Читать книгу Калейдоскоп часу - Лариса Денисенко - Страница 5

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював:

– Що таке? От що це таке, я питаю? Ти ж не вмієш грати, ти взагалі не вмієш грати!

Грати я справді не вміла. А вигравати виходило! Він півгодини мене уламував, щоб я зіграла з ним у нарди. Я все відмовлялася:

– Не хочу грати в ці твої дебільні нарди, я не вмію в них грати й не бачу сенсу. Мені вони нецікаві!

– Правила дуже прості, зовсім не важко запам’ятати, дивись. І що тут складного? – поблажливо посміхався Сергій, покручуючи в руках плямисті кубики.

– Давай краще грати в «кості»! – тицьнула в кубики пальцем я. – Я вмію грати в «кості». Або давай у кістяний покер, га? Теж дуже прості правила, дивися, креслимо таблицю. От це школа. Щоб її закрити, потрібно викинути три рази по три кубики від одного до шести. Незрозуміло? Три рази по три одиниці, по три двійки, по три п’ятірки… ну й так далі, зрозумів? Якщо ти її не закриєш, буде мінус сто балів… А потім ідуть ігри. Пари, дві пари, великий стрит, малий, карі, флеш…

– Навіщо розводити писанину, я не розумію. Ти взагалі пояснювати не вмієш. А ще мама – учителька. Я от ні біса не зрозумів. Але ж ти зрозуміла, що ж тобі тоді незрозумілого в грі в нарди? Граємо в нарди!

І ми почали грати в нарди, тепер він злився, що я виграю. Що в людини за натура така? Який сенс грати із супротивником, що не вміє грати? І який сенс злитися на те, що він виграє?

– Фарт. Це просто фарт. Пре тобі, – заспокоював себе Серьога, невідривно спостерігаючи, як я кручу в руках кубики.

– Ні, це просто жах. Знущання якесь. Знову дубль! Ще й показувати тобі, що й куди переставляти й відкидати?

І тут подзвонила вона.

Розмова Сергія була такою:

– Так, це я. Привіт. Що? Дівчино, ви не… Так, я – Серьожа. Їздив, ну й що? Я вас не… Дівчино, ви помилилися. Так, мене кличуть Сергій, послухай, коза… Дівчино, припиніть істерику взагалі, я не розу… Що? Це взагалі маячня. Не може такого бути. Ні, не може. А я тут до чого? Ну, так. Сергій. Їздив, так і що? Півкраїни туди їздило, ще їм подзвони, мля, дістала. Я культурно говорю, ага. Звідки ви взагалі мій теле… Припиніть! Швидко кажи, давай, коза, хто тобі дав номер цього телефону? Я? Так, ясно, не дзвони сюди більше, зрозуміла? Та тому, що нічого такого не було, я не знаю, хто ти така, зрозуміло тобі? Та пішла ти в дупу!

– Дуже мила розмова. Душевна. Ти буваєш таким зворушливим у розмові з ближніми, друже мій Сергію, – зазначила я, швиденько складаючи нарди.

Серьога буравив поглядом нардову дошку.

– Ще зіграємо?

Задзвонив телефон.

– Це ти знову? Я ж пояснив, що не знаю, хто ти така, Іро, чи як там тебе, зрозумій, не знаю й знати не хочу. І не потрібно сюди дзвонити, зрозуміло? Подруго, слухай, це все – твої проблеми, ясно? Я їх не вирішу. Навіщо ти все це мені розповідаєш? Та манав я це, усвідомила ти чи ні? Усе, бувай здорова.

– Дурниця якась. – Серьога скривився й вимкнув телефон. – Та забери ти ці нарди. До біса! – Він злився.

Я знизала плечима й засунула нарди під дитячу диванну подушку. Маленьку й плоску. Сергій стежив за моїми нардозбиральними маніпуляціями, але це не перешкодило йому підійти до дивана, гепнутися на диванну подушку й загорлати:

– Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

– Це нарди, – вирішила пояснити я.

Він голосно вдихнув повітря.

– На кого це ти так гиркав по телефону?

Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:

– А тобі яке діло?

– Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:

– Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?

Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.

Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.

– Пий.

– Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…

– Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.

– Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…

– Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?

Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.

– Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?

– Провідниця, – спокійно відповів Сергій.

– Хто?

– Провідниця, блін. Іра.

– Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?

– Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.

– Що?

– Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.

Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:

«Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»

У мене полетіла подушка. А потім і нарди. Це було боляче.

– Ах, ти так! Ну, бувай тоді, – розвернулася я.

Сергій підскочив, він був прудким парубком. Розчепірив руки й почав Віциним стрибати біля вхідних дверей.

– Чого ти стрибаєш козлом? Ще в нарди пограти хочеш?

– Лариско, не йди. Я ж практично пропав, ти розумієш? Лєна мене… Так, усе, забули все, ну їх, ці нарди, пішли на кухню, потрібно випити! Так-так, потрібно обов’язково випити.

І був коньяк. Сергій старанно домальовував на етикетці четверту зірку, щоб не дивитися мені в очі, і розповідав, що «Ірця – провідниця поїзда Київ – Москва й навпаки», яким Сергій досить часто їздив у відрядження.

– Говорить, що я з нею переспав, наобіцяв, що зустрінемося, коли вона наступного разу прибуде до Києва, і залишив телефон.

– От вона як людина слова й подзвонила, так?

Він тужно кивнув:

– Подзвонила. Жахливо, що я часто напиваюся в поїзді так, що наступної доби можу нічого не згадати… Ну не міг я… Якого біса б, га? З якоюсь провідницею, навіщо мені це потрібно?

Я знизувала плечима, мені звідки знати, навіщо?

– Слухай, я от що подумав. Треба, щоб ти підійшла до неї й поговорила. У сенсі довідалася, чого вона хоче і взагалі.

– Ще чого, – сказала я.

– Ти що, не розумієш? Вона буде сюди постійно дзвонити, це ж щоденний поїзд, навіть якщо ця коза їздить через добу, то двічі на тиждень, як мінімум, вона буде мені дзвонити й коли-небудь обов’язково нарветься на Лєнку. Лєнка майже завжди вдома! А було щось між мною й Ірою цією чи не було, Лєнка не розбиратиметься, просто влаштує мені вирвані роки.

– Влаштує-влаштує. Зате припиниш пити в поїздах і насильничати, теж користь, – захихотіла я. І затнулася.

– Мені подобається твій оптимізм. Смішно їй і весело. Я б на тебе подивився в такій ситуації.

– Подивився б, коли я трахаю провідника?

– Припини знущатися. Тобі ж неважко сходити й прошарити ситуацію.

– Може, ще й грошей їй запропонувати, га, як ти гадаєш?

– Грошей? А скільки?

– Серього, не будь тупим жлобом, сам сходи і розберися в усьому. Якщо ти сам ні в чому не впевнений, то найкраще, що можеш зробити, це піти й на місці все з’ясувати. З фігуранткою. Ну, або не звертай на це уваги.

– Я дупою відчуваю, що вона ще подзвонить. І не раз!

– Тоді піди й поговори по-людськи. Поясни їй, що ти людина сімейна, що дружину свою любиш, кидати не збираєшся, розумієш, що з нею, з Іриною, ти вчинив погано, навіть підло, але зручного для неї виходу не бачиш. Що напився, повело тебе, з ким не буває? Заспокой її чимось таким, що вона любить…

– Що ти несеш? Звідки, по-твоєму, я знаю, що вона любить?

– Звідки ти це знаєш, мені невідомо. Але в чому я значно більше впевнена, так це в тому, що я цього знати взагалі не можу.

– Слухай, невже тобі важко це зробити, а? Підійди до неї, почни розмову, жіночу якусь. Дріб’язкову. Про те та про се. Скільки коштує вдягачка в Москві? А в Москві теж так задушливо? П’яте, десяте. І ненав’язливо так запитаєш: «А чому ви така сумна?» І отут вона тобі все викладе. Вам же, бабам, аби тільки кому розповісти! А ти постарайся її правильно настроїти, щоб вона мені більше не дзвонила.

– Ти, виявляється, Серього, геніальний стратег. Як ти при таких здібностях примудряєшся справи в суді вигравати – не розумію, – фиркнула я.

– Яка ж ти… Слухай, адже ми друзі, матінко, давні друзі. Усяке ж було, не сваритися ж нам через це? Якби раптом щось подібне з тобою сталося, то я б для тебе таке обов’язково зробив.

– Невже? Саме таке? Так і хочеться поїхати в Москву, переспати з якимсь провідником, умудритися дати йому свій домашній, Серьоженько, телефон, а потім просити тебе, щоб ти від чоловіка мене відмазував. І на вокзал бобром метнувся. Можу собі уявити, як би ти намагався, турботливий мій.

– Я на коліна стану, хочеш?

– Угу, як же такого не хотіти? Ми, баби, завжди такого хочемо. Тільки не на мої.

…Вона була маленька й худенька, ця Іра. Можна було назвати її витонченою. Я зовсім не так уявляла провідницю, мені чомусь здавалося, що вона повинна бути вульгарною, погано пофарбованою, гладкою блондинкою з голінастими ногами в яскравих тупоносих пантофлях на високій платформі. А в цієї темне волосся зібране назад, якийсь маленький носик, що зовсім загубився на обличчі, і величезні синці під очима. Такі ж, як у мене. «Люди тіні купують, а в нас – своє», – говорила про синці моя бабуся. Ірця взяла передачу, оформила квитанцію, сховала двадцятку в пухку барсетку, яка бульдожою мордою висіла на її тоненькій талії, в’яло відповідала на мої надумані запитання.

– Адже ви – дружина Сергія? – раптом запитала вона.

– Не те, щоб дружина, – чесно відповіла я.

– Зрозуміло. Знаєте, я якось відразу зрозуміла, що ви маєте до нього відношення, ви так мене розглядали. Пильно. Звичайні пасажири на нас уваги не звертають, якщо тільки чай не потрібний, або здача, або кондиціонер не працює. Або от повозитися в купе не хочеться, – вона посміхнулася. – Ви не переживайте. Він так нервувався по телефону, що я все зрозуміла, що ви в нього є, а може, і діти. Шкода, що він одразу про це мені не сказав, я б тоді по-іншому… Та що там казати. Дурня якась. Ви не зліться на нього, він випив тоді, це все по п’яні. Буває таке. Ви тільки не беріть дурного в голову.

Я кивнула. А що мені було робити?

– За передачею вашою хтось підійде, чи це ви так, аби привід був?

– Підійде, – відповіла я.

– Серйозна ви жінка. До побачення! – вона привітно махнула рукою. Як проводжаюча.

Йому я написала СМС: «Не переймайся. Іра тобі дзвонити не буде».

Він, звичайно, відразу взявся мені надзвонювати:

– Привіт! Як усе пройшло? Ну, що там? А яка вона? Симпатична? А що тобі казала? І як? Плакала, кричала? Що там було, розповідай! Давай я до тебе приїду!

– Серього, усе нормально, я тобі написала. Приїжджати до мене не потрібно. Мені емоційно відригнути тобою хочеться, розумієш ти, друже? Усе, бувай, побачимося в суді.

– Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.

– І що, теж до Москви?

– Ага. Давай я за тобою заїду.

– О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.

Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.

…Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»

Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.

– Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.

– Що таке? Голову відпусти!

– Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.

– Та хто? Можеш говорити нормально?

– Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?

– Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.

– Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…

Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.

– Доброго вечора!

– Доброго.

– У відрядження?

– Угу. Конференція.

– Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.

Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.

– Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.

Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.

– Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.

Вона дивилася на мене здивовано.

– Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.

– Ви про кого? – запитала вона.

Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.

– Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?

Було не схоже, що вона знущається.

– Тому, що це і є Сергій.

Вона зблідла.

– Сергій? Сергій?… Це не той.

– Не той?

– Ні.

– Ти впевнена?

– Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.

Так урятували мою дружбу. «Когда над планетой этой стелется ночь, и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну… Какой это кайф, кайф, проводница, проводница, проводница!»

Його телефон їй дав один дотепник. Теж Серьожа. Він потім розповідав про цей «анекдот». Дуже сміявся.

2006