Читать книгу Дороті та Чарівник у Країні Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 7

Після того, як Чарівник витер із шаблі картопляний сік, розібрав її та склав у валізку, чоловік із зіркою велів своїм людям доправити обидві половинки Чаклуна в громадські сади.

Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха і виявив готовність приєднатися до процесії, сподіваючись знайти там щось їстівне. Зеб опустив верх коляски і запросив Чарівника приєднатися до їхньої компанії. Сидіння було широке, на ньому могли вільно поміститися двоє дітей і доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив із зали, стрибнуло йому на спину і зручно там влаштувалося.

Процесія повільно рухалася вулицями міста. Її очолив носій останків Чаклуна, за ним слідував Принц, потім – Джим, який тягнув коляску з мандрівниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вміли ні усміхатися, ні хмуритися.

Скляне Місто складалося з кількох красивих густонаселених вулиць. Відразу за містом розкинулася широка рівнина, засаджена садами, яким давали життя безліч балакучих струмків. Через сади пролягали доріжки, а водні перешкоди долалися завдяки скляним місткам надзвичайної краси. Тож Дороті й Зеб вийшли з коляски і покрокували пішки поруч із Принцом, щоб краще розгледіти рослини і квіти.

– Хто побудував ці прекрасні мости? – запитала дівчинка.

– Їх ніхто не будував, – відповів чоловік із зіркою. – Вони самі виросли.

– Як дивно, – сказала Дороті. – А скляні будинки у вашому місті теж виростають самі?

– Звичайно! – була відповідь. – Їм, щоправда, потрібно багато років, щоб піднятися на повний зріст. Ось чому ми так засмутилися, коли Дощ із каменів побив деякі вежі й поколов дахи.

– Хіба їх не можна полагодити? – запитала Дороті.

– Ні, але з часом вони зростуться самі. Нам залишається тільки чекати.

На околицях міста траплялося чимало розкішних квітників, але Дороті ніяк не вдавалося визначити, які квіти там росли, бо їхнє забарвлення постійно змінювалося завдяки грі променів, що виходили з шести світил. Квіти були то рожевими, то білими, часом блакитними, а інколи – жовтими. Низькорослим широколистим рослинам теж добре рослося на цій землі, їх також не обійшла невпинна зміна кольору.

Коли процесія дісталася лугу, Джим поспішно нахилився до трави і став її пощипувати.

– Нічого собі країна! – бурчав він, ні до кого особливо не звертаючись. – Поважний кінь змушений харчуватися рожевою травою!

– Вона радше фіолетова, – поправив його Чарівник, висунувшись із коляски.

– А тепер блакитна, – поскаржився кінь. – Все одно що веселку жуєш.

– І як вона на смак? – поцікавився Чарівник.

– До речі, непогана, – зізнався Джим. – Було б її в достатку – я б на колір не дивився.

Тим часом компанія досягла краю свіжозораного поля, і Принц, озирнувшись до Дороті, оголосив:

– Ось тут ми висаджуємо рослини.

Кілька листелюдей зі скляними лопатами вийшли наперед і почали рити яму. В неї вони опустили обидві половинки Чаклуна і закидали зверху землею. Інші тим часом принесли води зі струмка і полили грядку.

– Він скоро повинен зійти, – сказав Принц. – А з часом перетвориться на пишний кущ, з якого можна буде зібрати кілька добірних чаклунів.

– Невже ви всі виростаєте на кущах? – запитав вражений хлопчик.

– Звісно, – відповіли йому. – А у вас на поверхні Землі хіба не всі люди виростають на кущах?

– Ми про таке й не чули.

– Подумати тільки! Якщо ви підете за мною в один із наших громадських садів, я розповім і покажу вам, як ми ростемо в Землі листелюдей.

Виявилося, що місцеві жителі, хоч і могли гуляти по повітрю, вважали за краще все-таки пересуватися по землі. У їхніх помешканнях не було сходинок, вони їх не потребували, але по пласкій поверхні ходили, як звичайні люди.

Маленька група мандрівників слідувала за Принцом по доріжках, часом переходячи через струмки по скляних мостах, поки нарешті не підійшла до саду, оточеного високою огорожею. Джим відмовився покинути луг, насолоджуючись травою, тому Чарівник вийшов з коляски і приєднався до Дороті й Зеба, а кошеня бадьоро почимчикувало за ними.

За огорожею рівними рядами росли дивного вигляду рослини. Їхнє широке листя, витончено вигинаючись, майже торкалося землі. В серцевині кожного красувалася красиво вбрана листелюдина. Одяг, схоже, ріс прямо на ній.

Листелюди, котрі зростали на кущах, були різного віку: від крихітного немовляти до цілком дорослих чоловіків і жінок. На кущі можна було побачити бутони, квітки, немовлят, підлітків або юнаків, але всі вони, навіть цілком зрілі, залишалися нерухомими й мовчазними, наче позбавлені життя. Тільки тепер Дороті стало зрозуміло, чому серед листелюдей вона не бачила дітей, – обставина, котра досі залишалося для неї загадкою.

– Справжнє життя для нас починається лише після того, як нас зірвуть із куща, – пояснив Принц. – Зверніть увагу на те, що всі листелюди з’єднані зі своїми рослинами стопами ніг. Досягнувши повної зрілості, вони легко відділяються від стебла й одразу починають рухатися й розмовляти. Поки вони ростуть, про них не можна навіть сказати, що вони живі, але, будучи зірваними, всі як один стають добрими громадянами.

– І скільки ви живете після того, як вас зірвуть? – запитала Дороті.

– Це залежить від догляду, – відповіли їй. – За рясного поливу, уникаючи нещасних випадків, ми можемо прожити років зо п’ять. Особисто я був зірваний шість років тому, але наша сім’я славиться довгожительством.

– А чим ви харчуєтеся? – поцікавився хлопчик.

– Харчуємося? Ми взагалі не їмо! Наше тіло досить тверде, тож нам потрібно не більше їжі, ніж картоплі.

– Але картопля іноді дає ростки, – завважив Зеб.

– На жаль, і з нами буває таке, – відповідав Принц. – Це страшне нещастя, тоді нас доводиться негайно висаджувати.

– А де ви виросли? – поцікавився Чарівник.

– Я покажу вам, – почули вони у відповідь. – Будь ласка, йдіть за мною.

Вони зайшли за невисоку огорожу, де ріс всього один кущ, красивий і пишний.

– Ось, – оголосив Принц, – це королівський кущ листелюдей. Всі принци й правителі з незапам’ятних часів виростали на цьому кущі.

Подорожні в подиві зупинилися перед величною рослиною. На основному стеблі росла струнка дівчина з такою бездоганною фігурою й таким милим личком, що Дороті подумала: прекраснішого створіння вона не бачила ще ніколи в житті. Вбрання красуні спадало м’якими складками, рукава тонули в легкій мереживний піні. Шкіра її була гладкою, наче полірована слонова кістка, а поза виражала гідність і грацію.

– Хто це? – з цікавістю запитав Чарівник.

Зореносний Принц пильно оглянув дівчину на кущі. Коли він відповідав, у його завжди рівному й холодному голосі прозвучало деяке здивування:

– Це моя наступниця і, отже, майбутня правителька країни. Це Королівська Принцеса. Коли вона цілком дозріє, я змушений буду відмовитися від верховної влади на її користь.

– А хіба вона ще не дозріла? – здивувалася Дороті.

Принц, проте, не поспішав з відповіддю.

– Не зовсім, – мовив він нарешті. – Гадаю, її треба буде зірвати через кілька днів. Я не дуже поспішаю піти у відставку на насіння.

– Я вас розумію, – кивнув Чарівник.

– Це, мабуть, найнеприємніше, що є в нашому рослинному житті, – продовжував Принц, зітхнувши. – Перебуваючи в повному розквіті сил, ми змушені поступатися дорогою іншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.

– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Дороті, уважно розглядаючи чарівну дівчину на кущі. – Більшої краси й уявити собі не можна.

– Не вигадуйте, – поспішно відгукнувся Принц. – Вона може потерпіти ще кілька днів, а я згоден правити доти, доки не врятую країну від вас, непроханих гостей.

– Що ви збираєтеся з нами робити? – занепокоївся Зеб.

– Ще не вирішив остаточно, бо не дозрів новий чаклун. Чарівника, мабуть, залишу при собі. Схоже, він вправний у своєму ремеслі й може бути корисний нам. Всіх інших належить знищити – в той чи той спосіб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрібні ні коні, ні кішки, ні люди із плоті та крові!

– Даремно турбуєтеся, – сказала Дороті. – Я впевнена, що з-під землі ми не зможемо прорости.

– Навіщо ж вам губити моїх друзів? – запитав маленький Чарівник. – Чим вони вам заважають?

– Їм тут не місце, – відрізав Принц. – Їм взагалі не варто було б перебувати в земних надрах.

– Ми не прагнули сюди потрапити, ми впали випадково, – сказала Дороті.

– Це не виправдання, – холодно заявив Принц.

Діти подивилися один на одного – з тривогою та розгубленістю, Чарівник зітхнув, а Еврика умила мордочку лапкою і промуркотіла собі під ніс:

– Схоже, що мене не доведеться знищувати спеціально: якщо найближчим часом мені не дадуть поїсти, я й сама помру з голоду і таким чином полегшу їм завдання.

– Якщо він тебе висадить, то проросте, мабуть, букет із котячих хвостів, – гірко пожартував Чарівник.

– Не сумуй, Еврико! Може, в райських кущах є рослини, в яких тече молочний сік, – припустив хлопчик.

– Фі, – пирхнула кішечка, – я й не доторкнулася б до такої гидоти.

– Не все ж тобі хлебтати молоко, Еврико, – завважила Дороті. – Насититися можна будь-якою їжею.

– Хто ж мені її дасть? – пробурчало кошеня.

– Я й сам голодний, – сказав Зеб. – До речі, більше ніхто не помітив в одному з садів полуницю, а в іншому – кілька динь? Місцеві жителі нічого не їдять, тож, може, на зворотному шляху вони дозволять нам зірвати їх?

– Ви даремно турбуєтеся про їжу, – перервав його Принц. – Через кілька хвилин вас знищать, тож вам не доведеться порушувати наші чудові полуничні кущі. Будьте люб’язні, йдіть за мною. Зараз ви зустрінете свій кінець.