не тільки люди бувають – звірі також трапляються.

А коли сонце піднялося понад лісом, він побачив сліди.

Це було схоже на ті літери, що проступали зсередини металу.

Через звичайні сліди на снігу, сліди, які замете перша ж завірюха, проступав ланцюжок якихось іржавих плям.

Диво дивне – Драгон ці плями бачив очима, майже так само, як і будь-який навколишній предмет, але при цьому не сумнівався: ніхто інший їх бачити не може.

Кирин відніс тіла своїх друзів у сани – хай буде, що буде, але він довезе їх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.

До саней він прив’язав усіх коней, та ще й господарську корову – ну не залишати ж на поталу вовкам! – і рушив.

Від’їхавши приблизно три чверті милі,[40] він озирнувся – і побачив над лісом, там, де був хутір, стовп диму.

* * *

Драгон присів на ґанку, що вцілів якимось дивом, хоча від хати нічого не залишилося. Утім, як від більшості хат у Вінниці.

Він остаточно переконався в тому, про що і раніше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не підпустять.

Два тижні тому слід привів його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де він перекривався іншими.

Складалося враження, що песиголовці зустрілися з кимсь у рові, але… Але їх самих хтось вистежував. «Інші кінокефали, чи що?»

Ніхто не зупинив козака, ніхто ні про що не запитував – більшість чоловіків загинула, жінки вже виплакали всі сльози і намагалися дати лад господарству.

По десять родин юрмилися у кожній уцілілій хаті.

Здається, в містечку була якась влада, принаймні, на руїнах замку стояли два вартові. Та ніхто нічим не цікавився.

Кирин продав зайвих коней та корову – продав за п’яту частину ціни, аби тільки не посіяти між удів заздрощів подарунком: чому їй подарував, а мені – ні?

Корова так і залишиться, а коней бойових міщанки перепродадуть – хоч трохи зароблять.

З тілами мертвих друзів Драгон під’їхав до вірменської церкви – єдиної, що вціліла, бо була кам’яна. Він уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих – їх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаєвим тілом.

Відчуття небезпеки з’явилося – і згасло. Більш того, Драгона охопила якась утома…

Це дуже нагадувало те, що він бачив сам усього кілька днів тому.

* * *

За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.

– Гадав, що я тебе не впізнаю?

Так ось він який, ворожбит, що згубив козаків (Драгон раптом зрозумів, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну річ, другий приспав вартових на заставі, а цей спочатку зробив так, що вартові біля брами прийняли ляхів за козаків, потім – підкинув обложеним ідею тікати. Та й згубний дарунок полковнику передав він – Кирин не знав, як зрозумів це, але був упевнений).

Мабуть, торговець. Ще не старий, але в літах.

У руках – бердиш шведського зразка.[41]

– Можеш, – ворожбит не приховував глуму, – пальнути в мене з пістоля, який ховаєш у шапці. Мене куля не бере! І шріт також!

Останнє речення пролунало якось поквапом – неначе… неначе він сам себе переконував!

– Ґудзик там! – змусив себе посміхнутися Кирин. – Ґудзик! – І натиснув спуск.

Кров відійшла від обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.

Куля. Зброю інколи ладнували металевими ґудзиками, дехто (Драгон також) спеціально купував такі, щоб підійшли до його рушниці, якщо кулі скінчаться, але тепер у пістолі була звичайна куля.

«Отже, чари – це не якісь там закляття, що їх можна завчити – і вони діятимуть. Це твоя сила. Я злякав його – і він пропустив кулю, як зляканий боєць пропускає удар».

Подумки Драгон картав себе останніми словами: міг би і здогадатися, що ворожбит зуміє роздивитися, хто приїхав, – не так уже й багато тепер людей потрапляє до Красного.

Утім, було ясно: сам-один він би просто не зміг узяти чародія живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навіть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика – то як перевіриш, бреше чи правду каже?

Спроба простежити другу групу песиголовців завершилася нічим: їхній слід повернув до такої хащі, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.

Отож козак рушив на схід, оминаючи вже обложену ляхами Вінницю, і зрештою приєднався до полковника Глуха, що вів кілька тисяч козаків Богунові на допомогу.

Те, що відчував Кирин, годі було передати словами.

Він щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка – до Богуна.

А казав же Боярин, що полковник сам мало знає.

– Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?

Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своїх поневірянь на московському кордоні він побратався з одним донським козаком.[42]

– А як звали того, чия оце штука? Козак – один з тих, що колись везли їх до Вінниці, – тримав у руці шпагу…

– Боярином на Січі прозвали, – дослівно повторив Кирин слова небіжчика. І додав: – Царство йому небесне.

– Полковник уже знає.

З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидіння не дивує його анітрохи.

– Наказав віддати тобі, сказав, щоб був дуже уважним і забув до нього дорогу.

Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з піхов.

Із середини металу, наче спливаючи з-під води, почали проступати літери. Цього разу – наші. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нічого не побачить.

«Капуста[43] та Гетьманенко[44] розвідують про чародійство супроти гетьмана. Можуть і про Бояна дізнатися».

Якого ще в біса Бояна?

Постривай… було щось…

– Сідай, Бо…

– Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена – забудь. Драгон читав далі. «З полку піди, на Січ не повертайся, ховайся».

Це ще чого? І раптом Драгон зрозумів чого… Зрозумів, чому ті, хто стоять при владі, полюють на чаклунів, та так, що часом досить простого доносу, навіть без доказів, щоби згубити людину.

Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Діонісію – добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свій трон і вимовив, посміхаючись гіркою посмішкою: «А тепер поглянь угору!» Той підвів очі – і побачив меча. Підвішеного на тонесенькій нитці…

«Ось чому царі-королі та владики церковні полюють на чаклунів, ось чому воліють краще сто безневинних стратити, ніж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути відомо, як берегтися, все-таки більшість монархів помирає своєю смертю. А чари? Страшно. Навіть якщо ворожбит свій – сьогодні свій, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усіх знищать».

Драгон уперше подумав «нас».

Неначе за чиєюсь підказкою, він перевернув шпагу і продовжив розбирати кириличне мереживо літер.

«Концеж[45] збережи – це доказ для наших, що тепер ти Боян. Слово «Драгон» означає смок[46]».

«Ну, полковнику, ну, сучий потрох – ти хоча б пояснив, чому тепер я Боян. І що це таке – бути Бояном?!»

Киринові, який навіть подумки не звав себе Мироном, ховатися було не в новину.

Але у роздертій війною країні ховатися – не за шпига приймуть, то за розбійника.

Козак звівся на ноги, і гірка посмішка скривила його вуста, поки він шепотів:

– Обре, сховайся добре!