Читать книгу Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Денисенко - Страница 5

Заснути мені ніяк не вдавалося, не через надмірну кількість думок, а якраз через те, що довгий час (хоча, може, і не настільки довгий, бо в нічній тиші час легко ошукує людину) я не могла вхопити жодної. Долоні ставали вологими, волога з їхньої поверхні випаровувалася, наче вони були не долонями, а перетворилися на коропів, яких ще живими витягли на берег. Вуха горіли. Всі сили я спрямувала на те, щоб зрозуміти, невже я дійсно ні про що не думаю?

Мою знервованість відчував Троль, який ніколи не гребував нагодою вмоститися біля мене в ліжку, Манфред та Бріг зіштовхували його з диванів. Собаки, на відміну від котів, здатні зализати тобі ранку, але лікувати твою нервову систему та перебирати твій острах на себе – це вже ні, таке благодійництво вони чинити не збираються. Тому пес зробив почесне коло біля ліжка і вклався у фотелі.

Троль спав у фотелі в позі ембріона, в темряві здавалося, що пузатий фотель вагітний собакою і наче сам не може у таке повірити. Одна справа народити хоча б стілець, у крайньому випадку, табуретку, але народжувати нахабну таксу – це занадто для фотеля похилого віку з порядної буржуйської родини.

Я дивилася на велику прямокутну пляму на стіні навпроти мого обличчя. Я знала, що то була чорно-біла світлина мами. Її сфотографував, а згодом подарував їй світлину на ювілей відомий мюнхенський фотограф. У мене погана пам’ять на імена фотографів, режисерів та письменників, але він дійсно дуже відомий. Ще я пам’ятаю, що він був схожий на шпака. І руки його виглядали і рухалися так, наче підрізані пташині крила, наче їх було створено для того, щоб він міг летіти, а потім хтось узяв і підрізав їх.

Коли мама отримала цю збільшену світлину у подарунок, у цій самій вишуканій рамці, з нею сталася істерика. Цього ніхто не очікував, ми з батьком взагалі впали в транс, зрозумів її тільки марнославний Манфред. Мама не хотіла бачити себе на стіні власної квартири, вона хотіла бачити себе в різноманітних каталогах, на виставках, на листівках. Вона прагнула увійти в історію, залишитися обличчям, що постійно виникатиме поряд з його іменем. Але митець вирішив інакше. Думаю, він хотів їй підлестити. Або просто хотів її. Але мати ніколи не розуміла простих чоловічих бажань. Я це успадкувала. Натомість мати чітко розуміла, чого хотіла вона. Цю її здатність, на жаль, я не перейняла.

Матері не щастило на те, щоб залишитися в історії чистою музою творця. Манфред тричі називав її іменем свої колекції, і тричі замовники змінювали цю назву на більш комерційну чи більш доречну, на їхній погляд. Жартуючи, батько запропонував присвятити матері одне з судових рішень, але за умови, якщо вона буде однією зі сторін. Мати терпіти не могла адвокатських жартів. Для мене батькова пропозиція була ілюстрацією того, як мамі іноді важко з батьком і що вони належать до різних світів, у той час як мамині приятельки вважали, що мамі незаслужено пощастило зі шлюбом.

Я увімкнула підсвітку, і світлина набула жовтуватого відтінку. На ній була моя молода мати, мабуть, десь років тридцять п’ять. Імовірно – трохи менше, можливо – більше. Світлини роблять нас примарними, вони відтворюють нас так, як їм заманеться.

За спиною мами, як я знала, знаходяться три мурашники. Вони дуже схожі на єгипетські піраміди, жовтуватий колір підсвічування взагалі перетворює світ біля мами на пустелю. Не знаю, що символізують ці мурашники, якщо це взагалі символ.

На цій світлині вона всміхається серцем, хоча Агата вважає, що мама всміхається дечим, що знаходиться нижче, я в це не вірю, бо навряд чи в мами таке б вийшло. Спробуйте самі утнути подібне, я кілька разів пробувала, нічого не виходить, крім того, що пика виглядає зосередженою, а це навряд є доказом невимовного щастя.

Пані Агнес фон Вайхен торкається правою рукою своєї пухнастої, короткої (ледь нижче вух) зачіски. Вона вдягнена у плащ, я знаю, що він тих зелено-блакитних кольорів, що люблять використовувати в костелах. Я подумала, що плащ у таких кольорах надзвичайно пасував би Наташі Ченські.

Я не знаю, є щось на мамі під плащем чи ні. Це – традиційне дискусійне питання, родинний ребус, міф. Мама нічого не відповідає, але коли її про це запитують, посміхається точнісінько так, як на світлині. Я не знаю, що її більше розважає, те, що хтось наважується думати про те, що під плащем вона гола, або те, що вона дійсно була голою, або те, що вона почувається оголеною саме зараз.

Раптом я згадую, що не перевірила свого мобільника, невже мати мені не телефонувала? На неї це було б несхоже. Телефонувала і надіслала дві смс, в одній вона питає, чи привітала я брата, а в іншій обурюється, що про місце мого знаходження вона дізнається від «милої Агати», бо її рідна донька ігнорує її дзвінки. Кожна її смс закінчується однаково: «Присягнися, що у тебе все добре. Я люблю тебе». Ще я бачу ммс, яке надіслала мені Ханне. На ній – величезна стійка з різноманітними солодощами та усміхнене обличчя кухаря. А ось і смс від неї: «Як ти вважаєш, що тут найсолодше?» Я сміюся, Троль викручує пику в мій бік. На його погляд, сміятися вночі – злочин. Він голосно зітхає, мовляв, це останнє попередження, засинай, Марто, і знову скручується в фотелі. Фотель розуміє, що його «дитинка» жива, бо вона ворушиться. А я втрачаю глузд.

Історію портрета матері я знаю. Історію діда – ні. Діда завтра спалять. Йому дев’яносто чотири роки, я думаю, що на його сумлінні не десять і навіть не сто спалених у концентраційних печах тіл безневинних людей, які були здоровішими та молодшими за нього. Хоча яка різниця – палити здорових та молодих чи хворих та старих, винуватих чи безневинних? У Бога є лінійка для виміру цих гріхів?

У будь-якому разі завтра настане черга мого діда. Він встиг умерти до того, як вирішили його спалити. В тих нещасних такого щасливого шансу не було. Дід позбавив їх будь-якої надії вмерти на власному ліжку, хай і в божевільні, хай і від раку. Я десь читала, що євреї не мають права на кремацію, це пов’язано з їхньою релігією, виходить, що фашисти їм це право надали. Цікаво, що з цього приводу думав мій дід? Можливо, він вважав себе благодійником та розповідав про це друзям. А можливо, втратив глузд та почав збирати речі вбитих ним євреїв.

Настав ранок, хтось першим його оголосив: мій організм або будильник у мобільнику. Треба було вдягатися. Ні, спочатку необхідно вигуляти Троля, вигулювати його в жалобній сукні я не зможу. Я з тих людей, на чиї настрій та рід діяльності впливає одяг. Джинси, кросівки, футболка. Троль не відчував моєї скорботи та розгубленості, він жадав сучих пахощів, прагнув пожувати певних травиць (мене причаровувала здатність тварин розумітися на гомеопатії), щоб не болів шлунок, та ще пововтузитися з помаранчевим пуделем. Я вирішила, якщо в мене день починається, фактично, з кремації, то і Троль мусить утримуватися від задоволень, і взяла таксу на короткий повідець.

А ще я подумала, якщо в тебе є собака, яким би ти не планував свій день і які б події на тебе на навалилися, ти все одно починаєш його з прогулянки та годування.

Коли ми повернулися, я нагодувала Троля і довго розмірковувала над тим, варто самій попоїсти чи ні. Мені починало здаватися, що кремація, як і ультразвукове дослідження, не заохочує людину поснідати. Сніданок може зашкодити результатам. Яким? Не знаю. Я випила міцної кави, вдягла чорну сукню. Волосся зібрала в тугий вузол на потилиці. Схожа я була на овдовілу служницю-мексиканку. Бракувало тільки фартуха.

Коли я виїжджала з паркінгу, раптом зрозуміла, що уявлення не маю, де знаходиться дідова божевільня, яку там впроваджено процедуру пропуску автомобілів і як мені знайти крематорій. Ще треба було купити квіти або вінок, і я ще не вирішила, яким буде прощальний напис.

Даремно я хвилювалася, батько ніколи не помилявся у виборі повірених, дружини, маєтків, присяжних та котів, тож наш повірений був бездоганним, і він мені віддзвонив. «Марто, доброго ранку. Це – Олаф Кох. Як я розумію, ти їдеш на кремацію? Добре. Ти на своїй машині? Добре, я замовив перепустку. Ти зрозуміла, куди їхати? Зараз поясню, це просто. Я буду чекати на в’їзді до закладу. Якщо ти не купила квіти чи не замовила вінок – я можу цим зайнятися або комусь доручу. Можливо, підійде букет у кольорах стяга чи вашого фамільного герба?» Але я вирішила, що квіти виберу сама. Вінок з барвінку та дрібних зірчастих біленьких квіточок, назви яких я не знала.

І він дійсно чекав. Олаф Кох, повірений родини фон Вайхен. Чорний костюм із льону, без капелюха, шовкові темно-сірі шкарпетки, в міру блискучі черевики. Вираз на обличчі – відповідний: жалобно-чуйний. Не знаю, як дід, а я була задоволена його виглядом. «Ми ж не запізнюємося?» – поцікавилася я, бо не маю наручного годинника, а витягати мобільний телефон мені видалося недоречним. «Ні, Марто, ти приїхала вчасно, тут недалеко, менше ста метрів». Не здивуюся, якщо він долав цю дистанцію з секундоміром.

Крематорій дійсно знаходився поруч із входом до закладу. Всередині помешкання було облицьоване плиткою чорнильного кольору, оздоблення було срібним. Тонке, ледь помітне срібне мереживо, схоже на павутиння. Нічого зайвого. Лунала сумна, однак енергетично потужна класична музика; на спеціальному місці стояла труна з моїм дідом. Праворуч від неї – срібний (або залізний) стіл з кількома келихами зі світло-зеленого, салатного скла, кілька пляшок рейнвейну і на підковоподібному тарелі шматки риби на шпильках. Цікаво, як це жувати підкопчену рибу саме тоді, коли будуть коптити діда. Збоченська режисура. Взагалі, якби не небіжчик, все це нагадувало б прийняття в філармонії: класична музика, бездоганно підібрані напої та закуска, вишукано і доречно вдягнені люди, камін. Нічого зайвого. Крім небіжчика. Приходити до філармонії з небіжчиком – це вже занадто, вистачає того, що очі давно померлих композиторів спостерігають за вами з офортів на стінах, крім того, грає музика тих самих мерців.

«Вагнер?» – тим часом поцікавилася я в Олафа, бо підозрювала, що музику обирав саме він. Я роздивлялася кількох людей, які знаходилися в залі. Ніяк не могла наважитися підійти до діда. Крім мене, Олафа, ну і діда, в приміщенні був прилизаний чоловік у чорному – схожий на конферансьє концертів органної музики. Якби Моцарт побачив його уві сні, то відразу б узявся писати «Реквієм». Симпатичний чоловік у сірому дорогому костюмі виглядав як представник урядових органів, обличчя його, однак, видалося мені знайомим. Жінку середнього віку, котра уважно роздивлялася мене, як прискіпливий член журі на виставці собак, я раніше ніколи не бачила. Ще трохи, і я б слухняно продемонструвала їй свої зуби, вуха та поставу.

«Марто, ти зовсім не розумієшся на класичній музиці?» – почула я Олафа. Я не очікувала від нього таких прямих питань. «На похоронній не дуже», – поквапилась збрехати я, класичної музики я не знала, втім, сучасної також, але не хотілося визнавати це перед Олафом, крім того, брехати йому мені подобалося. Олаф був ввічливою людиною і зазвичай утримувався від публічного викривання невігластва своїх клієнтів. Однак похоронну музику я ненавиділа, пам’ятаю, як відмовила в місці помічника одному талановитому правнику лише тому, що під час співбесіди його мобільний телефон долучився до нашої розмови загальновідомою мелодією Шопена.

«Ти помилилася, це не Вагнер. Це – перша частина п’ятої симфонії Малера, якщо вслухатися, відразу збагнеш, що це – справжній військовий марш. Мені здалося це доречним, шкода, що я не міг проконсультуватися з твоїм батьком». – «Можливо, краще було б запустити щось єврейське? До речі, ви ж завжди про все в курсі, хто ці люди і де – рабин?»

«Рабин?» – «Так». – «Ми вирішили, що це – зайве. Не потрібно потурати навіженству, змучена хворобами душа барона, яка готується відправитися на небеса, має право на відпочинок та однозначність. Ніякого штучного єврейства, ніякого неспокою. І, звичайно, ніяких рабинів. Свого часу до барона приходив отець Ральф, діалогу в них не вийшло, але це не через отця, а через твого діда, він прагнув діалогу виключно на своїх умовах, а отець Ральф таке ставлення міг стерпіти тільки від Папи».

Я посміхнулася, Олаф вдав, що не помітив цього. «А Папа – тільки від Бога, і то – це не доведений факт», – не втрималася я від коментаря. Чого-чого, а от майстерного ігнорування незручних питань вчать всіх правників. А пан Кох був відмінником.

«Тепер щодо людей, котрі тут присутні. Як ти зрозуміла, це – пан Теодор, він директор цього… ееее». – «Крематорію?» – вирішила допомогти йому я. «В певному розумінні. Інший чоловік – з міністерства юстиції, його звати Клаус Рьоріхт, ти маєш розуміти, що його присутність тут виправдана його посадою та еее… воєнним минулим пана барона. А жінка – лікуюча медсестра барона, пані Тереза, вона невідступно перебувала з паном Вайхеном останні місяці його життя».

Клаус Рьоріхт. Я точно його знала. Коли упізнаєш не тільки обличчя, але й ім’я людини, це свідчить про те, що ти вже точно її десь бачив. Мені здалося, що і пан Рьоріхт упізнає мене, і я вирішила привітатися, але пан Теодор позбавив мене цієї можливості. Почалася прощальна церемонія.

Дід виявився дуже схожим на тата, я здригнулася, наче побачила в труні батька. Схудлого, старого, змученого хворобами батька. Коли я наблизилася, щоб поцілувати його, я вирішила, хай там як, а я його поцілую в лоба, помітила, що на дідові були різні черевики. Вони були зовсім різні. Відрізнялися один від іншого не лише за кольором (правий черевик був чорний, лівий – бежевий з продавленим синусоїдним візерунком, що огортав носок, наче хтось намагався накинути на нього ласо), але й за формою, якістю та довжиною шнурків. «Що це таке? Ви взагалі бачили його взуття?» Я мала намір запитати про це пошепки в Олафа, але мене почули всі.

«Пан барон не любив однакових речей, вони посилювали його неспокій, він дуже нервувався, коли бачив щось однакове», – пояснила мені медсестра Тереза. Вона мала рацію, принаймні спалюватися в однакових речах мій дід не збирався. Шкарпетки були різними. Ґудзики – також.

Перевага кремації полягає в тому, що ти не встигаєш учепитися в людину, як її поглинає полум’я. І якщо я бачила людей, яких неможливо було відірвати від труни, яку вже опускали до могили, то побачити людей, які б разом із труною лізли у піч, – мені не доводилося. Ти встигаєш тільки подумати про те, що на ній непарні черевики, ґудзики та шкарпетки. А ще встигаєш дізнатися про те, що парні речі її дратували, як полум’я злизує риси того, хто весь час був для тебе мертвим, незнайомим та далеким.

«Все скінчилося, люба», – сказав Олаф та обійняв мене, не торкаючись. Де цього вчать? «Мені недобре», – чесно сказала я йому, помітивши, як начебто знайомий мені Клаус Рьоріхт, котрий перебував тут у службових справах, потягнувся за салатним келихом та шматком риби.

«Я тепер збагнула, кого він малював», – почула я когось знизу. Це була пані Тереза. «Перепрошую?» – «Ваш дід постійно малював одне й те саме обличчя». Я мовчала, тому вона продовжувала. «Я думала, що він малює себе в молодості. Правда, ці – кульчики у вухах мене бентежили, не міг він носити кульчиків, не ті були часи. Але тепер розумію, що він малював вас. Із зібраним волоссям або короткою зачіскою, не дуже зрозуміло, хоча малював він непогано. Принаймні на мій смак». – «Цього не може бути, – сказала я. – Він ніколи мене не бачив. І в мене не було коротких зачісок». – «Можливо, ваш батько показав йому ваше фото. Або – пан Кох, – наполягала вона. – Так чи інакше, але в мене є три ваші портрети і ще дещо, що намалював ваш дід. Хочете подивитися?» Я дуже хотіла подивитися, тому ми домовилися, що зустрінемося післязавтра, коли пані Тереза буде вихідна.

«Малював він дуже і дуже непогано, хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те, що у художні критики йдуть збоченці. Ви бачили роботи Макса Ернста?» Я бачила. «А я довго їх не бачила. Я взагалі не знала про його існування, у мене були інші пріоритети. Та інші знайомства. Але я мала залицяльника, який працював художнім критиком у журналі. Він казав, що я викапана «Юна химера» Ернста, тож можете собі уявити, як мені це полестило. Боже мій, я ледь до стелі не стрибала. Я і на полотні знаного маляра! Пишалася собою я довго, доки не побачила, що це». Я намагалася пригадати, як виглядає химера. «Бачу, ви не можете пригадати. Слава Богу – ще насниться! Ця химера виглядає як хімічна колба або запаяна в кількох місцях скляна труба в короткій спідничці». Я спробувала це уявити. Тереза перейшла на шепіт. «Ви знаєте, я не прихильниця фашистської ідеології, але в одному я з ними згодна. Це – дегенеративне мистецтво! А той, хто думає інакше, просто ніколи не уявляв собі, що його можуть зобразити як колбу в короткій спідничці».

«Ви підібрали дуже вишуканий букет, пані Вайхен, блакитно-білий», – почула я тихесенький голос. Так говорять тяжко хворі люди, а ще, ймовірно, директори крематоріїв. Бо я побачила поряд з собою пана Теодора. «Він надзвичайно личить барону. Барвінок – блакить його очей, гіпсофіла – його сивина, у вас – бездоганний смак». Ось як зветься ця біленька квітуча дрібнота. Гіпсофіла! Це ж треба: маленька, біла, ніжна, а має таку назву. Наче секс уальний збоченець. Гіпсофіл – людина, що ґвалт ує загіпсованих калік. Що тільки не лізе до голови. Я подивилася на пана Теодора і вирішила, що йому складно спілкуватися з родичами тих, кого він спалює у своєму закладі. Дійсно, про що можна говорити? Про свої гіпсофільні асоціації розповідати не хотілося. «Пані Тереза не дуже вас забалакала? Наші медсестри звикли постійно розмовляти, зазвичай їхнім пацієнтам немає з ким поговорити, крім них». Він сумно посміхнувся. Я сказала, що ми з пані Терезою обговорили німецьке авангардне мистецтво. Звичайно, після цих слів він на мене вирячився, наскільки дозволяли йому виховання, посада та рівень виваженості.

Відчутно запахло рибою, біля нас з’явився Клаус Рьоріхт, він запропонував мені бокал вина. Механічно узявши напій, я подумала, що ніколи не випивала під час кремаційних процедур. «Пан Кох сказав мені, що ви мене начебто впізнали», – звернувся він до мене. «Мені здається, що ми з вами навчалися». – «Маєте рацію. Тільки я старший за вас на три курси. Ви зараз викладаєте в університеті?» – «Так». – «А я працюю в Міністерстві юстиції. Уммм. Гарне вино! Вам принести ще?» Я відмовилася.

«Пане Рьоріхт, я можу попросити вас про зустріч наступного тижня?» – «Марто, ви можете звати мене Клаусом, зрештою, ми вчилися разом». – «Добре, Клаусе». – «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити про щось інше?» Версія щодо того, що він мені міг сподобатися, трохи висмикнула мене з реальності. Я хильнула вина. І закашлялася.

«Я хотіла поговорити про діда. У вас є його досьє? Так трапилося, що я майже нічого про нього не знаю. І не думаю, що мій батько знає більше». – «Ми також небагато знаємо, хоча досьє на пана барона в нас є. Але говорити вам слід не зі мною, а з Дорою Тотер. Вона – керівник нашого департаменту. Ти пам’ятаєш Дору?» Раптом він перейшов на ти. Так часто буває, коли поринаєш у студентські спогади.

Дору Тотер я пам’ятала, тому що завжди під час навчання трапляються такі дівчата, не помітити яких не можуть навіть інші дівчата. Що стосується чоловіків, то вони закохуються до нестями. Дора Тотер була вродлива і статична, наче лялька. Вона йшла так, наче її несли у святковій коробці. Її біляві кучері були завжди бездоганно завиті, вона носила рожеві, світло-зелені та блакитні сукні, а коли вже одягала біле, то її вітали з весіллям і дарували квіти. Дора Тотер не цуралася чоловічої уваги, але ніколи не була хвойдою, в неї були принципи. Вже не знаю, які саме, але точно були, в мене хист відрізняти принципових людей від непринципових. Вона добре вчилася, але ніхто не думав, що професія її захоплює. Старанне навчання Дори сприймалося з меншим подивом, ніж її бездоганні кучері. Багато хто гарно вчився, але таких кучерів не було ні в кого.

Втім, я ніколи не могла й припустити, що Дора Тотер буде працювати за фахом, а тим більше, очолювати департамент військових злочинів у Міністерстві юстиції. Це випадало зі світу мого сприйняття і, мабуть, наближалося до світу сприйняття Макса Ернста, де хімічні колби хизуються в коротких спідницях, замість облич у людей з’являються люстерка, голови сов, піраміди та пічні труби, а замість статевих органів – складні механізми. Іноді мені здається, що художники-авангардисти насправді справжні реалісти, але натуралістичність того, що вони зображають, настільки шокує людей, що вони вигадують їм нові амплуа. Всі думали, що Дора Тотер неодмінно вийде заміж за когось видатного і буде вдома виховувати своїх гарних дітей із бездоганними кучериками.

Поки я пригадувала Дору, Клаус черговий раз збігав за вином. «Збігав» – перебільшення, він перетнув залу менш ніж за хвилину, на місці осушив келих, взяв інший; зворотний шлях його був втричі довшим. Ще трохи, і він сп’яніє. «То моїм дідом займається красуня Дора?» – «Вона знехтувала мною. Сказала, що не має наміру виходити заміж. Але зараз вона заміжня». Клаус подивився на мене з посиленою підозрою. Наче я була в тому винна. «Не треба так дивитися на мене. Я не її чоловік». Я дозволила собі хихикнути. Він не поділяв моїх веселощів. А я не знала, чи потрібно мені висловлювати своє співчуття. За сценарієм сьогодні мусили співчувати мені.

«Я – привабливий чоловік!» – почула я від Клауса. Це твердження також почули Олаф і пан Теодор, вони дивилися в наш бік. «Я – щасливець! Я завжди мріяв про те, щоб підкорятися їй, але погано пояснив Богу, що маю на увазі. Тому він зробив її моєю керівницею, а не коханкою». Клаус підвищував голос. Я сказала йому, що Бог узагалі не схвалює коханок. У Клауса почалася гикавка. Мені здалося, що зараз він блюватиме на лискучу підлогу. Так здалося не тільки мені, бо невідомо звідки матеріалізувався чоловік у чорному костюмі, який витяг Клауса на повітря. Там на нього чекало таксі.

«Стривайте, мені необхідно взяти його визитівку!» – підхопилася я. «Пані Вайхен, коли урядовець бачить однокашників, він думає, що час напиватися і вчиняти ґвалт. Усім час від часу хочеться повернутися в юність, якою б недолугою вона не була. Смерть підсилює ці відчуття, як і зустріч з тим, кого знав в юності. А вже коли збігаються два чинники… Вибачте його, в нього нервова робота», – м’яко сказав мені пан Теодор, підтримуючи мене за лікоть. «І його не любить Дора Тотер. А вона йому дуже потрібна. Як коханка. До речі, мені вона також потрібна. Але в іншій якості». – «На все воля Божа». – «Так і є. Однак мені необхідно взяти його візитівку», – зауважила я. «Ми витягнемо його координати з нашого комп’ютера, або ви зможете знайти координати пані Дори Тотер на урядовому порталі, поки що урядовців не засекречують».