Отрывок из книги
Родовід Вернадських бере свій початок в надрах історії Речі Посполитої – спільної держави поляків, литовців і українців, яких тоді називали «русами». Сам Володимир Іванович цікавився своїм генеалогічним древом і за документами відновив родовід своїх предків. Виявилось, що литовський шляхтич Верна, під час війни козацької України з Польщею перейшов на бік козаків і боровся з ними проти польських магнатів. Невдовзі він був страчений поляками. Але його сини за батьковим прикладом стали козаками і навіть старшинували на Запорожжі. Коли Запорозьку Січ було підступно знищено за наказом Катерини II, прадід Вернадського, Іван Никифорович Вернацький (буква «д» з’явилась пізніше), утік у Чернігівську губернію. Спочатку жив тихо-мирно, не виносився, а потім односельці обрали його священиком. Маючи дванадцять свідків, Іван Никифорович довів, що його дід і батько посідали старшинські посади, і йому вдалось потрапити до списків дворянства. Одначе за доносом його з цих списків вилучили.
Отримати дворянство пощастило діду Володимира Івановича Василю Івановичу Вернацькому, який із тих пір писався Вернадським. Прекрасний військовий лікар (служив на посаді штаб-лікаря), він брав участь у походах Суворова і навіть у його славетному переході через Альпи. Згодом потрапив у полон до французів, отримав у Парижі із рук самого Наполеона орден Почесного легіону за гуманне ставлення до поранених. До речі, Іван Вернацький свого часу посилав сина Василя вчитися до Києво-Могилянської академії, але той не послухав батька і пішки пішов до Москви – вчитися на лікаря. Тоді свавільний батько публічно відмовився від сина і прокляв його в церкві. З того часу всі діти Вернадських умирали в отроцтві. Коли Василю Івановичу вже було під шістдесят, він вирішив назвати сина Іваном, на честь немилосердного родича. Саме він і продовжив рід Вернадських.
.....
Вони часто гуляли з дядьком тихими зимовими вулицями Харкова. Один любив розповідати, другий – слухати. Глибоко в нічному небі сяяв Чумацький Шлях, дядько називав Володі сузір’я по-українському – Стожари, Волосожар… У 1873 році Володя пішов у перший клас Харківської гімназії, перед цим провів літо в Основі, спадковому маєтку видатного українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Він захоплено читав його українські повісті, адже все навколо нагадувало про них. На театральній сцені йшов незрівнянний «Шельменко-денщик», на Гончарівці можна було досі зустріти прототипів «Сватання на Гончарівці». Тоді ж, навчаючись у гімназії, він робив перші проби пера.
Харків, Слобожанщина і Полтавщина залишили в юній душі Вернадського незгладимий слід, тут він відчув незрівнянну велич природи, її вічну таємницю. Усе спліталося в ній – і тремтливий слід Чумацького Шляху на річковій гладіні, і посвист крил хижого птаха, що каменем падав на жертву, і міріади світлячків на запашних степових травах, і зоряне шатро незабутнього українського неба.
.....
