Читать книгу Донна Анна - Леся Романчук - Страница 2

Сонце наче перечепилося за шпиль вежі й ніяк не могло перейти полудня.

На вежі, найвищій із семи, що стрімко вознеслася у безхмарне небо Іспанії, тріпотів прапорець із родовим гербом герцога дона Хуана де Каррено де ла Торре – свідчення того, що господар у замку. Останнім часом прапорець тріпотів над родинним гніздом усе частіше – літа й рани, отримані в боях і поєдинках, давалися взнаки, герцог більше часу проводив у колі сім’ї, надолужуючи згаяне. Втім, надолужити, якщо річ стосується життя, – марна праця. Аж тепер, коли волосся взялося сивиною, а рука, двічі пробита кулями і тричі – шпагою, вже не так певно тримала зброю, герцог зрозумів, якою марнотою були сповнені його дні й ночі спершу в боях за імператора Карла V та принца Філіпа, потім – у нескінченних суперечках між дворянством за не варті уваги дрібниці – землю, гроші, жінок…

А війн на своєму віку Хуан бачив чимало. Його дід, герцог Алонсо де Каррено, загинув у боях із невірними. Тоді, у часи реконкісти – багатовікової боротьби іспанців за звільнення своєї землі від арабських завойовників, справою честі іспанського ґранда було пролити кров на полі зміцнення віри і відвойовування одвічних християнських володінь у маврів. Майже вісім століть тривала реконкіста. Лилася кров, та міцнів, гартувався гордий іспанський дух. Дворянство Кастилії, Валенсії, Каталонії, Арагону змалечку виховувало своїх синів для битви за християнську віру.

У 1492-у впала Ґранада – останній мавританський бастіон на Піренейському півострові. Реконкіста завершилася. Герцог Авґусто де Каррено, батько Хуана, за героїзм при штурмі Ґранади отримав з рук «католицьких королів», Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, шлюб, яких об’єднав окремі королівства в одну країну, нові земельні наділи і титул «де ла Торре».

Накопичений у переможних війнах бойовий дух не міг утриматися в тісних межах півострова. Того ж 1492-го Колумб приєднує до іспанських володінь величезні заокеанські колонії. Іспанія запанувала ще й у Новому світі.

Хуанові довелося служити вже онукові «католицьких королів», Карлові V Габсбурґу. Які були часи! Іспанія розквітала, переможні війни імператора Карла одну по одній приєднували до імперії, яка потроху ставала світовою, нові землі – Нідерланди, Німеччину, частину Італії. «У моїй державі ніколи не заходить сонце!» – пишався монарх. На службі в такого короля – могутнього, веселого, який щедрою рукою роздавав вірним людям завойовані землі, можна було й збагатитися, і запобігти ласки, нових титулів… Якби ж не полум’яний норов! Якби ж не любов до жінок і до пригод!

Аж тепер, коли плоть заспокоїлася, а дух вознісся над суєтою, збагнув герцог де Каррено де ла Торре, що справжній сенс життя – не у війні, а у мирі, спокої, злагоді, у цьому безмежжі простору, який відкривався зі стін замку на багато миль довкруг. На півдні краєвид ген-ген удалині облямовували ледь помітні вершини Сьєрра-Морени, на півночі урочисто несла свої води Гвадіана, а довкола, скільки око бачить, милували зір родючі долини – поля, сади, виноградники – джерело незмірних багатств роду де ла Торре.

Замок стояв на вершині невисокого пагорба. Його могутні стіни, що посивіли від часу і подекуди взялися мохом, видавали вік – у ті часи товщина і висота кам’яної кладки слугувала не втіхою серця власника, а прямому призначенню: стіни захищали від ворогів. Згадкою про недалеке минуле вишкірилися у вузьких бійницях п’яти круглих башт по периметру стіни старовинні гармати. За заведеним іще прадідом нинішнього герцога порядком одна з них стріляла опівдні, щоб сповістити полудень околишнім селам, а інші сонно дивилися пузатими жерлами в небо, марно очікуючи нападу якихось маврів чи бодай своїх рідних, іспанських, розбійників.

Та небо дихало миром.

Герцог любив зранку пройтися садом довкола палацу, піднятися на мури, озирнути з височини свої володіння, напитися краси й могуті, яка струмувала цієї ранньої пори із високого, не палючого ще неба, від неозорого обширу зелених долин, землі його предків, за яку войовано, яку боронено, яку плекано й люблено.

Потім, потай від усіх, він походжав розкішним квітником під вікнами дружини, вдихав пахощі троянд найрізноманітніших кольорів та сортів, які вирощували садівники під керівництвом донни Анни, торкався пальцями пелюсток, і це незвично ніжне відчуття змушувало скоріш битися серце. Господи, яка ж краса довкола, скільки радощів для душі, скільки потаємних притулків для стомленого, виснаженого у битвах і любовних зустрічах тіла! І чому він не знав цього раніше? Чому аж на схилі віку Бог відкрив йому ці земні розкоші?

Чомусь саме отакі прозоро-сині, солодко-запашні, безмежно-просторі у своїй свіжості й незайманій чистоті ранки особливо гостро нагадували Хуанові про минущість сущого. Скільки їх, отаких чисто-незайманих, доведеться іще зустріти? Скільки разів судилося привітати схід сонця, скільки – провести поглядом осяйну кулю за межу виднокола? Скільки разів іще зима змінить осінній дощ, а навесні знову розквітнуть сади, вибіливши своєю пелюстковою заметіллю його колись вороново-чорне волосся? Замело, замело… Це називається «шляхетні сивини»… А як хочеться жити, Господи! Як хочеться іще спізнати усього! Хоч непізнаного начебто й не залишилося…

Блукаючи трояндовими заростями, герцог перебирав у думках події свого бурхливого, насиченого подіями, майже легендарного життя. Гортав, немов сторінки книги. Деякі з них йому хотілося читати довго, уважно, а інші – пробігти злегка, не зачіпаючи душею колючок, що так і стирчали зі спогадів. Стирчали гостро, дошкульно, і навіть час, могутній і вічний, мов океан, лікар усім болям світу, не міг цьому зарадити. Виявляється, не всякий біль із часом минає, тане, меншає, розсипається, не всякий… Чи колючки гострішають, чи серце, що з роками втрачає захисну оболонку молодої, зухвалої, порожньої поверховості, починає по-іншому відчувати, по-іншому сприймати, по-іншому відповідати на давно забуте? Серед колючок траплялися солодкі, бо ж навіть біль буває бажаним, коли болем платиш, коли болем звільняєшся, коли болем перепрошуєш… У найпотаємнішому куточку серця тримав Хуан зачиненими на сто замків такі, що хотілося обминути, не торкатися, десятою дорогою обійти, але він так глибоко карбував у серці дотиком вуст чи шпаги кожну зустріч і розлуку, аж залишалися сліди до віку вічного, й небажане ставало незабутнім.

Найбільш йому хотілося позбутися спогадів про жінок, яким збавив спершу честі, потім – серця, відтак – віку. Та їхні імена горіли червоними літерами у пам’яті, складалися із пелюсток троянд, спалахували зоряним дощем у прозорому небі Сьєрра-Морени. Ізабелла, Енріка, Франциска, Марія-Христина, Інесса, Долорес…

– Чому цей кущ білих троянд досі не пересаджено? Я повинен двічі повторювати, що у моєму саду білих троянд не повинно бути?

Ці слова, вимовлені так собі, знічев’я, ні до кого, просто в повітря, мали попри те уважного слухача – немов із землі виріс садівник:

– Як вашій світлості завгодно, я сьогодні ж пересаджу цей кущ, але…

Герцог не витрачав зайвих слів, він тільки запитально поглянув на садівника, що вже тримав напоготові лопату. Тримав напоготові й виправдання:

– Її світлість герцогиня не дозволили мені зачіпати цього куща.

– У моєму саду білим трояндам не місце! – тоном, що не допускав заперечень, повторив герцог, та, подумавши, пом’якшив вердикт: – Не викидай куща, він справді гарний, але пересади його подалі з очей, отуди, в куток.

Її світлість… При згадці про дружину теплом обійняло серце. Вона й справді «її світлість». Як світло стало у його темному від крові житті, відколи з’явилося у ньому це сонячне створіння, юна вдова, яку він вихопив із похмурого блиску Толедо, столиці Карла, усупереч волі обох родин, оселив отут, у замку Каррено, і віддав у ці тендітні руки ключі від господарства, від замку і від власного серця.

Її світлість керувала легкою, та сильною і вправною рукою, чого аж ніяк не сподівалися від неї мешканці замку, слуги, котрі звикли до жорсткого порядку під час недовгих наїздів герцога, який більше часу проводив у Толедо, Мадриді чи у військових походах, ніж удома. Жодна зайва травинка, що пробивалася між плитами доріжок, жодна гілка, що затінювала високі, з кольорового венеціанського скла, вікна розкішних зал і затишних кімнат палацу, жодна порошинка на мармурових плитах підлоги, жодна темна плямка на столовому сріблі не ховалася від пильного ока молодої господині. Слуги любили її, поважали за вимогливість і служили вірно й покірно.

Герцогові давно минуло сорок, коли він, нарешті, поступившись вимогам родини і необхідності продовження старовинного роду, та й власному серцю, яке знайшло ту єдину, задля пошуків якої пройшов моря і землі, одружився. Його попереднє життя варте було окремого життєпису – стільки пригод, таємничих, дивних, карколомних, героїчних і ганебних довелося пережити чоловікові, що не минав нагоди стати усупереч долі. І коли він підкорився їй, зрадлива й лиха, вона одразу віддячила за всі порушення присудів. О, ця доля, вона не пробачила жодного з порушень, віддячила за всі гуртом, віддячила так гірко…

Такого лагідного ранку не хотілося згадувати лихого, та чомусь думки несамохіть перебирали листочки дерева пам’яті, торкалися обережно отих уже пожовклих від часу, майже сухих і безболісних спогадів.

Тоді, у день вінчання, коли єпископ поєднав їхні руки у присязі на вічну вірність, йому, господареві околишніх земель і людності, майбутнє видавалося простим і безхмарним: вони удвох із молодою дружиною житимуть отут, у родовому замку, пильнуватимуть родинного гнізда, дбатимуть про довколишні землі й людей, які на цих землях живуть. У них народяться діти, багато дітей. Нащадки роду де Каррено де ла Торре. Це будуть хлопчики. Принаймні троє. І дівчатка також, але вже потім. Спершу хлопчики. Імператорові потрібні воїни! Він дбатиме про їхнє виховання. Навчить усього, що необхідне іспанському ґрандові. Їздити верхи, володіти шпагою – і не просто володіти, а перемагати. Завжди, завжди перемагати. Він відкриє синові, ні, синам, усі таємниці, які йому відомі. А дівчаток виховає справжніми вельможними дамами. Вони виростуть вродливими, як їхня мати, мудрими, як батько, матимуть чудові манери, вийдуть заміж за рівних собі за походженням і житимуть у любові й радості аж до схилу віку. Народять нових воїнів новому королеві. І жодна з дочок, жоден із синів ніколи не припуститься прикрих помилок, яких свого часу накоїв їхній батько… Помилок, за які й досі червоніє його серце, помилок, за які його засуджено, гнано й банітовано, за які й досі не приймають при дворі, за які сором (чи гордість) пектиме серця усіх де Каррено на століття наперед. Ні, жоден із його синів не повторить шляху легендарного дона Хуана!

О, ці мрії! Їм не судилося здійснитися. Минув рік, і два, і три – дітей у них не було. У таких випадках завжди звинувачують жінку, та герцог не квапився зі звинуваченнями. Перегортаючи у пам’яті сторінки своїх любовних подвигів, він знаходив там так багато: спершу тривалу облогу чи рішучий раптовий напад, перемогу над цнотою, насолоду від перемоги, потім розчарування й охолодження. Охолодження приходило завжди. З упертістю фатуму, з обов’язковістю сходу сонця, з неодмінністю зміни пір року! Спершу він сприймав це зверхньо й іронічно, покладаючи вину на недосконалість жіночої натури, що не здатна забезпечити тривале горіння факела його пристрасті, й удавався до пошуків тієї, якій це, нарешті, вдасться. Здавалося, ще трохи – і він знайде її, оту ідеальну, яка заполонить його цілком, якою він маритиме до скону. І він шукав. Шукав, немов приречений, немов закодований на пошук, немов пороблено йому на тому. Шукав, шукав, шукав… Метався від чорного до білого, від гарячого до холодного, від м’якого до гострого. Змінювався колір волосся, очей, змінювалася форма носа, обриси статури, тембр голосу, жагучість темпераменту чергової жертви. Незмінним залишався результат – охолодження, розчарування, зневіра. Часом одразу після першого побачення, часом – за кілька днів. Украй нечасто траплялося йому зустрічатися з тією самою жінкою кілька тижнів. Якась нетерплячка, бажання нових перемог, прагнення заполонити нове серце гнали його далі. Чомусь фінал його перемог часто бував трагічним. Обдурений наречений або чоловік, батько або брат викликали його на дуель. Лилася кров. Рідко його, Хуанова. Частіше тих нещасних, кому лиха зоря напророчила підняти зброю проти найгострішої шпаги Іспанії.

Лише одного разу йому довелося побувати на краю життя. Доля й тоді порятувала його, призвідця стількох смертей і нещасть, пославши Долорес. Її бездонне серце, її безсонне терпіння, її жертовна здатність віддати потойбіччю власну душу замість Хуанової, повернула його нерозкаяне его з дороги на той, інший світ. І оте вороже йому самому, лихе, прокляте его віддячило святій жінці у власний, майже вічний у своїй постійності спосіб – зрадою…

Скільки зла, скільки горя посіяв він, уславлений, легендарний дон Хуан, поміж жіноцтва! Зведених ним жінок вистачило б на цілий монастир. А для покинутих, зраджених, обдурених, зганьблених, що у розпачі розлуки й болю звели рахунки з життям, знадобився б окремий цвинтар.

Скільки ж білих троянд довелося б йому щодня носити на їхні могили! Відтоді він ненавидить білі троянди.

Та диво дивне! Навіть перед смертю вони не проклинали його. Не проклинали! Навпаки, дякували.

Незбагненні, незрозумілі, таємничі істоти – ці жінки!

Так, за ним тяглася довга смуга жіночої любові й чоловічої ненависті, смуга перемог, смертей, зрад. Але тільки він, дон Хуан де ла Торре, знає, чого ніколи не було в цьому потокові болю й торжества. Жодній із цих жінок він не дав дитини. Жодній.

Колись це його тішило. До всіх неприємностей іще й така – це вже занадто. Потім примусило замислитися – чому?

І аж після гучного весілля, після стількох освячених законом, церквою і справжнім палким коханням ночей дон Хуан відчув оцю безповоротну втрату. Він не може стати батьком. Не може. Не здатний. Він, могутній герцог, іспанський ґранд, володар земель і людності, він, легендарний підкорювач жіночих сердець і тіл, неспроможний на те, що залюбки творить кожен із його селян. Він порожній, позбавлений плоду. Оце і є вона, кара. Кара за все – і за зведених, і за зганьблених, і за збезчещених, і за вбитих. Усвідомлення цього попелило душу, палило тіло на повільному вогні люті й ненависті до самого себе, штовхало на шлях хибних, фантастичних, злочинних рішень. Одне з них визріло щойно…

Йому потрібен син. Потрібен нащадок роду. За будь-яку ціну! Якщо він, герцог, неспроможний на це, знайдеться хтось інший, хто зможе. А потім… Хто знає наперед, що буде потім?

Хуан заскреготів зубами. Рішення прийнято. Це страшне, гірке, болюче, ганебне рішення. Однак йому потрібен син!

Сонце повільно підіймалося, немов кероване силою його погляду – погляду володаря земель, людності, природи. Ось промені заграли в кольорових вітражах вікон спальні донни Анни. Сонячний зайчик блиснув у шибці, розбудивши сонне царство її світлості. Ось Маріта, камеристка сеньйори, відчинила вікно. Це означає, що Анна прокинулася. Ось і вона сама, свіжа, наче троянда після дощу, визирнула у вікно, заплющила очі, підставивши на мить біле личко лагідному сонячному променю. Хуан заховався за трояндовий кущ і жадібно, немов злодій, крадькома спостерігав за тим, як хвилясте чорне волосся впало на груди, на обличчя, здійнялося ніжним прохолодним іще вітерцем догори й опустилося, заплутавшись у стрічках і бантиках нічної сорочки. Ось вона простягнула руку, наче запрошуючи соловейка, що виспівував своєї ранкової пісні, сісти просто на долоню. Ось перехилилася через підвіконня, наче щось загубивши. При цьому сорочка сповзла з плеча і майже оголила груди.

О Анна! Він божеволів від її краси й тепер, на п’ятому році спільного життя. А бачив же, бачив красивих жінок! І білих облич, і смаглявих, і чорних. І грудей усіх розмірів бачив безліч. І всього-всього, що там іще нечистий приточив жінкам на чоловічу згубу. Та, певно, не в тім суть. Краса не в жінці, краса – в очах чоловіка, який кохає її. Нарешті сподобилися його грішні очі осліпнути перед цією красою. Осліпнути для решти спокус. Нарешті сповнилося його серце тим медовим чаром, якого так довго шукав, зазираючи в чужі чарунки. Нарешті зійшлися усі сонячні промені, всі звуки й барви світу на одних вустах!

Мабуть, не зовсім пропащий він, Хуан, в очах Господа, чи таке безмежне Господнє милосердя, що й найпослідущого із грішників не позбавляє Він своєї ласки. Після всього, що лихою рукою сотворено, упала йому просто з неба ця зоря – на знак прощення, змилування, благословення. Чи на знак випробування? На знак спокути?

Сьогодні він прийняв рішення. Жорстоке стосовно себе, та необхідне. Інакше не можна. Інакше його життя втратить сенс.

Він зробив крок, трояндовий кущ заворушився.

– Маріто! – зойкнула Анна. – Там хтось є! Зачини вікно і поклич дона Раміро!

– Не лякайтеся, Анно! Це я! – уклонився дружині Хуан. – Ви ж знаєте, як я люблю ранкові прогулянки.

– Даруйте мені мій вигляд. До сніданку я вийду вбрана так, як і належить дружині герцога!

Анна церемонно вклонилася, зігнала з вуст усмішку, високо піднесла голову і відступила в глибину кімнати, де її ніхто не міг бачити.

Хуан приблизно уявляв, що зараз відбувається у спальні герцогині. Маріта з допомогою іще кількох служниць допоможе пані умитися, зачеше, вкладе її чудове блискуче волосся в зачіску, красиву, але таку сувору, як личить герцогині, допоможе одягти якусь із її ранкових світлих суконь, прикрасить волосся високим гребенем, заколе улюбленими шпильками, на кінцях яких – перлини, великі, білі, й одна – чорна, закріпить мантилью, і Анна перетвориться на герцогиню де Каррено де ла Торре – вродливу, горду, владну. Добру й справедливу, але горду й владну, як належить іспанській ґрандесі.

Сонце підіймалося все вище, зігрівало землю. Зігрівало руки герцога, чомусь холодні, наче вся кров від них відлила до серця й мозку, в якому визрівав дикий плід. Плід колючий, підступний, ганебний. Та сонце Іспанії, солодке, тепле, грайливе, навіть найгіркішим плодам дарувало стиглість і мед. І ось уже план, що визрів у голові Хуана, втратив свою первинну гіркоту й почав здаватися простим, безпрограшним, швидким у виконанні та позбавленим прикрих наслідків.

Про це не знав ніхто, але Хуанові здавалося, що всі уже обізнані з його злочинним, безбожним, хоч і необхідним наміром. Здавалося, знає навіть Анна. Знає, знає! Хай не прикидається! Чому вона тоді сьогодні така надміру сувора і неприступна? Мабуть, щоб заздалегідь захиститися від будь-якої підозри!

Знають і камеристки з покоївками. О, ці веселі дівчата з довколишніх селищ, яких Анна особисто відбирала на службу, готові вмерти за порухом її пальця! А вже догодити господині у найрізноманітніший спосіб вони й поготів уміють! Ач, як чекають кожного погляду, лиш натякни – і в окріп стрибнуть, і будь-яке доручення виконають, і любовну записку передадуть, і проведуть потаємними дверцятами коханця!

Хуан заскреготів зубами. Нічого, хай лише передадуть оту записку, яку він сам і напише, хай лише відчинять оті потаємні дверцята, хай лише проведуть отого чортового коханця, якого він сам обере для продовження роду де Каррено, – а там він із ними порахується! За все, за все порахується! Він їм покаже, як передавати записки, як водити коханців, як ганьбити його ім’я! Жодного свідка не залишить!

– Маріто! Наливати вина господині повинен Хозе! Чи ти не знаєш? Геть з моїх очей!

Маріта закусила губу, закрила руками обличчя й кинулася геть, так і не зрозумівши, чим прогнівила із самого ранку завжди спокійного і доброзичливого пана.

– Що з вами, любий муже? Чим не догодила вам моя служниця? – звела очі на чоловіка здивована Анна.

Хуан майже почервонів. Засоромився власних думок. Навіть не думок, а того, що необережно і передчасно виказав свої наміри. Якби перепрошувати служниць дозволяла його родинна гордість і пиха, він готовий був це зробити, бо відчуття справедливості, не до кінця винищене абсолютною владою над людьми, заперечувало проти такого незаслужено грубого поводження. І справа навіть не в служниці, справа в Анні. Він не хотів засмучувати її бодай на мить.

– Вона порушила закони етикету. Не личить, щоб вино вам наливала служниця. Є на те Хозе. Він двадцять років слугує чесно при столі й вина ще батькові моєму наливав. Та годі-бо! Дозвольте запросити вас на прогулянку, кохана герцогине. Такий чудовий ранок!

Анна схилила голову на знак згоди.

Хуан якийсь дивний сьогодні. Зазвичай веселий і дотепний, цього ранку він чомусь згадав про етикет, образив Маріту…

Герцог подав дружині руку, і вони попростували широкими мармуровими сходами донизу, на подвір’я, де стерегли вхід до палацу два трохи потемнілі від часу мармурові-таки леви. Анна гадала, що їхня прогулянка завершиться десь у квітнику, між її улюбленими трояндами, як завжди, але Хуан повів її далі, на стіну замку-фортеці, звідки відкривався чудовий краєвид на околишні села, сади й поля. Вони повільно проходжалися уздовж стіни, обминаючи вартових, оком господарів оглядаючи людей, що працювали ген-ген далеко на виноградниках, і тих, що снували внутрішніми вуличками.

Враз увагу Анни привернуло бряжчання зброї. На подвір’ї казарми, де мешкали солдати залоги замку, офіцери билися на шпагах. Герцогиня запитально глянула на чоловіка.

– Не турбуйся, люба, нічого не трапилося, вони займаються своїми щоденними ранковими вправами. Руку слід тренувати. Краще помилуйсь, як вправно вони це роблять! Отой, ліворуч, Франциско, старший син дона Раміро, дуже старанний. І красивий, чи не так?

Хуан втупився в обличчя дружини, щоб зауважити зрадливий зблиск очей чи якийсь інший знак того, що чоловіча врода, горда постава, тверда рука і досконале володіння зброєю знайшли якийсь відгук у її серці. Стежив пильно. Та жодна рисочка на личку Анни не здригнулася. Лише права брова піднялася іще трохи вище у здивуванні, а ямочка на підборідді поглибилася.

– Красивий? Хіба? Цей ніс, ці тонкі губи роблять його схожим на хижого крука. Хуане, муже мій, на світі немає чоловіка вродливішого за тебе. І хіба це бій? Поглянь, як невпевнено тримає він шпагу! Проти доброго фехтувальника, такого, наприклад, як ти, цей Франциско не встояв би й трьох хвилин. Зауваж донові Раміро, що він мусить уважніше ставитися до підготовки своїх офіцерів, більше з ними працювати.

Хуан засміявся. Його сині очі заграли свіжим сонячним світлом, наче отримавши грозовий розряд.

– Ваша світлосте, ви – найдбайливіша із господинь. Вперше бачу жінку, яка розумілася б на фехтуванні!

– Я – ваша дружина. А ви, мій пане, – перша шпага Іспанії. Хіба дивно, що я усіх рівняю до найпершого? І жодного не можу дорівняти, – лагідно, майже пошепки, додала Анна, і її голос шовково проник у той заповітний куточок його серця, який він тримав тільки для неї, тільки для неї, тільки…

Та його план, отой хижий, та необхідний план вимагав продовження.

– Ти надто сувора, Анно. Не такий вже він і незграбний. І руку має тверду й певну. А поглянь на отого, молодшого, його звуть, здається, Енріко. Він фехтує чудово, чи не так?

Анна поглянула на тоненьку, зовсім іще юначу постать. От хто справді відповідав її уявленню про чоловічу вроду! Довге, ледь хвилясте, м’яке чорняве волосся, тонкі вуса над рожевими, по-дитячому іще припухлими вустами. А очі… Очі такої глибини, як у самого Хуана! І такі ж сині.

Енріко заледве виповнилося двадцять. За віком – цілком дорослий, у його віці Хуан уже служив королю й рахував свої сердечні перемоги десятками. Енріко… Найменший у сім’ї, мамин пестунчик, такий же лагідний і ніжний, як вона. І такий же сильний, як батько. Дон Раміро Рамірес, командир залоги замку, ще не випробовував молодшого сина у бою. Брав із собою в походи тільки двох старших – Франциско і Фернандо. Та битися вчив усіх однаково. Енріко навіть на свій юний вік видавався чудовим фехтувальником. Справді, шпага літала в його руках дуже спритно – і, мабуть, удвічі спритніше від усвідомлення того, що господиня спостерігає за їхніми вправами. Енріко здавався невтомним, він танцював довкола свого партнера, старшого брата Франциско, досвідченішого й сильнішого, так швидко, такі блискавичні й несподівані кола виписував своєю шпагою, що просто зачарував глядачів. Нарешті його супротивник, заморочений цим вихором випадів і нападів, пропустив удар, зашпортався за щось і впав.

Анна щиро, від душі засміялася. Енріко обернувся на цей срібний звук, віддав шпагою честь господарям замку, вклонився, зробивши зграбний рух рукою, мов у танці.

І ніхто з них не помітив, яким хижим поглядом, повним ненависті й чорної люті, окреслив тонку братову фігурку Франциско, піднімаючись із пилюки й обтрушуючи короткі штани із синього сукна, як мало не до крові прикусив він гострими зубами нижню губу. Хай йому сто чортів! Отак неоковирно гепнутися на очах у герцогині! Яка ганьба для офіцера! Клятий мамин пестунчик! Завжди йому дістається найкращий шматок! Як він намагається сподобатися!

Що ж, вибір зроблено. Хуан усміхнувся сам до себе. Енріко! Цей хлопчик виконає його задум. Виконає так, що й сам незчується. Навіть не здогадається про свою роль у планах герцога! А він, Хуан де Каррено, все влаштує. Нишком, спритно, таємно, непомітно для стороннього ока. Все буде так природно… А потім, знову ж таки природно, цілком випадково і непомітно для стороннього ока, трапиться таке, що не дозволить цьому вродливому щеняті вихвалятися досягнутим…

Герцог жестом запросив офіцера підійти. Юнак миттю вибіг сходами на стіну фортеці. Розпашіле після бою обличчя, сині, мов хвиля південного моря, очі, тонкий ніс, високе чоло… О, він справжній красень, цей Енріко! І чимось невловимо нагадує самого герцога в молодості. Ці очі, цей профіль…

– Ви чудово фехтуєте, доне Енріко! – обдарував офіцера приязним поглядом герцог. – Я радий, що ви так сумлінно працюєте над підвищенням своєї майстерності. Колись ці вправи знадобляться вам у справжньому бою, можливо, врятують життя. Вам чи мені. Чи не так?

– Я радий служити вашій світлості! – Голос юнака, дзвінкий від надміру почуттів, видавав хвилювання.

Герцог схвально усміхнувся.

– А я радий, що у дона Раміро такі чудові сини. І що вони так віддано мені служать. Запрошую вас на обід. Нам з герцогинею буде приємним ваше товариство.

Енріко мало не закам’янів. Обід у герцога? Це не просто винагорода, це майже неземне щастя! Опинитися за одним столом із герцогинею? Бачити зблизька це янгольське личко, ці білосніжні ручки? Вдихнути пахощі її парфумів… ні, це не може бути правдою… але ж герцог запрошує… ні, це не сон… Який щасливий день у нього сьогодні!

Енріко подякував, уклонився, вклавши у цей рух усю грацію молодого тіла, глянув іще раз на господиню, яку чи не вперше бачив так близько.

– Донно Анно, чи не вважаєте ви, що за вірну службу такому талановитому офіцерові належить якийсь подарунок?

Анна звела праву брову іще вище, не розуміючи. Хуан сьогодні й справді якийсь дивний. То кидається, мов лев, на бідолашну Маріту, то обдаровує ні сіло ні впало цього геть нічим не примітного офіцера залоги. Запрошує на обід! Такої честі у гордого герцога де ла Торре запопадає не кожен. А тут раптом…

– Подарунок? Але ж я нічого з собою не…

– Наприклад, один із ваших перснів.

Анна чемно зняла з пальця коштовний перстень, – але не з тих, що мають якесь символічне значення, а звичайну прикрасу, – й простягнула цьому юному, трішки тендітному іще, гнучкому, мов лоза, офіцерові. Його долоня, тонка й ніжна, але тверда й шорсткувата від щоденного контакту зі зброєю, затремтіла, приймаючи коштовний дар.

Ха, а цей хлопчик, здається, піймався. О, він горнутиме цей нежданий подарунок до серця, уявлятиме собі тонкий пальчик, обвитий золотим обручиком, ловитиме ледь чутний, скоріш уявний, ніж справжній, запах… І закохається. Неодмінно закохається. Шукатиме зустрічей. А вже він, Хуан, посприяє цим зустрічам. І сприятиме доти, доки не станеться те, що йому необхідне. Про тактику і техніку досвідчений у таких справах герцог подбає сам. Як і про те, щоб жоден смертний про це не здогадався. Все відбудеться за його планом. А потім хлопчик зникне. А син залишиться йому.

Обід – звичайнісінький, щоденний – здався Енріко королівською учтою. Змінювалися страви та напої, Хозе підливав до келиха гостеві чудового вина з довколишніх виноградників, та юний офіцер не відчував різниці між вином та водою, між м’ясом і рибою. Скромно опустивши очі в тарілку, він намагався не підводити їх зайвий раз, щоб не зрадити своїх почуттів.

О донна Анна! Її краса незрівнянна, її манери вишукані, її голос солодший за флейту, пахощі її волосся туманять голову.

О його голова! Його бідолашна голова… Коли тобі двадцять, її легко втратити від усмішки звичайної селянки. Коли тобі двадцять і серце просить любові голосніше за ранкового соловейка, так важко стримати очі, щоб не заплутувався погляд у мереживі дорогої мантильї, щоб не ковзав уздовж лінії довгих густих вій, щоб не пропікав наскрізь важку оксамитову сукню десь отам, де серце. Коли тобі двадцять, готовий на будь-які шаленства, щоб здобути такий же погляд у відповідь.

Герцог був задоволений. Усе розгорталося так, як він передбачав.

Ранок видався синім і лагідним. Сонце сьогодні не смажило землі, а лиш по-материнському тепло зігрівало. І кожна травинка, кожне деревце й кущик, кожна комашка й птах радісно вбирали це ніжне тепло, вдячно віддаючи світові те, що мали: трава – соковиту шовковистість, кущі й дерева – зелену розкіш листя та затінок для мандрівників, а птахи славили полуденне світило голосним і щирим співом.

Ця сукупність звуків, накладена на розкіш природи плато Сьєрра-Морени, ця симфонія краси й ніжності приводила душу до стану чи не молитовного екстазу. А надто душу закохану.

Юний дон Енріко Рамірес не поганяв коня. Куди квапитися? Коли ще випаде нагода насолодитися товариством донни Анни майже віч-на-віч, якщо не зважати на дуенью. Коли ще йому вдасться безборонно спочивати поглядом на тонкому рум’янцеві щік, на примхливо зморщеному носикові. Коли ще він зможе просто дихати тим самим повітрям, яке щойно видихнула вона! А кінь, відчувши настрій господаря, і не поспішав. Він тупав собі повільно біля вікна карети, саме там, де належало бути охоронцеві, й давав змогу своєму панові вести неквапну дорожню розмову з герцогинею.

Навіть кінь здогадувався, що саме оця неквапність і потрібна була господареві зараз найбільше. Він не хотів, щоб дорога до Сьюдад-Реаль закінчувалася. Насолоджувався кожною її миттю. Недаремно ж він так ретельно готувався. Кінь усміхнувся сам до себе: так старанно, як учора, його вже давно не чистили, давно не наводили такого блиску на кожну частину його обладунків – від сідла до вуздечки. А вже як господар готувався сам! Від нього пахтить і досі, мов із бочки з парфумами!

Енріко не вірив сам собі. Невже це правда? Невже його найпотаємніші бажання збуваються ще до того, як він спробує їх усвідомити і висловити? Хіба ще два дні тому міг він, звичайний офіцер замкової залоги, сподіватися на таку ласку герцога? Учора – обід, а сьогодні йому доручено супроводжувати пані до замку графа Ортадо, майже до Сьюдад-Реаль! Дві години насолоджуватися товариством донни Анни, слугувати їй, охороняти, виконувати її бажання! Захищати її, умерти за неї! Бачити, просто бачити! Чути голос! Чи це не щастя?

Четвірка коней повільно тягла важку позолочену карету. З відчиненого вікна тріпотів край вуалі герцогині. Енріко милувався вільним летом цієї тонкої тканини і заздрив їй – вона може торкатися обличчя донни Анни, їй дозволена така розкіш. О, якби…

– Доне Енріко, зупиніть коней, я хочу трохи пройтися! Чи не видно іще дона Каррено? Він обіцяв наздогнати нас дорогою. Граф Ортадо чекає нас на обід.

– О ні, моя пані, пана герцога поки що не видно. Він, мабуть, щойно виїхав із замку. Ми тому і їдемо так повільно, щоб він скоріш наздогнав нас.

Енріко відчинив дверцята карети, подав руку, загорнувши її плащем, як того вимагав етикет. Анна ледь сперлася на неї.

– Яка краса довкола! А птахи співають так, мабуть, тільки у раю.

– А тут і є рай, ваша світлосте. Там, де ви, і є рай…

Він сам злякався своїх слів.

Анна ледь помітно усміхнулася. А він сміливий і запальний, цей хлопчик. Їй подобалося, як спалахують його щоки, які ще мало потребували бритви, рожевим вогнем від кожного її погляду, від кожного слова. Так буває тільки в часи молодості. Такий юний, такий іще недосвідчений. І такий вродливий!

Звичайно, це ненадовго. Дуже скоро його тіло отвердне в походах і боях, вкриється рубцями, які болітимуть на зміну погоди, слід від шпаги чи кулі може спотворити це відкрите обличчя, що промениться синім поглядом так щиро й довірливо. Дуже скоро, хлопчику, тебе обмануть, використають і викинуть, понівечать у першій же сутичці з любов’ю цю недоторкану ніжність, і ти більше не пропонуватимеш людям і світові себе так вільно і беззахисно. Навчишся таїтися, хитрувати, пройдеш школу підступів, облуди, вступиш до університету підлості й зради. Так ненадовго вистачає цього першого спалаху почуттів у незайманій душі! Та сьогодні, отут, на верхівці цього зеленого пагорба, відкритого вітрові й сонцю, він, такий юний і чистий, ще твій, Анно. Твій? Ні, навіщо…

Анні не доводилося боротися з собою, як то часом буває з жінками, які наприкінці свого жіночого віку раптом усвідомлюють, що життя минуло марно, що тонкощі їхньої душі та розкоші зрілого тіла ніким не поціновані, що ось-ось краса зазнає остаточної і безповоротної руйнації, і якщо не зараз – то вже ніколи. Саме тоді поважні матрони з добрих родин кидаються в авантюрні романи з юними пажами чи музикантами. В романи, які за доброго висліду продовжують віку і підживлюють почуття. В романи, які стають ганьбою роду і ховають винуватця довіку в камені замкової в’язниці, а саму матрону – в башті замку чи у монастирі. В романи, які залишаються на століття здобутком нащадків у піснях менестрелів.

Анна не мусила силувати душі. Їй не бракувало ні любові, ні ніжності, ні тілесних утіх. Усі тонкощі любові земної і небесної отримала її душенька і тілечко в обіймах коханого чоловіка. І все ж чогось, мабуть, бракувало…

В усіх розкошах заможного і ситого життя у замку була одна хиба – бракувало різноманітності. Нудьга, нудьга, нудьга. Постійно одні й ті самі обличчя, люди, слова. Ті самі стіни, дерева, навіть квіти. І люди ті самісінькі. Ще не встигнеш запитати, як уже знаєш, що, яким тоном і коли отримаєш у відповідь. Інколи Анна здавалася собі замурованою в кам’яному мішку. Так хотілося свіжого повітря, свіжих відчуттів, інших людей. Саме на людей, на спілкування і відчувала найбільший голод душа. Коло наближених, тих, із ким спілкуватися дозволено етикетом, правилами, звичаєм, вичерпувалося кількома слугами і дуеньями – ото й усе. Герцогині, іспанській ґрандесі, сеньйорі не вільно розмовляти аби з ким. До двору, до столиць – старої, Толедо, і нової, Мадрида – Хуанові шлях закритий. Ще надто свіжа пам’ять про його криваві подвиги, надто багато ображених, із багатьма довколишніми сеньйорами стосунки напружені через оті ж колишні подвиги – не так багато в Іспанії людей, яких не зачепила крилом чорна слава дона Хуана. У гості їх запрошували рідко – хіба дон Ортадо. Ще іноді до замку заїздили музиканти чи актори, знаючи, що тут їх очікує теплий і щедрий прийом донни Анни і дуже холодний – самого герцога. А загалом – нудьга…

Мабуть, якби по замку бігало троє чи четверо малят, як в усіх інших родинах, господині не довелося б нудьгувати. Вагітність і пологи – також свого роду розвага.

Вагітності, дитинки – ось чого просила, молила, благала в Бога і душею, і тілом, і всіма помислами Анна. Дитини! Сина. Чи бодай дочки. Щоб відчути себе плідною, а відтак – сильною, повноцінною, справжньою. Щоб позбутися цього гнітючого відчуття провини перед чоловіком, перед родичами його і своїми, перед кожною щонаймізернішою покоївкою. Адже тут, у замку, неподалік від їхніх із Хуаном покоїв, стоять зачиненими три кімнати для дітей. В одній – старовинна колисочка, зроблена невідомим майстром, певно, ще для Хуанового прадіда. У ній колисали всіх Каррено – і діда, і батька, і самого маленького Хуана. Укрита білим полотном, вона терпляче чекає, коли ж цю мертву кімнату ретельно приберуть, коли загуде полум’я в каміні, коли янголи на розмальованій сто років тому стелі почують, нарешті, колискову для маленького герцога Каррено де ла Торре. Мовчазний докір цієї порожньої і німої кімнати переслідував Анну вже кілька років, відтоді, як вона замислилася над суворим – чому?

Чому вона, така молода і квітуча, така міцна і здорова, не має дітей? Це ж так просто! Он летить метелик. Десь отам, у кущі шипшини, він зустріне свою пару, обійме її крилами, закружляє у ніжному, сонячному танці – і пустить світом іще таких самих, як він, із таким самим жовто-синім малюнком на крильцях, з такими ж ніжками й вусиками. Або он той птах! Сидить, надимаючи горлечко, на гілці й співає, витьохкує на цілий світ. Мандрівникам здається, що то для них, для їхньої розваги й насолоди, а насправді він так кличе свою пару, отаку непомітно сіру самочку, скромну, тиху подругу, з якою вони потуркочуть хвилю, обіймуться крилами, поцілуються дзьобиками – і народять пташенят.

Анна не дуже добре уявляла собі, як воно відбувається між птахами й метеликами, може, зовсім інакше. Няня в дитинстві показувала їй гніздо, де горлиця висиджувала яєчка, а голуб приносив їжу подрузі й ніжно туркотів їй на вушко свою пісню. Нянечка ще тоді зітхнула, сказала, що в людей так буває рідко, що обов’язок жінки – не ніжність і голубине туркотіння, а послух і покора, що вона мусить спершу підкоритися волі батька і вийти заміж саме за того, кому її присудять родичі, а потім усе життя коритися чоловікові, виконувати свій подружній обов’язок, у муках народжувати дітей, виховувати їх у страху Божому і страху перед батьком – і так має продовжуватися рід. З отих розмов маленькій Анні запам’яталися більше голуби й ніжне туркотіння, аніж суворість і страх. І вийшло так, що в її житті суворості й страху майже не було – хіба тоді, у першому нетривалому шлюбі з Командором. Тоді все було справді суворо й страшно. Але недовго. Шпага якогось нічного злодюги-розбійника вкоротила віку запальному воїнові, що кинувся боронити дружину від насильства й дім від грабунку. І лише двоє в усьому світі знали, кому належала ця шпага.

Щойно скінчився термін жалоби, молода вдова знову стала нареченою. Готувалася до суворості й страху десь там, у родовому замку, далеко від Толедо і Мадрида, від його розкошів і веселощів. Отримала натомість ніжність і голубине туркотіння. Дон Хуан, отой легендарний розпутник і злочинець, про якого з відвертою огидою і потаємною заздрістю пліткувало довколишнє жіноцтво, виявився найніжнішим із чоловіків. До того ж вірним і поступливим.

Повільно, без поспіху, він, обізнаний в усіх тонкощах плотської любові, розбудив її перелякану попереднім суворим досвідом жіночність, навчив солодких розкошів подружнього ложа, вигострив почуття, витончив відчуття і виховав собі з неї достойну супутницю мандрів країною кохання.

Пещена тілом і ніжена духом жінка не потребувала інших утіх. Мабуть, не було в усій Іспанії чоловіка, який зумів би дорівнятися до Хуана! До такого треба визріти, дорости, зрозуміти, вивчитися. А чоловіки цієї країни і цього часу радше віддавалися утіхам поза сім’єю, десь там, де вільно й солодко, а сіренькій самочці з доброї родини дарували сухе й холодне виконання подружнього обов’язку. А ще дарували дітей. Дітей. Багато дітей!

Чому? Чому їхні з Хуаном п’янкі, солодкі ночі не дарують плоду?

Може, занадто солодкі?

Може, отой мед під його язиком розчиняє її силу до зачаття?

Може, отой чорний гріх їхньої першої зустрічі, гріх перед Командором, перед його пам’яттю, перед його гранітним втіленням, і стоїть між ними, знесилюючи сім’я і знебарвлюючи кров роду де Каррено?

Заглиблена в такі невеселі думки, Анна спіткнулася об камінь на дорозі й мусила спертися на руку супутника, який, на щастя, підхопив її під лікоть.

– Даруйте мені мою незграбність, пані, я мусив би бути уважнішим! – аж почервонів Енріко.

– Ні, Енріко, це я винна, замислилася і мало не впала.

– Моя пані, ваша безпека – мій обов’язок.

Вона назвала його на ім’я! Яке щастя! Йому хотілося щебетати отак, як ранковий жайвір, дзвінко й радісно. Вона назвала його на ім’я, вона спирається на його руку, вона потребує його допомоги, вона отут, поруч!

Відкрита частина шляху закінчувалася, дорога пірнала під зелене склепіння густого прохолодного лісу.

– Ваша світлосте, чи не завгодно буде вам сісти в карету? Мій командир і батько вимагає, щоб у лісі охорона була посиленою. Останнім часом з’явилися чутки про напади на подорожніх. Кажуть, якісь розбійники…

– Та що ви, Енріко, хіба може нам на наших землях загрожувати якась небезпека? Розбійники, напади – це десь далеко, я не вірю, що з нами може трапитися щось лихе. Та ще й з такою охороною! – усміхнулася Анна, проте слухняно зайняла своє місце в кареті, знову спершись на руку молодого офіцера, яку він не вкрив чомусь цього разу плащем.

Пересторога не була ні марною, ані надмірною. Не минуло й кількох хвилин, як, немов у відповідь на ці слова герцогині, в лісі почувся свист, вигуки, забрязкотіла зброя і з дерев посипалися люди з голодним блиском в очах. Їх було п’ятеро чи шестеро, та раптовість нападу і гучний молодецький посвист, яким вони намагалися злякати охорону та пасажирів карети, додавали їм сили. Один із розбійників, котрий стрибнув із розлогого дуба просто на спину першого із запряжених цугом коней, зупинив карету.

– О моя пані! – скрикнула Паола, дуенья донни Анни, що сиділа навпроти неї. Літня жінка, в міру сувора і без міри балакуча, не відзначалася хоробрістю навіть у межах, посильних для іспанки її віку. – Вони уб’ють нас! Свята Мадонно, оборони наші душі!

Вона закрила повновиде обличчя руками й зашепотіла молитву, раз по раз осіняючи себе хрестом і гадаючи, що розбійники – то злі духи і від святого слова розчиняться, немов нічні страхіття.

Проте кінна охорона, хоч і невелика числом, та славна силою, не дозволила розбійникам навіть наблизитися до карети. Щасливий від можливості показати свою вправність у справжньому бою, Енріко вихопив шпагу і завдавав нею ударів навсібіч, не особливо розбираючи. Троє його солдатів також завзято обороняли карету. Удари, іржання коней, лайка з обох боків – такий відчайдушний лемент кілька хвилин порушував тишу старого пралісу. Нараз почувся тупіт коней – то наздоганяв карету герцог із десятком солдатів.

– Тікаймо, хлопці, їх багато! – вигукнув хтось із розбійників, і вони, принаймні ті з них, хто міг тікати, розчинилися в лісовій гущавині, зникли, немов нікого й не було.

– Анно, люба, з тобою все гаразд? – не надто дбав про етикет і про пристойність перед сторонніми схвильований герцог.

Він енергійно й зграбно, не даючи собі знижки на літа, зіскочив з коня, пригорнув дружину до грудей:

– Ти не злякалася?

– Я не встигла. До того ж наша охорона не дозволила навіть роздивитися обличчя розбійників. Вони розігнали їх миттю.

– Дивно, звідки в наших лісах розбійники? Давненько не чули про них… – пробурмотів собі під носа дон Раміро, командир замкової залоги. – Що ж, ти, синку, молодець. З першим хрещенням тебе!

Енріко, ще не заспокоївши дихання від розпалу короткого бою, здавалося, почувався розчарованим – не встиг насолодитися сутичкою і перемогою, не встиг показати усю свою майстерність та відданість господарям. Його синій мундир із червоними обшлагами, вичищений учора перед відповідальною поїздкою, мав такий самий акуратний вигляд, як і зранку перед дзеркалом, але пильне око Анни побачило у ньому якийсь ґандж.

– О пресвята Діво! Вас поранено!

Трохи нижче ліктя рукав нового, акуратно вичищеного мундира розтинав слід від удару ножем, якого таки встиг завдати йому один із розбійників. На зелене листя скрапувала кров.

– Отак! Перший бій – і перша рана! – схвилювався батько, дон Раміро, який очолював охорону герцога.

– Допоможіть йому! Сюди, в карету, Енріко! – В голосі Анни вчувалося стільки материнських, ніжних, медових нот, що біль від рани, мало відчутний у запалі бою, перетворився для Енріко на джерело насолоди. – Допоможіть йому!

– Навіщо? – звів брову молодий лейтенант, якому така пропозиція видавалася ганебною.

Він стрибнув із сідла, описавши майже акробатичне коло, і тільки трохи прикусив губу, бо рука таки відгукнулася болем. Зате потім Енріко тричі поблагословив і розбійника, і його ножа, і рану, неглибоку, та болючу, бо завдяки цій рані та крові, що текла з неї на диво рясно, він отримав усі насолоди, про які досі не міг і мріяти.

– Допоможіть йому зняти мундир, доньє Паоло! Обережніш…

Його новий, акуратно вичищений, та вже забарвлений першою кров’ю мундир знято. Теплий літній вітерець приємно освіжив тіло під вогкою від поту короткої сутички сорочкою. Ось її обережні пальчики відкотили рукав сорочки… ось витерли кров навколо… ось перев’язали рану власною хусточкою, облямованою дорогим брюссельським мереживом. Хусточкою, що пахне нею…

– Ваша світлосте, дозвольте мені, – запропонувала свої послуги донья Паола, що почувалася тут зайвою.

– Не заважайте. Кодекс честі іспанської ґрандеси дозволяє дамі перев’язувати руку, поранену в бою за її життя!

«Що ж, усе розгортається не тільки за планом, а навіть краще», – усміхнувся у вуса дон Хуан де Каррено.

– Залишайтеся в кареті, доне Енріко, ви втратили багато крові. Ваша рука потребує спокою.

– Ваше світлосте, я почуваюся цілком добре. Дозвольте одягти мундир і зайняти своє місце на чолі охорони!

Герцог тільки усміхнувся і накивав пальцем, забороняючи.

– Ви можете пишатися сином, доне Раміро! Стільки запалу, стільки пристрасті! І чудова підготовка. Що ж, сьогодні це були розбійники, а завтра – вороги корони. Сподіваюся, у вас буде ще не один привід для гордощів!

Пишатися сином… О, це саме те, чого йому хотілося б якнайбільше. Пишатися сином – от сенс життя кожного іспанця! Адже дон Раміро лише на кілька років старший за нього, Хуана. А його сини – вже офіцери… Старші не раз брали участь у боях, у війні з Англією, Франциско навіть відзначений самим королем Карлом, а Фернандо був поранений.

Сина! Сина! За всяку ціну сина! Хуан заскреготів зубами. Нехай зараз цей хлопчик мліє в кареті й пускає слину від присутності Анни поруч, нехай вона ніжно тримає його за поранену руку, почасти з християнського милосердя, почасти з жіночої цікавості. Зовсім скоро між ними пробіжить іскра іншої цікавості. Пробіжить, або він нічого в жінках не тямить! Пробіжить, або він не дон Хуан!

Сина. Сина!!!

Карету тихо гойдало. Анна сиділа поруч з Енріко і почувалася не зовсім зручно. Вона відчувала поруч його туге, налите силою молодості та щоденного військового гарту плече, її стегно крізь оксамит верхньої спідниці й атлас нижньої торкалося його стегна, і вона відчувала стримане тремтіння його молодого тіла. Небезпечного, майже хижого. Закоханого. В її житті такого ще не було. Суворі звичаї унеможливлювали для порядної жінки будь-яке наближення до чужого чоловічого тіла. Іншого чоловічого тіла. Тіла не свого чоловіка. Ні-ні, мини, маро!

Анна намагалася відсунутися, але тиснява карети не дозволяла, та й плече і стегно незмінно опинялися впритул, хоч би як вона намагалася позбутися цього дражливого дотику.

На щастя, невдовзі на обрії замайоріли вежі замку графа де Ортадо. Заграли труби, вітаючи гостей, опустився підвісний міст, перекинутий через рів, колись наповнений водою задля захисту, а тепер уже просто задля традиції.

Енріко одразу став героєм. Про пригоду в дорозі герцог розповідав сам. Кількість нападників подвоїв, кількість захисників зменшив, і виходило, що герой Енріко мало не сам розтерзав на клапті два десятки лютих, добре озброєних розбишак, що мали намір не просто пограбувати карету, а вбити, саме вбити її світлість.

Руку героя оглянув домашній лікар графа, змастив лікувальним бальзамом, перев’язав за всіма правилами медицини. А хусточка герцогині опинилася біля серця і мандрувала з ним, непомітна, та відчутна, усюди, зігріваючи, голублячи, прискорюючи ритм серцевих ударів.

Почуття, перше, навальне, безмежне, охопило неготове, сонне досі для кохання серце Енріко. Він раптом став героєм, опинився у центрі уваги – його ім’я було у всіх на вустах, усі очі зглядалися на нього, усі жінки – від покоївки до графині – втішалися його поглядом. Він уперше відчув себе вродливим, цікавим, сильним, предметом обожнювання служниць і прихильності вельможних дам. Такі випробовування кому хочеш заморочать голову, а молодому офіцерові, який тільки й прагне бути замороченим, і поготів.

Уже увечері сили його пораненої руки вистачило, щоб переконатися в пружності груденят покоївки, котра надміру випнула задок, схилившись над ліжком, яке готувала для пана. Замість відсахнутися, як це робили досі дев’ять із десяти жінок, на яких він випробовував свої чоловічі чари, вона притиснулася до нього всім тілом, розворушивши неміцно приспане почуттям обов’язку молоде жадання жіночої плоті. І отут, на чистій хрусткій постелі, здобув він другу за день перемогу в любовній битві, перемогу не солодшу, та потрібну – як знак переконання в бажаності й певності сили.

За вечерею, куди його, як героя дня, було запрошено на пропозицію герцога, він уловив стурбований погляд герцогині – й вознісся подумки до неба, закоханий і щасливий.

А вночі зайняв пост під вікном кімнати, відведеної для гостей, і був винагороджений спершу тінню на склі, а потім неземним видінням донни в пеньюарі з розпущеним волоссям. Отут би йому й піти, та прагнення побачити більше дало результат – він побачив навіть те, що бачити було не варто. За плечима донни Анни з’явився герцог. Втопив руки в розпущене волосся, обхопив долонями закинуту назад голову, припав губами спершу до вуст, потім до шиї… Звичним рухом господаря посунув з плечей пеньюар, звільнив груди. Енріко кусав губи, щоб не закричати – геть, геть, не займай, моє! Та руки герцога звично пестили господні яблука, про які він навіть мріяти боявся, лише на одну коротку мить відчув плечем сьогодні у кареті. Від самої лише згадки перехопило подих.

Тіло Анни, тонке, звабне, чітко окреслювалося на тлі свічок у профіль, наче навмисно для того, щоб довести непрошеного глядача до шаленства. Руки герцога ніжно торкалися то спини, то шиї, то грудей оголеної, немов на показ, жінки, збуджуючи у ній тремтіння, відчутне й видиме на віддалі. Нарешті її руки обвилися довкола чоловікових плечей і почувся, а може, він тільки уявив собі, хрипкий стогін і скрип ліжка під двома тілами у любовній сутичці.

Енріко в безсилій люті зламав гілку трояндового куща, боляче поколов пальці, та цей біль не йшов до порівняння із тією мукою, якої завдавав звук старого дерева, справжній чи уявний, у спальні гостей…

– Пане, у вас відкрилася рана? – аж злякалася вигляду крові на його долоні покоївка, та сама.

– Ні. Але зараз відкриється! Ходи до мене!

Енріко майже грубо, зовсім не так, як герцог, затягнув необачну (а може, занадто обачну?) дівчину до своєї кімнати, кинув її на ліжко, задер спідницю. М’яв руками груди, божеволіючи від того, що вони м’які й великі, зовсім не такі, як у божественного нічного видіння. Впивався в них вустами, кусав у нападі ніжності й люті. Розкинув широко повні дівочі стегна, угруз поміж них глибоко, іще глибше, іще… Відчув, як його засмоктує чорна порожнеча нелюбовного екстазу. Звільнитися, звільнитися, звільнитися… Хай грубо, хай чорно, хай з нелюбові… Лише коли ліжко задвигтіло від скажених поштовхів його несамовитості, поволі заспокоївся.

– О мій пане, які ви ніжні! – осмикнула спідницю покоївка, розпашіла й цілком задоволена його грубим наскоком, коли він, заховавши обличчя в подушку, кусав губи, боляче переживаючи це перше у своєму солдатському досвіді зґвалтування.

Того вечора Енріко зрозумів, що життя іще складніше, ніж розповідав йому батько, а кохання – не тільки радість.

Дорога додому видалася йому надто довгою. Герцог із замку Ортадос подався далі, до Толедо, в якихось своїх справах, доручивши Енріко з кількома солдатами знову супроводжувати герцогиню.

Минуло лише кілька днів. Ті самі дерева шелестіли над їхніми головами тим самим листям, та сама трава стелилася під ноги коней, та скільки всього змінилося!

Енріко повертався вже не юнаком, що світло дивиться у безхмарне й сонячне майбутнє. Він почувався старим, побитим у боях воїном зі зраненим і зболеним серцем. За ці дні він наче прожив життя, повне зрад і болю. І сприймав уже не так оптимістично свої почуття до герцогині. Навпаки, почав тікати з її очей, уникати можливості побути поруч. Даремно пропонувала донна Анна поберегти руку, проїхати частину шляху в кареті! Іще вчорашній наївний юнак з радістю погодився б і насолоджувався, мов дурненький кучерявий песик, близькістю, випадковими доторками. Сьогоднішній Енріко чемно подякував за пропозицію, та відмовився з огляду на те, що дорога не завжди буває безпечною, і він повинен охороняти найперше свою господиню, а не поранену руку.

Керуючи конем однією лівицею, він легко утримував його на віддалі, не надто близько від віконця карети, але й не надто далеко – не міг відмовити собі у щасті бачити кохане обличчя.

Кожен закохується по-своєму. Один – легко пурхає з квітки на квітку, легко втрачає голову і так само легко забуває. Інший втрачає голову один раз і назавжди. Хто б очікував такого від юного красеня!

Енріко розумів кохання так: жінка повинна належати йому цілком і неподільно, тільки йому і тільки цілком. Навіть перша спроба ділити даму свого серця з іншим наповнила його такою гіркотою, такою мукою, що аж зморшка лягла між густими, не по-чоловічому тонкими бровами на високому чолі. З тієї ночі в замку Ортадос, коли його нескромному окові явлено картину подружнього кохання, але не таким, яким повинно бути в його уяві кохання герцога й герцогині – зі цнотливим зляганням через нічну сорочку, без зайвих рухів і натяку на задоволення, – а справжню сцену пристрасті, вогненної, зрілої, непідробної, те нескромне око загорілося ревнощами і прагненням помсти.

Вона не могла, не мала права, не сміла отримувати задоволення від кохання із власним чоловіком! Не сміла, не могла, не мала права! Бо він, Енріко, любить її, кохає усією силою молодого тіла й духу! Вона не сміла…

О, вона сміла… Вона не тільки вірна герцогові – а таких речей у замку, де кожен крок кожного відомий усім, а охороні – тим паче. Авжеж, вона не тільки вірна, а й кохає його… І тому надіям Енріко на те, що його кохання бодай колись знайде відгук у цьому шляхетному серці, не судилося здійснитися. Ніколи…

Вираз муки на обличчі юного офіцера був таким відвертим, що Анні він видався виявом муки тілесної.

– Бідолашний, його рана, мабуть, погано загоюється, а він іще й роз’ятрює її, їдучи верхи! – звернулася Анна до дуеньї.

Донна Паола теж стурбованим материнським оком глянула на Енріко.

– Доне Енріко, я запрошую вас до карети. І не відмовляйтеся, ми вже минули ліс, на відкритій місцині нам не загрожує напад.

Анна зупинила карету і відчинила дверцята, очікуючи. Енріко нічого не залишалося, як сісти поруч. Проте він відсунувся у глиб карети, щоб не торкатися навіть краєчка сукні герцогині.

Анна, не помічаючи цієї відчайдушної спроби оборонитися від її присутності, узяла його поранену руку.

– Що, так дуже болить? – співчутливо піднесла його пальці до щоки, пробуючи затамувати біль.

– О ні, зовсім не болить, моя пані. – Енріко почервонів, наче гірський тюльпан, і намагався відсмикнути руку.

– Не обманюйте, лейтенанте, я досвідчена жінка, мого чоловіка ранили так часто, що я можу без лікаря розібрати, коли рана стає небезпечною. Зніміть мундир. Підкоряйтеся наказам, або я розповім герцогові про ваш непослух! У час його відсутності я керую усім у замку – і гарнізоном, і офіцерами також!

Голос Анни став таким глибоко ніжним, наче вона розмовляла з хворою дитиною. Або з чоловіком, до якого небайдужа…

Ні-ні, він не може дозволяти собі таких думок! Він не повинен!

Але він не може не коритися цим рукам, що розстібають ґудзики на його мундирі, акуратно зашитому, так що сліду від ножа на рукаві майже непомітно. Не може не тамувати дихання, коли її пальці торкаються через сорочку і пов’язку рани, про яку він вже й думати забув, та задля уважних очей доньї Паоли таки стиха стогне, немов від болю. Не може не тремтіти, коли так близько від його обличчя опиняються ці груди, від яких пахне медом!

– Ваша рана, мабуть, запалилася, і тому болить. Коли приїдемо додому, я накладу на неї цілющий бальзам, рецепт якого дала мені мати герцога. Він одразу втамує біль… Це старий, перевірений засіб, іще її бабуся давала цей бальзам дідусеві, коли він разом із хрестоносцями вирушав воювати за Гріб Господень…

Анна іще щось говорила, та Енріко не чув її слів. Він чув тільки небесну музику, що лунала з її вуст, музику без слів і без змісту. Відчував пахощі лаванди від її сукні й тонкий мускусний дух від її тіла, краєм ока дивився, як підіймаються й опускаються у такт диханню груди в глибокому викоті, пестив їх очима. Наче ненароком поклав поранену руку на коліна герцогині.

– Отак мені зовсім не боляче! – усміхнувся.

– Ви усміхнулися, мій хлопчику! Як добре! Вам уже краще, правда? Я турбуватимуся про вас, я вас вилікую, от побачите, тільки обіцяйте мені полежати і не навантажувати руку! Гаразд?

Немає на світі нічого солодшого, ніж приймати турботи коханої жінки. Коханої, жаданої, любої! Навіть коли про це знаєш лише ти, а вона й не підозрює.

Коли залога повернулася в замок, новина про сутичку з розбійниками і поранення молодого дона Енріко одразу поширилася серед мешканців. На Енріко дивились як на героя, який порятував життя та честь герцогині й був поранений у бою.

Назвати подряпину, яка швидко загоювалася, раною було б явним перебільшенням, та відмовляти донні Анні в її материнських турботах було нісенітницею для юного лицаря, який прагнув двох протилежних речей водночас: ніколи не розлучатися з коханою і водночас ніколи її не бачити, адже Анна – дружина його сюзерена, герцога, вірність якому він заприсягся зберігати двічі – як дворянин і як солдат.

Тим часом Анні все більше подобалися ці щоденні зустрічі: вранці перед прогулянкою вона змащувала рану бальзамом і накладала чисту пов’язку, а ввечері промивала її настоєм цілющих трав і знову змащувала. Першого ранку Енріко після перев’язки поцілував її пальці на знак вдячності за лікування. Це суперечило етикету, охоронець не мав права цілувати руку її світлості, але хіба може етикет передбачити усі відтінки! Відтак ці поцілунки стали обов’язковими. І навіть бажаними. І не тільки йому…

Анна вже й не рада була, що рана так скоро загоюється. Він був таким милим, цей ніжний, тендітний хлопчик… Мабуть, таким був би їхній із Хуаном син… У нього були б такі ж сині, як у Хуана і в Енріко, очі. Такі ж широкі плечі, вузькі стегна, маленькі, але міцні чоловічі руки…

Анна зауважила, що пестить ці широкі плечі й міцні руки зовсім не уявно. Дивно, що хлопчик так довго стримується. Чоловік із досвідом на його місці вже давно закрив би їй рота поцілунком. Та саме ця несміливість, трепетна ніжність, ця стриманість, яка коштує йому видимих окові зусиль, і подобається їй найбільше… Цього юного лицаря можна не боятися. Ні, саме цього і варто боятися, із цим потрібно закінчувати якнайскоріш, бо можна зайти задалеко. І Хуана немає поруч.

Цієї ночі Анні не спалося. Задушлива південна ніч визрівала грозою. Десь удалині вже гриміло. Навіть відчинене вікно не рятувало, свіже повітря не хотіло переступати підвіконня. Вийшла на балкон, вдихнула повітря, яке принесло з недалеких гір таку бажану прохолоду. Як добре! Простягла руки до повного місяця, відчула, як хвилі ніжної прохолоди обвівають розпашіле тіло. Скинула пеньюар, залишилася лише у тонкій, майже прозорій нічній сорочці. Стало іще прохолодніше.

Яка чудова ніч! Небо, густе й чорне, ледве тримало важку срібну кулю повного місяця – здавалося, іще трохи, й він зірветься і шубовсне просто у води далекого Ґвадалквівіру. Зорі, яскраві й світлі, обсипали шлейф царівни Ночі блискітками, пришитими нерівно – де густіше, де рідше. Анна вгадувала у цих скупченнях зірок фігурки звірів, птахів. Так колись з’явилися назви сузір’їв. Та Анна не знала назв, не вивчала астрономії, це справа не жіноча. Жіноча – дивитися на зорі, відчувати крізь тонкий муслін сорочки подих вітру і… і що? Що далі, Анно? Про кого думаєш ти зараз, коли над головою висне важкий, мов срібна куля, місяць?

Анна думала про нього. Заплющила очі. Провела пальцями по лінії плеча. Сорочка, що й так ледве трималася, майже впала на килим, що вистеляв кам’яні плити балкона. Звільнилися груди. Важкі, по-дівочому тугі. Вона провела пальцями по цих ніжних півкулях, торкнула злегка соски. Відчула спалах у животі й знову подумала про нього. Про того, хто не давав їй спокійного сну. Де він, де? Чому не йде до неї?

І почула голос із саду:

– Анно!

Скрикнула від несподіванки.

На крик майже одразу прибігла дуенья Паола. До її обов’язків входило оберігати її світлість і нічної пори, тому вона спала в сусідній кімнаті, двері до якої у час відсутності пана не зачинялися.

– Що трапилося, моя пані?

Та Анна вже опанувала себе, встигла глухо запнутися в пеньюар, знову стала «вашою світлістю».

– Паоло, тут павук! Такий великий! Напевно, тарантул! Чи каракурт? Чи ні, мені здалося. Іди собі, не турбуйся.

– О моя пані, ви так боїтеся павуків, а це ж милі й цілком невинні створіння! Тільки не варто їх зачіпати, і вони ніколи не зачеплять вас! – Паола виголосила цю промову на захист членистоногих, усміхнулася і подибала собі перевальцем до своїх перерваних снів.

Анна ж уся тремтіла водночас від майже холодного нічного вітру і від жаги. Південний темперамент, уміло виплеканий і тонко підтримуваний наукою кохання, професором якої виявився її чоловік. Темперамент, помножений на вік, коли жінка уже все вміє, іще все може собі дозволити і все ще бажана, бо вродлива. Темперамент, помножений на щоденну присутність закоханого юного серця, потаємним флюїдам якого не відповів би хіба камінь. Темперамент, посилений магнетичним впливом повного місяця, – тільки він, оцей іспанський темперамент, і ні що інше, знову звів її погляд угору, до безладдя зір.

Коли вона опустила очі, навпроти стояв Енріко:

– Ви бачили мене, донно? Чому ж не кликали на поміч? Я збожеволів… я люблю вас, Анно. Люблю, мов божевільний… я не маю права, це безчесно, любити вас, та я люблю…

– Не треба цих слів безумних! Йдіть звідсіль, не треба. Нас побачать, почують… Це ганьба!

– Так, я піду. Один лише цілунок, і я піду.

– Не треба. Енріко, ми не можемо, ми не повинні, я – заміжня жінка…

– Я знаю. І готовий цей гріх прийняти весь на власну душу. Один лише цілунок!

Анна розривалася між обов’язком і почуттями, що палали в її серці і тілі, почуттями не знаними досі, які смажили живцем її тіло, обливали гарячою смолою живіт, стегна і все жіноче між ними…

І повний місяць переміг. Вона здійняла руки. Пеньюар упав долі.

Енріко спершу отерп і занімів. Так близько, так доступно, так… Ні, таких випробувань не здатен витримати ніхто!

Його руки зімкнулися тугим кільцем у неї за спиною і опинилися всюди – і там, де нікому не дозволено бути, також.

– Один цілунок…

Він цілував її. Але не в губи, а спершу всюди, де сягнули вуста – ніжно, рясно, густо.

– Не треба, хлопчику, я не камінна, годі…

Та випручатися із цих немов залізних рук не мала сили. І не хотіла.

Як солодко, як же солодко… Як радісно, як несміливо… Як ніжно, ніжно, ніжно… Ну, трохи сміливіше, хлопчику, забудь, що я – твоя герцогиня, попести мене іще тут, і тут, і там… Поцілуй, не бійся… Дай руку, я сама покажу твоїй несміливості дорогу… Чому пальці твої, мов метелики, чому тіло моє – мов пелюстка троянди, тремтить і вигинається, щоб вуста твої проникли і до вершин, і у низини, щоб м’які юначі вуса полоскотали усюди, де радісно, і ніжно, і тремтливо… Які по-солдатському сильні твої руки, і які лагідні… Як просто все, як бажано, як необхідно… Іще крок і…

Лише за хвилю до того, як мав упасти останній, уже нічим не захищений бастіон, Анна зрозуміла, що не може… Як складно це, як небезпечно, як гірко… Як не хочеться повертатися у світ без його ніжності, і як небезпечно залишатися іще бодай на мить у його світі всепроникних рук, вуст, у світі двоєдиного тіла, що от-от з’єднається крицевим місточком його міці з полум’яним виром рідкого вогню в осерді її жадання… Іще хвилина – і вороття не буде…

Ні… Ні… Так… Так! О ні…

– Енріко, відпусти мене, бо я гукну Паолу. Я не хочу. Чуєш, я – не хочу!

Та стримати розпаленого хлопця було несила, він цілував її груди, не тямлячись від жадання, не слухаючи, не розуміючи…

– Енріко, я не хочу. Навіть герцог ніколи не чинив цього супроти моєї волі!

Ім’я герцога, вимовлене у таку мить, коли всі слова видаються зайвими, витверезило закоханого. Витверезило раптово, немов коня, що мчить учвал, не розбираючи дороги.

– Пробачте, моя пані. Я нічого й ніколи не чинитиму супроти волі вашої світлості. Даруйте мені це божевілля.

Сорочка, слухняна, навчена правил, повернулася на звичне місце, ховаючи у своїй напівпрозорості щойно відвойовані пристрастю у цноти скарби.

Анна поволі приходила до тями.

Енріко шукав опертя у світі реальному, куди його раптово повернула з півдороги до раю частка «не»… Шукав і не знаходив… Його груди здіймалися у глибокому вирізі сорочки, його шкіра, ніжно-оксамитова, вкрита ще не волоссям, а ледь темним пухом, вабила долоні й вуста, його руки, такі ніжні й вправні, кликали до продовження дикого, всепожираючого божевілля у полум’ї повного місяця, його очі вгадували під тонким мусліном обриси кінцевої, потаємної мети, щоб бодай побачити, як не відчути… Анна глухо застогнала, краючись між жаданням серця й тіла і обов’язком. Жадання, помножене на сяйво безсоромного місяця, не давало стулити колін. Обов’язок змушував прикрити груди бодай руками.

Вона прикрила їх. Його руками.

Анна вже не була певна, що зможе відпустити його. Та Енріко переміг себе першим.

– Я прийду тоді, коли ви мене покличете, моя пані. Якщо для цього потрібно буде чекати все життя, я чекатиму.

Він легко перекинув струнке молоде тіло через огорожу балкона і зник у темряві саду.

Анна підняла з килима пеньюар, загорнулася у нього, знайшла у собі сили дочвалати до ліжка і впасти долілиць упоперек.

Дорога від Толедо, знайома, давно вивчена, видавалася Хуанові нескінченно довгою. Він не знаходив собі місця. Лютував без причини, кидався з лайкою на солдатів охорони, чомусь лихий був на дона Раміро.

Що ближче дім, то дужче палило його запитання: встигли чи ні? Сталося чи ні?

Йому здавалося, що він одразу дізнається, чи сталося те, що так ретельно готував, чи відбулося це необхідне для народження сина таїнство.

Анна не вміє брехати. Її очі скажуть одразу. А цей дурник Енріко? Він також, наївний, не зможе приховати своїх почуттів.

– Доне Раміро, пошліть когось із людей у замок, нехай попередить про наш приїзд. Хай приготують добру вечерю!

Солдати радісно загули – їм теж хотілося, нарешті, спокою, гарячої страви, смачного вина і ночівлі в теплій казармі.

Коли вдалині з’явилися стіни замку, навіть коні побігли швидше. Герцог завжди ретельно дотримувався церемоніалу прибуття, заведеного іще з діда-прадіда: щойно кавалькада з’являлася з-за повороту, герольди звуками труб подавали знак мешканцям замку, щоб виходили зустрічати господаря, потім урочисто відчинялися ворота, першим в’їздив герцог, за ним – усі інші, вишикувана залога віддавала честь зброєю, а комендант доповідав, чи все гаразд.

Цього разу ритуал було дотримано з точністю до дрібниць. Єдина відмінність – за коменданта, оскільки дон Раміро подорожував разом із герцогом, доповідав дон Енріко.

Хуан уважно слухав молодого заступника коменданта, і не так слухав, як вдивлявся у відкрите, ясне і щире обличчя.

Сталося чи ні? Мабуть, ні. Чи він так майстерно прикидається? Ні, напевне, ні. Занадто молодий, та й у кого навчитися?

Ні, мабуть, ні…

Хуан не знав, яких почуттів зараз у його серці більше – розчарування чи радості. Радості від того, що подружня вірність збережена і не потрібно бруднити шпагу кров’ю мерзенного зрадника, чи розчарування – не відбулося. Ще не зараз…

Коли церемонія привітання закінчилася, Хуан поцілував Анну. Уважно вдивився в її обличчя. Вона немов чекала – зачіска, його улюблена сукня – блакитна, шовкова, і вираз очей, який знав тільки він, – так Анна запрошувала його до спальні.

Та прийняти запрошення просто зараз він не міг – це означало б порушення усіх правил: спершу урочиста вечеря, відпочинок потім.

До столу герцог запросив дона Раміро із синами. Енріко прийняв запрошення наче щось звичайне, без особливої радості, звик, мабуть. Франциско подумки прошипів із прихованою люттю: «Що ж, спасибі, сюзерене, не все тільки молодшенькому, маминому пестунчику, щось і старшому братові належить». Досвідченим оком він помітив якусь переміну в обличчі, манерах, усій поведінці брата. Зникла його нерішучість, непевність у собі. Навчився командувати, віддавати накази. І ще – він якось особливо дивиться на донну Анну. Особливо… Чому? Що трапилося тут за час їхньої відсутності? О матусин синочок, о пестунчик…

За вечерею Хуан знову уважно вдивлявся в очі Енріко, стежив за кожним рухом, перехоплював кожен погляд. Ні, щось між ними таки відбулося! Надто вже підкреслено намагаються вони не помічати одне одного!

Відбулося! Все ж відбулося!

Дорога до спальні видалася Хуанові занадто короткою, щоб зрозуміти, що ж саме відбулося. Він пішов одразу до спальні Анни. Звелів запалити більше свічок. Уважним оком оглянув ліжко, килим, навіть дзеркало, наче сліди перебування коханця повинні залишитися на склі чи на килимі.

– Що з вами, Хуане? Що вас тривожить? Ви надто стомлені з дороги. Маріта приготувала ванну, ходімо.

Хуан дозволив роздягти себе, сів у велику дерев’яну ванну, вистелену зсередини простирадлом. Анна не дозволила Маріті купати герцога.

– Дозволь мені.

Коли чоловік повертався з походу, Анна обмивала його сама. Шукала на тілі нові рани, пильнувала, чи не відкрилися старі. Вона любила Хуанове тіло й уміла насолоджуватися ним.

– Не дивися, люба, ці потворні рубці не для жіночих очей.

– Це – знаки твоєї військової доблесті й слави. Вони – як ордени. Я пишаюся ними більше, ніж твоїми гучними перемогами.

О, як любив він її в ці хвилини!

Та сьогодні щось затьмарювало їхню зустріч.

– Як минув час, Анно? Чи все спокійно у замку?

– Все гаразд. Хіба…

– Що? – занадто пильно глянув в очі дружині герцог.

– Хіба старий Педро, садівник, важко захворів. Падре Антоніо учора висповідав, надії майже немає. А у Франчески, доньки доньї Паоли, народилася дитина, син…

Син. Знову син! В усіх народжуються сини, а в нього, у володаря цих земель, у всевладного герцога, якому належить усе довкола, немає дітей! Нікому передати спадок, нікому продовжити його справи, нікому залишити славетне ім’я!

Хуан заскреготів зубами.

– Я зробила тобі боляче, милий? Вибач, не тертиму так сильно… Я гадала, цей рубець уже давно не болить.

– Мені болять не рани, Анно! Я… Я не можу тобі сказати!

Він підвівся з ванни на весь свій велетенський зріст, усе ще красивий тілом, широкий у плечах, важкий у стані… Переступив через край, гойднувши отим чоловічим, пишним, повним, визрілим. Не ховав, бо від кого мав ховати предмет гордощів? Анна любила дивитися на нього, коли він прямував від ванни до каміна голим, на ходу струшуючи краплі води, що висихали у гарячому повітрі, не встигнувши долетіти до килима. Принесла простирадло, накинула на плечі. Провела рукою, висушуючи, по грудях, нижче, нижче… Лагідно стиснула…

– Ходімо до спальні, милий. Я так довго чекала…

Хуан упав горілиць на широченне ліжко, розкинувши ноги.

Анна почала поволі роздягатися.

– Ти мусиш допомогти мені, милий. Розшнуруй сукню. Чи покликати Маріту?

Хуан стримано засміявся. Це був улюблений жарт Анни – кликати покоївку, коли господар, розлігшись отак, спостерігав за тим, як вона роздягається. Молоденька Маріта, уздрівши багате господарство герцога, першого разу ледве не зомліла, зойкнула, закрила рота руками, закотила очі… А герцог, анітрохи не соромлячись свого голого тіла, сміявся з дівчини, аж йому все трусилося. Маріта швидко навчилася не помічати зайвого. Вважала, що їй і так пощастило – інші сеньйори примушують молодих покоївок витирати себе… всюди… а потім таке виробляють… навіть подумати сором… А її пан нікого, окрім пані, на щастя, не помічає, а якщо й ущипне нишком за м’яке місце, то лиш приємно.

Хуан розшнуровував сукню дружини, поволі оголюючи спину, плечі… Він робив це не тільки задля задоволення свого і її, а й вивчаючи у світлі каміна і свічок кожен клаптик її тіла. Шукав сліди поцілунків. Вони ж завжди залишаються, ці сліди!

Його пристрасть поволі розгорялася. Анна відійшла і роздягалася повільно, спостерігаючи, як більшає і здіймається догори, набуває войовничого вигляду основна зброя герцога, якою він володів краще, ніж шпагою. Нарешті на підлогу впали легкі кімнатні туфельки, і Анна припала до чоловікового тіла.

Коли вони заспокоїлися, в каміні дотлівали останні вуглини.

Між ними нічого не було, зробив висновок герцог.

Йому полегшало і водночас поважчало.

Цей хлопчисько виявився занадто тупим. Чи занадто боязким? Чи занадто перебірливим? Чи занадто чесним? А може, він просто не зрозумів, до чого його так наполегливо штовхають?

Та якою б не була причина, все потрібно починати спочатку. Шкода. Він так ретельно підбирав.

Анна тихо дихала на його плечі.

– Хуане, ти спиш?

– Ні, люба.

– Я хотіла просити тебе… Цей Енріко…

– Що Енріко? – одразу насторожився Хуан.

– Чи не можеш ти перевести його в якийсь із наших гарнізонів? В інший замок?

– Чому? Він не виконував своїх обов’язків? Чи був нечемний з тобою? Що трапилося, розкажи мені, Анно?

– Не хвилюйся так, нічого не трапилося, зовсім нічого. Він зразково чемний, зовсім не грубий, як інші офіцери. І добре керував залогою. Він поводився цілком достойно, але мені здається… Мені здається, милий, що він… Я навіть не знаю… Що він закоханий у мене. А це неприємно для мене і небезпечно для нього.

– Неприємно? Уперше чую, що жінці неприємно, коли у неї закохуються! І небезпечно? Чому? – голосно засміявся Хуан. – Чим, скажи мені, небезпечно?

– Як це – чим, Хуане? Якщо молодий закоханий дворянин перебуває так близько від дружини свого пана, дивиться на неї такими пристрасними очима, хіба це не уймає йому честі?

– Честі? Зовсім ні! – покривив душею Хуан. – Скоріш навпаки, якщо молодий дворянин перебуває так близько від моєї чарівної дружини і не закохується в неї, я можу розсердитися!

– Не розумію… Ще торік ти, не роздумуючи, викликав на дуель дона Родріго за один тільки сміливий погляд на мене!

– Дон Родріго – старий потворний розпусник! Навіть один його брудний погляд ображає гідність моєї дружини.

– А закоханий хлопчик не ображає?

– Ні, не ображає. І годі про це. Я стомився і хочу спати.

Хуанова широка спина немов стіною затулила її від вікна. А під вікном, вона відчувала, стоїть він. І дивиться на вікно її спальні. Дивиться, уявляючи картини їхнього кохання. Дивиться, переживаючи всі муки пекла. О світлий, радісний хлопчик!

Анні, попри усі труди подружнього ложа, чомусь захотілося вибігти просто отак, голою, на балкон, підставити його поглядові себе, своє виточене, гнучке, струнке, майже дівоче, не торкнуте іще материнством тіло. Хотілося завмерти під цим поглядом, обертатися, вигинатися, відчувати його усім єством, простягати руки, щоб він торкнувся усіх найпотаємніших западин… Аж застогнала, згадавши його долоні на своїх грудях… ні, та вона збожеволіла! Тепер, у подружньому ліжку, після ночі кохання, коли все тіло аж горить від Хуанових пестощів, коли у животі – легко, аж хочеться літати, а між стегнами – натруджено щемить, вона, розпусна, негідна, розбещена жінка, думає про іншого!

Ні, Хуан повинен кудись його перевести, подалі від замку, подалі від неї, інакше біди не минути. Якщо вже й тепер, після досконалих подружніх пестощів, вона думає про Енріко, це – хвороба. Згинь, маро, мини!

Ранок тепер був для Хуана найважчою порою дня. Підвестися з ліжка, розправити стільки разів зранене, бите, калічене тіло – мука. Суглоби скрипіли, як старе дерево у бурю. Затерплі за ніч м’язи погано слухалися. Голова боліла, нагадуючи про добрий десяток непоганих ударів, які їй, бідолашній, колись довелося витримати на війнах і дуелях. Ні, марно Анна запевняє, що він усе такий же сильний. Зовсім ні. Просто не любить скаржитися. А роки беруть своє. Колись він був невтомним, і прокидався вранці після трудів кохання таким же свіжим і сильним, як соловейко чи лев…

Сина… Сина. І тепер. Негайно. Поки руки тримають шпагу, поки голова світла. Інакше він не встигне навчити хлопчика того, що належить знати і вміти нащадкові роду де Карренос де ла Торре.

Про це він думав і під час своєї неодмінної ранкової прогулянки стіною замку. Біля казарми чулися звичні звуки – дзвін шпаг і лайка офіцерів.

– Доне Енріко, вас кличе герцог! – передав запрошення слуга.

Франциско аж сплюнув спересердя – знову найменшенький, знову якісь розмови з герцогом, того й гляди, призначать на батькове місце, забувши, що тут є іще й старший брат, якому воно належить за законом.

Уперше в житті Хуан не знав, як розпочати розмову з одним зі своїх васалів. Він міг просити Енріко про що завгодно, і навіть не просити, а наказувати. Кожен із його дворян мусив, повинен був, за щастя мав би мати будь-яке розпорядження сюзерена. Але таке…

– Доне Енріко, я задоволений вашою службою. Ви добре керували залогою у час моєї відсутності. Я знову збираюся залишити на якийсь час замок, і знову хочу доручити вам його безпеку.

Хуан сподівався побачити вираз торжества, задоволення, втіхи, та помилився. Енріко здавався занепокоєним, навіть зніченим.

– Я… Ваша світлосте, я не можу прийняти таку відповідальність. Я занадто молодий. Призначте батьковим заступником брата, він старший, він краще впорається… А мене візьміть із собою. Я готовий до найважчих завдань, ладен віддати життя за вашу світлість, тільки не залишайте мене в замку.

Цей юнацький запал зворушив серце Хуана. Та-ак, і хлопчик співає тієї ж пісні, що Анна. Терпи, терпи, юначе. Герцог чудово зрозумів, чому Енріко обирає розлуку, віддаючи перевагу мукам серця перед муками совісті.

– Мені до вподоби ваша скромність, доне Енріко. Та моє рішення незмінне. Ви залишитеся в замку.

– Я не можу!

Голос молодого офіцера висловлював стільки непідробних почуттів, що Хуан, нарешті, перестав гратися із ним у піжмурки. Озирнувся, щоб переконатися, що поблизу нікого немає, стишив голос.

– Юначе, я надто старий і досвідчений, щоб ви могли приховати від мене свої почуття. Ви кохаєте мою дружину… Не треба заперечень. Я знаю. Знайте й ви, що розбійники не самі напали на вас у лісі. І моя поїздка до Толедо не була викликана жодною необхідністю. Так само, як і поїздка до Севільї, яку я планую зараз.

Енріко занімів. Ніяк не міг збагнути, усвідомити, пояснити сам собі усього, що чує.

А герцог наблизив своє обличчя впритул до його і прошепотів, дивлячись своїми синіми очима просто в сині очі хлопця:

– Мені потрібен син, Енріко. Потрібен син. Ти зрозумів мене? Допоможи, і я влаштую тобі запаморочливу військову кар’єру. Але Анна не повинна нічого знати про нашу розмову, чуєш? І ніколи ніхто не повинен дізнатися! Жодна жива душа!

Герцог рвучко розвернувся і пішов геть, залишивши юнака на самоті розбиратися у своїх почуттях.

Наступного дня невеликий загін на чолі з герцогом вирушив до Севільї. На шпилі найвищої вежі знову спустили прапорець в очікуванні повернення господаря.

Уночі Енріко спав неспокійно. Він узагалі не знав тепер, спить чи ні. Часом сон ставав реальним, наче життя. Часом життя малювало картини, які можуть примаритися лише у сновидінні.

Слова герцога, його не просто незвичайне, а поза межі уявного незбагненне прохання, не давали спокою молодому й закоханому офіцерові.

Кохання й пов’язані з ним мрії, плани, прийоми стратегії і тактики за суттю дуже близькі до військових. Кожен закоханий постійно думає про предмет обожнювання, будує плани про те, яким чином влаштувати зустріч, попервах випадкову, а потім, якщо все складеться добре, заздалегідь домовлену, та однаково щасливу. Є щось спільне з коханням у тому, як полководець тонко вибудовує стратегію зближення військ, заманювання супротивника в глибину своєї території, а потім – підступне оточення, що чимось нагадує обійми, напад, відступ, відтак розгром і капітуляція з оргазмом у фіналі.

Мудрий полководець завжди дасть собі раду в коханні. Та з огляду на вік не завжди вміє поставити дзвінку фінальну крапку. А юний полководець, якому іще вчитися і вчитися, не завжди вправний у вибудовуванні тонких тактичних ходів. Часом його павутиння таке тендітне, що рветься, не в спромозі упіймати метелика. Часом – загусте і надто помітне. Часом він виплітає його так довго, що сам заплутується, забувши яку де пастку розставив.

Енріко сам заплутався у пастках, які розставив на донну Анну. І вирішив не прискорювати перебіг подій. Щовечора завмирав, невидимий, під її балконом. І часто бував винагороджений видовищем напівроздягнутої жінки, що ранньої ночі підставляє обличчя прохолодному вітрові. Проте жодного разу вона не перейшла встановленої собі межі – відчувала, що закохані очі повного місяця чекають своєї зручної хвилі, щоб завершити облогу навальним наступом.

Анні також не спалося. Щойно небо починало сіріти, нею оволодівала якась солодка знемога – хотілося ласки, тонких, свіжих, не знаних досі пестощів, хотілося вийти на балкон і ловити усім тілом легкий вітер зі Сьєрра-Морени і гострий, повний жадання й ніжності погляд, що переслідував її з тієї місячної ночі, забути яку не мала сили.

Спершу вона пробувала боротися з собою – молитва, піст, це мало змирити тіло і присоромити розум. Виходила до столу в навмисне строгій, закритій сукні, звеліла Маріті зачісувати волосся гладенько й просто, відмовилася від мережив і коштовностей. Кожної вільної хвилини бігла до церкви. Та коли падре Антоніо спробував розпитати про причину такої поведінки, натякнувши, що між дочкою у Христі і її сповідником не повинно бути жодних таємниць, Анна чомусь розгубилася і замовкла. Уперше вона не змогла розповісти святому отцеві усієї правди.

А про що розповідати? Нічого ж не було. Якийсь погляд із саду, якісь хапливі обійми… Це – гріх? Звичайно, так. І водночас Анна не відчувала себе грішною. Вона виправдовувала себе, і це їй вдалося. Коли хочеш себе обдурити – це завжди вдається. Бо молодому серцю так хочеться щастя! Нехай навіть забороненого. Тим солодшого, що забороненого. Адже молодість минає. Минає її звабливість, жіночий чар, зовсім скоро вона постаріє, посивіє, так і не ставши матір’ю, і ніхто, ніхто вже не дивитиметься на неї так, як дивився він, Енріко…

І однієї місячної ночі Анна знову вийшла на балкон, знову розпустила довге буйне волосся, знову скинула з плечей пеньюар…

Вона простояла так довго. Поглинаючи тілом тепло нагрітого сонцем каменю і свіжий подих вітру. Вдивляючись у темінь. Шукаючи у гущавині саду тонку юначу фігуру.

Він стояв на своєму звичному місці, притулившись до стовбура старого дуба, що простяг своє гілля майже до самого балкона. Стояв і дивився. Посилав поглядом знаки й доторки. І тільки.

Третьої ночі вона покликала його.

Якась невидима сила легко здійняла юнака в повітря і підняла до неї. Кажуть, що любов дає людині крила. Це про Енріко. Проте реалії земного життя заперечують можливість левітації, і для того, щоб злетіти на балкон, він користувався добрим давнім засобом – шовковою драбиною, яку перекидав за допомогою залізної «кішки» через огорожу.

Анна думала, що знає все про кохання. Виявилося, що вона знає все про кохання подружнє. Спокійне, впевнене у своєму праві. Вибагливе, пристрасне, потужне. Але дозволене. Коли немає перешкод, кохання позбавлене перцю. Їхнє кохання з Хуаном мало присмак гріха, спокути, навіть розпусти. Але воно було дозволеним. Воно творилося урочисто. Місце тій урочистості – подружнє ложе. Це було новим для Хуана і додавало його відчуттям особливого забарвлення. Чоловікові, котрий звик змінювати жінок чи не щоночі, кохання до законної дружини видається родзинкою честі у торті розпусти. Та Анна ніколи не знала нікого, окрім Хуана. Та ще Командора.

О Командор! З ним кохання, якщо так можна було назвати їхні урочисті зближення у цілковитій темряві, видавалося суворим релігійним обрядом, спрямованим на продовження роду, бо іншої мети таке неприйнятне для честі ґранда сороміцьке дійство мати не могло. Командор приходив раз на тиждень увечері, повідомляв про мету свого приходу, урочисто підіймався трьома сходинками на високе подружнє ложе. Ніколи не знімав нічної сорочки, лише цнотливо підіймав її під ковдрою. Цілував Анну, щоб довести їй свою подружню любов і ласку. Потім лягав, намагаючись влаштуватися зручно і так, щоб не надто тиснути вагою свого тіла:

– Чи зручно вам, Анно?

Цілував іще раз і розпочинав обережно рухатися у ній. Потім рух прискорювався. Одного разу, вже за кілька місяців після весілля, коли трохи забувся біль і переляк першого зближення, Анні навіть здалося приємним оце пересування чоловічої плоті десь у потаємному місці, про яке вона навіть не здогадувалася. Не здогадувалася і про його призначення. Гадала, що воно лише для утіх чоловіка і для народження дітей. Аж потім Хуан відкрив їй, які насолоди ховає її прекрасне тіло не лише для обраного і призначеного їй у чоловіки, а й для неї самої.

А тоді, коли зовсім юній Анні здалося, що вона відчуває щось інше, окрім болю, страху, а згодом – суворої певності того, що виконує свій християнський подружній обов’язок, коли вона спробувала ворухнутися назустріч Командорові, коли глибоко зітхнула, виказавши, що його плоть їй приємна, він одразу зупинився, суворо поглянув на неї. Навіть у темряві вона відчула цей погляд, і сором від погляду і від слів, що влучили в осердя того сорому й мало не навіки убили в ній здатність відчувати будь-що, окрім сорому, сорому, сорому – огиди до себе самої, що цей сором міг видатися їй приємним.