Читать книгу Нова стара баба - Лариса Денисенко - Страница 2

Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.

Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.

Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».

Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).

Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.

Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.

Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.

«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!

Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».

Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»

Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.

Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.

* * *

Ось так ти це й розумієш, нове і невідворотне про себе, коли перетворюєшся на ревниву дружину, яка нишпорить кишенями та оглядає комірці сорочок зрадливого чоловіка. Такою ти ніколи не була, та й чоловік твій колись зрадив не тебе – він не розмінювався на малі форми, – а Батьківщину, що також нишпорила його кишенями, шурхотіла знайденими папірцями, підслуховувала й винюхувала, щоб упіймати на гарячому або тепленькому та заслати грішника до Сибіру. Таких несподіванок я не очікувала від звичайного інженера, із котрим побралася. У моєму хибному, як виявилося, уявленні зрада Батьківщини більш пасувала військовим. Однак доля вберегла мене від шлюбу з військовим, але от мого чоловіка від зради Батьківщини – ні. Утім, час після війни був майже військовим, тому всі ми могли вважатися армійцями.

Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.

У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.

Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».

Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.

Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.

Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.

Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.

А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого, адже так у мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні у комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, немає підстав підозрювати у Славіка запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, усе інше він перепробував за свої тридцять чотири роки холостякування.

Зойка завжди говорила: «Вы с Наташкой зацеловываете вашего Славика в попу. Вот увидишь, насрёт он тебе в душу, Варка, насрёт! И полетит твоя засранная душа к Богу, и опозоришься ты там, тьфу!»

Стосовно зацілованості Славіка Наталею Зоя грішила проти істини, бо чудово знала мою доньку. Наталя не була прибічником поцілунків. «Навіщо розводити це мокротиння?» Славіка вона не цілувала навіть у маківку, уже не кажучи про попу. Взагалі, донька згадувала про його існування, коли профспілка Міністерства закордонних справ, де вона служила, а раніше – завгосп Екскурсійного бюро, видавали запрошення на ялинку, до театру ляльок, у цирк. Завжди одне. Завдяки цьому Наталя могла бути впевнена, що дитина в неї є, у кількості – одна штука. Коли запрошення припинили заносити в кабінет, Наталя помітила: синок – подорослішав. Свого чоловіка вона вигнала через півроку після народження Славіка, певно, не хотіла й далі «розводити мокротиння». Сама вона висловлювалася щодо цього так: «Хіба це чоловік? Додому приносить тільки сморід цигарок. Навіть трипера жодного разу не приніс».

Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.

Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…

Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»

Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…

Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!

Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.

Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене теж) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти: вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки у контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не хвилюється, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого типу, як Славко, та такої статі – ніколи не відбувається чогось, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».

І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала – більш скидалася на крісло, ніж саме крісло.

Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи служила нова пралька, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила у його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі ж кинула оком на екранчик) була записана як «Люда – пралька». Коли я помітила цей запис – мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотёсанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.

Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.

– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.

– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?

– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.

І вона мені усміхалася. А ще діставала мене майонезом. Бач, не може вона його їсти в салатах, бо від цього гладшають. Матір Божа, як вона ще здатна помічати, гладшає чи ні? А я любила майонез і ніколи не розжиралася до таких злочинно-жахливих та надмірних форм. Я мастила майонезом канапки, замість масла, викладала на майонез сервелат або шпроти й почувалася дуже задоволеною.

Славіка легко було помітити, але важко ухопити. Крупний, незграбний, освічений, балакучий. Не добрий і не злий. При цьому мало хто міг кількома словами розповісти про Славікову вдачу. Славік мімікрував, підлаштовувався, дослухався, тримав оборону, у наступ він на моїй пам’яті ніколи не ходив. Коли хтось вирушав у наступ на нього, він переконливо робив вигляд, що це його не стосується, а потім підбирав усе, що залишалося від атаки, тим і був задоволений. Більшість людей говорили про нього так: «Славик? Это большой такой, толстозадый, с мокрым ртом?»

У квартирі пролунав дзвоник, я підняла трубку.

– Варка, ты? Чегой-то там у тебя на подоконнике расцвело, кактус, что ли?

– Да.

– Сучка!

Щось гримнуло, вочевидь, Зойка кинула трубку. Вона терпіти не могла, як у мене щось розквітало, просила, щоб я нічого не ставила на те підвіконня, на той бік, куди виходять її вікна. А я їй казала, щоб вона менше зазирала у чуже життя. Зойка фиркала. Квіти її діставали тим, що вона прочитала, наче рослини квітнуть тільки у добрих людей, а у злих – мруть. У неї квіти не приживалися, а в мене – завжди квітнули. Хоча вона щоразу приговорювала до них: «Та шоб вы повыздыхали, сволочи зелепушные», – квіти Зойчиних прокльонів не боялися.

Зараз їй стане соромно, вона зателефонує і запросить на чай. Сподіваюся, що вона покінчила з аспіриновим періодом. Одного разу я помітила: Зойчин чай чимось віддає. А потім побачила, як вона у чайнику розчиняє дві пігулки аспірину.

– Ти нащо те робиш?

– Уроды, что за цветы в переходе втридорога сдирают, сказали, шоб розы не вяли, нужно добавлять в воду аспирин. Я, конечно, не роза, но увядать тоже не спешу. Смотри, как помолодела, видишь?

Я змовчала, бо Зойці не пояснити, що молодий крокодил від старого крокодила відрізняється лише розмірами. От тільки маразмів більшає.

– Але ж чай гидкий на смак, ти сама не відчуваєш, чи що?

– Ой, ёп-папало-ногу, чай вообще гадость и зло. Они его делают из костей мертвяков. А аспирин ещё кровь разжижает, я забочусь, шоб ты, дура грешная, от инфаркта не скопытилась.

Зойка не телефонувала, напевно, цвітіння кактуса – то був більший виклик, ніж я думала, тому я поринула у спогади про баб Славіка.

Ще була Тася. Взагалі, її звали Анастасія, але вона звала себе Тасєю. Дякую на тому, що ми її могли звати як завгодно. Я от тільки не розумію, як можна при здоровому глузді самій себе звати Тасєю? То у собак нема особливого вибору. Наприклад, Зойка свого кудлатого тер’єра зве Падла, Лохмотня, Мусєчка, хоча його звати Грім Другий. Він озивається, бо хоче жерти, вигулюватися та і взагалі любить цю стару негідницю. Але як юна дівчина може зватися Тасєю?

У Тасі, начебто, була легка вдача, вона весело клопотала по господарству, дарувала мені симпатичні кофтинки, однак увесь час хіхікала. Навіть коли розповідала про трагічні події. Це мене бентежило і дратувало, я вже не кажу про те, як на те хіхікання реагувала Зойка.

«Она что у вас, блаженная или просто дура? Чего ей надо? Нельзя верить бабам с оборками и хихиканьем, это невероятные падлы!» – попереджала мене Зойка, котра носила штани, перешиті із жалобної сукні, та спідницю, перешиту з військового пальта, а сміялася вона так, що всі довкола починали непокоїтися, чи раптом не хоче когось прибити.

Важко сказати, наскільки неймовірною падлою була Тася, але маніпулянтка з неї неперевершена. Славік на всі ці закидони вівся зі страшною силою. Тася могла вмовити його на все. Взагалі-то, це одна із запорук щасливого родинного життя, але мені не хотілося, щоб своє щастя Славік отримав саме у такий спосіб. Тася дивилася на нього замріяним поглядом, однак мені постійно здавалося, що вона примірюється, як пристосувати кожний міліметр його тіла собі на користь.

Я не вміла знешкоджувати таких підступних хижачок. Інтриги я пізнавала тільки з книжок, до того ж класичних, або з мелодрам. Але мені важко було уявити, як я замочую в отруйному розчині Тасіну нічну сорочку, підсипаю ціаністий калій до кави, звинувачую її у крадіжці коштовностей або ще щось.

За справу взялася Зойка. Вона також не вирізнялася майстерністю інтриганства, тому побила бідну дівчину в темному під’їзді й сказала, що «наступного разу засуне їй у вагіну лампочку і там розіб’є». Це все, що я знаю зі слів Тасі. У темряві нашого під’їзду Зойку вона не впізнала, однак жити тут далі не могла, її мучив «віктимний синдром».

Славік, було, рипнувся податися за коханою, але переїжджати до Вапнярки не схотів, як і витрачатися на винайняту квартиру. Я так і знала, що він не із жертовних людей і що це не було коханням.

Знову пролунав дзвоник.

– Ты? Я «Роксолану» у тебя забыла?

– Ні. Подивися на холодильнику.

– Без тебя знаю, ёп-папало-ногу, телепатка.

Ось така відповідь, а щодо словесної вдячності – годі було навіть сподіватися. «Благодарность должна быть сладенькой, занесу тебе кексов, старой сучке».

Зойка займалася тим, що порівнювала романи «Анжеліка і Султан» та «Роксолана» й звинувачувала європейських християнок у м’якотілості та розпусті. «Слабачьё, бабьё тупое. Жопой думают, стали жрать чужую веру половниками. Нет чтоб этих обратить. Кишка тонка, и та вся в жопе». «Зойка, ну які у дупі кишки?» «Ой, а то ты там была дальше, чем на палец? А то самая умная».

Зойка сподівалася, що напише трактат – план повернення хтивих турецьких чоловіків до християнства за допомогою наших бабів, із тих, у яких кишки товстіше. Вона була переконана: за це має отримати Нобеля, тоді зможе полагодити туалетний бачок та засклити балкон, грошей Славіка Зойка обурено не приймала. «Я ему не его бабы, чтоб купить меня за толчок и стекляшки!»

Ще була Віка Петрова. Думаю, вона мала невеликий шанс сподобатися Наталі, але, на відміну від інших, такий шанс у неї принаймні був. Віка Петрова служила капітаном у Міністерстві надзвичайних ситуацій. На думку Наталі: «Вона хоча б нормальною справою займається, а не тупо ногорозсувалка». Наталя також не була обдарована надмірною фантазією, тому не уявляла, що це можна поєднувати.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла пригинати його під себе. «На раз-два-три».

Коли Зойка все те почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).

Віка Петрова була діловою жінкою. З речами вона принесла кілька кульків консервації: перці, зелені помідори, салати, кабачки, синенькі, варення, огірки різних сортів та у різних розсолах.

– Віко, у вас така рукаста мама, стільки всього для вас готує. – Я нічого не консервувала, не навчилася, ніколи у мене не було шматка землі, ані чужої, ані своєї.

– С чего вы взяли, что это – моя мама, Варвара Сергеевна? Мама не на черноземье живёт, ей не до разносолов. Это всё – утопленницы, – відкриваючи банку з маленькими патисонами, що ніби схожі на метеорити, відповіла Віка.

Я уявила, як до Віки Петрової у певні дні сходяться утоплениці, сіро-зелені, голі, притискаючи баняки до покусаних раками грудей, далі моя фантазія вдаряла по гальмах. Віка засміялася:

– Забываю, что говорю с гражданскими. Это пострадавшие от наводнений приносят, благодарят, лучше, само собой, деньгами, но у кого они сейчас есть, чтоб отдавать.

Гроші Віку Петрову надзвичайно цікавили. Перше, чим вона зайнялася після пригинання Славіка, була наша квартира. Квартира, як не дивно, дісталася мені у спадок від реабілітованого зрадника Батьківщини, державні хапуги якось її проґавили. Столична чотирикімнатна квартира на Шота Руставелі.

– Площадь нормальная, покатит на пару лет, но вообще запущенная. Это у вас что, кабинет? Кому оно сейчас надо? – резонно запитувала Віка Петрова про кімнату, котра нами використовувалася як бібліотека та комора.

Я знизувала плечима – не вміла спілкуватися з такими спритними людьми, не могла я пояснити цій жінці, що у кімнаті живуть книжки, улюблені казки Славіка, мої співрозмовники, чоловіки, що, на відміну від інших, залишилися зі мною, на старих книжкових сторінках. А ще маленькі шовкові мішечки, у котрі я складала зрізані верхівки новорічних ялинок, починаючи від дня народження Славіка (певно, його народження надало мені наснаги сприймати Новий рік як свято, як щось важливе для мене), щоб пам’ятати, коли ми ставили ялинку, коли – сосну, коли – піхту, коли – смереку. Та ще – маленькі саморобні прикраси, котрі спочатку робила я сама, потім ми разом зі Славком, потім він сам, аж потім знову – я сама. Навіщо то було мені потрібно? Не знаю. Наша родина віддавала перевагу ялинкам та зірочкам. Двадцять шість разів із тридцяти чотирьох.

Одного разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».

– Значит, так. Я вижу, что тут есть замо́к. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?

Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював у МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо у село, де зростав. Я не думала, що так легко у квартирі може з’явитися «завгосп».

Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, уже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не стільки чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.

– А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! – із викликом промовила Віка.

– Те, що у людей вашого покоління, зокрема у жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.

– Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка – быть полезной. Я не упускаю выгод.

– У нього (я кивнула у бік «мальчіка», котрий спокійно зайнявся ванною), певно, теж.

А далі мій заслаблий організм уже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.

Я про ту історію не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити й витягнути. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.

Утім, Віка Петрова, як виявилося, була не тільки з практичних, а й з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом – Славіком – заради більш удалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми із Зойкою святкували цей день.

– Варка, слушай, я вот понимаю, что мальчишки всегда тянут в дом какую-то дрянь. Но, ёп-папало-ногу, почему он выбирает и тащит домой таких страшных баб? Каждая его новая баба – страшнее старой, – дивувалася Зоя.

Стосовно цього у мене якраз була версія. «Мальчики всегда тянут в дом какую-то дрянь», – як ці слова, ця інтонація нагадали мені доньку. Якби я точно не знала, що сама народжувала Наталю, легко б повірила в те, що саме Зойка є її матір’ю.

Наталя була дуже гарною. Брюнетка з холодними сірими очима. Навіть усі кавалери (із романтичних бабіїв) порівнювали її красу з північним морем. Сіро-синім, місцями чорним, бунтівним та небезпечним, що затягувало у свої води та топило. Славік поруч із нею ніколи не почувався спокійним та захищеним, тому гарні жінки асоціювалися з небезпекою, нехтуванням та труднощами. Життєвих складнощів Славік щосили уникав. До вродливих жінок мій онук не наближався, принаймні на таку відстань, щоб про це знала я, а негарні жінки його кидали.

І тут я пригадала одну бульварну статтю й подумала: ця короткострижена нова стара баба Славіка може виявитися новим старим мужиком. Адже Славіка ніколи не надихали жінки, вони його кидали, зраджували, використовували, брехали та нагинали. А раптом він зневірився остаточно і тепер зустрічається з чоловіками? Недарма «жополавочные бабки» (за визначенням Зойки) нашого під’їзду уїдливо цікавляться, що ж він не одружується і коли ж це я замість «кравчучки» із розсадою балконної петунії почну возити візок із немовлятком?

Я навіть не встигнула жахнутися через таку разючу зміну життя Славіка у своїх помислах, коли збагнула: відтак думка про те, що онук приведе до хати не нову стару бабу, а мужика, – мені не видається огидною. Мені це навіть подобається. Так буде спокійніше. Чоловік не лізтиме на мою територію, не буде зі мною змагатися за Славіка, а якщо і стане – не звичними мерзенними жіночими методами. Чоловіки займають менше місця, вони компактніші у побуті. З ним можна буде поговорити про Сибір (жінок розмови про Сибір майже ніколи не надихають), про репресії, про старе життя. Можливо, він багато мандрував, знає неймовірні історії. Можливо, у нього хороша пенсія, та й заробляють чоловіки більше, малоймовірно, що Славік притягне додому утриманця.

Може, у нього була чи є героїчна професія, Зойка завжди мріяла про чоловіка героїчної професії. От вона здивується, що мріяла вона, а зустрічається з таким чоловіком – мій Славік. Мабуть, скаже, що він примудрився «насрати і в її душу».

Я вже вирішила зателефонувати Зойці, щоб поділитися «новою віхою у житті Славіка» та й запросити на оглядини, як у двері подзвонили. Може, то Зойка сама прийшла, чуйка у неї – дай Боже кожному. Я глянула в каламутне очко, за дверима стояв мужик, навіть не запитуючи «хто то є», я відчинила. То був мій Славік.

– Ба, ти чого зсередини замкнулася? Хтось діставав? – запитав він, за своєю старою звичкою не став чекати на мою відповідь, не дивився в очі, а почав роздягатися, стягувати із себе куртку, шарф, розкидати-розвішувати по місцях. Коли він зняв кепку – я помітила, що він зістриг своє довгувате хвилясте волосся. Славік подивився на себе в люстро, пригладив коротке сиве волосся на скронях:

– Я вчора зачіску змінив, як тобі? Треба подивитися вчорашній піджак, почистити.

І я збагнула: поки що він не приведе ані короткострижену нову стару бабу, ані нового старого мужика, на мить мені стало прикро, «насрал в душу», а потім я звично пішла за його рокотливим голосом, котрий закликав із глибин кухні зробити йому міцний чай.

* * *

Будучи маленьким, Славік часто запитував, як мені жилося тоді, коли не було його мами та його самого, а потім вже – коли мама з’явилася, а його ще не було, чи почувалася я щасливою, чого боялася. Наталю він також діставав питаннями про життя у «зимових краях», вона відповідала, що це наче постійно жити у сніговому заметі. Але Славік залишався невгамовним, він хотів це чути ще раз і ще.

Наталя ніколи не цікавилася розкриттям такої теми, як потреби малої дитини. Вона дослухалася до своїх проблем. Якщо їй була потрібна відповідь і вона її не отримувала або не могла осягнути, вона застосовувала більш зрозумілішу для себе методу, в усьому моя донька прагнула досягати однозначності та точності. Манера спілкування малих дітей її обтяжувала, вона геть не хотіла усвідомлювати, що оці повторення, однакові запитання, однакові відповіді допомагають малим краще відчути картину світу, підтримують їхні несміливі перші порухи думок. Так само, як вони спираються об стіни, стіл, стільці, коли вчаться ходити, тримають дорослих за руку, їхній світогляд також потребує своїх опорних стовпів.

Але Наталя цим не переймалася, вона вивела чотирирічного Славіка взимку на вулицю, наліпила на нього круглими валиками сніг, перетворивши сина на снігову бабу, потім витягнула його звідти, червоноокого, зарюмсаного та нещасного, і сказала: «Короче, щось приблизно таке. Втовкмачила я це тобі, неслух?»

Славік більше не ставив їй запитань про зимове життя, обережно щось запитував у мене, але з того часу він боявся снігових баб, думав, що всередину хтось заховав неслухняну дитину. І захлинався від страху та жалю, й просив мене підійти та розмотлошити снігові фігурки – а що, коли раптом ми ще зможемо врятувати неслуха?

Не знаю, чи була я тоді щасливою. Я потрапила у дивні краї, про котрі тільки читала. Дерев тут більше за людей, принаймні – вільних. Я не відала, чого мені не вистачало для щастя. Передовсім тому, що не знала своїх потреб, коли не знати потреб – неможливо зрозуміти, чого тобі бракує. Чоловіка мого, Олексія, запроторили у Вятлаг, тому я оселилася неподалік, була надія, що дозволять довгострокове побачення, ми зможемо зблизитися, я вірила у те, що зрештою завагітнію. Так і сталося, певно, це й було щастям.

Після війни важко знайти чоловіка, просто мужчину, вже не кажучи про свого – чоловіка на все життя. А мені того хотілося. У мене не було нікого та нічого, щоб на все життя.

Ми зустрілися в клубі одного з військових училищ на танцях. Спочатку я подумала, що він військовий, просто вдягнений у цивільне. Але тоді були такі часи, що всі чоловіки здавалися військовими, усі знали, що таке війна. Блідий сіроокий брюнет, старший за мене на сім років. Мені виповнилося двадцять п’ять, мене вважали гарною та тендітною. Соромно, але нема, що розповідати, нічого ліричного, про що мені мріялося, у наших стосунках не було. Так, були почуття, а можливо, й кохання, але все замело сибірськими снігами, завалило сосновими голками, поховало під ялинковими лапами.

Хоча, у нього, як і в мене, було шалене бажання склеїтися з кимось так, що якби тобі відірвало одну руку – було б ще дві запасні. Таку спрагу до життя я помічала у різних рослин, однак, не дивлячись, що за своєю природою вони є більш мудрими та схильними до самозбереження, людина також може відчувати оцю свою рослинність і заради продовження життя чинити опір обставинам, власному характеру, примхам та досвіду.

Я не знала, який він у побуті, чи мій він чоловік, не встигла усвідомити, яким буде моє родинне життя, майже нічого не знала про його минуле – мало хто розповідав про своє дитинство, котре підгребла під себе війна, що багатьом замінила собою всі спогади юнацтва.

Звичайно, він потроху ожив би, відтанув, але не встигли ми зжитися одне з одним, як його запроторили у табір. Висунутим обвинуваченням дивувався навіть слідчий, однак за тих часів ніхто не суперечив обвинуваченням – ні ті, хто розслідував справу, ні ті, стосовно кого вона порушувалася. Якщо звинуватили – винен. Корися долі.

Я так злякалася, що залишаюся сама, що не встигла народити собі дитину (як я заздрила вдовим жінкам, самотнім, які наважилися народити від коханого і тепер тримали у руках невід’ємне від свого – інше життя). Тому я попрямувала за чоловіком у невідоме (бо таке саме невідоме чекало на мене й тут, без нього). За своїми мріями. Та й щоб не залишатися самій. Знову самій.

Спочатку я спілкувалася тільки з людьми у формі. Це спілкування нагадувало мені допити, свою біографію я проговорювала як не щось прожите, а щось вивчене, поділене на абзаци, заформалізоване. Можна сказати, що біографію я декламувала. Коли вони мовчали, а ледь не у кожного була така манера – замовкнути на дві-три хвилини і роздивлятися тебе, виманювати покази, зайві слова, половину мене змивало панічною хвилею. Я думала, що всі вони липкі від того, що на них налипає людський страх…

Інколи я говорила з поселянами. У них була дивна говірка, слова мовили, ніби пили, – маленькими ковточками. А душу відводила тільки тоді, коли дивилася на сосни. Неймовірно величні, я ніколи таких не бачила, здавалося, що вони починають зростати ще у небі, а потім спускаються до нас, грішників. Сосни вміли шепотіти та гудіти. І я також шепотіла до них та гула.

Мені необхідна була робота, за освітою я біолог, працювала у Ботанічному саду Києва, займалася квітами, духмяними травами та декоративними овочами. Але з роботою тут було важко. Я подалася проситися в помічниці єгеря, однак мені заборонили – могла скласти схему втечі для ув’язнених.

Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.

Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.

Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.

Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.

Посеред операційної зали стояли повітряний калорифер і примус, на якому смажилася риба – лікарю та сестрам треба було їсти. Усі ці нагрівальні прилади виробляли відносне тепло, часто оманливе, але цілком відчутний сморід. Сестра-господарка баба Устінія ще кудись підмішувала ладан, щоб додати події народження святості та вказати на нас Богові. Ладан смердів рибою. Бог, певно, почувався ошуканим. Я відчувала запах спирту, риби, ладану, крові, ліків та холоду, котрий посилював усі ці запахи, змішував, а потім виокремлював, ніби грався.

Поряд зі мною оперували Зойку. Власне, так ми і познайомилися. Зойці робили гемороідектомію, прибирали гемороїдальний вузлик. Як вона потім казала: «Меня в тот день избавили от геморроя, а Варка получила геморрой на всю свою оставшуюся жизнь».

Зойка працювала продавчинею, до своєї роботи ставилася скептично, а до людей – ще гірше. Ще у неї був баян, тому саме вона відповідала за нашу культурну програму. Вміла грати «вальсок» (дуже популярний серед тутешніх), народні пісні та матерні частушки.

Чоловік її вже тоді дременув у теплі краї. «Говно будет подбирать за ешаками, ешачим говном и согреется», – ділилася своїм баченням чоловікових планів Зойка. Я запитала її, хто такі єшакі, вона сказала, що це маненькі віслючки, але серуть стільки ж, як великі.

У Зойки був кудлатий собака Блоховець. Я його спочатку боялася, валяється на подвір’ї таке велетенське кошлате одоробло й жере морожену рибу. Блоховець та Зойка були подібні – великі, маслакуваті, кудлаті, набурмосені рибожери.

Блоховець, немов злочинець, крав убитих мисливцями куниць та приносив Зойці. Зойка і сама була вправною стрільчинею.

Вона знала одного марійця (звала їх черемисами), котрий спродував хутро на велику землю. Зойка та Блоховець мали свій відсоток. Час від часу Блоховця оголошували в розшук. Хоча шукали вони саме його, але всі думали, що це хтось із чоловіків, можливо, гребкорукий марієць, можливо, лісничий або ще якийсь хвацький.

Блоховець зневажливо, задньою лапою, струшував із себе кліщів, а потім залізав у буду, що її Зойка щотижня застеляла свіжим мохом.

Блоховець годував і мене, бо прожити на мою заробітну платню, враховуючи поїздки у більш цивілізовані міста з метою зібрати передачу чоловікові та зважаючи на малу дитину, було нереально. Цим ніхто не переймався, навіть я. Цим переймалася Зойка та Блоховець.

Зойка тягала додому рибу всім нам. Діставала консерви, жир та цукор грудками. А ще чай, правда, чай ми берегли для мого Олексія, а собі заварювали різне зілля. На лікарських травках розумілася я, це був мій родинний внесок. Трави і варення з брусниць.

А ще я робила мед та варення з молодих зелененьких соснових шишечок. Інколи вимолювала поступки та передавала це варення чоловікові. Воно багатьох врятувало від цинги, трохи знімало симптоматику сухот, допомагало вилікувати бронхіти. Ще потім я дізналася, що дехто з табірників викликав за «допомогою» шишкового варення пієлонефрит, а гепатитчики посилювали симптоми, щоб швидше піти із життя…

Шишки були універсальними помічниками, вони зігрівали нас у холоднечу, лікували застуди, але коли у своєму вільному, уже київському житті я зробила на пробу варення з молодесеньких зелених шишечок, а потім скуштувала його, мене знудило. Цей смолянистий запах нагадав мені про часи, коли я жила з відчуттям своєї вторинності та не уявляла, що маю майбутнє.

Наталя народилася дикункою, вона починала плакати, якщо я наближалася до неї, щоб помилуватися, взяти на ручки. Вона допускала мене до себе (навіть вимагала), тільки коли хотіла їсти.

– Ты глянь на неё, от горшка и вершка нет, а понимание скотской сути человеческой – есть, – зворушливо примовляла Зойка. Вона дивувалася, що серед багатьох дорослих людей її однодумцем виявилося моє немовля, яке викликало у Зойки щирий подив та повагу.

Більше за все Наталі подобалося, коли її ніхто не чіпав, дитині не потрібні були співрозмовники. Інколи Зойка щось промовляла до неї, зазвичай ділилася враженнями від місцевих покупців, мисливців. Мала́ у відповідь надувала та здувала щічки, переймаючись почутим.

У мене було два залицяльники. Один – росіянин Паша Корабльов. Гарний, як актор Василь Лановий. Колишній військовий льотчик, списаний на землю доживати. Жодне земне заняття його не влаштовувало, тому він уже зранку починав глушити спирт. Я його жаліла. Він підходив до кожного і питав, похитуючись від випитого: «Скажи, вот для чего я выжил, для кого?» Він не міг виборсатися зі своєї розпачливості, а може, й не хотів. Він ходив до мене та казав: «Ты б могла полюбить меня? Раньше все меня любили, и ты бы смогла. Ты можешь полюбить меня сейчас? Я хочу почувствовать, что у меня хотя бы что-то оживает: душа или хер».

У нього була дружина, Ізабелла. Золотокоса та неймовірно приваблива. Вона була такою легкою, а ми ледь пересували ноги у важких чоботах, що ув’язнювали нашу жіночність. Будучи молодими жінками, ми почувалися та виглядали, наче баби.

На Ізабеллі чобітне життя ніяк не позначалося, вона пурхала. Вона щось перекладала та писала статті до обласної газети, тим і жила.

Паша був подібний до підстреленого лося, високий, міцний та ніби підкошений. Зойка уїдливо на це говорила: «Так давай его добьём-то, а? Чего ж пьяной скотине мучиться?» Її обурювало, що він ходить до мене. Раніше вона палицею гнала його від свого магазину, зараз гнала з мого подвір’я. «Изыди, чёрт крылатый, бабе своей мозги компостируй, трахаль ты недоделанный».

Ізабеллу вона з хати не гнала, жінка часто приходила до нас на чай, приносила шоколадні цукерки, зітхала та повсякчас вибачалася за поведінку Павла. Ізабелла була полькою, донькою польського комуніста, це допомогло їй не згнити в таборах, мати роботу й жити в нестерпних умовах голчастих лісів. Вона досі неправильно ставила наголоси в російських словах: «Я не лю́блю е́го. Вовсе́ не лю́блю. Но я е́го ме́ханик».

Від Ізабелли ми дізналися, що Паша – імпотент, тому його слова про «душу і хер» були цілком чесними. Ізабелла хотіла взяти дитину з дитячого будинку, але ніяк не могла отримати дозволу. Вона його здобула того дня, коли Паша Корабльов утопився в річці. Задля того, щоб це не завадило забрати дитину, ми певний час робили вигляд, що Паша не потонув, а десь подівся, полює, чатує на звіра в засідці або вирушив на велику землю.

Іншим моїм залицяльником був марієць Ємиш, котрого всі звали Мішка. Цей був тихий, як скошена трава. Опадав на табурет, приносив хліба, дрова на розтопку, вбитого шилохвоста чи тетерука. Він навчив нас робити гороховий кисіль, ця рецептура також допомогла моєму чоловіку й табірникам, бо кисіль виявився простим у приготуванні, дешевим та ситним. Тепер я туди щоразу передавала горох.

Ємиш також мав родину, але на нього Зойка не гарчала, бо відчувала, що з марійця є зиск, поважала його за мовчазність. «Мишка, иди в семью. На следующей неделе приходи, рыбный пирог будет».

У Ємиша був дивний ніс, наче вдавлений в обличчя, чорні очі – вуглинки, пергаментна шкіра. На день народження Зойки Мішка подарував їй дерев’яний, ним самим зроблений, капкан. Я давно не бачила її такою розчуленою.

Дружина Ємиша Настальче, котру всі звали Настя, була Зойчиною приятелькою. Зойка привозила жінці нитки, мило, миски. Настя була такою ж мовчазною, як чоловік. Мене виводив із рівноваги її погляд, вона складала руки на фартуху, на голові її була хустка з гарно вигаптуваною «сорокою», а погляд вона наче складала на моєму обличчі. Важкий. Зойка мене виправдовувала, кажучи, що чоловіки так влаштовані – вони потребують нової дичини. Настя кивала і до мене не чіплялася. Вона вірила у те, що Зойка насторожі і відповідає за своїх людей. За мене, за Настю.

Інколи мені хотілося прихилити голову, вкластися комусь із них на плече, притиснутися, прилипнути, кохатися до забуття. Зойка влаштовувала мені показові істерики: «Они к тебе придут, кукурузу свою попарят, а есть её будут другие бабы, и сеять её они будут не тут». Так вона говорила, коли ще не дізналася, яку проблему має красень Павло.

Спочатку я думала: вона переймається тим, що я заміжня, мій чоловік страждає у казематах, а я, бач, хочу розважитися. Але одного разу, коли я саме збирала передачу Олексію, Зойка видала своє пояснення: «Я не мужиком твоим перенимаюсь, больно надо. А тобой, дурой. По тебе же видно, что нечестная жизнь не для тебя. Ты шо, совсем тупая, этого не понимать? Эти все сторонние мужики для тебя как поезд для Карениной, втовкмачь это себе в башку. А ещё у тебя дитё. Девка растёт, оно ей надо, шоб в мамках была потаскушка?»

Я тоді подивилася на дочку, вона гралася своєю п’яткою, булькала та гигикала, інколи у мене складалося враження, що Наталі взагалі не потрібна мати, тому я могла собі дозволити бути якою завгодно. Але Зойка, як водиться, була права, вона добре мене відчувала. Як інших людей, як тутешню природу, як Блоховця.

Завдяки Блоховцю та паскам, зв’язаним із його пуху, Зойка врятувала мою спину від радикуліту та його наслідків. Олексій отримував справді теплі шкарпетки, у Наталки був собачий комбінезон із капюшоном на люті морози та для «повзушок».

У мене уже там почав псуватися зір, іноді, коли Наталка в цьому комбінезоні вчилася повзати вкритою усім, чим можна, підлогою (це ми звали «повзушками»), мені здавалося, що до хати забіг Блоховець, я встигала, притупцюючи ногою, крикнути, як Зойка: «Блох, пшёл вон, ну!», за мить до того, як розуміла, що це – моє маля, і до вечора тягала на собі свій сором.

Чоловіка мого реабілітували, коли він помер від запалення легенів. Ми дізналися про його хворобу із запізненням, Зойка навіть просила Настальче, щоб та поворожила на його одужання, Настя мала дар зцілювати. Але ж не на відстані, хоча у кожного слова кожної людини є своя сила та ціна, я це усвідомлювала.

Я навіть не знаю, якою була послідовність: чи то чоловік спочатку помер, а потім його реабілітували, чи навпаки. Дуже швидко мені дали дозвіл повертатися до Києва, я розгубилася: здалося, що тепер назавжди, як би не склалося життя, я прив’язана до цих суворих країв, де посеред холодного мовчання гудуть височезні сосни. Можливо, дозволять переїхати в іншу область, але не додому.

Я й гадки не мала, що Зойка подарувала дружині того офіцера, котрий вирішував мою долю, розкішну шубу з куниці, розкльошену, що аж подолом мела підлогу. Дізналася я про це вже у Києві, від нашого двірника Миколи Тарасовича, Зойка йому проговорилася під час їхнього двобою «Вчинок проти вчинку». Це був атракціон марнославства, Зойка пригадувала свої пригоди, Микола Тарасович – свої, голосували тільки вони, самі обираючи «героїчний вчинок».

Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.

* * *

Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»

Наталя в розквіт свого чотириріччя добре відчувала зміни настрою, залізла мені на коліна і також кричала у вікно безсловесне, але життєрадісне: «А-а-а-а-а-а-а-а-а! Ай-ай-ай!!!»

Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні магазини, скупки, ринки, та познайомилася з Валєрою (хутро, золото, ікра). Її записник був сповнений іменами людей, основну інформацію щодо яких можна було прочитати в дужках. Я звала це – Зойчини дужкові люди. Наприклад: (марочный кирпич), (свежие торты, пироженки, кулебяки), (пошив перчаток), (колбаса), (импорт, мебель), (икра, лосось, копчёная рыба – по чётным, парикмахеры – по нечётным), (остатки царского фарфора), (редкие книги, эротика, любовные, билеты в оперный), (хор. евр. детский врач) і таке інше.

Коли я трохи наївно запитала, навіщо то їй треба, Зойка різко відповіла: «Жить как-то надо. И девку поднимать. На какие шиши?» Я сказала, що спробую влаштуватися на роботу. До себе, у Ботанічний сад.

Мене радо прийняли до колективу, котрий дуже змінився, я б навіть сказала, істотно русифікувався. Зойка підводила соболині брови: «Не может называться работой богадельня, как у вас».

Зойка одного разу пройшлася садом із розвідницькою метою, а потім водила туди Наталю – гратися, дихати свіжим повітрям та для профілактики бронхіту. У Ботанічному саду Зойка вгледіла кілька цікавих рослин, цікавих не на її погляд, а на погляд людей, що розуміються на красі та комфорті.

Звідки Зойка відчувала потреби цієї публіки – уявлення не маю, але так само, як вона могла вцілити білці в око на відстані в десятки метрів, так само безпомилково підстрелювала потрібних людей.

Цікавими рослинами були японські троянди та різні декоративні деревця, що їх усі називали «пальмами», а я втомилася постійно озвучувати їхні назви латиною. Зойці вдалося поцупити та прилаштувати згадані рослини до родин одного академіка, народного судді, дружинам двох партійних діячів, директорові одного з центральних гастрономів та навіть доставити ці крадені пальми до санаторію ЦК КПУ.

А ще вона домовилася з дирекцією Байкового цвинтаря, що постачатиме квітучі кущі, насіння гарної «гладенькой» травиці та різні «благородные дорогие цветы». Усім цим бізнесом вона пречудово займалася за моєю спиною, я навіть не здогадувалася. «Меня это не удивляет. Ты в озеро смотришь, не себя видишь, всё лилии, ярких рыбок да утопших. Цветочкам сюсюкаешь, ах, какие прекрасные, рыбкам улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».

Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та й Зойка сама була мов блискавка. Певно, якби вона, як моя мати, працювала у підпіллі, її могли б так наректи.

Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.

Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.

Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.

Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».

Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.

Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.

Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.

Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».

Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.

Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина стане плакати, жаліти вбитих пухнастиків, але Наталя була не щемкої породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.

Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».

Зойка щиро обурилася: «Ты за кого это меня держишь, сучка? За воровку? Да никогда такого не было и не будет. У меня просто чуйка на нужных людей и нужные вещи. И потом, я не краду, а разумно использую, ясно тебе? Я не виновата, что вокруг одни тугодумы. И за всё всегда плачу. Так или иначе».

Більше до цієї розмови ми не поверталися, але я собі уявила реакцію слідчого на подібну відвертість та бачення своїх занять і життєвого призначення. Зойку не можна було назвати людиною, котра не має світоглядної філософії, однак я не сумніваюся, що вона б слала на три літери кожного, хто б підкотив до неї з подібною думкою.

Саме Зойка вирішила: мені треба просуватися кар’єрними щаблями. Завдяки її підштовхуванням я почала викладати в Університеті, захистила кандидатську дисертацію, зробила собі ім’я в науковому світі.

Зойка займалася Наталею, вона обрала школу для неї, зі скандалом, але перевела у клас до тієї вчительки, котра їй сподобалася схильністю до компромісів. Вона ніколи не говорила з малою «дитячим голосом», була чіткою, суворою та послідовною. Зойчині правила Наталя пам’ятає дотепер і, мені здається, продовжує ним слідувати.

«В человеке есть твердыни, а есть болото. Ты должна постоянно тычкой пробовать, где у тебя увязает, а где – нет. Сама! Не жди, пока кто другой тыкнёт. Думай, чем ты сама можешь себе помочь. Действуй разумно. Думай о прибыли, просчитывай риск, умей брать ответственность и уважать твёрдость других, а мягкостью пользуйся. Уроды не смогли затвердеть – их проблемы, не наши».

Бувало, що на мене навалювалася провина, буцімто я зовсім не виховую власну дитину. Я винилася, просила Зойку, щоб вона дозволила мою участь. Я хотіла відводити Наталю на хор або перевіряти вправи з української мови, ходити на батьківські збори, шити доньці новорічні костюми.

Зойка підводила брови та відказувала: «Ты ж только люлюшничать умеешь. Люлюшничество твоё нам без надобности, с остальным мы справляемся. Твори свою жизнь, делай что-то. А собрания родительские так и вовсе не для твоей поросячьей натуры, там что ни разговор – о деньгах».

Удень, коли я поверталася з лекцій, на мене чекала свіжа гаряча їжа. Під акапельні розспівування Наталі я солодко засинала, увечері писала статті та ходила на побачення із залицяльниками. У мене завжди були кавалери, Зойка з цього не дивувалася, вона дивувалася з іншого: де я беру такий непотріб. Усі вони видавалися Зойці кошмарними. «Знаешь, когда ребёнок тащит домой хромого голубя, – это одно. Но когда это всякий раз недоделанный мужичонка – это слишком. Включай мозги. Тебе вообще есть, что включать, сучка ты, кроме своего залюлёканого сердца?»

Певно, може скластися думка, що Зойка з нами жила, але це не так. У неї була своя окрема однокімнатна квартира з велетенським балконом (на всю кімнату, кухню та закапелок) у будинку навпроти нашого. Туди вона йшла спати і там прокидалася, крім випадків, коли Наталя хворіла або мене відправляли у відрядження, в експедиції чи на атестацію.

На Зойчин клопіт, я дуже закохалася у свого аспіранта Бориса Штефана. Зойка відразу збагнула, що зиску з нього з «комариный хер». По суті кажучи, належне вона віддавала тільки національності Бориса – він був євреєм. Вона подивилася його особисту справу, поговорила з ним у ресторані, дозволила оплатити шовк для моєї сукні. Але мені сказала: «В копеечку он нам, Варка, влетит, не нравится мне всё это».

Потім вона знайшла ще один аргумент на користь Бориса, то була його мама – Софа Марковна. «Это феноменальная женщина, глыба! Но она понимает, что сковырнуть тебя – это ей на раз, а вот со мной разобраться – отдельный том дельца».

Софа Марковна прийшла до нас у гості. Мені на той час виповнилося сорок років, я була тонкою та дзвінкою, виглядала молодше, але Борисові стукнуло тільки двадцять шість. І, звичайно, син самої Софи Марковни мав отримати від життя «усё золотое, даже если это подсрачник».

– Дорогая, ви пользуете себя кремом? – запитувала Софа Марковна, я не знала, як правильно відповісти на це питання, тому крутила пальці на руках. – Милочка, нужно показать вас Степану Моисеевичу, он прекрасный психотерапевт, иначе вы таки заработаете себе вивих.

Квартира Софі Марковні сподобалася більше за мій вік. Дізнавшись про існування Наталі, вона манірно зітхнула. Ще більше її добив той факт, що мій чоловік сидів у Вятлагу.

– Я таки думаю, шо моему Бориньке вы больше можете дать как доцент, а не как женщина, – оголосила вона зрештою свій вердикт.

Зоя впала в буйство. Як це так, мене відторгнули? І хто? Не вона! А хай і глиба, але абсолютно стороння жінка. Зойка забула про місяці підгортання глиби (а її майстерність та кваліфікація у питанні підгортання людей була ще вищою за мої в питаннях підгортання рослин) і вивалила на неї усе своє незадоволення:

– Да пошла ты в жопу, если в какую влезешь, жиромясая жидокорова!

Я сиділа й майоріла, наче радянський стяг. Софа Марковна мовчки підійняла себе з мякої софи (тезки) і промовила:

– После этого даже Боренькин заусенец не зайдёт в этот быдлячий дом. – І пішла.

Борис попросив поміняти наукового керівника. Зі мною він залишався ввічливим та прохолодним, я розуміла, що зростання з глибою не могло не позначитися на його вдачі, але більше місяця ловила незадоволений погляд та цокання Зойки, котра помічала мокроту на моїй подушці.

У сорок п’ять я ледве не вийшла заміж за чоловіка героїчної професії, що вони так бавили Зойку. У Гери було екзотичне заняття, він був жокеєм.

Зойка, виявляється, його знала, бо вважалася своєю на іподромі, там тусувалися люди, котрим завжди потрібні іноземні цигарки, ікра, репетитори, джинси, золото та хутро, пропозиції взяти участь у записі «голубых огоньков», платівки, вірші Висоцького, автографи самої Любові Орлової, чеки в «Каштан» та запрошення здійснити покупки у Центральному салоні для молодят. Це була ледь не єдина київська точка, де існувала вірогідність купити білі, сріблясті, ніжно-блакитні і навіть бузкові туфлі чи босоніжки.

Не знаю, що він у мені знайшов. Правда, я не почувалася старою, я не відчувала свій зрілий вік, досі смикалася, коли мені говорили «Ви», а на «ти» до мене зверталися лічені люди.

Я не відчувала віку своєї доньки, котра перетворилася на царівну-несміяну, вона оминула вік протестів – хіба можна протестувати із Зойкою? Тому ввійшла у своє п’ятнадцятиріччя така неспішна, пластична, округла зовні, однак така гостра та рвучка, ядюча всередині. Я залишалася наївною та схильною до «залюлёшкивания», мені так хотілося любові, але щоразу мене перегортали, наче дивилися – а що написано на зворотній сторінці? Що вона хоче? Що з нею не так? Що вона зробила зі своїм чоловіком, як запроторила в ув’язнення? Так рвучко перегортали, що рвалося моє серце. І воно зменшувалося, ховалося від підозр людей, котрим я кожного разу легко ввіряла своє життя.

«У тебе личко, як яблучко, – казав він. – Гладке, рожеве, соковите». Він любив нюхати моє волосся, вплітати соломинки, а потім сміявся, коли помічав, що я з цією солом’яною «прикрасою» проходила весь день.

Він також був молодшим за мене, але більше непокоївся за свій вік, ніж за мій, у будь-який час його могли «списати». «Я в конюхи не піду, там моя смерть». Він народився десь під Івано-Франківськом, а одного разу вийшов на змагання вдягнений у вишиванку під жилетом. Це була дідова вишиванка, певно, вона йому допомогла, бо коли він упав із коня, не вбився, лише скалічився, але на собі поставив хрест.

Він просив не пускати мене до шпиталю МВС, де лежав, однак я пробивалася. Носила йому Зойчині бульйони з домашньої кури з Бессарабського ринку (ми не знали кращої турботи та іншого виходжування), навчилася сувати гроші лікарям (мабуть, уперше як слід здивувавши Зойку), годувала його контрабандними товарами, вирушала на зустрічі з різними худорлявими типами у першу аптеку, що навпроти Оперного театру.

Типи виявилися балетними, вони ходили під двома статтями – за мужолозтво і за спекуляцію, саме вони, попри всі небезпеки, діставали мені експериментальні ліки з Індії, що завдяки ним міг ожити ушкоджений хребет Гери. Вони переказували йому вітання, переймалися його станом; він часто допомагав, давав у борг гроші, зводив із потрібними людьми, привозив щось особливе із закордону.

Він зглянувся, став м’якішим, тримав за руку, дозволяв поправляти простирадло, надувати з ним разом кульки, щоб тренувати легені. Він казав мені: «Ти ж моя рідна душа. От як пісня, що співала бабуся, ти маленьким чув її, а тоді ж запам’ятати не міг, а коли час прийшов – співаєш, бо це в крові. Ти та сама пісня з моєї крові». І ми цілували одне одному руки.

До шпиталю прийшов утомлений слідчий, попросив написати пояснювальну, чого Гера вдягнув вишиванку, чи була це пропаганда небезпечних нацистських ідей.

– У тебе є пам’ять роду? – запитав слідчого Герман.

– Я з робочого класу, а не з куркулів і господ, нам цей рід без надобності, – відповів той.

Герман застогнав. Я думаю, що стогнав не так від болю, як від розуміння, наскільки це чужа людина, не здатна відчувати землю, не здатна розуміти важливість традицій, не схильна до гордощів або скорботи, нічим ні до чого не прив’язана.

Гера втомлено прикривав очі:

– Слухайте, ну кому я що маю пояснювати? Тим, хто мене не зрозуміє? Бо не з куркулів і не з господ?

– Я б на твоєму місці щось вигадав, – бубонив своє слідчий. – Моя справа – маленька, а у тебе можуть бути великі неприємності. Про жінку свою подумай, у неї чоловік добряче посидів, не зажуй її щастя.

Гера дійсно про мене думав та дбав, додумався він до того, що заборонив мені приходити і сказав: із нами все закінчено. «Баста! Йди геть! Обридла! Нещасть мені нанесла! Годі!» – кричав він і намагався жбурнути в мене банкою з бульйоном.

Потім хтось із його покровителів домовився, що його оперуватимуть у Москві. Він підбадьорився, попросив, щоб я до нього прийшла, тримав за руку, гладив, називав «горличкою», «яблунечкою» і благав вірити, що все буде добре…

Поховали його у рідних краях, він про те дуже просив перед операцією, наче відчував лихо. Я і про його смерть, і про похорон дізналася, коли їхала до нього в потязі № 1, Київ-Москва. Зі мною в купе їхав хтось із «золотих», що мене впізнав та висловив співчуття, від цих слів я стала такою важкою – як відро із застиглим цементом. Згадала, як ніяковіла, бо спочатку ловила на собі здивований погляд. Тепер я розуміла, чому на мене так дивилися: у неї коханий помер, ще сорок днів не минуло, а вона в пурпуровій шифоновій сукні їде форсити до столиці. А мені так хотілося йому сподобатися, тому і вдягнула я цю нову сукню, собі подібна була на булгаківську Маргариту.

Я знепритомніла, очуняла, коли у мене влили чай із присмаком валер’янки, підвелася, попросила супроводити мене до туалету, гримала краником і вила, довго-довго, поки не почали погрожувати виламати двері.

«Я все розумію, дамочка, горе у вас, страшне горе, але піввагона усралось!» – винувато сказав мені провідник. Він нагадав мені Зойку, і я заплакала так гірко, що давилася та кашляла від власних сліз.

Сльози до мене навідувалися ще довго, Зойка виступала з промовою підтримки: «Такие отношения, они, вишь ли, как герпес. Вроде залечила, а оно раз – и вылазит в другом месте, чешется, гноится, и ничего не сделать, кроме как терпеть и мучиться».

* * *

Серед усіх цих подій та моїх переживань Наталя йшла рівно до мети: здобути вищу освіту, вона хотіла будувати дипломатичну кар’єру. Я намагалася пояснити, що навряд чи це реально. Ураховуючи місце й обставини її народження та походження, сумнівно, що її радо запросять до іспитів у який-небудь профільний вищий навчальний заклад.

Вона відмахувалася від мене, казала, що настали інші часи і не всі такі закомплексовані, як я. Тут мені нічим було крити. Зойка на це відповідала лозунгом: «Родина её батю замазала, Родина её батю отмазала. Ты, Варка, этому всему не указ, не вмешивайся».

Наталя не виглядала закомплексованою, вона мало говорила, коли щось казала, справляла враження злої та різкої людини, саме так звучали її слова. Але якщо знати її краще, тоді моя дочка бачилася ясніше, вона навіть раділа різко та рвучко. Такою була її вдача. Вона нас собою не обтяжувала. Я впевнена, що у неї були складнощі, але до тих складнощів Наталя не допускала навіть себе, не кажучи про нас.

Складнощі та переживання (їх не могло не бути!) відкладалися солями вздовж усього хребта, однак вона цей біль відчує пізніше, коли вже буде дорослою жінкою, яка вигулює на коротких повідках свої заплановані мрії.

Зойка, звичайно, почала шукати репетиторів та варіанти. На мене вона покладатися не стала, хоча я викладала в Університеті, де було як мінімум два підходящих факультети. «Ты бы себя видела, когда тебя о чём-то просят или тебе надобно просить. Глаза как плошки, будто тебя уже кто-то сношает. Иди ты в жопу».

Зойка знайшла Жанну Георгіївну, вона не тільки викладала в Інституті іноземних мов, а входила до приймальної комісії. Зойка до неї приглядалася, бачила, як та вдягається, з ким і як розмовляє, як до неї ставляться колеги, як вона спілкується зі студентами, тільки після цього вона привела Наталю займатися.

Наталя презентувала Жанні Георгіївні шикарну сумку з м’якої шкіри баклажанного кольору, японський крем для сухої шкіри, елегантні окуляри (австрійські – завдяки зв’язкам Зойки із зовнішторгом) та намисто з крупними обробленими агатами (сибірські вітання).

Жанна була зворушена і розгублена, так часто буває, коли хтось раптово приносить тобі у пакеті (імпортному блискучому із зображенням тигра) твої ж забаганки.

– Чому ти вирішила, що вона нам підійде? – поцікавилася я.

– Люблю иметь дело со счастливыми бабами. Честными и практичными. От несчастных баб зла не оберёшься, подставят, забудут, заплачут, ну их к ляду.

Я зробила вигляд, що не сприйняла та не вписала всі ці слова на мій власний рахунок.

Жаннус, так її звала Зойка, ніколи не вирізнялася красою, але була, як то кажуть, дуже стильною. Це помітила навіть моя байдужа до людей донька. Рішуче підборіддя, гарно нафарбовані чайні очі під окулярами з товстими лінзами, асиметрична зачіска, інтелігентно виставлені стрункі ноги, усі ваби фігури підкреслені сукнями моделі «сафарі».

Чоловік її був професором, викладав на факультеті філософії, два сини-підлітки раділи життю, щасливі від того, що народжені у родині вільних та люблячих батьків. Чоловік Жаннуса обожнював.

Справу свою вона знала, провела атестацію шкільних знань Наталі й знайшла її підготовку якісною. Я не можу сказати, що Наталя була пристрасною у навчанні, але методичною, складала власні схеми оволодіння науками, виявляла терплячість, відточувала гостроту реакцій та зазвичай знала трохи більше, ніж того від неї вимагалося.

Так само, як Наталя віддавала належне стильності своєї репетиторки та певної нетутешності, так і Жаннуса захоплювала зовнішність Наталі, гладкість, плинність, прохолодність. Чорне рівне довге волосся, темно-сірі очі, котрі іноді здавалися синіми, а частіше – графітно-чорними. Жінка дивувалася, якими плавними та округлими були Наталчині стегна, литки, руки, форма обличчя.

– Тобі треба вийти заміж за іноземця, наші телепні не здатні оцінити таку красу. Ти – фазан, а більшість не знає, що воно таке є, звикли жерти свиней та курятину. Ти зверни свою увагу на чехів!

Наталя скептично усміхалася, вона не хотіла звертати свою увагу на чехів, на словаків, на українців, євреїв, болгар чи росіян. Усю свою увагу вона спрямовувала на себе.

– А що, вони не їдять курятину?

– Їдять, але тому ще більш цінуватимуть фазана.

Одного разу вона підійшла до мене і запитала:

– Мама, а ти закохувалася?

Мені так дивно було це чути, вона наче підійшла до мене та оголила груди. Не в стилі Наталі було наближатися з такими особистими запитаннями. Найбільше, на що я могла розраховувати, це: «Ти кудись перевісила мій зелений костюм? Ти випила мій гранатовий сік?»

Але те було реальністю: донька вперше за свої шістнадцять років поцікавилася моїм життям та почуттями.

– Так, я закохувалася, доню, а що сталося? – не втрималася я від обов’язкового мамського запитання.

– Та нічого не сталося, просто є хлопець, він мені подобається. Я не знаю, чи це кохання, але мені хочеться з ним спробувати все.

– Усе? Як то все?

– Ну, все. Щоб потім не повертатися до цього. Відразу збагнути, що воно і як, для чого працює, навіщо, щоб вгамуватися і не відволікатися.

Нечувано! Такого підходу я не бачила.

– Може, як годиться, спочатку запросиш хлопця до нас, ми з ним познайомимося? Приготуємо вечерю?

– А це якось впливає на подальший процес мого пізнання? Не думаю. Я не хочу потакати вашим із Зоєчкою бажанням, вам зовсім не потрібно з ним знайомитися та витрачати свої нерви.

– Я вже витрачаю свої нерви, як ти не розумієш?

Наталя повела плечима, вона того не розуміла.

– Тему закрито.

З її дитинства я зробила висновок, що означає таке «тему закрито», це ніколи не значить – «прикрито», це замкнене на кілька ключів, ключ захований в яйце, яйце в мурашнику, мурашник – невідомо де. Певно, у Сибіру.

Я так і не знаю, чи зробила вона це «усе» з обраним нею хлопцем, у Зойки я того не питала (у Наталі тим паче – не наважилася), але, у будь-якому разі, Зойка ніколи б Наталю не здала.

Зойці було не до Наталчиних переживань, принаймні особистих, вона улещувала родину Жаннуса, вона тягала мелований папір для професора, діставала йому роботи заборонених французьких філософів у перекладі. Подарувала Жаннусу порцеляновий кавовий сервіз. «Еле от сердца своего отлепила, так был гож! Белый с голубенькими прожилочками, прям губами коснёшься и чуешь пульс!»

Іноді Зойка впадала в поетичність та романтизувала речі. Утім, я була рада, що вона здатна закохуватися, хай і в білий із сінєнькімі прожилками сервіз для кавування.

Дітям Жаннуса вона дістала абонементи в басейн до гарного тренера. Власне, Зойка так і не дізналася, що басейн хлопців цікавив з антропологічної точки зору, а тугими стегнами «гарної тренерші» вони марили довго.

Як і ми з Наталею, родина Жаннуса відчула задоволення, спокій та впевненість у своєму житті, що цим усім флюїдувала Зойка.

Наталя благополучно вступила до Інституту іноземних мов. У той день вона обійняла Зойку і сказала:

– Зоєчка, дякую, але далі я сама.

– Это мы поглядим, – урочисто відповіла Зойка та своєю незграбною рукою погладила студентку по гладкій зачісці.

Варто сказати, що при постійному обороті модних речей, крутіїв та модників, Зойка виглядала суворою, старомодною та ледь обтесаною містом. Вона, як і раніше, носила зачіску-корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона те робить, і вона відповіла: «От серьёзной торгашки должно пахнуть мужиком! Уроды тогда знают, за мною – сила».

Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса-сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.

У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.

* * *

Непотріб з’явився у житті Наталі після того, як вона закінчувала навчання та підробляла екскурсоводом. Він був у складі московської делегації діячів театру та кіно, котрим Наталя показувала Київ. До іноземців її поки не підпускали, однак обіцяли, що влітку дадуть потренуватися десь у російській провінції (мабуть, в УРСР тренуватися деінде, окрім Києва, не було потреби, «та й на що тут дивитися», мене ж завжди трусило від подібного ставлення).

У Непотреба, звісно, були і є ім’я та прізвище, але я озвучувати це не хочу, щоб не каламутити водяників.

Кожен робочий день сприймався Наталею як «проявочний». Так вона це називала. Вона дуже хотіла, щоб усі побачили кращі якості, котрі щоразу проявляються, оновлюють її, роблять яскравішою. Вона була вдягнена в пошиту на замовлення сукню – синій шовк рясно вкритий білими, бузковими та рожевими пелюстками ніжних кримських троянд. Тканину Зойці дістав Наум Львович.

Того ж самого травневого дня Зойка та Наум Львович святкували день народження ювеліра, катеркували (Наум Львович любив вигадувати словесні новотвори). Вони пливли Дніпром до Канева. Весь час для парочки грав на скрипці студент консерваторії, у Наума Львовича було багато знайомих студентів-музик, яких він називав «мої консерванти». Студент навіть зіграв «сибірський вальсок», чим розчулив Зойку майже до сліз.

Непотріб служив сценаристом на кіностудії імені Довженка. Хоча у штаті, як виявилося, не значився – «хотів залишатися вільним». Саме так, і бажано за чужий рахунок та завдячуючи чужій кабалі. Худий, чорнявий та засмаглий, він нагадував мені хорта. Оксамитові очі, вологі губи. Йому було двадцять вісім років, і він завжди переймався амбітними планами, постійно чекав на дзвінки з Москви, пив, курив та любив гучні компанії. Навіть моє природне миролюбство мене зрадило, коли Наталя привела цей Непотріб до нас у дім. За все своє життя я не пам’ятаю іншої людини, котра настільки мене дратувала та пригнічувала тільки однією своєю присутністю, а того року мені виповнилося п’ятдесят. Можна сказати, що Непотріб став подарунком до мого ювілею від люблячої донечки.

Зойка була хмурною та мовчазною. Вона про нього знала все. Про те, що дві дівулі зробили від нього аборти, одну він при цьому переконав: це необхідно зробити, бо він хоче знімати її в головній ролі у своєму кіно (котрого навіть не було в планах); про те, що він певний час видавав себе за гомосексуаліста та підставив одного гарного режисера під статтю, бо конче хотів стати допоміжним сценаристом нової стрічки. Про те, що не сів за фарцовку, бо здав цікавіших для слідства людей. Про те, що вкрав ідею дипломної роботи у свого однокурсника, тим самим зганьбив його та позбавив можливості закінчити навчання.

Я не знала про всі ті запаморочливі «чесноти» нареченого. А ще я і гадки не мала про основне – Наталя була від нього вагітна. Зойка довідалася й про це.

Вона знала, що Наталя має непоширену, четверту, групу крові з мінусовим резус-фактором. Зойка консультувалася з кількома провідними гінекологами та акушерами, котрі повідомили: навіть без огляду пацієнтки зрозуміло, що аборт є ризикованим вчинком, молода жінка з вірогідністю в дев’яносто відсотків не зможе мати дітей. Зойка сама не могла мати дітей, і оце тільки зараз я збагнула, наскільки їй те боліло. Інакше б вона без вагань відправила Наталю на аборт, уберігаючи її від Непотреба та залишаючи щасливою й бездітною.

Тому Зойка сиділа понура й тиха, а не робила сокирою кришиво з його пальців. Особливого плану в неї не було.

Ще вона знала про фактор свекрухи, ця нестерпна жінка досі уявляла, що вона – прима оперної сцени, хоча в опері ніколи не співала, бо вдало вийшла заміж і висиджувала свої шикарні підспинні основи вдома. Усі свої слова вона вимовляла з видовженням голосних: «Наааа-тааааа-ляяяяя», із такими манірно-натужними інтонаціями, що хотілося викликати «швидку».

Наталя також не скидалася на щасливу наречену. Можливо, вже тоді вона знала про нього більше, ніж того хотілося як їй, так і йому. Можливо, розуміла невідворотність своєї вагітності, цих стосунків, їхнього продовження. Можливо, була юною та розгубленою, хоча це – навряд чи. Моя розумна доня – непримиренна та водночас виважена.

Вона сказала, що знайомство – формальність, усе вже вирішено, жити вони поки що будуть із нами, але Непотребу обіцяли найближчим часом власну квартиру. Непотріб заявив, що теоретично можна жити в них, однак у мами бунтівна натура, вона в усе втручається, крім того, його сестра Аліна нещодавно розлучилася та зализує рани в родинному гніздечку, тож нетактовно буде щодня влаштовувати їй перегляд картин медового місяця щасливого подружжя. Звідки він відчув, що я настільки переймаюся тактовністю?

Але мене бентежило мовчання Зойки. Бо це було дуже на неї не схоже. Я все чекала, що вона зараз встане і промовить рятівне: «А ну, пошёл в жопу!» Зойка між тим хитнула головою, встала і тим завершила наші перемовини. «Приглашения мне отпечатают на нотной фабрике, с нотами марша Мендельсона и голубями. Как этот хотел. Я уже договорилась», – такими були її перші слова.

Наум Львович, також присутній, витягнув дві шкіряні коробочки з обручками у вигляді крил, вкритих яскравими маленькими фіанітами (Зойка розповідала, що коробочки для Наума роблять хлопці, які виготовляють медалі, ордени та різний нагороджувальний антураж).

Наталя сплеснула руками: «Боже, яка краса, – і поцілувала Наума Львовича. – Бачиш, яка краса?» – обернулася до нареченого. Непотріб промовив: «Та нічо такі загарульки. Просто мені хочеться кольцо толщє. Було б козирніше». Мабуть, саме у такі моменти Агата Крісті вигадувала чергове криваве родинне вбивство.

Зойка займалася весіллям, домовилася з готелем «Київ» про бенкетну залу та проживання тих, хто приїде з інших міст, займалась запрошенням гостей, складанням меню. Прилетіли наші сибірські друзі, московські знайомі Непотреба.

Старенький та беззубий Ємиш два роки тому овдовів, він зменшився і виглядав настільки зворушливо, що краялося серце. Мені здавалося, я бачу свою зраджену смолянисту молодість, ось що із нею сталося. Він приїхав з доньками Мариною та Малікою – соковитими брюнетками з мигдалевидними очима.

Приїхала й Ізабелла, така ж легка, як і в ті чобітні роки, з усиновленим хлопчиком, уже молодим чоловіком, гарним та вихованим. Вона нарешті позбулася того ката, котрий примусив її до шлюбу через погрози, й із сином переїхала до Новосибірська. Її чоловік напився (певно, що замало), схопив рушницю, пішов у лісові хащі, там і помер, замерз. Вовки, а може, й родичі Блоховця обкусали йому пальці на руках.

Вона, як і раніше, подобалася чоловікам, особливо з творчої тусовки нареченого, була тією самою медоволосою білявкою, тільки от в очах уважна людина могла прочитати її трагедію. І задихнутися, захлинутися від схованих там болю та втоми.

Зойка влаштувала молодятам сюрприз: вона домовилася, що Чортове колесо працюватиме тільки для нас, майже вночі, київські травневі ночі – ніжні та прозорі; одне коло кататимуться молодята та фотограф, інше – тільки гості, загалом атракціон буде у нашому розпорядженні протягом години.

Наталя знищила усі знімки, котрих мені дуже шкода, бо каруселі, якими б ми нещасними не були, вселяють у нас надію, молодість та грайливість. На тих знімках Наталя та Непотріб виглядали осяйними. Мені дуже хотілося, щоб це бачив Славік, якщо йому не судилося побачити щасливу реальність.

Усім було зрозуміло: життя молодих не складається. Непотріб не працював, принаймні спочатку він хоча б робив вигляд, бігав на Головпоштамт, буцімто за важливими листами, постійно щось писав та розкладав аркуші в папки з написами: «Літо в Ялті», «Пригоди одного розпеченого дня», «Крадії». Він говорив, що папки містять геніальні сценарії, до котрих ще ніхто не доріс. У цьому він був правий; коли я полізла в одну з папок, погортала аркуші, то зрозуміла тільки одне: це були вирізки з газет, картонки, аркуші, вкриті карлючками, та білий папір.

Наталя важко переносила вагітність, у неї набрякали ноги, моїй дівчинці постійно хотілося газованої води. Я зглядалася на неї («м’якотіла шмарклежуйка»), бігала до автоматів за газировкою. Зойка потім люто напускалася на нас, але й сама інколи приносила малій екзотичний на ті часи «Тархун». «Два глоточка, не будь такой дурой, как твоя мать, ты уже как чёртов кит, скоро начнёшь пускать фонтаны».

Наталю потроху допускали до іноземців, а ще вона брала додому переклади. Технічні, медичні, важкі, сповнені незнайомої термінології. Наталя зашивалася. Якось вона попросила Непотреба допомогти:

– Слухай, ти ж закінчив англійську спецшколу, ти можеш допомагати мені з простими перекладами, за них також непогано платять, наприклад, візьми цей детектив!

– Ти сказилася, женщіна? Нє жуй мої нєрви. Я не займатимусь цим сміттям, я не на те вчився, це не моє призначення. Я тебе просив то все взвалювати на себе? Ні! Тобі варто вчитися бути легкою, ти заважка. Краще подумай, чим ми пригощатимемо Сашу та Вєню, вони прийдуть увечері. Вєня має виходи на «Ленфільм», якщо виговорить – у мене буде інший рівень, мала!

Зойка щодо цього висловлювалася безжальним чином: «Да куда он пролезет, этот вшивый подснежник? Куда он пробьётся? Писатель. Сценарист. Оно даже имя своё грамотно написать не умеет, ёп-папало-ногу».

Було багато різноманітних «саш» та «вєнь», усі вони обіцяли допомогти пробитися. Кожен мав корисні зв’язки, дядя – оператор на «Мосфильмі», тьотя – гримерша на Одеський кіностудії, актори, режисери, провідні сценаристи, коханки провідних сценаристів та решта не менш впливових людей.

Наталя виставляла на стіл арахіс у цукрі, «Пікову даму», викладала посольську шинку, московську ковбаску, салямі, фігурно нарізала сир; у нашому домі завдяки Зойці завжди був коньяк та якісний портвейн, обов’язковий «Ризький бальзам», була й горілка, якраз на випадок голодних, ненажерливих приятелів Непотреба.

Зойка відразу відмовилася допомагати Непотребу (а він наполягав, щоб вона діставала різноманітні забаганки для «умаслення та підмазування» численних «саш», «вєнь» й інших зв’язкових), про що заявила Наталі, котра плакала та просила. Зойка заявила: «Чтоб я тебя такой больше никогда не видела, утрись, соплячка, не девка, а крольчиха красноглазая!»

Він забігав додому, приносячи на волоссі та одязі міцний цигарковий дим, Наталя бухикала, однак терпіла. Вона ще сподівалася, що все владнається. Звідки у нас, жінках, оселяються ті марні сподівання?

Одного разу їй зателефонувала котрась із «саш» та повідомила, що «Твой крутит с одной актрисулей, у неё столько связей! Ты не злись, киця, он хочет пробиться, а ты приземлённая, его не понимаешь. Кстати, чтоб ты там не думала, а у них всё серьёзно».

У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».

Зойка тишком-нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.

Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.

«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.

Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.

З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.

Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.

Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:

– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.

Медсестричка джеркотіла:

– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.

– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.

Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.

Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.

Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.

Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо-о-о-о-г, вы не понимаете, он просто Бо-о-о-о-о-г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы-ы-ы-ы? Распяли! О-о-о-о-отправили на Голго-о-о-о-о-фу, утопили в нечистотах унижений!»

Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»

На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.

Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.

* * *

Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.

Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.