Читать книгу Право на вбивство - Ксенія Циганчук - Страница 1

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 04:41

Легкова автівка проїхала шумові смуги настільки швидко, наскільки можливо. Так, ніби водій інтуїтивно відчув: місце має негативну ауру. Порожня дорога освітлювалася тьмяним світлом ліхтарів, що лише підсилювало відчуття моторошності. По обидва боки від неї вітер обвівав високі дерева. Якби тут опинився самотній подорожній, він без сумніву забажав би минути цей шмат шляху якомога швидше. Відтак ще кілька годин потому пам’ятав би про нього, відчуваючи поза спиною неприємний холодок.

Чи можуть живі відчувати смерть?

Особливо коли вона навідувалася сюди зовсім недавно. І тепер тіло, яким ще кілька годин тому струменіла кров, чиї легені вдихали кисень та видихали вуглекислий газ, мозок опрацьовував величезну кількість інформації, непорушно лежало в траві з розплющеними очима. Погляд чоловіка був спрямований у небо, ніби в надії роздивитися зорі. Тільки от захмарене небо надійно ховало їх, зайвий раз нагадуючи мертвому, що краса зірок лише для живих.

Русяве волосся, обличчя та одяг у багнюці (березень балував лише дощами). Комахи затято вивчали несподівану знахідку. Чорний жук дістався блідої виголеної щоки, на мить зупинився, ніби вирішуючи у який бік повзти далі, відтак спробував залізти до лівої ніздрі. Його тільце вже наполовину опинилося в темному тісному проході, коли раптом він передумав і, швидко перебираючи лапками, побіг до відкритого рота. Комаха з ентузіазмом заповзла досередини. Чоловік, який тепер у пам’яті кожного назавжди залишиться молодим, не звернув уваги.

Вкотре здійнявся спершу легенький, тоді сильніший, вітер, примушуючи високі тополі схилятися, віддаючи останню шану загиблому наглою смертю. Ворони на голих гілках заметушилися, запримітивши незнайомця. Тишу пронизало скорботне каркання. Дві з них перелетіли на сусіднє дерево, спустилися нижче, майже до землі. Уважно роздивилися несподіваного гостя. Зовсім небагато часу знадобилося, аби збагнути: знахідка безпечна – можна підлетіти ближче. На відміну від людей, тварини та птахи не бояться мертвих. Вони сприймають смерть як належне.

Дві великі ворони вже зібралися зблизька вивчити тіло, коли крізь вітер почули голоси живих. Птахи зосередилися, роздумуючи, чи ситуація загрожує їхній безпеці. Голоси наближалися, стало чути кроки та гучний сміх. А ще за мить гості безцеремонно попрямували саме до потаємної схованки їхнього нового сусіда.

Ворони тріпнули чорними крилами й повернулися до верхніх гілок, жалкуючи, що не встигли довідатися більше про незнайомця.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 05:31

Слідчий Єгор Скляр вкотре за ніч перевернувся на інший бік. Він відчував холод, що без перешкод проникав до кімнати крізь відчинене вікно. Дослухався: дощу не було, проте добре розрізнялося неприємне завивання вітру. Скляр неохоче висунув голову з-під ковдри: кинув погляд на вікно й не помітив жодної ознаки світанку. Приречено зітхнув. Зусиллям волі підвівся в темряві й врешті перекрив доступ до кімнати крижаному березневому повітрю. Миттю повернувся до ліжка. За осінь та зиму він так і не змінив літню ковдру на зимову (а зараз і поготів не збирався), тож частенько промерзав до кісток.

На сусідній подушці сопів Маркіз, жодним чином не звернувши увагу на господаря. Єгор вкрився до носа, заплющив очі й зробив нову марну спробу заснути.

– Хай тобі!

Втративши залишки надії, слідчий наосліп потягнувся до бра, намацав ланцюжок і потягнув донизу. Кімнату залило тьмяне світло. Маркіз і цього разу ніяк не відреагував. Рудий кіт тільки вдоволено потягнувся, коли Скляр погладив його по голові, але так і не розплющив очей.

«Отже, ситий», – вирішив Єгор, усміхнувся і взяв до рук мобільний.

Погладжування кота завжди розслабляло Єгора – кіт був не дуже пухнастим, проте шерсть мав довгу. Кілька місяців тому Маркіза викинули на вулицю сусіди, переїжджаючи в інше місто. Єгорові вартувало чималеньких зусиль знайти їхню нову адресу. Молода пара: жінка була вагітна й боялася, що присутність тварини вдома зашкодить здоров’ю дитини чи її власному[1]. Скляр потурбувався про те, аби колишніх господарів притягнули до відповідальності за жорстоке поводження з тваринами. Вони заплатили 1700 грн штрафу.

– Небагато, але хоч щось, – сказав він тоді Кир’яху. – Якщо вони планували мати дитину, то мусили думати перед тим, як брати додому тварину.

До підйому на роботу залишалася година, тож Єгор сподівався, що сон ще прийде. Він увімкнув Wi-Fi – телефон відразу сповістив про нові повідомлення – усі від Кир’яха, по роботі. Скляр уважно перечитав кожне з них, тоді відкрив тікток[2] і взявся переглядати відео.

Кіт підвів голову й сонно подивився спершу на смартфон, а потім на Скляра.

– Я не роздивляюся її профіль, я дивлюся тікток, – Єгор показав котові екран, де наразі якісь люди виконували chair challenge[3]. – Ось, бачиш.

Кіт мовчки дивився на Єгора, насилу тримаючи очі розплющеними – боровся зі сном. Врешті природна потреба перемогла, і він знову засопів. Скляр погладив тваринку, зітхнув і вийшов з тіктоку.

Для того, щоб зазирнути в інстаграм.

Позавчора Таня виклала нове фото, і Єгор уже разів зі сто заглядав, щоб помилуватися. На нього дивилася молода красива брюнетка з сяючими очима. Щаслива.

Без нього.

Єгор обережно провів пальцем по її обличчю – так, ніби міг їй щось заподіяти, якби натиснув сильніше. Серце защеміло. Передивився всі інші фото – усього з десять за два роки в інстаграм. Насправді колись їх було більше, та він у свій час примусив їх видалити. Скляр привчив не викладати свої світлини в інтернеті надто часто. І тим паче розповідати, де саме ти зараз перебуваєш. Соцмережі не завжди переглядають друзі та доброзичливці. Нині вони стали гарною можливістю для злочинців вивчати спосіб життя потенційної жертви. І з допомогою цього вчиняти грабежі чи вбивства.

Єгор знову повернувся до нової світлини. Він так і милувався нею, поки врешті не заснув.

Прокинувся о шостій не від будильника.

– На труп, – коротко сповістив Кир’ях телефоном.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 06:03

Скляр зіщулився: він так раптово мусив покинути тепле ліжко й зануритися в ранковий холод, що досі не міг зігрітися. Холодний вітер пронизував до кісток.

– Не розумію, де черговий слідчий? – замість привітання буркнув Єгор, тиснучи руку Кир’яху.

Оперативник лише відмахнувся:

– Мусив поїхати додому, у нього щось трапилося.

Кир’ях з досадою кинув цигарку до кишені куртки: не встигнув. Єгор терпіти не міг, коли поряд курили. Женя й сам би давно кинув, та бракувало сили волі. Хто взагалі переучується в п’ятдесят років? Кілька разів він пробував – результат виявлявся однаковим: за кілька днів (одного разу навіть тижнів) звичка поновлювалася з більшою пристрастю. Дружина вже давно махнула на нього рукою, одночасно дякуючи Богові, що сини не перейняли цієї згубної звички.

Блаженний, хто вірує. Ось уже три роки, як її чоловік вкотре переконався, що поганий приклад – заразний.

Оперативник навіть і не намагався вплинути на синів: сам почав курити ще в школі. Тим паче, щоб чогось вимагати у власних дітей, потрібно спершу продемонструвати, що теж так можеш. А він не міг. Тож тепер, поки дружина готувала на кухні його улюблену страву (борщ та пампушки з часником), він сам «стріляв» у синів цигарки. Або вимінював на щось, якщо раптом ті вважали, що батько надто часто користується халявними сигаретами.

Чим справді могли пишатися обоє батьків – їхні діти (поки що студенти) окрім стипендії отримували сяку-таку зарплату, підпрацьовуючи в Домовій Службі[4]. Отож не потребували фінансової підтримки й поволі ставали самостійними.

Оперативник відчув, як у горлі пересохло, його рука машинально потягнулася до цигарки в кишені, та він вдруге вчасно стримався. Женя Кир’ях швидко переконав себе, що чим скоріше вони тут впораються, тим скоріше він матиме нагоду насолодитися процесом куріння.

Кир’ях почухав посивілу потилицю, відчуваючи, як поволі замерзають вуха від пронизливого вітру, провів поглядом слідчого. Той саме роздивлявся місце події. Кир’ях відразу збагнув: Єгор не в настрої. Насправді він би більше здивувався, якби було навпаки. Скільки знав Скляра (понад рік) – завжди насуплений. Скляр не любив людей, а люди не любили його.

Рік тому його жахливий характер не витримала Таня, уже колишня наречена Скляра. Відтоді Єгор ще більше занурився в себе. Женя не сумнівався: Скляр досі не міг її забути. Час від часу в слідчого з’являлися нові подружки, проте вони швидко набридали. Женя неодноразово помічав, як Єгор роздивляється інстаграм Тані, проте помиритися з дівчиною (або хоча б просто поспілкуватися) заважала гордість. Чи страх, що вона не захоче його бачити? Женя підозрював, що і те, і те.

Минулої зими Єгор перевівся до них з Луцька, де встиг завоювати собі славу одного з кращих слідчих. Увесь міськвідділ з нетерпінням чекав на нового співробітника після того, як наслухався про його послужний список від керівництва. Найбільше їх здивував той факт, що Скляр ніколи не мав «висяків» зі справ про вбивства.

Та ось новий колега з’явився на службі – і прийшло розчарування: Єгор повсякчас набурмосений і не надто приязний. Кир’ях виявився чи не єдиним, з ким від самого початку заприятелював новенький. Ба більше, оперативник ставився до Єгора майже по-батьківськи, хоч і був старшим за нього більш ніж на десять років.

Наразі Єгор ходив територією – пильно вивчав, допомагаючи собі невеличким (проте потужним) ліхтариком. Женя мовчки зупинився поряд. Оперативник прекрасно знав: краще не займати. За кілька хвилин Єгор заговорить сам. Натомість попри втому з цікавістю спостерігав за молодшим колегою. Яким би мізантропом не був Єгор, свою роботу він любив і ставився до неї відповідально.

На місці злочину й досі було темно (якщо не зважати на яскраво сині проблискові маячки патрульних автівок та ліхтарі), жодних перехожих. І чимало працівників поліції. Єгор придивився, чи немає серед патрульних Власти, але згадав, що сьогодні не її зміна. Повз час від часу проїжджали автівки, дехто пригальмовував, намагаючись дізнатися, що відбувається.

Єгор бачив, як за ним спостерігає Кир’ях, відчував, що той хоче поставити питання особистого характеру. Та разом з тим слідчий не сумнівався, що він цього не робитиме: тактовність стане на заваді. І це одна з причин, за яку Єгорові так подобався цей оперативник.

Скляр зітхнув: він не встиг ні поснідати, ні прийняти душ. Лише нагодував кота й налив йому свіжої води. А ще залишив корму на весь день, бо хтозна, коли повернеться зі служби.

Єгор почув звук машини й озирнувся. Авто зі службовими номерами на блакитному фоні припаркувалося акурат біля однієї з двох Toyota Prius, що належали патрульним: прибули криміналісти.

Поки колеги діставали з машини все необхідне для вивчення місця злочину, Скляр ще раз перевів погляд на труп молодого чоловіка в кущах – його вже огородили стрічкою. На вигляд років двадцять з лишком, скидався на людину середнього достатку. Крізь одяг на животі просочилося чимало крові, з чого Скляр попередньо визначив причину смерті – зарізали.

Що вбитий робив тут посеред ночі? Навряд прийшов сюди з власної волі. Єгор, як не намагався, не міг уявити причину, за якої нормальна людина могла б опинитися у цьому місці вночі сама. Та й навіть з кимось. Навіщо? Єгор озирнувся. Нічна дорога, по якій час від часу проїжджають автівки. Жодного приватного будинку, магазину, чи будь-чого іншого заради чого сюди б можна було прийти. Скоріше за все, у це місце його привезли вже мертвим.

Скляр замислився, як швидко могли б знайти тіло, сховане в кущах серед дерев, якби не хлопаки, які випадково тут проходили. Ближче до виїзду з міста (кілометрів за три звідси) були якісь організації та СТО. Тож вдень тут проїжджало значно більше автівок, траплялися велосипедисти, навіть пішоходи. Одного разу Єгор бачив молоду мамашу, що, не поспішаючи, йшла узбіччям з візочком, а повз пролітали численні автівки.

«Отже, тіло тут викинули, не надто сподіваючись приховати надовго. Скидається на те, що мета – виграти час», – Скляр задумливо почухав руду борідку, знову підійшов до тіла й роздивився.

«Виграти час, щоб мати змогу втекти?» – замислився Єгор і поцікавився в Кир’яха, чи вдалося вже щось довідатися про вбитого.

– Та ні, криміналісти ж тільки зараз розпочнуть роботу, – розвів руками оперативник.

– Місцина вночі безлюдна. Думаю, тут тіла хотіли позбутися або (що дуже малоймовірно) живого привезли сюди з метою вбити.

– Тут непогане місце і для того, і для іншого, – погодився Кир’ях, роззираючись. – Вночі лише автівки їздять. І ніхто не буде звертати увагу, що робиться за кущами та деревами. Виїзд з міста. Завжди недолюблював це місце. Взагалі не люблю малолюдних місць.

– То де ті хлопці, що знайшли тіло? – поцікавився Єгор.

– Та он, – хитнув головою оперативник у бік двох юнаків на вигляд вісімнадцяти років.

Єгор прискіпливо оглянув обох. Один в окулярах і з розбитою губою, інший має синець на все око. В обох здерті до крові кісточки на пальцях – отже, з кимось нещодавно билися. Хлопці наразі докурювали одну цигарку на двох, про щось балакали й тихенько сміялися. Обоє трусилися від холоду, але по-пацанячому стійко трималися.

– Говорив уже з ними? – поцікавився слідчий.

– А ти б мені пробачив, якби без тебе почав? – скривився Кир’ях, чухаючи своє заросле щетиною підборіддя, і лукаво посміхнувся.

Після нічного чергування йому страшенно хотілося відіспатися.

Єгор не відповів, лише кивнув. Поліцейських на мить відволік галас колег-криміналістів. Ті саме розпочинали вивчення тіла та всього поряд із ним. Скляр посунув до свідків.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 06:15

Власта солодко потягнулася й позіхнула. Артем досі спав, і вона вирішила його не будити. Усміхнулася сама собі – минулої ночі вони довго кохалися, відтак обоє заснули міцним солодким сном – давно такого не було. Цього ранку навіть похмуре небо за вікном не псувало настрою.

Власта тихенько встала й попрямувала на кухню – готувати сніданок. Вчора бойфренд порадував її несподіваним подарунком і величезним букетом троянд, тож тепер їй хотілося віддячити йому чимось приємним.

Минулий день виявився справжнім вихідним, таким, яких у неї не було з часу останньої відпустки. Вранці вони з донькою сходили на йогу (вперше їй вдалося вмовити Катю піти з нею), відтак придбали подарунок для однокласниці дівчинки, пообідали смачною піцою в «Челентано» та трішки погуляли. Ввечері кожна з них зайнялася власними довгоочікуваними планами: Власта зустрілася з Артемом, а донька пішла на день народження. Сьогодні на патрульну чекав ще один вільний день. Точніше, майже вільний – увечері на нічну зміну.

Вже за кілька хвилин Власта визначилася зі своєю метою – приготує Артему його улюблені панкейки з кленовим сиропом. Поки Катя в школі, квартира повністю в їхньому розпорядженні.

Поки пательня розігрівалася, Власта встигла помилуватися квітами й розгорнути упаковку парфумів, які вчора отримала в подарунок.

«Гм… засолодко, але ніби непогано», – усміхнулася і нанесла на зап’ясток. Знову принюхалася. Ніжний фруктовий аромат рознісся кухнею. Тепер він пануватиме тут довго, і це її влаштовувало: приємні запахи створюють затишок вдома.

Власта відклала подарунок, й погляд її впав на забутий донькою годинник, котрий та отримала від бабусі на іменини. Останнім часом Каті набридло ним користуватися. Патрульна не сумнівалася, що значною мірою на це рішення вплинув Єгор Скляр: він ніколи не розумів, навіщо тягати годинник на руці, коли завжди є мобільний.

Власта замислилася, чи не зателефонувати донці о сьомій, поцікавитися, як справи, та враз притлумила бажання. «Власто, не будь нервовою мамочкою. Дитина виросла й потроху стає дорослою. Вона має право на свободу».

Патрульна пригадала радість малої, коли вона дозволила їй залишитися на ніч в однокласниці й вже звідти вранці піти разом з подружками до школи.

«Скоро я стану їй непотрібною, – Власта зітхнула. – Катя закінчить школу, поїде навчатися, вийде заміж і в неї з’явиться власна сім’я. І що я тоді робитиму?»

Артем неодноразово казав, що Власта хвилюється зарано, та вона ніяк не могла викинути з голови думку, що час біжить надто швидко. Після розлучення з чоловіком кілька років тому Власта почувалася страшенно самотньою. Тільки виховання доньки допомагало тримати себе «на плаву». А вже за рік Катя поїде на навчання до Львова.

«Що Артем може розуміти? У нього немає дітей».

Патрульна спробувала зосередитися на приготуванні сніданку. У спальні почувся шум – то Артем перевернувся на інший бік. Жінка прислухалася: досі спить. За підрахунками, зробити сюрприз має стати часу – її бойфренд ніколи не прокидається раніше сьомої.

«Встигну. Приготую сніданок і зателефоную Каті перед першим уроком».

«Ні, Власто. Припини. Каті ти зателефонуєш не раніше обіду. Зрозуміла?»

Патрульна зітхнула й наказала собі зосередитися на панкейках.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 06:21

– То як ви знайшли тіло? – Єгор безцеремонно оминув етап особистого представлення (ще один доказ не просто поганого, а жахливого настрою), відтак зміряв свідків недоброзичливим поглядом.

Юнаки перезирнулися: кілька годин тому обидва потрапили в бійку, і тепер один з них мав розбиту губу, інший – підбите око, яке вже мало, м’яко кажучи, непривабливий вигляд. Їх страшно хвилювало, що поліція прискіпуватиметься. Врешті-решт бійку почали саме вони, випивши чималу кількість алкоголю.

Попри розгубленість вони все ж із цікавістю витріщилися на Єгора. І не дивно. Його зовнішність завжди привертала увагу: зростом майже метр дев’яносто, надзвичайно худий і до того ж дуже рудий. Вії, борідка, вуса, навіть волосся на руках – яскравого мідного кольору. Попри цивільний одяг вони відразу зрозуміли, що перед ними слідчий. За мить до них приєднався й Кир’ях і, на відміну від Скляра, ввічливо представився.

Обоє хлопчаків були низькі на зріст, біляві та зі скуйовдженим волоссям. Обоє дуже схожі, тільки один із них носив окуляри. «Брати», – запідозрив Скляр. Від юнаків відгонило алкоголем та потом. Подумки Єгор радів рятівному свіжому повітрю (хоч і до болю холодному), що захищало від неприємного запаху.

– Та ми цей, йшли додому з дискотеки, – пояснив один з них.

У його правиці залишалася майже викурена сигарета. На внутрішньому боці кисті поліцейські помітили немаленький рубець від опіку. Скидалося на те, що колись йому добряче дісталося.

– З дискотеки? З якої такої дискотеки? – поцікавився оперативник хриплим голосом.

Через надмірну любов до цигарок такий голос у нього – замість візитної картки. Він із задоволенням вдихнув дим, що йшов від цигарки пацанів.

– З «Лагуни», – перелякано пояснив другий.

– Ну так де «Лагуна», а де ми зараз? Ви хочете сказати, ви через усе місто пішки йшли? – здивувався Скляр.

Запах дешевих сигарет дратував.

Перед тим, як відповісти, хлопак із цигаркою підніс її до рота, проте несподівано впіймав на собі косий погляд Єгора. Той з відразою дивився на кінчик сигарети, з якого виходив дим. Юнак опустив руку, так і не затягнувшись. Врешті він з досадою кинув її на землю й затоптав ногою.

– Йшли, – підтакнув перший. – У нас грошей на таксі не вистачило.

Кир’ях зі Скляром здивовано перезирнулися.

– А де, з ким і чого побилися? – Кир’ях кивнув на збиті до крові кісточки.

Отже, надії не справдилися – поліція не пропустила це повз увагу. Юнаки зашарілися, мовчки витріщилися один на одного – кожен сподівався, що почне інший. Досі вони доволі вдало вдавали з себе дорослих, та зараз вся їхня впевненість остаточно розвіялася. Тепер це були просто двоє молодиків до двадцяти років. Якби не підтверджений документами вік, Женя б подумав, що вони неповнолітні.

– Та… – почав той, що з синцем під оком, відтак почухав потилицю й глянув на брата, буквально благаючи поглядом про допомогу.

– Хлопці, не мимріть, – роздратовано наказав Єгор, – відповідайте чітко.

– Посварилися з пацанами на дискотеці, – затинаючись, зізнався юнак із побитою губою.

Він стояв червоний, мов буряк. Втім не менш червоним був і його брат.

– На дискотеці з кимось посварилися чи тут, з вбитим? – Єгор вказав на місце, де лежав труп. – Може, це ви його так, га?

Хлопці вклякли й перелякано витріщилися на слідчого. Рештки алкоголю вмить припинили свою дію. Якби знали, що все так повернеться, ніколи б не викликали сюди поліцію. Червона фарба поволі зникала з обличчя, юнаки полотніли.

– Та ви що… – почав один з них, автоматично облизав губу, що вже достатньо розпухла.

Обоє поліцейських вичікувально дивилися на юнаків. Ось їхні зіниці розширилися від подиву та страху. Ось хлопці перезирнулися й знову глипнули на поліцейських. Хлопак з побитою губою ковтнув слину, в іншого безпорадно звисали руки біля тулуба. Обоє зблідли мов привида щойно побачили.

Ні, ці двоє не вбивали.

– То з ким, ви кажете, побилися на дискотеці? – уточнив оперативник, прочистивши захрипле горло.

– Еее… ми не знаємо, як їх звати, ми ж не знайомилися… – хлопець в окулярах спробував ковтнути слину, та цього разу не вийшло – у роті пересохло.

– Їх було теж двоє, нарвані такі… До дівчат наших чіплялися.

– Ясно. Ну а де дівчата? – поцікавився іронічно Єгор.

– Додому поїхали. Ми їх посадили на таксі.

– У вас же ж не було грошей на таксі, – зауважив Скляр.

Хлопці ніяково мовчали й не зводили поглядів зі слідчого та оперативника. Врешті за них відповів Женя:

– Витратили на дівчат останні гроші? – розреготався, показуючи свої жовті зуби. – Вирішили на показ шиканути?

Женя раптово пригадав, як і сам у молодості намагався справити враження на дівчат. Своїй майбутній дружині він на перші побачення тягав до безпардонності дорогі букети й подарунки, аж поки не втямив, що зовсім скоро не матиме за що їсти. Спершу переймався, що Майя, яка була зі знаної професорської родини, покине його, щойно зрозуміє, що його можливостям настав кінець. Тільки от вона цього не зробила. І лише через десять років після весілля (коли вони обоє добряче напилися на дні народженні її молодшої сестри) жінка зізналася, що від самого початку запідозрила, що ті всі парфуми, квіти, сережки та інші дарунки йому не по кишені.

«Не можна носити протертий до дір піджак і при цьому мати багато грошей», – пояснювала свої міркування Майя.

Женя на мить відволікся, пригадуючи молодість. Із задуми його вивело наступне запитання Єгора.

– Ну гаразд, то як вам пощастило натрапити на тіло? – на відміну від Жені, Скляр так і не удостоїв їх усмішкою, натомість сканував своїми світло-сірими очима – намагався визначити, чи чує зараз правду.

Губи він міцно стиснув у тоненьку лінію. Будь-хто б знітився від його погляду.

– А що на нього натрапляти? Йшли собі дорогою, я забіг в туалет… Ми не вбивали його… – закліпав очима хлопець з побитою губою.

– Та ми це вже зрозуміли, розслабтесь, пацани, – запевнив Женя. Йому навіть шкода стало цих двох. – То, кажеш, тебе саме в цьому місці в туалет потягнуло?

Хлопці зітхнули з полегшенням, та попри це юнак відповів кисло:

– Краще б не тягнуло. Краще б додому дотерпів, – сьогоднішній ранок він запам’ятає на все життя.

– Отже, ви знайшли тіло випадково, – констатував Єгор.

Досі навіть натяку на усмішку.

– Угу, – погодилися хлопці.

– Ви бачили когось? Якихось людей, – уточнив оперативник, розжовуючи жуйку зі смаком кавуна. – «Хоч орбіт замість цигарок».

– Нікого взагалі не бачили. Хіба в центрі трохи людей було й біля вокзалу, а вже ближче до цього місця… – хлопець в окулярах заперечно похитав головою.

– Були якісь машини? – запитав опер.

Пацани перезирнулися.

– Машини були, – стенув плечима той, що без окулярів. – Але ми на них не звертали уваги.

– Ясно, – зітхнув Єгор. – А де ви живете?

– У Білій Криниці.

Кир’ях присвиснув:

– То вам ще пів дня йти! Хлопці, ото ви гарно погуляли, – зареготав. – Вас що, ніхто забрати не може?

– Посеред ночі? – скривився хлопець без окулярів.

– Ну гаразд, – оперативник все ще реготав, відтак прикликав патрульного, завданням якого наразі було відганяти зацікавлених роззяв, якщо такі з’являтимуться.

– Зганяй, завези цих двох додому. І відразу назад, зрозумів? – наказав колезі, відтак звернувся до малих, що завмерли, не вірячи своєму щастю – нарешті відпускають. Ба більше, їх на справжній поліцейській машині везуть додому. Сусіди побачать – заздритимуть! – Ось вам наші номери телефонів, – написав на листочку в блокноті, вирвав та простягнув хлопцеві в окулярах. – Якщо щось згадаєте, обов’язково дзвоніть. Зрозуміли?

Хлопці покивали головами.

– Запиши їхню адресу та номери телефонів, потім віддаси мені, – наказав тим часом Єгор патрульному. – І хлопці, з міста нікуди не виїжджати. Вам ясно?

– Ясно, – з готовністю знову закивали обидва.

Понад усе їм хотілося опинитися нарешті вдома. Хай навіть отримають на горіхи від батьків за те, що так надовго затрималися. Головне – поліція відпустила.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 07:15

– Ммм… Панкейки, – здивувався.

Артем ліниво забрів на кухню. Волосся на голові після сну стояло сторч, правицею він тер заспані очі, у лівій тримав мобільний. Чоловік з’явився в спідній білизні. Власта озирнулася – саме діставала з шафки кленовий сироп. Мимоволі вона кинула погляд на його добряче відрослий живіт – попри спроби схуднути Артем останнім часом досягнув протилежного ефекту. Самій же патрульній навпаки – завдяки ФІЗО[5] та коригуванню свого харчування – вдалося позбавитися тих кількох зайвих кіло, що її завжди дратували. Електричний чайник закипів й вимкнувся.

– Сідай, зараз зроблю чай, – Власта усміхнулася, поставила пляшечку зі сиропом на стіл – поряд із паруючими млинцями.

Артем ковтнув слину – аромат на кухні стояв божественний. Живіт забурчав, натякаючи на голод. Чоловік опустив очі на свій живіт, і його обличчя враз спохмурніло.

– А де звична вівсянка? – поцікавився, підсовуючи до себе тарілку зі сніданком.

– Вирішила зробити тобі сюрприз, – стенула плечима Власта. Її обличчям пробігла тінь підозри. – Врешті не завжди ж снідати позбавленою смаку вівсянкою.

Вона приготувала чай у двох невеличких горнятках й взялася за сироп.

– Мені не потрібно, – Артем затулив свою порцію долонею.

«Так і є, прокинувся не в гуморі».

Власта кивнула й додала сиропу тільки до своїх млинців. Мовчки поставила на стіл пляшечку – їй здалося, надто гучно в несподіваній тиші.

– Багато борошна додавала? – ніби ненароком поцікавився він.

– Не дуже. Намагалася по мінімуму, – збрехала.

Власта відчула себе дурепою. «Ну які панкейки, якщо він худне?» Власта пригадала, як кілька днів тому в гостях він відмовився від десерту. Патрульна ледь помітно почервоніла. Але ж зрештою, він їх любить. Їй лише хотілося зробити йому приємне.

– Ммм, як смачно, – відкусив перший млинець, поцілував її в скроню.

«Второпав, що образив», – зрозуміла Власта.

Він ніжно стиснув її зап’ястя, і тілу відразу передалося тепло чоловічої міцної руки.

Артем завжди так робив, коли хотів показати, як йому сподобалося щось, що зробила Власта. Всі проблеми враз відступили. Вона усміхнулася.

– Давай поїдемо за місто, – несподівано спало на думку. – Так хочеться побачити нові картинки. Вже бозна-скільки часу не виїжджала за межі Рівного.

Власта підвелася, щоб налити собі склянку води – о цій порі вона завжди пила протизаплідні.

На мобільний Артема надійшло сповіщення у вайбер. Не поспішаючи, він розблокував телефон і переглянув повідомлення. Його карі очі на мить спалахнули цікавістю. Механічно вклав до рота наступний шматочок млинця.

– Власто, мені на роботу.

– Як на роботу? Ти ж казав, візьмеш сьогодні вихідний, – краєм ока вона помітила фото жінки, чиє повідомлення він наразі читав.

«Гарна. Певно, партнерка зі Львова, що вони разом втілюють у життя новий проєкт, – вона звикла, що Артем багато часу приділяв роботі. Навіть на вихідних не втомлювався працювати. – Але ж сьогодні він обіцяв провести час разом».

– Власто, ну як я візьму вихідний? Хто за мене працюватиме? Хто за мене гроші зароблятиме й робитиме тобі подарунки? – усміхаючись, він кивнув головою на коробку з парфумами. – Як запах? Подобається?

Власта розгублено кивнула – ну й що їй тепер робити увесь цей день самій?

– Дуже дорогі, до речі.

Очі його світилися на смаглявому обличчі – на відміну від Власти, яка після зими завжди була блідою. Чоловік отримав таку шкіру від матері-грузинки. На його скронях виразно виділялася сивина, та це лише додавало шарму. Решта волосся ще лишалося чорним. Нещодавно Артемові виповнився сорок один рік.

Вони ще перекинулися кількома фразами, відтак продовжили снідати мовчки. Після неприємного повідомлення розмова вже не клеїлася. Власта засумувала, апетит пропав. Артем натомість, не поспішаючи, проглянув повідомлення у вайбері. Власта здогадалася, що це чат із хлопцями, коли Артем показав їй кілька мемів з оголеними жінками – вони з друзями переважно тільки таким і ділилися в цій групі. Врешті Артем нашвидкуруч доїв панкейк, зробив кілька ковтків чаю й підвівся.

– Ти хоч наївся? – здивувалася Власта.

Вона ж бо думала, що порадує його.

– Дуже смачно. Дуже! – поцілував її міцно в губи.

А тоді відразу побіг збиратися.

На тарілці лишилося повно млинців. Артем з’їв лише один.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 09:03

Скляр поторсав свою руду борідку. Минулого тижня він був у барбершопі[6] й привів нарешті її до ладу. А вчора пробігся магазинами й придбав новенький светр, який вже сьогодні вдягнув на службу. Єгор ненавидів неакуратність у всьому: від зовнішності до робочих моментів. Женя часто кепкував із його педантичності, хоч насправді ця риса йому подобалася. Останнім часом оперативник все більше тягнувся в цій звичці до молодшого колеги. Схвальна реакція від дружини не забарилася.

Єгор похмуро роздивився документи, складені високою купою на столі. За годину до нього почнуть приходити свідки, та зараз він мав намір хоч трішки передивитися нові справи, яке керівництво передало йому для розслідування. Подумки він пригадав скільки має ще старих, і в голові в нього запаморочилося.

За сусіднім столом Гочмановський голосно балакав з кимось телефоном, обговорюючи знахідку великої партії наркотиків. А Гусейнов зі знудьгованим виразом обличчя друкував звіт на старенькому комп’ютері. Часто Скляр пригадував кабінет Леоніда Бовтуна, свого приятеля й колеги з Харкова. Там, у значно більшому та світлішому приміщенні, працювало двоє, а не троє слідчих.

Єгор приречено зітхнув і розгорнув першу папку. Йшлося про розбій[7], скоєний вночі неподалік дискобару «Лагуна».

«Знову ця ''Лагуна''», – пригадав вранішніх хлопців, що поверталися звідти через усе місто додому.

На дівчину напали неподалік дискотеки й відібрали особисті речі. Скляр уважно перечитав наявні відомості. Молода жінка бачила нападника й заявила, що могла б скласти фоторобот. Те саме сказав і таксист, який саме приїхав за клієнтами, коли неподалік стався напад. Єгор потягнувся до телефону й набрав вказаний номер жертви. За першим разом ніхто не відповів, тож Єгор зателефонував вдруге. Відтак втретє. Нарешті на протилежному боці почув заспаний жіночий голос.

– Мені потрібна Лариса Курилович.

– Це я. Хто ви?

– Майор Єгор Скляр вас турбує. Я слідчий, займаюся вашою справою. Мені потрібно, щоб ви сьогодні підійшли до мене, – Єгор глянув на робочий графік, щоб зрозуміти, коли буде вільний, – на дванадцяту тридцять. Міськвідділ на Пушкіна. Знаєте, де це?

У телефоні запанувала мовчанка. Дівчина намагалася «переварити» інформацію.

– Ви мене зрозуміли? – безцеремонно продовжив Скляр.

У нього катастрофічно бракувало часу будь з ким панькатися.

– На дванадцяту тридцять прийти до вас у міськвідділ, – захриплим від сну голосом мовила дівчина.

– Тут вказано, ваш мобільний викрали. Ви зараз з якого балакаєте?

– Мені брат дав свій старий.

– Чудово. Отже, зателефонуйте мені на цей номер, я спущуся за вами.

– Ви щось знай…

Та Скляр не дослухав – він швидко торкнувся на мобільному червоного зображення слухавки, відтак відразу перетелефонував таксистові й безапеляційно наказав прийти на той самий час. А вже за кілька хвилин зосередився на наступній справі. Подумки визначив для себе, що справу Лариси Курилович довірить Кир’яху або Войтюку.

До десятої він передивився більшість справ, розставивши для себе пріоритети. Два розбої, три грабежі й одне побутове вбивство розподілить між оперативниками. Особисто він займеться вбивством невідомого, якого знайшли сьогодні вранці.

«Скидається на те, що справа має бути вартісна. Принаймні цікавіша за всі ті, що маю наразі».

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:07

Широкоплечий брюнет акуратно припаркувався в тихому безлюдному провулку. Знервовано роздивився навколо. Раніше йому здавалося гарною ідеєю домовитися про зустріч саме тут: менше свідків. Тепер засумнівався. Людей тут хоч і мало, та вони все ж є.

І саме через брак натовпу його машина тут, як на долоні.

А ще, отой злиденний продуктовий магазинчик, перед входом до якого троє вже п’яненьких чоловіків розпивають дешеве пиво. Хоч вони й продовжували затято щось обговорювати, та авто точно помітили.

Ба більше, зовсім скоро прийде вона – як завжди, розкішна й, як завжди, привертатиме увагу самою лише своєю зовніш- ністю.

Хтось обов’язково запам’ятає, що вона сідала в синій Ford. Звісно, номер машини навряд хтось навмисне запам’ятовуватиме, але марки, кольору та моделі машини цілком може виявитися достатньо.

Погляд його впав на своє відображення в дзеркалі заднього огляду: синці під почервонілими очима й бліде обличчя.

«Необхідно сходити в солярій», – подумав.

Чоловік роззирнувся, все більше нервуючи й переймаючись, коли ж нарешті з’явиться дівчина. Знаючи, що пунктуальність їй не притаманна, він навмисне запізнився – але марно. Її й досі немає.

А раптом не прийде?

Йому вартувало чималих зусиль переконати її зустрітися саме тут. Мовляв, якщо під’їжджати під саме місце роботи, можна витратити чимало часу в заторі (у цій частині міста й справді забагато автівок). Тож швидше буде, якщо вона сама пройдеться до сусіднього провулку (не більше п’яти хвилин).

Вона думає, що вони поїдуть за місто – відвідати новий ресторан з багатим інтер’єром та найсмачнішою в околиці кухнею.

Таким був його план. Ще кілька днів тому він здавався йому ідеальним. Нині ж чоловік мало не божеволів – навіть не уявляв, що втілити задумане в життя буде так складно. Страшенно хотілося відпочити – усю ніч він провозився спершу з тілом Андрія, потім з його машиною. Вранці викинув з дому всі речі, які могли б вказати на їхнє знайомство. Навіть позбувся склянки, з якої той вчора пив пиво.

Тепер треба усунути дівчину.

Вона єдина, хто знала, що їхня з Андрієм дружба досі тривала, ба більше, що вони разом працювали над грошовитою справою. Якщо бовкне в поліції – проблем не уникнути.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:10

– То що, склали Курилович з таксистом фоторобот? – поцікавився Скляр.

Єгор відкусив сушку й запив кавою, яку кілька днів тому сам приніс на роботу. Пити каву його привчила колишня наречена. Дівчина випивала по кілька горняток на день, тож йому не лишалося нічого, окрім як перейняти цю традицію. Рік тому вони розійшлися, й увесь цей час Єгор намагався відучити себе від звички, що нагадувала про Таню. Та врешті місяць тому здався.

Войтюк похитав головою й теж відкусив сушку, простягнув довгі ноги й зручніше вмостився. Молодий оперативник всівся на стілець навпроти Скляра, куди зазвичай сідають запрошені свідки чи поняті. На столі поміж купою документів поліцейські спромоглися акуратно розставити дві чашки кави та пакет з гірчичними сушками. Кабінетом ширився божественний аромат, що врешті роздражнив Гусейнова та Гочмановського – вони відволіклися від роботи й теж приготували собі кави. Єгор з Льошею тільки усміхнулися.

– Склали. Тільки в базі такого нема. Відбитків ми не виявили. Шукатимемо довго, коротше кажучи.

– Вкрадений мобільний, звісно, вимкнений.

– Вимкнений, – підтакнув Войтюк. – Хлопці намагаються вирахувати його місцеперебування, та поки марно, – зітхнув і відмахнувся. – Кир’ях сьогодні відсипається після чергування? – гигикнув молодий оперативник.

Льоша до них перевівся майже рік тому й дуже швидко завоював довіру Скляра. Цим здивував чимало своїх колег – мало хто міг догодити слідчому. Єгор і сам здивувався своєму відкриттю. Новий оперативник, майже два метри на зріст, виявився доволі працьовитим, на диво мовчазним (як і сам Скляр) і доброзичливим. А ще тактовним – ніколи не ставив Склярові (та й взагалі нікому) особистих запитань. За рік співпраці Скляр не раз впевнився, що на хлопця можна покластися. Інколи він нагадував йому Ромку, найкращого приятеля та колегу, якого вбили при виконанні. Він теж був набагато молодшим від Скляра й дуже скрупульозним у роботі.

– Поїхав додому відразу після того, як розібралися з трупом, – мовив Єгор і відкинувся на спинку стільця. – То які результати експертизи? – запитав слідчий – справа про вбивство його цікавила набагато більше, ніж розбій. – Особу вбитого встановили?

– Поки ні, – заперечно похитав головою Льоша. – Жодних документів, свідків і ніяких відбитків чи слідів ДНК на місці не виявлено. Тіло туди привезли, як ти й думав. Смерть настала від численних ножових поранень в області живота та грудної клітини приблизно опівночі. Плюс-мінус година.

Єгор ненадовго замислився.

– Ну так, місце вбивця обрав непогане, – нарешті мовив. – Переконаний, заздалегідь продумав. Треба якомога швидше встановити особу жертви. Перші двадцять чотири години після скоєння злочину – найкритичніші. За гарячими слідами легше вирахувати вбивцю. Чим більше минатиме часу, тим більше сліди «вистигатимуть».

Льоша захоплено дивився на Єгора. Колись, наслухавшись всякого про цього слідчого, боявся з ним працювати. Та потім збагнув, що більшість із того, що розповідають, – наслідок заздрощів. Так, Скляр інколи був нестримним та жахливо впертим, та це не заважало йому мати найвищий відсоток розкритих справ серед усіх колег. Спершу Войтюк почувався поряд із ним невпевнено, чекаючи будь-якої миті спалахів гніву чи повних зневаги слів через будь-які дрібниці. Та з часом збагнув: Єгор ставиться до всіх взаємно – тож якщо хочеш мати від нього повагу, мусиш ставитися й до нього відповідно.

А ще – пахати, як віл.

Бо за Єгоровою філософією найбільший гріх – не віддаватися роботі на двісті відсотків. Особливо коли ти поліцейський, від якого залежить життя й здоров’я людей. Саме цим, на думку Скляра, грішила більшість його колег. А ті, своєю чергою, ненавиділи його, оскільки й близько не дотягувалися до планки, яку ставив перед собою та іншими Єгор Скляр.

– Подали інформацію про нього та його фото в пресу, скоро мають поширити серед населення. Якщо місцевий – матимемо результат.

– Результат, Льош, мені потрібен тут і зараз, – спохмурнів Єгор. – Хтозна, скільки мине часу, поки хтось впізнає…

– Скляр, інколи таке буває, уявляєш: не все можливо тут і зараз. Льоша тобі не раб, – озвався зі свого місця Гусейнов.

– Антоне, пий каву, яку придбав я, і не втручайся, – підморгнув Скляр Гусейнову й із викликом посміхнувся.

На мить у кабінеті запанувала мовчанка. Гочмановський відволікся від перечитування показів свідків. Льоша безшумно прокусив сушку й так само обережно проковтнув. Скляр та Гусейнов вороже дивилися один на одного. Аж ось Войтюк наважився знизити напругу – ніби нічого не трапилося, продовжив обговорювати роботу:

– У нього на плечі є татуха лева, – промовив спершу обережно, потім впевненіше. – Така, знаєш, дуже примітна. Розіслав приватним майстрам тату та салонам. Якщо раптом робив у Рівному – за годину чи дві матимемо результат.

Єгор звів німий погляд на Войтюка – щось сказати йому забракло слів. Кмітливість та бажання працювати – ось за що він найбільше любив цього оперативника. Слідчий радісно усміхнувся, чим знову неабияк здивував, як Гусейнова, так і Гочмановського.

Скляр рідко радісно посміхається.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 15:20

Він вкотре подумав про те, щоб зателефонувати. Спиняло небажання залишитися останнім додзвонювачем на її мобільний. З іншого боку, вона запізнилася вже на двадцять хвилин. Може, взагалі не прийде? Таке від неї запросто можна чекати. Ще раніше він попередив, що телефонувати йому буде марно – мовляв, збирається віддати смартфон на перепрошивку. Отож вона не зможе попередити, якщо раптом змінилися плани.

Напруга зростала, він нервово крутив у руці мобільний, судомно намагаючись збагнути, як діяти.

П’янички й досі стовбичили перед магазином, час від часу кидаючи зацікавлені погляди на його машину. Ще б пак! На цій безлюдній вулиці більше немає на що дивитися. А скоро прийде вона, і стане ще гірше. Ці чоловіки точно не втратять нагоди роздивитися красиву молоду жінку.

Він відчував, як обличчя починає пашіти – його бездоганний план летів шкереберть. Знову майже торкнувся позначки «Виклик», та вчасно спинив себе. Врешті він зачекав ще п’ять хвилин і поїхав.

Дівчина з’явилася рівно за хвилину.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 18:34

Десять хвилин тому Войтюк забіг до кабінету Скляра з результатами запитів до майстрів татуювання.

Довготелесий оперативник просунув голову у двері, посміхнувся на всі тридцять два, гучно шмигнув носом і видав одне коротке слово:

– Є.

Відтак швидко зайшов до кабінету, обережно минув свідка Гочмановського, з яким саме завершував допит слідчий, і поклав перед Єгором аркуш А4 з усією новою інформацією. Гочмановський з цікавістю спостерігав за сценою, забувши про свого гостя.

– Робив у приватного майстра кілька місяців тому, – випалив Льоша. – Чувак веде облік усіх клієнтів, тож зміг надати ім’я та прізвище. Нашого жмуріка[8] звати Андрій Павелків. У місті проживає шість чоловіків з цим іменем. Двоє підходять по віку. Одному двадцять шість, іншому – тридцять два. У базі фото немає, тож я заглянув до фейсбуку. Обидва там зареєстровані. Фото одного ідентично нашому трупу, – протараторив Войтюк.

– То ти хочеш сказати, він і за життя так жахливо виглядав? – усміхаючись, зіронізував Єгор і кліпнув почервонілими від довгого читання очима.

Скляр виглядав змученим – увесь день він тільки те й робив, що вивчав інформацію з різних справ, спілкувався зі свідками та понятими, а ввечері вкотре за місяць звітувався про виконану роботу.

– За життя він виглядав трохи краще. У нього не було ножових поранень на тілі, – Льоша показав чорно-біле роздруковане з фейсбуку фото померлого, яке до цього часу тримав у руках, приховуючи зображення.

Єгор мовчки роздивився світлину, намагаючись збагнути, якою людиною був Павелків за життя. На мить його відволік дзвінок мобільного – хтось телефонував Войтюку.

– Танюш, зачекай, будь ласка, зараз тебе наберу, – оперативник сховав телефон назад до кишені.

– Дружина? – запитав Єгор, хоч прекрасно знав відповідь. Серце знову болісно тьохнуло й забракло повітря: ім’я Таня надто багато значило для нього. – Біжи додому, вже й без того засидівся.

– Я там записав адресу, ім’я, паспортні дані й всю іншу відому інформацію, – вказав поспіхом на листок, а тоді пояснив: – У нас Златка захворіла. З гландами проблеми. Залишили в батьків, треба зараз забрати.

– Супер, Льош. Я тобі дуже вдячний. Їдь за донькою й передай їй – нехай швидше одужує.

– Дякую, – змучено усміхнувся Льоша, і в цей момент Скляр зрозумів, як сильно той переживає через доньку. – Завтра сходжу до нього додому, спробую знайти родичів та друзів, – Войтюк з натхненням розповідав власний план. – У нього, до речі, ще машина є, – вказав на відповідний рядок у листку. – Теж завтра дізнаюся, що з нею. Цілком можливо, що вбили, аби викрасти авто.

– Може бути, – задумливо закивав Єгор.

Врешті Льоша з Єгором розпрощалися. Оперативник вибіг з кабінету, на ходу телефонуючи дружині. Скляр так і залишився усміхненим, коли за Войтюком зачинилися двері.

– Молодий, що тут скажеш? Очі так і палають ентузіазмом, – стенув плечима Гочмановський. Поки Єгор з Льошею розмовляли, він встигнув завершити розмову зі свідком і тепер збирався провести його до виходу[9]. – Я теж колись так літав цими коридорами. Ходімо, – звернувся до сутулої літньої жіночки, яку Скляр ще від початку допиту запідозрив у брехні.

Щоправда, ділитися цими думками з Гочмановським Скляр не мав наміру. «Нехай сам розбирається зі своїми розслідуваннями». Єгор провів поглядом колегу та лжесвідка в справі про крадіжку й уважно перечитав інформацію, надану Войтюком.

– Льошка, ти молодчина! – вдоволено мовив сам до себе.

За сусіднім столом гмикнув Гусейнов – Єгор не звернув уваги. Натомість подивився, котра година, і швидко почав збиратися.

«На завтра ніхто нічого не відкладатиме», – подумалося, коли вибігав з кабінету.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 18:56

Скляр вийшов з міськвідділу й із задоволенням вдихнув свіжого повітря. Увесь день довелося сидіти в душному маленькому кабінетику, переповненому людьми. Службове розслідування завершилося півтора місяця тому, а він і досі не позбувся контролю з боку керівництва. Мало не кожен день від нього вимагали звіт про виконану роботу. Це неабияк дратувало й ще більше погіршувало й без того не надто хороший настрій.

Єгор безмежно любив свою справу, проте його гнітило працювати під тиском. Сьогодні чималий шмат роботи з розслідування нового вбивства виконав Войтюк, Єгор же мусив скніти у власному кабінеті над паперами. Скляр ненавидів обов’язки слідчого. Йому більше імпонувало бігати містом та проводити справжнє розслідування, як це роблять оперативники. Колись він саме так і робив (за що часто отримував критику як від керівництва, так і від колег). Проте зараз ситуація загострилася: через постійний контроль він рідко міг дозволити собі вольності.

Останнім часом Скляр все більше згадував мрію молодості працювати на себе. Заснувати власне детективне агентство й займатися лише тими справами, які йому цікаві. А саме – вбивствами. І бажано, щоб вони були заплутаними. Яке задоволення розслідувати побутове вбивство, де особа злочинця відома відразу, і це – сусід-алкоголік, разом з яким жертва розпивала горілку? Це має бути як мінімум щось схоже на нову справу про невідомого, чий труп виявили сьогодні вранці: спершу необхідно напружитися та встановити особу жертви, і тільки потім злочинця. А в ідеалі – щось типу справ Мáрко Вітторіно[10], Каміли Пасічник[11] чи Олександри Альтман[12]. Тоді він серйозно переймався, що вони залишаться нерозкритими. А в нього ще за всю кар’єру не було жодного «висяка» по вбивствах. Відразу після студентських років Скляр пообіцяв собі, що ніколи не залишить жодного вбивцю безкарним. «Ніхто не має права позбавляти людину життя».

Єгор не чекав від справи Андрія Павелківа чогось надто неординарного. «За два-три дні впораюся».

Він помилявся.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 19:10

Йому здалося, що на нього впала ціла стіна. Обвалилася на голову й розбила її на друзки. А потім впала ще одна. Знову й знову. Ударів було так багато, що він не мав змоги розплющити очей, а коли раптом вони припинилися, він вже майже нічого не бачив. Очі залило кров’ю з розбитих брів, з носа також юшило. Та бачити щось і не було потреби: він прекрасно усвідомлював, хто перед ним.

Вдихнув якомога більше повітря, користуючись моментом. Інстинктивно прикрив голову руками – нікчемна спроба захиститися, та спромогтися на щось інше не зміг. І саме в цей момент відчув гострий біль у животі. Настільки сильний, що в очах відразу потемніло, ноги підкосилися, і він впав на спину. Руки потягнулися до рани – гаряча кров стрімко витікала крізь пальці.

Він відчув легкий порух повітря, рештками свідомості збагнув: вбивця обійшов його й зупинився біля голови. Нічого хорошого від цього не чекав.

Міцна рука вхопила за чуба й потягнула до себе. Ще мить, і гострий ніж перерізав сонну артерію. Відразу забракло повітря, закривавлені руки механічно потягнулися до рани на шиї. Він харкав, відчуваючи, як з горла витікає кров, і мучився від браку повітря. Біль став єдиним відчуттям, що він був спроможний усвідомити.

Навіть те, що нині переживає останні миті життя, він так і не збагнув. В екстремальних ситуаціях спершу нас охоплює страх, і лиш потім приходить усвідомлення того, що відбулося. Але усвідомлення раптової власної смерті ніколи не приходить до людини.

Бо мертві вже не здатні нічого усвідомлювати.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 19:15

Не довго думаючи, Скляр забіг у кафе-бар «Глобус», що неподалік із міськвідділом, швидко знайшов вільний віддалений столик і зручно вмостився, аби краще вивчити дані, що приніс йому Войтюк.

Попри оригінальний інтер’єр (імітація старовинного замку) Єгор терпіти не міг це місце через його історію: будівля, де наразі розташувалися два кафе, спортзал та супермаркет, кілька десятиліть тому слугувала в’язницею. У свій час радянська влада закатувала тут чимало людей. Відтак у народі це приміщення назвали «катівня НКВС».

Зараз же тут гуляють весілля, святкують дні народження та співають караоке.

Хай там як, Єгор міг швидко відновити тут сили недорогою їжею й продовжити працювати. Скляр терпіти не міг відкладати на потім важливі розслідування. Та й служба завжди допомагала відволіктися від депресії. Ба більше, зараз, у позаробочий час, ніхто не може критикувати його за виконання обов’язків оперативників: адже про це ніхто не дізнається.

На вечерю зголоднілий слідчий замовив сирну піцу й велику склянку томатного соку. Він би залюбки обрав пиво, проте й досі боявся порушувати власне правило: не пити наодинці. Після розриву з нареченою Єгор почав зловживати спиртним (пивом та коньяком) аж поки врешті не збагнув, що це серйозно заважає службі. Тож тепер жодного алкоголю на самоті.

Офіціантка, молода дівчина невисокого зросту, усміхнулася й довше, ніж мала б, затримала на ньому свій погляд. Відтак ніби ненароком торкнулася руки, коли забирала меню, і навіть зробила комплімент з приводу його зросту. Скляр неуважно промимрив коротке «дякую», і на тому розмова завершилася. Єгор вдав, що не помітив очевидного загравання. Дівчина, на диво, не розчарувалася, а пішла, усміхаючись.

Скляр звик, що до нього часто залицялися дівчата, значно молодші за нього. У свої майже сорок він виглядав максимум на тридцять з гаком. Все завдяки своїй худорлявості й генетиці: батьки його (особливо матір) також не виглядали на свій вік.

Єгорові спало на думку зателефонувати Кир’яху – тоді б у нього з’явилася можливість замовити пива (яке насправді страшенно хотілося). Та все ж стримав себе: наступного дня Женя потрібен йому свіжим та відпочилим.

Відтак Єгор згадав про Войтюка, проте також швидко відмовився від задуму: Льоша ніколи не ходить з ними «на пиво». Увесь вільний час оперативник присвячує дитині та дружині. А коли донька хворіє – тим паче.

Слідчий роззирнувся: поки що тут було не надто багато відвідувачів, але з власного досвіду знав: скоро це зміниться. Та й сьогодні очевидно більше людей захоче відпочити в кафе, заважаючи на те, що в середу всі заклади зачиняються на карантин.

Краєм ока зауважив кількох колег, що зібралися компанією за одним із великих столиків. Його помітили, гукнули й навіть запропонували приєднатися. І він, можливо, б це зробив, якби не Гусейнов, що мовчки витріщався на нього своїми глибокого посадженими очиськами на завжди невдоволеній мармизі. Скляр відмовився й, аби йому не заважали голоси інших, дістав із кишені куртки навушники. Вже за мить увімкнув музику в телефоні та уважно зосередився на справі Андрія Павелкова.

Йому хотілося якомога швидше визначити подальші кроки. Можливо, навіть вже сьогодні вдасться когось допитати. Скляр кілька разів прочитав надруковане на аркуші й дуже швидко спохмурнів.

«Гм… не надто багато».

Павелків Андрій Віталійович. Дата народження: 20 лютого 1994 року. Народився в м. Нетішин. З 2011 року проживає в Рівному за адресою: вулиця Олени Теліги, 11, кв. 23. За офіційними даними, співмешканців не має. Місце роботи: супермаркет «Вопак» (Київська, 10). Посада: охоронець. Авто: сірий Daewoo Lanos ВК 1276 ВІ. Місцеперебування машини наразі невідоме.

Єгор енергійно тер скроні: починалася мігрень. Попри це слідчий поволі вибудовував хід дій. Спершу він мав намір відвідати помешкання вбитого. «Щоправда, якщо там і справді ніхто не живе, доведеться чекати завтрашнього офіційного обшуку».

– Ваша піца, – молода офіціантка поставила перед Єгором замовлення.

Слідчий відсахнувся. Він настільки занурився в розмірковування, що начисто забув не тільки про свій голод, а і де він. Поліцейський вийняв з лівого вуха навушник і подякував. Відтак мовчки спостерігав, як дівчина (скоріше за все ще студентка) поставила поряд з піцою замовлений томатний сік, серветки та прибори. Запаморочливий аромат гарячої піци з сиром швидко роздражнив і примусив шлунок бурчати.

– Ви з поліції, правильно? – несподівано поцікавилася офіціантка й усміхнулася.

«Завзята дівка», – скривився Єгор.

На правій ніздрі в неї виблискувала крихітна сережка, а на лівій руці Єгор помітив старий шрам.

– А що? – обережно поцікавився.

– Та ні, нічого, – стенула плечима дівчина. – Просто не раз бачила, як ви прямуєте до міськвідділу. Вас насправді дуже легко запам’ятати.

– Гм… То он воно що, ви мене там бачили. І легко запам’ятали, – Єгор відчув, як його дратування зростає: тепер ще й про його особливу зовнішність нагадали. – Ну, якщо бачили й самі все зрозуміли, навіщо уточнювати? – уїдливо поцікавився.

У молодших класах його постійно дражнили через насичений мідний колір волосся, вій та велику кількість веснянок. А ще, через надто бліду шкіру. Тож навіть тепер його пересмикувало від будь-яких зауважень стосовно зовнішності.

«Єгоре, заспокойся. Вона не винна у твоїх проблемах».

– Вибачте, я просто так запитала, для розмови, – дівча знітилося. – Щось ще бажаєте замовити?

Єгор заперечно похитав головою.

– На сьогодні мені вистачить з головою, – дратуючись, відповів Єгор і вдруге поспіль пошкодував про сказане. «Єгоре, вона просто хотіла познайомитися. Ти ж це бачив».

Офіціантка зашарілася й, уникаючи погляду в очі, швидко пішла.

«Ну, принаймні вона від мене відчепилася», – вирішив, проводячи поглядом. І тільки коли дівчина опинилася достатньо далеко, згадав про намір замовити американо.

– А хай тобі! – не втримався від коментаря вголос.

Двоє дівчат за сусіднім столиком (перед ними лише дві склянки з лате) повернули голови й витріщилися на нього. І кожна подивилася оцінювальним поглядом. Відтак в однієї з них оцінювання змінилося зацікавленістю. Брюнетка усміхнулася, показуючи свої рівні білі зуби. Дівчина ніби між іншим провела рукою по красивому довгому волоссю, тим самим сподіваючись зацікавити Єгора.

«На Таню схожа, – вирішив слідчий і важко зітхнув. – Хоча ні. Таня значно худіша»

Єгор змучено взявся за свою вечерю.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:30

Двері ніхто не відчинив. Єгор оглянув поверх і, не надто довго розмірковуючи, натиснув на ґудзик дзвінка дверей сусіднього помешкання. З квартири долинало незрозуміле шарудіння, Єгор почув, як коридором з вереском пробігла дитина (скоріше за все, років трьох). А ще ніс його вловив неймовірно апетитний запах домашніх відбивних. Та перш ніж він встигнув пригадати вечері, що часто готувала йому Таня, двері відчинилися, і перед ним з’явилася молода худенька дівчина, до якої тулився хлопчик. Жінка глянула на нього зляканими очима й невпевнено привіталася.

– Мене звати Єгор Скляр, – тицьнув в обличчя своє посвідчення. – Я слідчий.

Дівчина ще більше стривожилася (так завжди буває, коли люди дізнаються, хто до них прийшов) і тільки після короткої мовчанки врешті поцікавилася, чим вона може бути корисною.

– Ви знайомі з вашим сусідом? – махнув головою в бік квартири Павелківа.

Єгор не без задоволення вдихав аромат смаженого м’яса, що відчувся з новою силою, коли йому відчинили двері. Подумки він вже не раз подякував собі, що встигнув повечеряти. Навіть ситим Єгор би не відмовився скуштувати шматочок. Рот його наповнився зрадливою слиною.

– Не дуже, чесно кажучи, – тихим голосом промовила дівчина.

– Та ви не хвилюйтеся, я вас не з’їм, – спробував усміхнутися Скляр, проте вийшло в нього це якось криво.

Він навіть захвилювався, чи, бува, не налякав дівчину ще більше своєю мармизою. На диво, та усміхнулася й навіть випрямила спину.

«Цікаво, скільки їй років і коли вона його народила?» – Єгор кинув погляд на кучеряве маля, що з цікавістю роздивлялося гостя, всунувши пальця до рота. Слідчий вкляк, коли помітив, що той йому усміхається. За все своє життя він не пам’ятав, щоб йому коли-небудь усміхалися малі діти.

– Ми з ним не були знайомі, – продовжувала тим часом молода матуся. – Ми тільки недавно сюди переїхали. Я тут майже нікого не знаю.

– Гм… ясно, – зітхнув Єгор. – А скажіть, жив він сам? Не в курсі? – вирішив про всяк випадок уточнити.

Офіційні дані не завжди збігаються з фактами.

– Думаю, так. Ніколи не бачила, щоб сюди ще хтось крім нього заходив.

– Що, навіть друзі чи дівчина не приходили?

Жінка стенула плечима.

– Дівчини точно не бачила. Друзі до нього інколи приходили, не часто.

Хлопак нетерпляче шарпнув матір за руку й сказав щось нерозбірливе. Жінка нахилилася, і син тепер прошепотів щось на вухо.

– Тільки недовго, – вголос промовила жінка, і хлопця мов вітром здуло.

– То він так мультики на планшеті біжить дивитися, – пояснила вона.

Єгор усміхнувся задля ввічливості (діти його завжди мало цікавили) й поставив наступне запитання:

– Можливо, ви чули сварки з цієї квартири?

Жінка ненадовго замислилася, відтак заперечно похитала головою.

– Ні, ніколи не чула. Не пригадую, – стенула плечима.

– А давно ви тут проживаєте?

З однієї з кімнат донеслися дивні незрозумілі голоси, Єгорові знадобився певний час, щоб збагнути, що він чує персонажів якогось мультфільму.

– Два місяці мине за тиждень. А що трапилося?

– Та ні, нічого, все гаразд, – збрехав.

Дівчина подивилася на нього з підозрою – не повірила.

«Єгоре, все одно вона завтра дізнається».

– А хто з сусідів його добре знає? З ким, можливо, він спілкується?

– На жаль, я не знаю, – знизала плечима.

«Переконаний, вона вважає, що її сусід щось накоїв. Люди завжди найперше думають погано про інших і лише потім, що з цією людиною могло трапитися щось лихе».

Скляр завершив розмову, ввічливо подякувавши. Двері перед ним зачинилися, і Єгор знову залишився сам. Аромат відбивних досі дражнив ніс.

«Певно, чекає чоловіка з роботи. І сядуть вони всі троє вечеряти. Такий собі тихий сімейний вечір», – зітхнув.

Відганяючи меланхолійний настрій, подзвонив до ще однієї квартири. Чоловік у старому домашньому одязі, рясно «оздобленому» пір’ям з подушок («Скільки років він носить ці брюки та кофтину???») підтвердив слова першого свідка: Андрій Павелків жив сам, інколи до нього приходили друзі, жінок тут не бачив давно.

«Може, хлопець нетрадиційної орієнтації? – розмірковував Скляр, поки чекав, щоб йому відчинили в третій квартирі на поверсі. – Це навіть цілком може бути мотивом до вбивства. У нас не надто люблять таких людей».

У наступній квартирі слідчий отримав ідентичну інформацію.

«Ну, принаймні я тепер точно знаю, що він жив сам. І, скоріше за все, дівчини в нього не було».

Єгор роздивився. Одна-єдина на весь поверх лампа розжарювання силкувалася дати якомога більше світла, проте її старань однозначно було недостатньо. Відсутність хорошого освітлення діяло на Єгора депресивно.

Десь угорі чулися нерозбірливі голоси сусідів. Можна було б поспілкуватися з іншими людьми в під’їзді, проте він прекрасно знав, що завтра цим займатиметься ціла група поліцейських. Спершу допитають усіх у цьому будинку. Якщо не вдасться встановити особу злочинця, спілкуватимуться з людьми в сусідніх. Поліція збере сотні свідчень, зіставить і пробуватиме визначити, чи хтось бреше. Також поспілкуються з колегами жертви, встановлять коло спілкування Павелківа. Зазвичай це все допомагає. Вбивця, як правило, хтось із близьких друзів чи знайомих.

Ножа в спину часто встромляють ті, кому людина довіряє.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:41

– Пошукайте краще, – порадила Власта.

На зміну вони з Андрієм виїхали менш ніж годину тому. Першим порушником сьогодні виявився водій, що перетнув суцільну смугу в центрі міста. Ба більше, зупинивши його, патрульні відразу збагнули: чоловік п’яний як чіп. Тепер ще виявилося, що суб’єкт не може знайти права та документи на авто.

Нині Власта сиділа в машині, заповнюючи потрібні папери, а водій витріщався на неї сонними очицями. Чоловік заледве стояв на ногах, руки сховав у кишенях, аби зігрітися. Світле волосся до плечей видавалося жирним, одяг неохайним. Від нього сильно відгонило алкоголем.

Патрульна спробувала зосередитися на заповненні документів. Паралельно з цим вони з Андрієм чекали, коли колеги привезуть драгер[13], аби провести освідування[14] на стан алкогольного сп’яніння. Жодні вмовляння поки не допомогли відкараскатися від ниття порушника: чоловік стовбичив поряд і переконував відпустити.

– Та я вже шукав. Немає, – розвів руками водій. Язик його заплітався, і Власта вкотре замислилася над тим, скільки цей чоловік випив перед тим, як сідати за кермо. – Я більше не буду. Це в мене вперше.

– Всі так кажуть, – докинув Андрій, шукаючи ім’я порушника в базі патрульної поліції.

Планшет вкотре видав відсутність будь-якої інформації.

– Патрулі, доповідаємо обстановку, – голос командира роти донісся з рації з характерним для цього виду зв’язку шипінням.

– Сто п’ятдесят перший сто третьому. У нас сто тридцята[15], – прозвітував Андрій одним з перших.

– Сто п’ятдесят перший, плюс[16], – озвався той самий голос по рації.

Відразу за Андрієм прозвітували інші екіпажі[17], та Власта з напарником не дослухалися, зосереджено заповнюючи документи.

– Ви розумієте, якщо ви їх нам зараз не пред’явите, у вас будуть значно серйозніші проблеми? – пояснила, мов малій дитині.

– Серйозніші за те, що мене зупинили в нетверезому стані? – посміхнувся чоловік. – Довго ще? Я поспішаю до дружини. Вона їсти хоче, – сказав і знову похитнувся так, що Власта злякалася: зараз впаде. На щастя, втримався.

– Довго, – «порадував» Андрій. – Нехай сідає вечеряти без вас.

– Так у мене ж вечеря. Я купив суші.

– Шановний, не стійте, будь ласка, над душею. Тоді, можливо, вийде швидше. Сядьте в машину й чекайте там, – не втрималася Власта.

На мить вона притиснула правицю до лівого плеча, аби бодай трохи притлумити біль: давав про себе знати шрам, що залишився після поранення. Власта підозрювала, що мусить до цього звикнути: відтепер у сиру погоду він нагадуватиме їй про ніч, коли вона заледве не розпрощалася з життям.

День перед зміною минув нудно, хоч Артем і намагався розвеселити її численними повідомленнями на вайбер. Ввечері він встиг приїхати й завезти її на службу. Хай там як, зіпсутий настрій це не врятувало.

Патрульна кинула погляд на смердючого типа, що безцеремонно нависав над нею. Одяг на ньому був дорогим, хоч і де-не-де в плямах. Він голосно шмигнув носом.

«Яке ж сіре у мене життя!» – подумала і раптом збагнула: ця думка не відпускала її скільки?.. Ось понад рік.

У юності доросле життя уявлялося інакшим. У старших класах вона бачила себе вчителькою молодших класів, у перспективі вчителем року. Та не так сталося, як гадалося. Першим серйозним розчаруванням у житті стала саме відсутність підтримки від батьків, коли вона націлилася втілити мрію в життя. Вони навіть відмовилися оплатити підготовчі курси на потрібний факультет – гроші пішли на репетитора з математики. Пізніше їхня донька мала стати бухгалтером.

Відсутність фінансування не зупинила Власту. Щоб оплатити курси, вона два літа поспіль пропрацювала в магазині шпалер, а на вихідних упродовж десятого та одинадцятого класів підпрацьовувала офіціанткою в невеличкій піцерії, що належала родичам її тодішнього хлопця.

Зі закінченням школи знову прийшло розчарування: батьки сказали, що оплатять лише бухгалтерський факультет Водного. Спершу Власта відмовилася й заявила, що знайде спосіб сплатити за дороге навчання у Львові. Побачивши впертість Власти, батьки вдалися до маніпулювання: мовляв, у матері хворе серце – їй не можна хвилюватися. Невже Власта здатна переїхати до іншого міста й покинути матір? Та й скільки заробляють вчителі? А бухгалтер завжди матиме на хліб.

Врешті батькам вдалося умовити її здобути спершу освіту бухгалтера, а вже потім (якщо матиме бажання) педагогічну освіту. Мовляв, вони навіть допоможуть, якщо вона зараз піде їм на зустріч.

Похнюпивши носа, Власта погодилася – примушувати хвору матір почуватися зле їй аж ніяк не хотілося. Тільки от запал навчатися на вчителя минув, а потім вона вийшла заміж. Народилася донька, і мова про другу вищу остаточно зійшла нанівець. Бухгалтером вона довго не пропрацювала – втекла від ненависної роботи в декрет, а після так і не змогла примусити себе повернутися до сухих цифр. Кілька років працювала в магазині шпалер, у якому минула частина її юності. А коли оголосили набір у патрульну поліцію (на той момент з дуже привабливою зарплатою), не замислюючись, пішла. І хоч ця робота припала їй до душі, сіра буденність не відпускала й тут.

Іноді Власті здавалося, що її справжнє життя закінчилося саме тоді, коли батьки так нахабно втрутилися в її наміри. У глибині душі вона й досі ображалася на них за егоїзм (а те, що це був саме він, Власта зрозуміла лише тепер, у зрілому віці). Єгор якось порадив втілити мрію юності в життя, та Власта відчувала, що перегоріла.

Мрії повинні здійснюватися вчасно.

Патрульна пообіцяла собі, що ніколи не вчинить так зі своєю донькою. Тож відколи Катя заявила, що мріє стати художником, з усіх сил намагалася допомагати та підтримувати. І, якщо все буде добре, уже за рік Катя поїде навчатися до Львова, як мріяла в юності сама Власта. Вона захвилювалася, згадавши про це: від радості та суму водночас.

Порушник бовкнув щось нерозбірливе, відволікши від недоречних спогадів, а відтак несподівано відійшов, проте в машину не сів. Вона із задоволенням набрала в легені повітря, що надходило крізь прочинене вікно: нарешті воно не смерділо алко- голем.

– Ти диви, шукає, – озвався Андрій, спостерігаючи за порушником з сидіння водія.

Наразі той щось зосереджено видивлявся в салоні свого бордового буса. Андрій розсміявся. Власта кинула погляд на напарника й подумки усміхнулася: Андрій, як завжди, тримається позитивчиком. «І як йому це вдається?»

Вона ніколи не бачила його в поганому гуморі – лише з усмішкою на обличчі. Якою б морально важкою не виявлялася зміна, він завжди світився позитивом. «Можливо, молодість? – йому було всього лиш двадцять п’ять, – або ж регулярний хороший відпочинок».

Андрій не жив на зарплатню патрульного: хлопець був із заможної родини, батьки добре допомагали. А нещодавно напарник одружився, і батьки подарували молодятам трикімнатну квартиру. А ще батько Андрія позичив йому гроші на власний бізнес: невеличку кав’ярню. Власта б не здивувалася, якби Андрій за рік-другий покинув службу: все ж перспектив у власній справі більше.

– Хай шукає. Бо матиме ще проблеми, окрім штрафу в десять тисяч та позбавлення прав на рік. Ти знайшов його в базі? – поцікавилася Власта.

– Та не знайшов, – з досадою мовив Андрій. – Морочить він нам голову. Не хоче, щоб ми знали його ім’я та інші дані. І документи на машину з правами, я впевнений, він має з собою. Не хоче показувати.

– Так все одно ж довідаємося, – фиркнула Власта. – Навіщо цей дитячий садок?

Андрій лише стенув плечима й усміхнувся. На кожній зміні вони зустрічали щонайменше одного відчайдуху, який намагався уникнути відповідальності за скоєне правопорушення. Яких тільки відмовок ті не придумували! Найпоширенішою для себе вони визначили: поспішаю до хворої дитини – висока температура.

– Знайшов! – загорланив чоловік, демонстративно піднявши догори руку з документами. – Знайшооов! – знову вигукнув і кинувся до патрульних, чия машина стояла припаркованою відразу за його бусом.

Перехожі здивовано озиралися на крики, а завбачивши п’яного, відразу поверталися до власних потривожених думок і йшли далі у справах.

Власта з Андрієм перезирнулися: веселий початок зміни.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:55

Єгор повільно спустився з четвертого поверху панельного будинку, натиснув на кнопку – двері запікали й відчинилися. В обличчя відразу вдарив неприємний вітер. Скляр зіщулився. На вулиці зовсім звечоріло, повз проїжджали поодинокі машини, людей значно поменшало.

Слідчий уважно роздивився територію: перед кожним під’їздом стояли одна-дві автівки, трішки подалі припаркованими були ще з десяток, для яких не лишилося місця ближче. Єгор пройшовся повз кожну й перевірив номерні знаки. Жодна з них не належала вбитому. Слідчий зупинив перехожого й поцікавився наявністю платної стоянки неподалік. Чоловік у ватно-марлевій пов’язці (дехто з мешканців міста почав носити маски, побоюючись зараження на Covid-19) запевнив, що якщо така і є неподалік, то йому про це нічого невідомо.

«Ну ось, машина таки зникла. Бажання заволодіти чужим майном – ще один мотив до вбивства», – замислився Скляр і потер чоло – допомагало розслабитися. Втома почала давати про себе знати.

Єгор озирнувся, почувши веселий жіночий сміх. Молода пара поверталася з супермаркету, кожен тримав в обох руках напхані пакети з продуктами. «Панічні закупи перед карантином», – збагнув слідчий. Він і собі мав намір закупитися ввечері, проте колеги попередили про величезні черги в усіх продуктових магазинах. Найбільше люди купляли алкоголь і туалетний папір. Хлопець з дівчиною повільно віддалялися, весело щось обговорюючи. Час від часу хтось із них вибухав заразливим сміхом. І Скляр, сам того, не бажаючи, кілька разів усміхнувся, хоч навіть і не уявляв, про що ті балакали.

Слідчий рішуче попрямував на зупинку: він таки піде в супермаркет. У той, де працював вбитий.

Тільки не для того, щоб придбати продукти.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 06:11

Попри два важкі попередні дні, прокинувся він рано. Ця ніч, як і вчорашня, минула тривожно.

Його мучила думка, що справа досі не доведена до кінця. Здавалося, він навіть у сні про це думав. План, який він так довго й ретельно обмірковував, дав тріщину.

І все через кого? Через тупоголове дівчисько, яке не спроможне прийти вчасно на зустріч. Чоловік криво усміхнувся. Він був достатньо розумним для того, аби збагнути всю кумедність ситуації. Те, що його в ній так дратувало, фактично вчора врятувало дівчині життя.

Прокидаючись посеред ночі, він невпинно думав про те, як тепер викликати її на зустріч. Яке місце для цього обрати? Вчорашнє вже не здавалося йому таким ідеальним – навіть не сумнівався, що його та його авто запам’ятали пияки з магазину. Ні, наступного разу точно не там.

Ще одне питання, яке турбувало: як призначити зустріч, не використовуючи мобільний? Стежити й вдати, ніби їхня зустріч – випадковість. А як потім? У більшості випадків вона приходила невчасно, та при цьому їй ставало ввічливості зателефонувати й повідомити про це. Йому не хотілося, щоб його номер лишався в списку останніх її дзвінків чи повідомлень. Сказати їй, що знову проблеми з телефоном? Що в сервіс-центрі першого разу не впоралися й довелося знову віддавати у ремонт?

«Хм… можна».

Він взяв телефон і перевірив, котра година: скоро дівчина прокинеться й збиратиметься на роботу. Тільки поки він все одно не телефонуватиме й не писатиме: спершу має досконало все продумати.

Чоловік пригадав, як напередодні позбувся ще одного приятеля. Тоді теж пішло не за планом: хлопець невчасно озирнувся – у момент, коли ніж мав вгрузнути в його спину. Довелося кілька разів вгатити по обличчю й тільки потім завершити почате.

Він скривився, пригадуючи бійку. На щастя, на кісточках правиці не лишилося слідів – ні синців, ні збитих ран, лише почервонілості. Якщо раптом доведеться спілкуватися з поліцією, вони не помітять.

У новинах (теж вчора) з’явилася інформація про знайдене тіло Андрія. Імені, звісно, не повідомляли, та потреби в цьому не було. Якщо вірити журналістам, особу поки не встановили. Він не сподівався, що його так швидко знайдуть, та новиною зовсім не переймався: слідів він, без сумніву, не лишив – роки навчання в школі поліції не минули даремно. Хай навіть він швидко покинув службу, та потрібних знань не розгубив.

Чоловік облишив телефон і перевернувся на спину: часу для нового плану не так багато, та все ж достатньо. Спробував заспокоїтися. Позитивне мислення – найголовніше: від нього залежить успіх будь-якої справи. Нині він вперше в житті заробив чимало грошей. Тепер важливо довести справу до кінця. А тоді можна подумати, як примножити багатство.

Ліг на спину й розслабився, підклав долоні під голову, а відтак спробував уявити, як зміниться його життя, коли матиме великий статок: багато жінок (тепер вони просто не зможуть його ігнорувати), нова машина кожні два роки, мандри світом… Так він подумки малював майбутні зміни, аж врешті, надихнувшись, підвівся й увімкнув ноутбук: сьогодні він почне вчитись, як завдяки гриму змінити зовнішність.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 07:53

Єгор на мить відволікся від розмови, задивившись у вікно. Ранок видався сонячним (хоч і холодним), це нагадало йому, що довга холодна зима минула й прийшла довгоочікувана весна. Не втримавшись, слідчий відчинив вікно. До кабінету увірвалося свіже прохолодне повітря, і він відчув, як його організм поволі приходить до тями після чергової марудної ночі.

– Ти хоч спав сьогодні?

– Трохи, – коротко сповістив Скляр, повертаючись до реальності.

Озирнувся й втомлено усміхнувся Жені.

Він страшенно любив оці ранкові хвилини перед початком робочого дня, коли ні Гочмановського, ні Гусейнова в кабінеті ще не було. Натомість вони з Кир’яхом пили каву й балакали на різні теми. Інколи до них приєднувався Войтюк, проте сьогодні оперативник телефоном повідомив, що запізниться через проблеми з донькою.

– Єгоре, так не можна, – відпив оперативник своєї кави. Від задоволення він заплющив очі, насолоджуючись новим, донедавна незнаним смаком. – Де ти купив цю каву? Я такої смачної ще не куштував.

– Не скажу. Це буде моєю таємницею, – широко усміхнувся Скляр.

– Радий, коли ти усміхаєшся. Це так рідко буває, Єгоре.

Скляр зітхнув, врешті всівся на своє місце навпроти оперативника. Взяв до рук своє горня й сьорбнув кави. Гарячий напій робив його пробудження швидшим та приємнішим. Як і минулої ночі, він зміг заснути під ранок, тож тепер почувався розбитим.

– Ти ознайомився з тим, що знайшов Войтюк? – Єгор кивнув на аркуш А4, який йому вчора ввечері приніс молодий оперативник.

У кишені куртки Єгор носив його згорнутим у кілька разів, тож тепер папір виглядав зім’ятим.

Женя зовсім не здивувався, що Скляр проігнорував його останнє зауваження. Єгор рідко говорив про власні проблеми.

– Ознайомився, – кивнув Кир’ях, відставляючи каву подалі й зосереджуючись на роботі. За свій майже тридцятирічний стаж оперативника він привчився миттєво перемикатися з розслабленого стану в робочий і навпаки. – Не надто багато, але і не мало, як то кажуть. Принаймні хоч щось. Вчора ми взагалі навіть не знали, хто наш вбитий і чим займався. А що ти вчора довідався?

Скляр відмахнувся:

– Не надто багато. Скидається на те, що дівчини в нього немає й що жив він доволі нудно: жодних гулянок вдома, друзі навідувалися не надто часто. Один із сусідів прийде сьогодні на тринадцяту, щоб скласти фоторобот приятеля, якого він час від часу бачив з Павелківом. Необхідно встановити його особу.

– А що на роботі розповіли?

– Ні-чо-го, – промовив по складах одне з найнеулюбленіших слів на службі. – Працював сумлінно, у конфлікти не вступав, з усіма в гарних відносинах, проте друзів на роботі не мав. За словами колег, мав дівчину (таку собі Юлю), з якою давно розійшовся. Останнім часом найбільше спілкувався з університетським приятелем, та вони не мають його контактів. Ім’я Кирило. Думаю, це той самий, про кого згадував сусід жертви.

– Гм… не так уже й нічого, – звів брови оперативник. – Кращий приятель вбитого – нова ниточка, яка може навіть і до розв’язки привести. Хтозна, може, справа виявиться банальною: два приятелі щось не поділили. Наприклад, дівчину.

Єгор знуджено зітхнув і відсторонено подивився у вікно. Думки його блукали деінде: на відміну від Кир’яха Скляр частенько грішив тим, що переймався особистими питаннями на робочому місці. Кир’ях не вперше спостерігав за пригніченістю Скляра, проте вирішив не допитуватися – «захоче, сам розповість». На його превеликий подив, оце «захоче» настало дуже швидко.

– Я так довго не витримаю, Жень, – Єгор затулив обличчя руками, відтак з силою потер очі й чоло. – Мене ці постійні перевірки скоро доконають.

Скляр не надто полюбляв дослухатися до наказів керівництва, часто проводячи розслідування на свій розсуд. Завдяки репутації кмітливого й цілеспрямованого слідчого йому багато пробачали. Аж до поїздки в Харків.

– Я задовбався скніти в цьому вузенькому кабінетику, де завжди купа людей, галасу й все заставлено, – він підняв зі столу й приречено кинув назад пакунок з речовими доказами, – ось цим всім. Я хочу займатися розслідуваннями. По-справжньому ними займатися.

– Ти займаєшся, – Кир’ях спробував хоч якось підбадьорити.

Він прекрасно знав, що має на увазі Єгор, проте не бачив жодної можливості допомогти.

– Ти ж чудово розумієш, про що я.

Двері кабінету відчинилися, Єгор приречено звів погляд, очікуючи побачити, як сюди заходить Гусейнов чи Гочмановський. Проте то лише зазирнув один з оперативників, шукаючи Войтюка. Єгор з полегшенням зітхнув.

– Він буде на дев’яту, донька захворіла, – пояснив Скляр і не без задоволення подивився, як колега зачиняє двері з протилежного боку.

Попри те, що побоювання не втілилися, серце в нього стислося: все одно обоє слідчих скоро прийдуть, а відтак почнеться новий марудний день на службі.

– Єгоре, ти слідчий. Такі твої обов’язки: сидіти тут і виконувати більше паперової роботи. Це ми з Льошею бігаємо містом.

– Ніколи не хотів бути слідчим – пішов на повідку батька. Мені більше до смаку оперативна робота.

– Я помітив це, – усміхнувся старший колега й прочистив горло. – І, я тобі скажу, у тебе це чудово виходить. Якщо тобі так це подобається, спробуй змінити посаду. Хтозна, можливо, вийде, – стенув плечима Женя.

Двері кабінету вкотре відчинилися, і цього разу Єгорові не пощастило. На роботу врешті дістався не лише Гочмановський, а й Гусейнов. Обидва слідчі зайшли до кабінету, обговорюючи початок карантину. Гочмановський відразу всівся за свій стіл. Сьогодні він виглядав бадьоріше, ніж вчора: на відміну від Єгора добре виспався. Гусейнов, своєю чергою, кинув барсетку на завалений паперами стіл і відразу кудись вийшов. Цей, як завжди, прийшов на службу незачесаний, у пом’ятому несвіжому одязі, запиленому взутті й із невдоволеним виразом обличчя. Педант до мозку кісток, Єгор ніколи не міг збагнути логіки Гусейнова в питанні особистої гігієни.

Та зараз проблема неохайності колеги мало привернула увагу Скляра. Слідчий вкляк. Ніколи до цього моменту Єгор не помічав такої очевидної речі. Лише зараз Скляр збагнув, що кожен його ранок на службі починається практично однаково: він приходить раніше за своїх колег, п’є каву (інколи з Кир’яхом, обговорюючи робочі питання), відтак кілька хвилин по восьмій заходять Гусейнов та Гочмановський.

«Гусейнов відразу кудись йде, а Гочмановський заварює собі каву. На відміну від Гочмановського Гусейнов свою ранкову порцію кави п’є завжди о дев’ятій».

«У мене вкотре день бабака»[18], – з жахом усвідомив Єгор, і йому зненацька забракло повітря.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 08:45

– То що з тією нічною стріляниною? Нічого не чув? – почухав свого гладкого живота Нагай. У руках він тримав папери, які Гусейнов щойно дав йому для вивчення.

Від оперативника Тараса Нагая пахло кавою, і це нагадало Гусейнову, що час і себе потішити, як по-модному це називає Скляр, американо. У животі забурчало: він, як завжди не снідав.

– Ні, нічого, – похитав головою, хоч насправді прекрасно знав, чим все завершилося.

Вночі біля стрип-клубу почалася бійка, що переросла в стрілянину. Поліції вдалося відразу затримати лише одного стрільця, а вже під ранок впіймали й другого. Обоє виявилися під дією наркотиків. За попередньою інформацією, амфетаміну.

Наразі Гусейнова більше турбувала справа, яку йому щойно доручили розслідувати. Нутром слідчий відчув, що новий грабіж – справжнісінький висяк. Усередині все кипіло від почуття несправедливості: ну чому найважчі справи завжди дістаються саме йому? Чому саме до нього таке незаслужене ставлення?

З сусіднього кабінету вийшов Скляр і кудись швидко попрямував. Скоріше за все, зустріти свідка чи понятого[19].

– Ходить тут, такий модний і самовпевнений, – кивнув вбік Єгора Гусейнов.

– Йому можна, – зітхнув Нагай, – він хороший слідчий.

– Був би хорошим слідчим, не поставив би під загрозу життя колеги. Це серйозна помилка, його б мали звільнити. Якби не татко, давно б вилетів звідси. Ти можеш уявити? Йому довірили поїхати на курси від закордонних колег – єдиному слідчому з усіх нас – а він все так спаплюжив! Осоромив наш міськвідділ перед усією Україною та ще й перед канадцями! А, між іншим, тоді мав їхати я. Я б ніколи не дозволив статися тому, що дозволив собі він.

Нагай задумливо кивав. Він добре пам’ятав той ажіотаж, що почався, коли в міськвідділі оголосили конкурс на поїздку до Харкова. До колишньої столиці з’їхалися правоохоронці з усієї країни. Гусейнов звідкись дізнався про заплановане масштабне навчання ще до оголошення конкурсу, тож уже в перший день його заява, резюме та мотиваційний лист лежали в кабінеті керівництва. До останнього Антон був певен, що поїде саме він – навіть збиратися потроху почав. Тільки от не так сталося, як гадалося. Єгор, завжди на своїй хвилі, занурений у роботу, дізнався про конкурс мало не в останній день. Нагай і досі бачив, як загорілися очі Скляра. Слідчий подав потрібні документи в той самий день. І, якщо по правді, Тарас Нагай ні на мить не засумнівався, що перевагу нададуть саме Єгору. Не через батька. Через його компетентність. Нагай тоді й сам хотів поїхати, та навіть не подав свою кандидатуру. Хто б його обрав?

– І на тебе визвірився, – ніби здалеку почув голос Гусейнова Нагай. – Ні за що.

Оперативник відволікся від спогадів і подивився на колегу. Відразу зрозумів про що йдеться. Йому досі неприємно було згадувати конфлікт, що виник якось між ним та Єгором: Тарас справді припустився помилки, він дуже шкодував про це. Проте Єгор виявився з тих, хто дуже неохоче пробачають. Відтоді співпраця Скляра та Нагая звелася до мінімуму.

– Ну… – протягнув Тарас. Йому приємним був захист Гусейнова (зменшувало почуття провини), – я таки справді налажав. Ми б значно швидше впіймали вбивцю, якби я ретельно перевірив всю інформацію.

Гусейнов гмикнув:

– Тарасе, Єгор примусив тебе повірити, що ти винен. Хай там як, а порівняно з його промахом, твій – незначний.

Нагай замислився. З Гусейновим важко було не погодитися: через Скляра мало не загинув працівник поліції. Таки правда, Єгор «облажався» набагато більше, ніж свого часу він.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 09:45

Льоша Войтюк з цікавістю спостерігав за роботою криміналістів. Один із них (його оперативник бачив вперше за весь час своєї служби у Рівне) вивчав сірий Daewoo Lanos на наявність відбитків пальців. Чоловік пенсійного віку скрупульозно обстежував кожен сантиметр автівки, час від часу бурмочучи щось собі під ніс. Його сива голова то з’являлася з вікна, то знову ховалася всередину. Поряд з авто він лишив розкладеною свою валізку з усіма необхідними для його роботи засобами. Саме зараз він щось дістав із неї й повернувся до Lanos.

Льоша пошукав очима кінолога. Чолов’яга міцної статури (але дуже низького зросту) разом із німецькою вівчаркою вивчав прилеглу територію.

Оперативник на повні груди вдихнув свіжого повітря й голосно видихнув.

– Насолоджуєшся весняним ранком? – усміхнувся Кир’ях, підходячи ближче.

Щойно старшого колегу привезли на місце події патрульні. Кир’ях обережно ступав болотом – позавчора пройшов рясний дощ, і тут, у лісі, земля не встигла добре висохнути. Войтюк з усмішкою на обличчі спостерігав, як оперативник намагається дійти, не замазавши взуття.

– Не старайся, Жень, це нереально, – кивком голови вказав на свої кросівки, які з білих перетворилися на біло-коричневі.

– Привіт, – врешті підійшов ближче Кир’ях і потиснув руку Льоші. – Що тут?

– Ну, тепер ми можемо з певністю казати, що нашого нового жмуріка Андрія Павелкова вбили не через бажання заволодіти його ТЗ[20]. Судячи з усього, авто намагалися тут заховати, – Войтюк обвів поглядом територію й врешті вказав на ще одну автівку – власники її пів години тому подзвонили до поліції сповістити про знахідку. Двоє літніх чоловіків сиділи в салоні й тихо балакали.

– Ну і що ці двоє тут робили?

– На рибалку приїхали. Там, – Льоша витягнув праворуч свою довгу худу руку, – знаходиться непогане озеро. Сам інколи з кумом сюди приїжджаю рибалити.

– Навіщо ховати машину там, де її швидко знайдуть? – замислився Кир’ях.

– Ну, у мене тільки один варіант, – Войтюк знову із задоволенням вдихнув пахучого лісового повітря, примружуючи очі. Сьогодні його донька почувалася набагато краще, і від цього настрій його значно поліпшився. У вухах і досі лунав радісний сміх Злати, коли він вранці привіз її до батьків (школи зачинили на карантин, тож сімейною радою одноголосно було вирішено в робочий час залишати малу в дідусів та бабусь). Таня нарешті змогла піти на роботу, а він – зі спокійним серцем на службу. – Наш вбивця не знає цієї місцевості.

– Отже, не місцевий, – замислено промовив Кир’ях. – Не рівненський.

– Не рівненський або просто не рибак. Відтак не знав про озеро й вважав, що тут машину довго не знайдуть. Врешті-решт звідси озера не видно. Заїхав машиною сюди, залишив ТЗ і пішов, – Льоша стенув плечима.

– Звідси до міста доволі далеко. Хочеш сказати, він пішки пішов?

Войтюк звів брови.

– Більше слідів машин тут поки не знайшли, – Войтюк провів Кир’яха по території, вказуючи на відбитки на землі. – Натомість є сліди невідомої особи. Судячи з розмірів, це чоловік. Хоча напевне сказати важко – все розмите. Якби земля не була вологою, ми б отримали щось більш чітке.

– Та ми тут нічого не отримаємо, – розчаровано проказав старший оперативник. – Не бачу жодного чіткого сліду. Це можуть бути як жіночі, так і чоловічі сліди.

– Думаєш, вбивця жінка? – здивувався Льоша.

– Чисто теоретично, звісно, можливо, проте не думаю, що жінці б вдалося вбити здорового міцного хлопця, заховати його тіло, а потім ще й машину. Надто якось все складно.

– Є відбитки! – несподівано вигукнув експерт. Чоловік просунув крізь вікно машини свою напівлису голову й тріумфально подивився на оперативників. – Ба більше, ми ще й ДНК матимемо, – криміналіст вийшов з машини, у правій руці він тримав пінцет і дивився на нього так, немов ця річ як мінімум золота.

Рибалки витріщалися на нього з нерозумінням, а от оперативники відразу збагнули: пінцетом той тримає волосину, яку здаля побачити неможливо.

– Супер. Якщо є ДНК та відбитки, впораємося швидко, – зрадів Кир’ях.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 10:59

– А ти хіба не маєш зараз відсипатися? – усміхнувся Єгор.

– А ти хіба не маєш зараз спілкуватися з понятими? – парирувала патрульна, коли несподівано зустріла його в холі.

Жінка теж широко усміхнулася.

Вона саме прийшла до колеги Єгора, теж слідчого, аби розповісти про нічний інцидент, що трапився на околиці міста цієї ночі. Її екіпаж першим опинився на місці події – знайшли обгорілий труп чоловіка. За попередньою інформацією, автівка загорілася через коротке замикання. Власник не встигнув врятуватися.

Замість відповіді Єгор ніби ненароком роздивився в коридорі, відтак взяв її за лікоть та повів до виходу з міськвідділу. Він помітив її кілька хвилин тому з вікна свого кабінету: балакала з колегою на подвір’ї. Не довго думаючи, Єгор спустився вниз – саме вчасно, щоб перестріти її до того, як вона загубиться в темному коридорі сірої поліцейської будівлі.

У холі, як завжди в цей час, було чимало людей – переважно патрульні та порушники, яких вони сюди привезли. Власта привіталася з двома хлопцями з іншої роти. Відтак вони з Єгором пройшли через турнікет-вертушку, на них ніхто майже не звернув уваги.

– Єгоре, у мене тут зустріч по роботі, – вона ніяк не могла второпати, куди він її тягне.

Скляр не відповів, тільки звів на неї розчарований погляд.

– Я думав, ти вільна. У тебе сьогодні вихідний.

– І оце я б просто так у свій вихідний припхалася до міськвідділу? Та ще й у той час, коли мала б спати після нічної. Що трапилося? – заінтриговано допитувалася патрульна, коли вони вийшли на вулицю. – Ти мені можеш сказати, куди ми йдемо? У мене таке враження, що ти зібрався мене викрасти.

– Дуже смішно, ха-ха, – буркнув Скляр, все ще тягнучи її за лікоть.

Слідчий йшов так швидко, що їй мало не доводилося за ним бігти.

Скляр озирнувся на чийсь голос – то Гусейнов балакав з Нагаєм. Про що саме, звідси Єгор не чув, та вирішив відразу пришвидшитися, поки його не помітили. Власта простежила за поглядом Скляра й теж побачила Гусейнова. Слідчий відпустив її руку й вирвався вперед настільки, що їй довелося наздоганяти. Власта зрештою збагнула, що Єгор прямує до Toyota Prius, який належав патрульним поліцейським, і впевненіше пішла за ним.

– Типу, вони не помітять твоєї відсутності в кабінеті, – сказала, коли сіла за Єгором у машину.

Невиспана після зміни, Власта почувалася страшенно виснаженою. Пів години тому вона випила допіо[21], та воно не надто допомогло. А ще Артем – вони вранці посварилися.

Єгор гмикнув і відмахнувся:

– Я це розумію. Просто не хочеться ловити на собі ці погляди з-під лоба.

– Єгоре, ти перебільшуєш. Не так вже погано вони до тебе ставляться.

– Не перебільшую, – кисло заявив Скляр. – І взагалі, я більше не можу стирчати в тому маленькому вузенькому кабінетику, – поскаржився Єгор.

– Ми за тією адресою, що ви просили? – поцікавився патрульний за кермом.

Хлопець не без задоволення розжовував гумку, у той час, як салоном ширився свіжий м’ятний аромат. Його напарник тим часом балакав з командиром роти телефоном. З цими хлопцями Власта не була знайома.

– За тією, – кивнув Скляр. – Тільки зачекайте кілька хвилин. Дама з нами не їде, – Єгор звів на Власту запитальний погляд.

– Єгоре, зараз одинадцята. Я вже мала б бути в кабінеті Кулика.

Скляр скривився:

– Почекає.

Єгор обережно пошукав поглядом Гусейнова та Нагая – саме вчасно, щоб помітити, як слідчий та оперативник заходять до міськвідділу. Скляр голосно зітхнув та заплющив очі: подалі від міськвідділу йому дихалося легше. І тепер нарешті він може зосередитися на роботі. Кир’ях нещодавно відзвітував: експерти нині перевіряли знайдені в машині Павелкова відбитки. Єгор був майже певен, що хлопця вбив хтось із друзів чи знайомих: звична річ. За таких обставин він сподівався швидко розкрити злочин.

– До речі, я тобі розповідала, що буду тут сьогодні зранку.

Єгор здивовано подивився на неї, відірвавшись від думок про розслідування.

– Вибач, я забув. Думав, ти вільна. Думав, ти до мене прийшла в гості, – лукаво усміхнувся, та попри це очі його лишалися сумними.

Власта замислилася. Розсіяність для Скляра – останнім часом звичне явище.

– Єгоре, помирися з нею.

– Що? Ти про кого?

– Єгоре, ти прекрасно розумієш, про кого, – усміхнулася.

Скляр звів погляд на патрульних – ті обговорювали робочі моменти.

– Власто, ми з нею вже рік не те що не спілкувалися. Ми навіть не бачилися.

– І що?

– Що? Вона мене вже забула. У неї цілком може бути хтось інший.

Єгор пригадав нове фото, яке Таня зовсім недавно виклала в інстаграмі, і все всередині знову стиснулося. Хотілося кричати, від безвиході його кинуло в жар, легені стислися. Слідчий опустив вікно й вдихнув холодного повітря. Патрульний за кермом байдуже озирнувся, відчувши прохолоду, і відразу повернувся до розмови з напарником.

– Єгоре, я ж бачу, як ти переживаєш. Навіть коли хтось просто вимовляє ім’я «Таня», ти відразу супишся. Ну принаймні поговори з нею. Зустріньтеся. Кави разом випийте. Це ж ні до чого не зобов’язує.

– Власто, я не збираюся зараз обговорювати особисті питання, – процідив роздратовано Скляр, поглядаючи на патрульних. Йому аж ніяк не хотілося, щоб цю розмову хтось слухав. – Та й взагалі не маю наміру будь з ким обговорювати своє життя.

– Як хочеш, – зітхнула вона.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 11:15

На вайбер надійшло сповіщення. Не відкриваючи його, Єгор прочитав повідомлення від Світлани – запитувала, коли дочекається від нього дзвінка. Єгор зітхнув і вирішив відписати пізніше.

Слідчий підвів голову, почувши чиюсь бесіду. То проходили повз жінка середнього віку з хлопцем-підлітком. Мама та син, запідозрив Єгор. За інтонацією Скляр зрозумів, що вона давала якість настанови хлопакові, але той не мав жодного бажання дослухатися. Єгор знову зосередився на екрані мобільного.

Ще пів години тому Єгор мав неочікуване натхнення приєднатися до допитів, які в цей момент проводили колеги. Спілкуватися з усіма підряд мешканцями будинку жертви (і усіх прилеглих будинків) – марудно, Скляр по можливості це уникав. Інша річ – проводити бесіду з тими, хто безпосередньо пов’язаний зі справою. Але не сьогодні. Сьогодні – усе, що завгодно, тільки б не сидіти в кабінеті поряд з Гусейновим та Гочмановським.

Та не так сталося, як гадалося. Після згадки про Таню натхнення накивало п’ятами в невідомому напрямку. Він страшенно картав себе за слабкодухість, та нічого не міг вдіяти. Зараз Єгор всівся на лавку на Бродвеї[22] (перед цим переконавшись, що вона не брудна) й віддався потоку думок, паралельно проглядаючи інстаграм Тані.

Єгор провів пальцем по обличчю дівчини. Зі світлини на нього дивилися такі рідні колись очі. Щоки його й досі палали від роздратування – він ненавидів поради, що стосувалися особистого життя. Та що там – Єгор усі поради терпіти не міг.

Внизу екрану з’явилося сповіщення. Скляр байдуже торкнувся пальцем червоної позначки – виявилося, що в нього черговий фоловер. Цього разу якийсь магазин меблів. Реальних знайомих у цій соціальній мережі він мав надзвичайно мало. Надто через те, що ніколи не афішував своєї там присутності. Ба більше, слідчий ще не виклав тут жодної світлини (і не мав наміру цього робити). Єдина мета створення профілю – спостерігати за новинами в житті Тані. Відколи вони розійшлися, зазирання сюди стало, немов ритуалом. І попри це, йому й досі не вдалося дізнатися, чи зустрічається з кимось дівчина. Питати він не мав кого – усі їхні спільні знайомі насправді були друзями Тані. У своїх знайомствах Єгор обмежувався суто колегами.

Та й то, з більшістю він ніколи не мав особливого бажання спілкуватися.

Ще з інституту Скляр зажив слави відлюдька. А дехто навіть звинувачував його у зверхності. За цієї причини слідчий ніколи не мав багато друзів. Ні в Луцьку, де він пропрацював більшу частину своєї кар’єри, ні тут, у Рівному. Коли, перебуваючи пів року тому в Харкові, Єгор припустився помилки у веденні справи, почалося службове розслідування. Чимало заздрісників сповнилося надії, що його звільнять. На Єгора налетів такий шквал критики (переважно незаслуженої), що Скляр і сам вірив – доведеться піти зі служби.

Чутки про те, що відбувається, дійшли до батька – колишнього слідчого, надто шанованого, аби хтось дозволив собі його ігнорувати. Попри категоричну Єгорову відмову прийняти допомогу, він потурбувався про те, щоб від сина відчепилися. Єдине, що для батька було неможливим (та й для будь-кого іншого), – змусити всіх заздрісників стулити писки. Тож тепер Єгор жив в умовах постійних доносів та контролю з боку керівництва та колег.

«До біса все!» – Єгор вийшов з інстаграму й пошукав у телефоні значок «Нотатки».

Усі важливі нюанси розслідувань Єгор завжди занотовував у смартфоні – у той час, як інші колеги досі користувалися блокнотами. Кир’ях взагалі примудрився відкопати записник, які були популярні в дев’яності, якщо не у вісімдесяті. Сторінки блокноту виявилися пожовклими, і Єгор підозрював, що той справді завалявся в оперативника ще з давніх часів. Єгор ніяк не міг збагнути: навіщо мати смартфон (фактично мінікомп’ютер) і при цьому користуватися ним лише для дзвінків та соцмереж? Сам же Скляр обожнював все сучасне. Щоправда, грошей у нього на таку техніку бракувало, тож слідчий обмежувався тим, що спостерігав за новинками за допомогою інтернету.

Скляр перечитав усю наявну інформацію по справі Павелкова. Відтак передивився фото. Нічого нового не зауваживши, вийшов з програмки й байдуже роздивився навколо. Люди проходили повз, не звертаючи на нього особливої уваги. Дехто носив захисні маски. Від завтра – у країні карантин на два тижні. Усе зачиняється, людей по можливості переводять працювати з дому. Тільки от поліції це аж ніяк не стосується.

Силою волі Єгор переборов бажання вкотре зайти в інстаграм і передивитися профіль Тані. Як правило, таке залипання тривало довго, час йшов, а робота (якої й без того по самі вінця) стояла на місці. Скляр змирився з власною долею, підвівся й попрямував на зупинку, щоб повернутися до своєї в’язниці – кабінетику в міськвідділу.

Смартфон видав характерний звук сповіщення у вайбері, Єгор апатично розблокував екран, очікуючи побачити там повідомлення по роботі – він вже давно не чекав сповіщень від Тані. То Войтюк надіслав важливу інформацію: номер телефону, місце роботи та адресу кращого приятеля загиблого.

«Справа поволі просувається», – втішився Єгор.

Єгор різко зупинився, розвернувся в протилежний бік і рішуче попрямував до іншої зупинки.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 12:05

– Де ви були п’ятнадцятого та в ніч з п’ятнадцятого на шістнадцяте березня? – ошелешив своїм запитанням Єгор.

Кирило Карпов (на вигляд не старший за двадцять п’ять років) отетеріло витріщився на слідчого. З-під густих чорних брів на Скляра дивилася пара майже чорних очей. Перший підозрюваний (а такий статус у Скляра отримували всі, хто так чи інакше мав зв’язок із жертвою) виявився викладачем філософії в університеті Водного господарства та природокористування. Або, як в народі його називали, Водніка.

Скляр не вперше дивувався тому, яке враження часом можуть справляти деякі люди. Чоловік перед ним мало скидався на викладача вишу – смаглявий красень, яким, без сумнівів, цікавиться чимало жінок. Таких, як він, сучасна мода називає ламберсексуалами[23] – борода, вуса та підкачане тіло, мов у дроворуба. Тільки от Єгор завжди сумнівався в розумових здібностях чоловіків, які за собою доглядали більше, ніж жінки. На руках у хлопця Скляр помітив акуратний манікюр, навіть поверхня нігтів вкрита прозорим лаком. «Цікаво, педикюр він теж робить у салоні?» На безіменному пальці лівої руки красувався золотий перстень.

Одяг (однозначно дорожчий за всю його місячну зарплатню) – чорні джинси та молочного кольору кофтина з V-подібним вирізом на грудях, що сексуально підкреслювала м’язи. Чорні туфлі не менш дорогі та якісні. У правому вусі золота сережка. Засмага – з солярію. Єдине, що псувало зовнішність хлопця, – низький зріст (орієнтовно метр сімдесят). Навіть красиві широкі плечі не могли врятувати зовнішність хлопця від цього недоліку. Поряд зі Скляром викладач скидався на карлика.

«Де він на це все бере гроші?»

– Ви що, мене в чомусь підозрюєте? – запинаючись, промовив Карпов.

«Переляк у поєднанні з обуренням – багато про що говорить».

Із сусідньої аудиторії вивалила група студентів, пройшла повз, голосно обговорюючи початок завтрашнього карантину. Ще мить – і з кафедри філософії (де Єгор і знайшов свого свідка) вийшли викладачі. Дві жінки років сорока в потворних окулярах зупинилися неподалік, ледь ковзнувши поглядом по Карпову та його гостеві. Вони стиха про щось балакали, та по напруженій поставі Скляр безпомилково визначив: дослухаються.

Єгор подумки усміхнувся: «Цікавість вбила кицьку».

З початком перерви в коридорі стало надто гамірно й двом чоловікам довелося пошукати спокійнішого місця. Колеги Карпова з досадою подивилися їм вслід, розуміючи, що намір дізнатися, що до чого, провалився. Врешті поліцейському та його свідку вдалося більш-менш усамітнитися, відійшовши в кінець довгого коридору до вікна.

– То де ви були, ви так і не відповіли? – суворо промовив Єгор. Слідчий сканував кращого приятеля Павелкова очима, намагаючись вирахувати, чи йому казатимуть правду.

– Вдома, – стенув той плечима.

Він не отримав відповіді, яка б підтвердила чи спростувала його підозри. Та воно й не потрібно: чіпкий погляд поліцейського сказав все за свого власника.

– Хто може це підтвердити?

– Ніхто. Я сам живу. Я весь день перевіряв контрольні студентів і писав дисертацію.

Хлопець дивився на Єгора знизу вверх, і подумки Скляр кепкував з цього переляканого Дон Жуана. А ще, його страшенно цікавило, чого той боїться.

– Але я не вбивав Андрюху. Навіщо мені це? – затараторив, у той час, як Скляр продовжував безмовно дивитися на нього.

Єгор відповів не відразу.

– Коли ви востаннє бачили його? – нарешті поцікавився слідчий.

– Минулого тижня, – Карпову відлягло, коли слідчий нарешті заговорив.

Мовчанка поліцейського лякала значно більше.

– Точніше.

– На позаминулих вихідних. У неділю. Зустрілися випити пиво.

Карпов хотів щось додати, та раптом запнувся. Скляр запам’ятав цю паузу.

– Де ви були? Де пили пиво?

– У Броварні на Грушевського.

– У його машині знайдено ваші відбитки.

Насправді поліція поки що змогла встановити лише одну з трьох осіб, чиї відбитки знайшли в машині. І вони належали не Карпову. Та Єгор вирішив піти ва-банк.

– І чого б це? – іронічно поцікавився Карпов. – Ми з ним приятелювали. Я неодноразово їздив з ним у його автівці.

– Ви сварилися з ним останнім часом? Мали якісь конфлікти?

– Та н-ні. Ми ніколи не сварилися, ми ж приятелювали, – стенув плечима чоловік.

Сунув руки до кишені, проте майже відразу вийняв та схрестив на грудях.

«Схрещені руки – захисна реакція. Чого ти боїшся, га?»

Скляр мовчки вдивлявся в обличчя хлопця. Ось доглянута борода чорного кольору, вуса, почервонілі від хвилювання щоки, налякані очі… Суб’єкт не витримав погляду Скляра й відвів очі. Лише на мить, проте слідчому цілком достатньо: від нього щось приховують.

– Брешете, – відрізав Скляр і пильніше вдивився в обличчя викладача вишу.

Карпов запнувся на пів слові. Хлопець із роззявленим від подиву ротом глянув на слідчого. Хтось зі студентів із ним привітався, він відсторонено відповів, заледве повернувши голову. Три студентки побіжно (але з цікавістю) оглянули рудого невідомого та свого викладача й зайшли до вбиральні, що була зовсім поряд. За ними з гуркотом зачинилися двері.

– Не брешу. За кого ви мене маєте? – обурився Карпов. – Ви приходите до мене на роботу, у мій робочий час і звинувачуєте в невідь-чόму, не маючи при цьому жодних доказів! Яке ви маєте на це право?

Скляр мовчав, лиш уважно спостерігав, як приятель Павелкова, сам того не усвідомлюючи, видає себе з головою. У хлопця аж слина з рота вилітала. На бороді лишилося кілька дрібних краплинок, на губі – біла піна, і Скляр відчув, що його зараз знудить. Гучний дзвінок – заклик на пару – перервав тираду Карпова.

– Мені потрібно йти. Я не витрачаю свій час на порожню балаканину на роботі.

Не чекаючи дозволу, Карпов зробив кілька кроків у бік кафедри. З туалету вийшли троє дівчат, з якими він мало не зіштовхнувся, знову кинули зацікавлені погляди на двох чоловіків і пішли до аудиторії. Єгор відчув приємний запах парфумів, що линув від котроїсь із них.

– Оксано! – гукнув Карпов, – пара у двісті двадцять восьмій?

– Так, Кириле Миколайовичу.

Єгор помітив у її руках журнал. «Староста», – вмить збагнув.

– Шановний! – кинув Карпову навздогін Скляр.

Той знехотя озирнувся.

– А я вам і не казав, що звинувачую вас у вбивстві. Чому раптом ви так подумали? – Єгор підійшов, став впритул. – Я сказав, що не вірю в те, що ви з ним не мали конфліктів.

Двоє чоловіків дивилися один на одного. Слідчий зацікавлено спостерігав, як змінюється вираз обличчя Кирила Карпова: злість перетворилася на розгубленість. Він більше нічого не сказав, мовчки попрямував на кафедру.

– Зайдете сьогодні в міськвідділ – у вас візьмуть відбитки, – кинув навздогін Єгор.

Карпов різко озирнувся, та від подиву не промовив і слова: слідчий зблефував, коли заявив, що вони мають його відбитки! Скляр лиш глузливо посміхнувся.

Довжелезний коридор поволі порожнів: студенти та викладачі розбрідалися по аудиторіях. За дві хвилини все стихло, лиш де-не-де чулися кроки тих, хто ще не встигнув добігти до місця призначення.

За кілька хвилин з кафедри філософії знову вийшов Карпов. У руках він тримав стос паперів (очевидно, реферати) і темного кольору папку. Йшов він понуро, опустивши плечі. Взявшись за ручку дверей аудиторії (вони були лиш за два метри від кафедри), чоловік спинився, немов щось відчув. Озирнувся.

На нього мовчки витріщався слідчий, з яким щойно так безглуздо завершилася розмова.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 16:35

Скляр втомлено посміхнувся. Він знав, що знайде Кир’яха тут. Якщо його немає в кабінеті (але колеги при цьому запевняють, що той у міськвідділі), то, скоріше за все, він курить на вулиці.

– Я не буду гасити цигарку, – попередив Кир’ях, щойно помітив Єгора.

Єгор тільки байдуже махнув рукою. Обоє відійшли подалі від входу. Оперативник випустив дим з рота й тільки після цього заявив:

– Чув, що сталося. Ти хоч не посварися з Михайловичем, – порадив, маючи на увазі керівництво. – А Гусейнову можеш натовкти пиву. Покличеш – допоможу, – посміхнувся.

Єгор виглядав блідим і ніби ще більш худим (хоч куди ще більше білості та худорлявості?). Сьогодні Гусейнов офіційно передав одну зі своїх нових справ Єгорові – якийсь грабіж. Скляр і без того не знав, за що хапатися.

– Що робитимеш?

Скляр знизав плечима:

– А в мене є якийсь вибір? – нарешті озвався. – Я тільки не розумію, як Гусейнову вдалося відкараскатися від цього розслідування.

Кир’ях зробив глибоку затяжку – примружуючись від задоволення – і врешті викинув сигарету до смітника. Вирішив не дражнити Єгора – тόму й без того не легко.

– Єгоре, ти мов маленький, їй Богу. Ти що, Антона не знаєш? Пішов до керівництва – як завжди, з виразом на обличчі «Пошкодуйте мене, я такий нещасний» – і вуаля – справу віддають тобі, – розвів руками оперативник. – Він тебе ще з часів стажування в Харкові ненавидить. Він же ж так хотів поїхати туди.