Читать книгу Волонтери. Мобілізація добра - Лариса Денисенко - Страница 3

– Хлопці ногу мою знайшли, – повідомляє Володя-ротний. Він дмухає собі на пальці, бо занадто спритно вхопив горнятко cвіжозапареного чаю – мало на підлогу не випустив.

Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу?

– Яку ногу? – далася спровокувати на запитання.

Жодного поруху у Володиному обличчі. Він береться за ручку над головою, підтягується на лікарняному ліжку вище, підпихає собі подушку під спину. Кивок на ногу без ступні, сповиту бинтами: невже не зрозуміло?…

Хлопці з сусідніх ліжок ховають усмішки. Хтось тримає Марину на оці, хтось кидає короткі погляди – цікаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроці. Тільки у кожного як не рука в апараті з металевими спицями, то нога на витяжці.

– Щойно хлопці дзвонили, – незворушно веде далі Володя-ротний. – Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що? Як там вона, без мене? Почорніла… Навіщо ж вона мені, чорна? – Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. – Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте у сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюсь!

Оповідач фиркає, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! – струшує сміхом палату хірургічного відділення, – га-га-га!!!

Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини – і слава Богу.

– А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну ліву? – вступає у гру Марина.

– То ходитиму «наліво», – відбиває подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. – Лівою! Лівою! Лівою!

Двері рвучко відчиняються. Медсестра. Ні, це вже занадто! Вона не потерпить безладу. Що за шум? За стіною, між іншим, люди відпочивають! І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столі.

Медсестер і санітарок у госпіталі бракує, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зі Сходу. Лікарі тут дива роблять, а от з доглядом проблеми, без волонтерів не обійтися. Ще й ліків катастрофічно бракує, та що там ліків – усього бракує, навіть питної води. В усьому потреба – в одязі, взутті, зубних пастах, щітках, станках та пінках до гоління, туалетному папері, серветках і пакетах до сміття.

Багатьох хлопців привозять роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорів, то подертий-закривавлений. Без підтримки волонтерів – ніяк. Тому й Марина тут, хоча у неї сім’я, діти, робота, кредит на житло, проблеми – усе, як у багатьох, а вона вечорами тут і вихідними тут. І Світлана у госпіталі, волонтер іще з Майдану, з «Медичної сотні». Коли у липні виявилося, що у госпіталі багато поранених і потрібні помічники, «Волонтерська сотня» узялася ще й за цю ділянку. Студентка Настя навіть перевелася зі стаціонару на заочне, вже кілька місяців ходить у госпіталь як на роботу. Десятки дівчат з «Волонтерської сотні» забули про те, що таке вільний час, відклали до кращих часів неспішне кавування з подругами, походи у кінотеатр, вечір з книжкою… Навіть у свої персональні свята – дні народження, іменини – вони у госпіталі або працюють за потребами госпіталю: перуть речі, купують ліки, приймають допомогу, складають і оприлюднюють звіти. Гроші збирають на усе – від медикаментів до спорядження на фронт, організовують додаткове харчування у реанімації, тримають зв’язок з іншими волонтерськими організаціями, передають на передову необхідне, навіть машини. Куплять, підремонтують – і на Схід. Організаторської роботи щодня новий віз. Доводиться робити усе: мити тих, хто сам не може, годувати поранених з ложечки, голити, стригти нігті, обробляти ранки, втирати антигрибкові мазі між пальцями ніг (на передовій іноді впродовж кількох діб не знімають берців)… Марина робить усе без вагань, вона лише «утку» виносити не може. Кривавий гній з гумової пеленки відмиє й не скривиться, а «утку» з сечею до туалету донести не береться, санітарку кличе.

Шукаю Світлану. Вона десь тут, Марина її щойно бачила. А тоді й дівчата з волонтерського «офісу» підтвердили: тут вона, де ж їй бути – її мобілка на столі. Офісом дівчата називають кімнатку на прохідній госпіталю: двері весь час відхилені, ноутбук у куті, на стіні розклад чергувань, списки потреб, номери телефонів, дитячі малюнки: «Люблю Україну», «Повертайтеся живими!»… – наївні, щемкі закарлюки, слова з помилками. На поличках – стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсів, розміри від S до XL. Треба, каже Тетяна, поділитися з будинком престарілих, бо з тими памперсами вже перебір, не треба їх аж стільки. Тетяна тут сьогодні чергує, приймає від людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мінеральну воду…

Хлопчина у куртці та шапці зазирає через голови.

– Футболку у вас можна попросити? – каже невпевнено.

Його вже виписують, він повертається у свій батальйон, і все у нього вже є, він сам купив, а от про змінну футболку забув.

Рудої куртки Світлани, її робочого спецодягу, немає на вішачку. Вона зазвичай у ній курсує між корпусами. Десь на території Світлана, знайдемося.

У палаті, де триває концерт, її немає. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого. Професійний музикант, викладач музшколи, з чоловіком Марини, теж музикантом, в одному рок-гурті грають. Госпітальний репертуар у Вадима на будь-який смак – від класики до жартівливих пісень. Він зазвичай переходить з палати у палату, з гітарою та стосиком паперу під пахвою, зі словами пісень. За ним на милицях соває ноги мовчазний хлопчина, ті самі пісні по кілька разів слухає.

Підсідаю на ліжко до двох слухачів, господар посувається, приймаючи гостей. Двоє поранених лежать: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорічний Славік із гірського села, і Олександр, дядя Саша, він так себе називає усім, з ким знайомиться, хто молодший від нього.

Не потрапляючи у ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику. Російські пісні теж лунають, Шевчук і Тальков; тексти давні, а наче сьогодні написані…

Олександр ворушить губами, намагаючись вгадати забуті слова, підхоплює останні у кожному рядку, він колись знав цю пісню, після повернення з Афгану. У приспіві вже чується впевнено, голос його міцнішає:

У дяді Саші усі емоції на обличчі. Він з Луганщини, з міста Щастя, з якого одні пішли в українські батальйони, другі – в ЛНР-івці, а треті нікуди, ні туди й ні сюди; а ще інші гинуть під обстрілами у своїх будинках, на своїх вулицях.

Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче. У кого рука закута у металеву фіксувальну конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці… Суцільний захват. Концерт у розпалі.

– Жовті стрічки-и, – Вадим змінює тональність, – символ розлуки і печалі…

Дядя Саша ледь помітно мовчки погойдується у такт музиці, цих слів він іще не знає.

Після кожної пісні – загальне пожвавлення й обмін репліками. Вадим заглядає у свої папери. Що далі?

Далі – просто мелодія, з кінофільму «Ромео і Джульєтта». Вона з перших акордів робить нас беззахисними. Усі завмирають – волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік із гірського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, і ми з ним уже встигли обговорити проблему цьогорічного безсніжжя, а отже, й відсутності заробітків у місцевих… І сивий сорокарічний кіборг Ян із Донецька, поранений неподалік своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був удома вже кілька місяців, відтоді як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька.

…Наче триває гра «замри-відімри». З останнім акордом – спільне втягування повітря і синхронний віддих: х-ха!..

– Іспанський танець? – пропонує Вадим.

Він задоволений ефектом. Ми зараз глина у його руках, роби з нами що хочеш.

– Так! – одразу погоджуються усі. – Так, так.

– Ех, – мрійливо озивається дядя Саша, – сюди б ще танцівницю з кастаньєтами.

– Я можу, – підхоплює тему волонтерка Олена.

– Достатньо музики, – нарешті озивається Ян, він сьогодні мовчун.

– Мій син приїде, – каже Олександр музиканту після сальси. – До мене сюди приїде. Провідати. Прийдеш до нас пограти?

Вадим каже «так», і дядя Саша широко усміхається, показуючи відсутність кількох зубів. Разом із сином він воював у батальйоні «Айдар», обидва рядові, тепер Володя там без батька.

– Альона! Де наш коньяк? – Олександр сьогодні дуже активний. – За це треба випити! Ну чого-чого?… Бо на душі полегшало. З чого пити?… Де шоколадка?…

Олена видобуває з тумбочки пляшку, відкорковує, наливає на денця пластикових стаканчиків, з сухим клацанням ламає плитку шоколаду.

– Не підганяй мене, – стримує Сашкове піднесене нетерпіння.

Беручка до роботи, вона усе робить спритно. Майже щодня тут. Годує хлопців, миє посуд у палатній раковині, наводить лад на спільному столі під вікном. У неї тут маленьке господарство – усе продумано, усе на своїх місцях. А вдома вона тепер хіба ночує. У серпні її попросила про допомогу Марина, і відтоді Олена усі найважчі дні була біля Сашка. Тут її волонтерський пост, вона сама собі його доручила. Тепер не відступиться.

Сіла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гітарні перебори, не помічаючи незадоволення хлопців: тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензіями: закінчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?… Оце так заявочки!

Саша сміється, він зовсім розімлів від музики та коньяку.

– Що ти зробив! – увага Олени повертається до Сашка, вона забирає в нього порожній стакан. – Це ж було на два рази, а ти за раз вихилив!

– Я не зрозумів, що на два… – погляд Сашка злагіднів, голос розім’як, в очах блищить волога. – Ах, як добре! Яке свято! Як добре, що я ще й поголитися встиг!

Поголила його Олена, але він цього нюансу не озвучує, і Олена його не виправляє. «Я сам» – обнадійливий симптом. Йому набридла нерухомість, остогидла прикутість до ліжка. Він пришвидшує події, підганяє майбутнє. Я дивлюся на них обох, часом не можу відвести погляду – про них би оповідання написати або роман і за законами жанру повернути події куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б уже зовсім інші, вигадані Олена та Олександр. Життя звело б їх тут не випадково. Колишня дружина айдарівця опинилася б дуже далеко від нього, в усіх сенсах далеко, і географічно, й від розуміння того, за що він воює, за що вони з сином воюють разом і хто кого збив з пантелику, хто кого підбурив, бо хтось же з них двох повів іншого за собою. А Олена опинилася б поруч. Вона б не вміла доглядати за лежачими хворими, тим більше за пораненими, але швидко б стала досвідченою доглядальницею, хоча це слово до контексту не пасує, бо жодна доглядальниця не працювала б з такою готовністю, терпінням і відданністю, як Олена біля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаємозалежності, про те, хто від кого часом більше залежний – він чи вона. Особливо у такій ситуації. Той, хто наразі безпомічний, але за першої ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-які обмеження у власних можливостях? Чи той, хто віддає іншому свій час, свої сили, усе більше занурюючись у потребу опікуватися, допомагати, бути потрібним? Йдеться натомість про реальних людей, а не про літературних персонажів. Правдиве життя, сповнене недомовок, протиріч та загадок, є цікавішим, непередбачливішим за будь-яку вигадку, йому затісно навіть у рамках роману. Хоча у фільмі за цим гіпотетичним романом головну чоловічу роль (я вже бачу цю усмішку) міг би зіграти Стів Бушемі – той, що у «Фарго» братів Коенів. Він з нашим героєм – один типаж.

Олександр у госпіталі вже п’ять місяців, тут він свій ювілей відзначив, своє п’ятдесятиріччя. Він часто згадує місто Щастя Новоайдарського району, місто на лінії фронту, де Луганська ТЕС. Батальйон «Айдар» захищав Луганський аеропорт, у липні поблизу Георгіївки однією міною їх поранило утрьох – його і двох товаришів. Хірурги ледве врятували від ампутації ліву ногу, осколками повиривало шматки м’язів з правої, але вона вціліла. Тепер одна нога на витяжці, друга – з брунатними западинами до самої кістки на понівеченій гомілці. Нутрощі осколками нафаршировані. Крупні витягли, кілька дрібних залишили у шлунку, наразі їх не рухатимуть. Увесь порізаний, у шрамах-прямокутниках від пересадки шкіри, наче у слідах від гірчичників, Сашко попри все усміхається. Сміється й жартує. Така натура.

– Якби не Олена, не знати, що було б з дядею Сашею, – говорила мені Марина у коридорі кілька днів тому.

Ми сиділи біля вішака з флізеліновими халатами, затяганими, несвіжо-блакитними, для відвідувачів. Раз по разу хтось підходив до нас, скидав халат, надягав халат, плутався у зав’язках; за такої інтенсивності – тиждень максимум, і місце халата у смітнику. Не настачишся. Марина розповідала про Олену. Із захватом. Син дорослий, живе сама, вдень викладає в інституті, ввечері та по суботах-неділях – у госпіталі. Колеги-викладачі і студенти допомагають грошима, продуктами для поранених. Вона ще й встигає щось смачненьке вдома приготувати для хлопців. Не лише за дядею Сашею доглядає, вона усім у палаті допомагає.

…Двері – рип! Медсестра, гроза клініки ушкоджень, промовисто завмирає в одвірку. Музика не зупиняється. Очі медсестри – на потилиці музиканта, він смикає плечем, відчуває цей погляд, сидячи спиною до входу. Музика звучить, але до акордів додається відчутний неспокій, він розливається палатою, наче коридорна прохолода. Рука медсестри залишається на клямці дверей, друга впирається у стегно. Багатообіцяюча поза. Тільки б дала дослухати.

– Може, досить? – каже вона, дочекавшись, поки стишаться оплески.

Важливо випередити Олену, бо вона – це очевидно – вже готова щось різке сказати. Олену позаочі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер – то крейсер. Прямолінійність їй личить, це частина її натури, її захист і зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («кандидата», виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра – і друг, і охоронець.

Виходжу у коридор, покликавши медсестру.

– Ви ж бачили, які у них зараз очі… Не позбавляйте їх цієї радості.

Але вона не дає себе збити з обраного курсу:

– І що з того?… Вже годину триває концерт!

– Та хоч би й дві, – намагаюся знизити гучність розмови, – музика хлопцям як ліки.

– Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.

У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:

– Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут…

Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут умить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.

Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: чому ви не їсте? Треба їсти!

А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього у палату і спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зі споду на гомілці утворився абсцес, під прозорою плівкою шкіри набралося гною, але цього ніхто не помічав, навіть дядя Саша, звиклий терпіти ще й не таке.

Ох, як «Аврора» розвернула корму! Як підняла бойовий прапор, як посунула коридором до чергової медсестри… Крейсер на бойовому рейді. А тоді, після словесного морського бою, випустивши пару, разом і рану почистили, і поприбирали.

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи? Бодай тимчасово. В одної дитина без зимового взуття, доношує старе, а нове купити ніколи; у другої домашні вже забули, що таке недільний обід з борщем та варениками. Там чоловік усе розуміє й підтримує, а тут – знову обручку на столі залишив, добре, коли до вечора… Скільки можна, мовляв! І справді, скільки можна? Звідки ці запаси терпіння? Мабуть, звідки й терпець хлопців на фронті. Втомилися, а не вступаються, бо що тоді?…

Життя у госпіталі – як будь-де (з певними поправками, звичайно). І люди різні. Здавалося б, прооперовані, спільним побутом пов’язані, звиклі до стогонів і до «уток» на сусідньому ліжку. Госпітальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’є, аби не запропонувати іншим, а другий півлітрову банку олів’є при всіх виїсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньої кухні, – і нічого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкривається, загикується, соромиться вимовити просте запитання, хоча діло дріб’язкове – труси попросити. А цей сприймає усе як належне («не бачиш, я тяжко поранений») і навіть не дякує за гостинці («он там залиши»).

Роздаємо у палатах те, що принесли: після обіду на це саме час. У Марини рука вже натренована: усе поділила, ще й запитує: кому йогурт? кому мандарини?… свіжі газети?… Одному книжки не потрібні, іншому цукерки. Від цигарок майже ніхто не відмовляється.

Часом видається, що найбільша тут потреба – поговорити, але у певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли у палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не у кожній палаті, майже усі подаровані, хоча дехто не вміє давати їм раду. Інше діло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже у кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. Й водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар – і дверцята затраскуються.

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто у лівій, хто у правій… І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи – вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.