Читать книгу Страта двійника (збірник) - Кшиштоф Зануссі - Страница 3

Дійові особи:

Маркіза

Мілена

Флорентина – служниця

Напівтемна кімната. Маркіза де Віллер, жінка понад шістдесят років, лежить на ампірному ложі, на високих подушках. Її обличчя зберігає сліди неабиякої вроди. З іронічною ґримаскою вона гортає журнал, повний фотознімків молодих, гарних і абсолютно однотипних дівчат. У ногах ліжка згорнувся клубочком песик – мальтійський пінчер. Лунає дзвоник. Песик гарчить.

Маркіза (не уриваючи читання): Тихо, Жужу… Ходи до мене.

Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпає до хазяйки.

До кімнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиєю, яка уподібнює її до карлички.

Флорентина: Вона прийшла, пані.

Маркіза (не зводячи очей від журналу, перебираючи шерстку песика): І який має вигляд?

Флорентина мовчить, тупо витріщившись у простір перед собою.

Маркіза (дуже голосно): Який вона має вигляд?

Флорентина: Висока.

Маркіза: Молода?

Флорентина: Так.

Маркіза (відклавши журнал, знімає окуляри): Котра година?

Флорентина: Пів на дев’яту.

Маркіза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собі йде і повертається о дев’ятій. Або ні… хай чекає. Ти перевірила її паспорт?

Флорентина: Ні. Але вона має направлення від старшої медсестри.

Маркіза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Візьми в неї паспорт і принеси його сюди.

Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркіза обережно поправляє подушки; на обличчі її – вираз легкої нетерплячості. Вона заплющує очі й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.

Флорентина повертається з паспортом у руці. Маркіза надіває окуляри, розкриває паспорт і уважно розглядає фото молодої вродливої дівчини.

Маркіза (по складах): Мі-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усміхається. Закриває паспорт і, повагавшись трохи, кладе його на поличку нічого столика.) Запроси її, хай увійде. (Стишує голос.) Зрозуміла?

Флорентина виходить. Маркіза з болісною ґримасою вмощується в подушках трохи вище. До кімнати входить скромна, гладенько зачесана дівчина. Виглядає вона трохи старшою, ніж на фото в паспорті, – можливо, від утоми. Дівчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримає дорожню торбу.

Песик зривається на гавкіт і зістрибує з ліжка. Дівчина стоїть розгублена. Маркіза легко всміхається крізь ґримасу болю.

Маркіза: Не бійся, він не кусається. (Песик, обнюхавши дівчину, з тихим гарчанням повертається на ліжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвід. О цій порі, влітку, в клініці залишився хіба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Підійди-но ближче. Чому ти з торбою?

Мілена: Це мої особисті речі.

Маркіза: А чому вони з тобою?

Мілена трохи ніяковіє.

Маркіза: Ах, розумію. Бідолашна дитина, тобі нема де їх залишити.

Мілена червоніє.

Маркіза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слід було лишити у передпокої. (Бачачи вагання дівчини, додає.) Дитино моя… в моєму домі прислуга не краде.

Мілена (виправдовуючись, показує на свій паспорт, що лежить на нічному столику): Я хотіла його забрати. Сховати в торбу, бо інакше, боюсь, забуду.

Маркіза віддає паспорт. Дівчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркіза задоволено всміхається сама до себе і натискає кнопку дзвінка. Входить Флорентина.

Маркіза: Подай мені вечеряти.

Флорентина не озивається.

Маркіза (гучніше, різким тоном): Подай вечеряти. На одну особу.

Флорентина виходить. Маркіза заплющує очі й не розплющує їх, навіть почувши, що дівчина повернулася.

Дівчина зупиняється, не знаючи, що робити далі. Дивиться якийсь час на літню жінку, потім оглядає кімнату.

Маркіза (зненацька, не розтуляючи повік): Сядь.

Мілена: Я думала, ви… задрімали.

Маркіза (зболено всміхаючись): О цій порі? Дитинко, я навіть ночами не сплю. Це велике нещастя, коли не можеш заснути. Але чому ти у білім халаті? Зніми його, будь ласка. Хіба тобі не казали, що я ненавиджу все, що нагадує мені лікарню?

Мілена (знімаючи халат, упівголоса): Доглядальниць також?

Маркіза (позирає на дівчину з раптовим інтересом і задоволено всміхається): Браво! Так і є. Але це тому, що зазвичай вони старі й потворні… і пахнуть лікарнею. (Несподівано.) Підійди до мене.

Дівчина підходить. Маркіза принюхується.

Маркіза: А ти пахнеш потом. Надто довго ходиш у цьому светрі. Це здоровий запах, але дещо… простацький. На трюмо стоїть моя туалетна вода…

Мілена: Я маю свою.

Маркіза: Тим краще.

Дівчина виходить, забираючи з собою халат, і у дверях розминається з Флорентиною, що саме привезла столик на коліщатках, на якому сервіровано вечерю. Посуд і столове начиння вишукане: срібло, порцеляна. Маркіза накладає собі страву і тут-таки починає їсти з неприхованим апетитом.

Флорентина виходить, знову стикаючись у дверях із Міленою.

Маркіза: Дозволиш мені повечеряти? Ти вже, звісно, поїла перед чергуванням?

Мілена киває.

Маркіза: Втім, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справді не голодна?

Мілена: Ні, дякую.

Маркіза: А може, все-таки поїси разом зі мною? Трюфелі пречудові.

Мілена (ковтає слину): Та ні, я не голодна, дякую.

Маркіза: Може, хоч покуштуєш?.. Мені прикро вечеряти самій.

Мілена (нерішуче): Дякую.

Це можна було сприйняти як згоду, але маркіза не наполягає і їсть далі сама.

Маркіза (закінчуючи свою вечерю): Сподіваюся, в тебе є який-небудь бутерброд на ніч?

Мілена: Ні, вночі я не відчуваю голоду.

Маркіза: Коли людина не спить, вона хоче їсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дієті? Тоді ти, схоже, перебираєш міру.

Мілена всміхається, приховуючи легке роздратування.

Маркіза: Може, все-таки з’їси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животі.

Мілена дивиться на неї з неприязню.

Маркіза раптом кривиться, наче від несподіваного сильного болю, й опадає на подушки.

Маркіза (після павзи): Мені страшенно прикро… Будь ласка, передай мені оті крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мілена нерішуче перебирає пляшечки з ліками, а маркіза спостерігає за нею з-під напівопущених повік.) О… ось ці. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобі дякую… (Бере чайну ложечку і смокче цукор.)

Увіходить Флорентина.

Маркіза (кричить): Прибери тарілки! (Кидає швидкий погляд на Мілену і говорить до неї.) Увійшовши сюди, ти відразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула від старшої медсестри…

Мілена червоніє.

Маркіза: Зізнайся.

Мілена: Нічого я не чула.

Маркіза: Але подумала?

Мілена: Нічого я не подумала.

Маркіза: Справді? Але ж ця вся ситуація має вкрай кепський вигляд. А ти міркуєш, як мине твоя ніч, тож, либонь, уважно спостерігаєш… А може, ти просто лицемірка, тому й не хочеш зізнаватися, що подумала про мене дуже погано…

Мілена (усміхнено підхоплюючи тон маркізи): Здається, то ви чомусь хочете почути це від мене.

Маркіза: Та ні, що ти! Це справило б мені дійсно велику прикрість. Та ще гірше, якщо ти це подумала, але не сказала… Ти маєш пообіцяти мені, що будеш зі мною щира… гаразд? Пообіцяй мені.

Мілена: Не знаю, чому для вас це так важливо.

Маркіза: Це прохання старої хворої жінки. Пообіцяй.

Мілена: Я постараюся.

Маркіза: Дякую, ти дуже мила. (Кричить Флорентині.) Не копайся! (До Мілени.) Я чекаю ночі як порятунку. Вона (киває на Флорентину) життя мені не дає. Жахливо неделікатна. (Бачачи ніяковість Мілени, додає.) А на доважок до всього вдає з себе глуху.

Флорентина й далі прибирає, зумисне барячись.

Маркіза: Втім, може, й не вдає. Може, вона тільки відчуває, коли говорять про неї, а що саме кажуть – не чує й не розуміє. Жужу теж відчуває, коли говорять про нього… (Песик гавкнув.) Ти так скривилася, наче це порівняння тобі не до душі. Дитино моя, інколи собаки набагато кращі, ніж люди. Щоправда, Жужу не такий славний, як була його мама, та все ж зазвичай я віддаю йому перевагу над двоногими істотами. Візьми собі кави. І сядь отут. Ти дуже гарненька. (До Флорентини.) Можеш іти!

Мілена помішує каву.

Маркіза: Я все-таки переймаюся, що ти зголоднієш. Я вже забула, як твоє ім’я?

Мілена: Мілена.

Маркіза: Красиво звучить… Мілена. В тебе такий смішний акцент! Звідки ти родом?

Мілена: З Югославії.

Маркіза: Це десь у Руританії… чи не так? Ох, даруй, я не хотіла тебе образити, але в мої часи жодної Югославії не було… То з якої частини Югославії ти походиш?

Мілена: Із Сербії.

Маркіза: Нічогісінько не знаю про Сербію. Хоча є така мелодія… «На сербському базарі». Може, це ваш національний гімн?

Мілена: Я не чула.

Маркіза: Як ти могла не чути? Це ж така відома річ… (Наспівує кілька тактів «На перському базарі» Кетельбея.)

Мілена (всміхаючись): Цей твір зветься «На перському базарі».

Маркіза: А… справді. Але ж це все одно неподалік від вас. (Раптом знову кривиться, наче від болю.) Котра година?

Мілена: Дев’ята.

Маркіза: Отже, я вже можу тебе попросити… Поправ мені подушки.

Мілена наближається до хворої.

Маркіза: Допоможи мені підвестися.

Мілена: Обійміть мене за шию.

Маркіза слухається. Мілена однією рукою притримує її, другою поправляє подушки.

Маркіза (стогнучи): Обережно… Бачиш, яка я квола. Трапляються дні, коли я не маю сили навіть узяти зі столика склянку соку.

Мілена: Це анемія? Чи ревматизм?

Маркіза: Звідки ти взяла ревматизм?

Мілена: У вас дещо потовщені суглоби.

Маркіза (киває головою): Отже, ти уважна. Дійсно, я страждаю на ревматизм. Хоча колись мої руки були дуже красивими… Покажи-но свої. Чому ти так коротко стрижеш нігті?

Мілена: Я медсестра.

Маркіза: Справді… Але це майже чоловіча рука. Доглядай шкіру, вона в тебе вже пересушена.

Мілена: Ви приймаєте золото?

Маркіза (позирає підозріливо): Чому ти питаєш про золото?

Мілена: Це один із засобів боротьби з ревматизмом. У моїй країні його дуже часто застосовують. Я й сама, коли ходила на практику, бачила чудові результати…

Маркіза: Якби мій лікар чув про це, то неодмінно приписав би мені. Але звідки ти знаєш, що я… маю золото?

Мілена: Не знаю. Але його приймають дуже малими дозами. Два-три міліграми внутрішньом’язово.

Маркіза: Цікаво. Де ти цього всього навчилася? Адже це поза компетенцією доглядальниці… А, ти казала, що там у себе, на Балканах, ходила на якусь практику. Що це було?

Мілена: Я вивчала медицину.

Маркіза: І кинула?

Мілена: Ні, закінчила. А тепер у мене перерва перед стажуванням.

Маркіза: Зрозуміло. То ти вже майже лікар. Але постіль ти поправила кепсько. Зроби це ще раз.

Мілена, ніяковіючи, знов однією рукою обіймає хвору, другою поправляє подушки.

Маркіза: Що ти там робиш?! Чому так довго?!

Мілена: Перепрошую. (Обережно опускає хвору.)

Маркіза (зітхаючи): Ти сильна, але невправна. Що це за вода?

Мілена: Яка вода?

Маркіза: Туалетна, якою від тебе пахне. Якась дешева гидота. Крім того, я відчула запах твого поту.

Мілена (різко): Мені дуже прикро, але кожна людина має свій запах. І ви також.

Маркіза: Але я тобі плачý за те, що тобі доводиться мене нюхати, а ти мені – ні. На трюмо стоїть моя туалетна вода. Можеш вилити на себе весь флакон.

Мілена заледве стримується, щоб не відповісти ще різкіше. Підходить до трюмо, відкриває флакон і демонстративно виконує розпорядження: виливає на себе увесь вміст. Принюхується.

Мілена: Я це ще якось витримаю. А от чи витримаєте ви… (З викличним виглядом підходить до ліжка маркізи та сідає.)

Маркіза: Я починаю сумніватися у твоєму професіоналізмі. Хіба в лікарні тебе не вчили, що не можна сідати на ліжко хворого?

Мілена підводиться. Маркіза принюхується.

Маркіза: Далебі, я дійсно переборщила. Сядь трохи далі. Я не можу дихати самим лише «Бондом».

Мілена сідає у крісло. Маркіза, відкинувшись на подушки, дослухається до тиші. Мілена теж мимоволі починає прислухатися.

Маркіза: А в тебе все-таки бурчить у животі.

Мілена (спокійно показуючи на Жужу): Це в собаки.

Маркіза (бере песика на руки): Це неможливо, ти… брешеш. А я ж пропонувала тобі щось з’їсти, частувала тебе…

Мілена підводиться і пильно дивиться на хвору.

Мілена: Мені здається, вам погано… Ви зблідли.

Маркіза: Тобі лише здається, дитино моя. Не переймайся аж так своєю місією… Ти дуже мила. Я рада, що натрапила на тебе. Але не стій… сядь. Отже, ти родом з Боснії…

Мілена (сідаючи): Із Сербії.

Маркіза: Авжеж, із Сербії. Ось бачиш, це вже симптом старечого склерозу… Я пам’ятаю, що було до війни, а того, що мені казали півгодини тому, не пам’ятаю. Може, тому мені так потрібне співчуття… Старе – що мале. Розкажи мені щось про себе… Хто твої батьки?

Мілена: Мій батько – директор банку.

Маркіза: Невже? Виходить, сама ти француженка, а в Сербії лише виховувалася?

Мілена (здивовано): Та ні, я сербинка… (виправляється) югославка. А чому ви подумали, що я француженка?

Маркіза: Я не знала, що у вас теж є банки. Зрештою, це, мабуть, іноземний банк?

Мілена (зрозумівши гру, іронічним тоном підхоплює): Авжеж. Французький.

Маркіза: І вони довіряють тубільцям такі відповідальні посади?

Мілена: Це необхідність. Іноземці не зносять нашого клімату. Джунґлі для них – погибель.

Маркіза: Джунґлі? Ти так кажеш, наче твоя країна розташована десь у тропіках. Може, ти жартуєш?

Мілена: А ви спостережлива. Але ж і ви жартували.

Маркіза: Я? (На хвильку замислюється.) А мова якась у вас там є? Скажи що-небудь сербською.

Мілена: Що я маю сказати?

Маркіза: Прочитай якого-небудь віршика. У вас же є поети?

Мілена урочисто промовляє своєю рідною мовою лайливу фразу.

Маркіза (пирскає сміхом): Ти так шелестиш, наче миші щось гризуть! То це був вірш?

Мілена: Так.

Маркіза: Але рим не було.

Мілена: Це був білий вірш.

Павза. Через деякий час знов озивається маркіза.

Маркіза: Моя сестра колись була на Балканах і розповідала, що там страшенно багато злодіїв. Це, звичайно ж, було дуже давно… Але звичаї швидко не міняються. Що, у вас і досі крадуть?

Мілена (спокійно): Крадуть, та все ж не так, як у Парижі. Мене вже двічі обікрали в готелях.

Маркіза (всміхнувшись): Ох, дитино моя, в Парижі стільки іноземців… Поліція не може вдіяти анічогісінько…

Запановує тиша. Мілена влаштовується у кріслі якнайзручніше. Літня пані не зводить із неї очей.

Маркіза: Розкажи про себе щось іще.

Мілена: Мені здається, що це вас стомлює.

Маркіза: Нічого мене не стомлює. Навпаки, я не зношу тиші.

Мілена: Але розмови стомлюють. А якщо я просто тихенько посиджу, то, може, ви заснете.

Маркіза (сміється): Я? Засну? Та чи знаєш ти, скільки років я вже не сплю ночами?.. Це ти, судячи з твого вигляду, стомлена.

Мілена (емоційно): Ні ж бо! Анітрішечки.

Маркіза: Як це – ні? В тебе очі почервонілі… Зізнайся, ти невиспана.

Мілена коротко всміхається.

Маркіза: Це недобре. Перед чергуванням треба відсипатися.

Мілена (спокійно): Я сподівалася поспати у вас.

Маркіза (позираючи на неї з непідробною цікавістю): Твій цинізм стає дедалі відвертішим.

Мілена: Чому?

Маркіза: Ти розраховуєш, що я тебе зараз вижену. І знаєш, що нікого в лікарні це не здивує, бо я часто виганяю доглядальниць. Крім того, тобі відомо, що чергування оплачуються наперед, авансом. Це цинічно з твого боку…

Мілена: Еге ж.

Маркіза: Але я тебе не вижену. Ти нахабно прийшла сюди, щоб виспатися, бо заощаджуєш на готелях, чи не так?

Мілена: Авжеж.

Маркіза: У цьому будинку на другому поверсі вісім кімнат. Вони порожні. Мені достатньо й першого поверху, а бідолашній Флорентині вистачає місця й у підвалі…

Мілена: Це пропозиція?

Маркіза: Ти кмітлива. Дійсно, ти можеш там оселитися, принаймні на якийсь час… Мені потрібна постійна доглядальниця.

Мілена: Я не шукаю постійної роботи.

Маркіза кидає на Мілену гнівний погляд.

Маркіза (зненацька): Подай мені судно.

Мілена: Прошу?

Маркіза: Суд-но. Старі люди мають ще й фізіологічні потреби. Тебе – як лікарку – це не повинно шокувати.

Мілена встає, безпорадно озирається.

Маркіза (лагідно): Воно в лазничці. Лазничка в кінці коридору. Гадаю, тобі відомо, як виглядає цей предмет.

Мілена виходить. Маркіза натискає на кнопку дзвінка. Входить заспана Флорентина. Маркіза підзиває її пальцем. Флорентина робить два кроки до ліжка маркізи.

Маркіза (напруженим шепотом): Ближче!

Флорентина робить ще крок.

Маркіза: Нахились до мене! Швидше!

Флорентина схиляється над ліжком.

Маркіза: Обшукай її торбу і принеси мені паспорт. Зрозуміла?

Флорентина киває й виходить. Вертається Мілена із судном. Стає над ліжком.

Мілена: Прошу…

Маркіза (зболено): На жаль, ти маєш допомогти мені, дитино моя… Знаю, знаю, старість така огидна…

Мілена (підкладає судно): Вдома я багато років доглядала хвору бабусю… А крім того (діловито), в лікарні я робила це сотні разів.

Маркіза: Атож, за гроші людина зробить будь-що…

Мілена: Обхопіть мене за шию. (Підіймає маркізу і підкладає судно під ковдру.)

Маркіза (сичить): Обережно! Боляче! (Сильно щипає дівчину.)

Мілена: Ай!

Маркіза: Вибач! Але ти зробила мені боляче… Ти така невправна! Я вже ладна подумати, що ти робиш це навмисне…

Мілена мовчки відходить від ліжка і сідає біля столу. Раптом підводиться і рушає до передпокою.

Маркіза (занепокоєно): Почекай! Ти куди?

Мілена: Я хотіла взяти книжку…

Маркіза: Зажди… спершу забереш судно. Зараз…

Мілена підходить до ліжка. Маркіза дивиться на неї з болісною зосередженістю.

Маркіза: На жаль, я ще не… Відчини вікно.

Мілена йде до вікна. Маркіза стежить за нею очима, водночас дослухаючись до звуків із передпокою.

Маркіза: Не так широко… Причини трошки… Ось так… А тепер увімкни телевізор… Ні, тільки цю ручку… А звук прикрути. Ненавиджу шум…

На телеекрані з’являються кадри однієї з ранніх комедій Мака Сеннета. З передпокою чути кроки Флорентини, яка вже підіймається сходами вгору. Маркіза раптом починає сміятися.

Маркіза (вся трясеться зі сміху): Нічого не виходить. Як починаю сміятися, то не можу… Забери судно.

Мілена підходить до ліжка і, зі злістю глянувши на маркізу, виймає судно.

Маркіза: Сподіваюся, ти не забудеш вимити руки…

Мілена виходить. Маркіза натискає на кнопку дзвінка. Входить Флорентина.

Маркіза: Знайшла?

Флорентина мовчить.

Маркіза (пошепки): Ходи сюди, ближче…

Флорентина наближається.

Маркіза: Давай його сюди!

Флорентина схиляється і швидким рухом передає маркізі паспорт Мілени. Маркіза ховає його під подушку.

Маркіза: Коли вона прийде сюди, візьми її торбу й постав у шафу. Зрозуміла?

Флорентина випростовується. Маркіза спідлоба дивиться на неї.

Маркіза (кричить): Зрозуміла?

Флорентина: Так, пані. (Човгаючи ногами, виходить.)