Отрывок из книги
«Я народився…» Так починається будь-яка біографія, хоча інформація це надлишкова (мовлячи по-вченому, редундантна): адже, коли вже я це пишу, це значить, що я живу, а якщо живу, то мусив же я колись народитись.
Народився я за три місяці до початку війни. Було це так давно, що нині вже доводиться уточнювати: Другої світової війни, а не корейської чи балканської. А от коли я кажу про це в Росії, то можу не уточнювати: для мешканців колишнього Радянського Союзу війна розпочалася 1941 року, і війна це була ніяка не світова, а «вітчизняна», – себто не було жодних союзників, не було західного фронту і програми лендлізу. Місце народження накидає людині певну перспективу історії. Чи існує в питаннях історії єдина об’єктивна істина? Нещодавно посол Російської Федерації під час публічної зустрічі Польсько-російського форуму громадянського діалогу переконано заявив, що поляки та росіяни ніколи не дійдуть згоди у поглядах на історію. Гадаю, посол висловлювався в дусі постмодерністського релятивізму – тобто виходив з того, що істини не існує. Я хочу вірити у протилежне – що вона існує, хоча ніхто не має на неї монополії. Минули роки, перш ніж ми з німцями зблизили наші погляди на історію. Можливо, і з росіянами колись вийде?
.....
Батько в образі авторитарного патріарха з’являється в багатьох моїх фільмах: це й «Родинне життя», і середньометражна «Роль», і «Парадигма» (тут його грав Вітторіо Ґассман). Макс фон Сюдов у «Дотику руки» теж грає чоловіка, схожого на мого батька. Та найближчий до батька образ вийшов усе-таки в «Родинному житті». Там батька грає Ян Кречмар, а бунтівного сина Віта (себто трошечки й мене…) – Даніель Ольбрихський. Інші персонажі: Белла, Вітова сестра (Майя Коморовська), тітка (Галина Миколайська) і Марек, друг блудного сина (Ян Новіцький), – являють собою суміш багатьох прототипів.
Я процитував досить довгий фраґмент сценарію, бо він, сподіваюся, добре ілюструє те, що я виніс зі свого дитинства: пам’ять про якийсь далекий світ, де все було влаштоване інакше. Мій батько був підприємцем і до війни трохи схилявся до лівих поглядів, зокрема мав почуття відповідальності за своїх робітників (одного з них він власним коштом вивчив на інженера, і після війни вони стали колеґами). Однак до комунізму він завжди ставився вороже, оскільки вважав, що ця система служить чиновникам, а не робітникам і селянам. До того ж був він доволі запальний і казав уголос те, що думав, а за це в першій половині 1950-х років доволі часто потрапляв під арешт. Зазвичай його затримували лише на кілька днів; одного разу він просидів кілька місяців – за якісь там зловживання на будівництві, за що йому врешті-решт навіть не пред’явили обвинувачення. Я тоді вже був студентом; пригадую, як я відвідував його у в’язниці на Мокотові. Мені запам’яталася тодішня батькова безпорадність. За ґратами він розгубив увесь свій авторитет, став беззахисним і смиренним; я співчував йому, але в глибині душі почувався розчарованим. Удома батька називали левом – нібито за буйну шевелюру, але насправді за те, що був він владний, наче цар звірів; у тюрмі ж він був жалюгідним, немовби лев у клітці.
.....
