Читать книгу Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман - Леся Туровська - Страница 2

Що більш я пізнаю людей,

то більш обожнюю собак.

Мадам де Севіньє,

французька письменниця

(1626—1696)

Глава 1

БІЛЯ КОСТРУБАТОЇ ЖЕРДЕЛІ

– А ходімо, я тобі щось покажу, – змовницьки усміхається Сліпий Кіт, коли ми, як завше, набираємо в цеберки воду зі старого колодязя.

Мої очі спалахують вогниками зацікавленості. Тож ми, оминаючи кропиву, огинаємо крислату шовковицю і завертаємо за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Раптом я ціпенію, остовпівши, бо мені відкривається анормальна картина: побіля перехнябленої комори, складеної з цурок і цегли, на вкрай короткому ланцюзі, похнюпивши ніс, перетоптується з лапи на лапу… велетенський пес.

Чимось він нагадує мені… Прометея. Але ж той був прикутий ретязями до бескиду, а цей – до кострубатої жерделі.

Я дивуюся, як мужньо поводиться скотинка: не гавкотить, не скиглить, проте стовбичити мордою впритул до дерева – річ незручна. Геть короткий ланцюг не дає ні сісти, ні лягти, лишень ворушитися крихту.

Неподалік, у тьмяній отаві, поміж газетного шмаття, недопалків та брудного ганчір'я, помічаю вигнуто-ввігнуту олов'яну посудину. Мо», сто років тому там була питна вода.

Тим часом, реагуючи на шерех, пес повертає свій вологий плюшевий ніс, неквапливо підіймає мигдалюваті очі, і я… безнадійно потопаю в них, не в змозі вхопитися навіть за соломинку.

Несподівано мене пронизує відчуття особистої причетності до беззахисної істоти. Я розвертаюся і, під здивовані вигуки Сліпого Кота, навскоси біжу до Пряникового Будинку. Увірвавшись на кухню, хапаю зі схожого на контрабас буфету перший-ліпший полив'яний полумисок. Похапцем розмочую у воді хрусткі скоринки зачерствілої здоби, відкладені для підгодівлі араукарій, що ростуть уздовж нашої огорожі. Знов лину повз старий колодязь, плутаюся у вітті крислатої шовковиці, завертаю за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Ледь не потрапляю в зарості гостролисту що рясніє навкруг перехнябленої комори й ладен подряпати мою сатинову сукенку.

Виблискуючи своїм єдиним, кольору камеді, оком, за моєю метушнею з ущипливою посмішкою спостерігає Сліпий Кіт.

Рідесенький туманець пав на річеньку,

Мов парубок, приголубивсь до дівчиноньки…

доносить вітер звідкілясь чийсь наспів, неначе стогін.

Зі стриманою жадобою пес тикає носом у мізерну манно-небесну страву, що казна-звідки тут опинилася. Він спорожнює вмить і до сяйного блиску вилизує полив’яний полумисок. Неохоче завершує копітку роботу й підіймає вузьку шляхетну морду.

Дивиться на мене знизу вгору, начеб кріпак на панну, і… безголосо плаче. Принижена подяка стукає у дверцята його собачої свідомості. Він часто дихає і в напіввідкритій пащі, поміж зубів, ковзає язик, схожий на малиновий пелюсток.

Це видовище здається мені настільки обурливим та скумасним, що я ледь утримуюся від того, щоб не тупотіти ногами, метати блискавиці очима й волати, доводячи невідомому режисерові, що цей кепський спектакль давно слід припинити, і над цією жорстокою, недолугою драмою чимскоріш опустити завісу.

Я чомусь абсолютно не зважаю на те, що фактично переймаюся стороннім, незнайомим псиськом з непередбачуваним характером, здатним у будь-який момент обгавкати мене або навіть вкусити. У гіршому разі доведеться звертатися до лікарні, щоб отримати сорок впорскнень у живіт від сказу. А в кращому – мене візьмуть у зашморг легіони мізерних, надокучливих бліх. Втім, наразі я геть забуваю про ймовірну загрозу. Тож миролюбно, долонями назовні, простягаю до тваринки обидві руки, відчуваючи гарячий доторк допитливого носа, шорсткого, як повсть.

Глава 2

ЗОЛОТАВІ БЛИСКІТКИ ЩЕМКОЇ МИНУВШИНИ

У моєму житті бракувало собак. Було їх трохи хіба що на «сьомому небі» дитинства, коли дід Оксень з бабою Ксеною тримали на обійсті вівчарку, на ім'я Рекс. Зчаста взимку велетня запрягли в санчата, і він катав мене, малечу, допоки якось не перекинув у м'який, ніздрюватий сніг.

Упродовж дня Рекс зазвичай вештався побіля своєї будки, гримаючи залізним ланцюгом. Він загрозливо морщив ніс, щирив зуби, їжачився й утробно гарчав, напнувши ланцюга, коли ми з молодшим братиком Максимком, тримаючись на безпечній відстані, підступно тягли руки до його мисочки, повної їжі й дражнили: «Та-дай! Та-дай!».

Ми розважалися, коли дратували його і виводили з терпцю, допоки якось розлючений пес не зірвався з ланцюга і не вкусив мене за сідниці. Вже подорослішавши, я пізнала одну просту правду: чоловіків і собак не гоже дражнити, коли вони споживають їжу.

Надвечір дід Оксень спускав Рекса зі швори, і сторожовий пес, як скажений собака Баскервілей, висолопивши язика, за якусь мить випорскував у свою невідому мені далечінь. Здавалося, він вже не повернеться. Та варто було дідусеві ледь чутно, по-особливому засвистати, як на виднокрузі з'являлася крихітна чорна цятка, що збільшувалася на очах. То Рекс щодуху мчав на хазяйський поклик.

А ще спливає в пам'яті епізод, коли моя шкільна подружка Марійка подарувала мені брудно-коричневого пінчера Чухрая з рухливим цурпалком замість хвоста. Анітрохи не вагаючись, я, п'ятикласниця, притягла щенятко додому. І на бурхливу матусину незгоду відчайдушно трясла перед нею віднедавна прочитаною книжкою «Малий і Карлсон, що живе на даху». Там йшлося про те, як один хлопчак пристрасно мріяв і «вимріяв» на свій день народження Бімбо – кумедне, грайливе цуценя. Зрештою матуся, невпевнено похитавши головою, погодилася.

Дуже швидко мені відкрилося триєдине сакральне «треба» щодо «братів наших менших» – «чотирилапих друзів»: годувати, прибирати й вигулювати. Однак ніхто з домашніх цим не переймався. Татко понад усе цінував затишний відпочинок у повстяних капцях побіля телевізора. Матуся щовечір гарячково дописувала дисертацію про якісь там ендокринні регуляції. Щодо бабці Стефці, то вона в найперший день появи безвинного песеняти безапеляційно оголосила: «Я вмиваю руки!».

Залишився єдиний Аз багатогрішний. Та коли я затрималася в подружки, а Чухрай, не гаючи часу, напудив жовтаву калюжу на перському килимі у вітальні, матуся поставила питання руба: негайно віднести шкідливого псиська «туди, де взяла».

Дерезою поросла сунична галявина мого дитинства, а в пам'яті й досі зринає той зимовий день, як я понуро стою на бруківці побіля хідника, а в метрах десяти від мене – моя подружка Марійка. Недотепний собака не може втямити, хто ж насправді його хазяйка, тож все стрибає, цибає та кидається то від мене до Марійки, то від Марійки – до мене, чимдуж силкуючись дотягнутися до личка, щоб лизнути.

А хіба викреслиш з пам'яті рудого дворнячку-безхатченка, згадка про якого повертає мене у благословенні часи студентства. Далекого вересня наш другий курс вивезли на місяць у колгосп – допомагати сільським трударям збирати в полі й фасувати по ящиках цукрові буряки та моркву.

О восьмій ранку в гуртожитку оголошували вставання. Однак я просиналася вдосвіта й поспішала на облуплений дерев'яний ґанок. Тому що твердо знала: там, на оповитому серпанком шляху, нетерпляче тупцює нічийний пес Ого. З перебігом часу забулося, чому я саме так назвала того висловухого симпатягу. Але назавше закарбувалася чарівна картинка: тоненьке світло-косе дівча на рідкісне ім'я Малуша, «неначе ляля в льолі білій» біжить наввипередки з собакою безкрайнім пожухлим полем назустріч розмитій кулі холодного сонця.

Відтоді які тільки кумедні істоти не перебували в моїй оселі: кошеня-шиншила, морські свинки, акваріумні рибки й навіть сірий щур. Однак, як писано в Соломоновім Екклезіасті: «І це минуло».

Й дотепер мене переслідує зоологічний жах, який я відчула в дитинстві до свого сусіда з нашого будинку, бешкетного хлопчака-семикласника з острішкуватим волоссям на прізвисько «Собака». Тільки-но ми, дівчата, розкреслимо асфальт, щоб погуляти у «класики», як де не візьметься триклятий «Собака». Нахабно втручається до нашого кола і штовхає, штрикає, роздає щиглі, стусани й штурхани на всі боки. Відбирає крейду. А ще розлючено смикає за волосся. Тож найкраще було триматися від нього далі.

Якось я вийшла у двір, тримаючи в руці, як тоді було заведено, кавалок білої здоби, змащений вершковим маслом і полуничним джемом. Не встигла навіть відкусити, як оглушливо грюкнули вхідні двері і з сусіднього під'їзду шурею-бурею вилетів «Собака». Він ошелешено озирнувся довкруж, сфокусував на мені свій отетерілий погляд і, тупочачи збитими черевиками, семимильними кроками понісся на мене, роздуваючи ніздрі, як бик на червоне дрантя.

Бабо Секлето! Мені стало лячно! Затьмарило очі, задзеленчало у вухах, закалатало серце. Небо розгойдувалося над головою як велетенське вагадло. Не втримавшись на підкошених ногах, я впустила бутерброд маслом вниз, як це завше буває, сама від жаху впала на землю та розчавила їжу своїм тілом. Так і завмерла. Щільно заплющила очі, шию втиснула глибоко в плечі й приречено приготувалася до найгіршого.

Раптом почула неподалік багатоголосий дівчачий вереск і зойк. То мої подружки, розгледівши шибайголову, сипонули врозтіч за законом натовпу, хто куди, навтьоки. І тоді сталося несподіване: «Собака», неначе мисливський пес, повернув ніс за вітром і різко змінив траєкторію свого чвалу. В мить забувши про мене, він з азартом рвонув наздоганяти тих, хто давав драла.

Того дня я, «маленька, дурна, як жменька», отримала корисний досвід: ті, що нападають (це стосується й звірів), зазвичай переслідують тих, хто рухається або намагається чинити опір. Статичні мішені нападникам геть не цікаві.

О, золотаві блискітки щемкої минувшини! Я пропускаю їх крізь серце, і вони розтікаються всередині медовим жаром.

На жаль, усі мої розчулені спогади про собак ні на йоту не наближають мене до думки, що вчинити тепер, коли я споглядаю песеня, коротко прикуте до кострубатої жерделі. Настільки коротко, що воно заледве здатне ворухнутися. І це неприємне видовище сіпає мої нерви та ятрить душу.

Глава 3

НІЩО НЕ МИНАЄ

Над нашим невеличким хуторцем Помідорівкою, що причаївся поміж лісів і луків побіля тихоплинного ставку, западає ніч. Однак мені геть не до райського відпочинку. Я те й роблю, що кручуся-верчуся та совгаюся у своєму ліжку з хромованими бильцями, нарікаючи на липуче безсоння.

Вітер раз по раз шарпає розлогі яблуневі гілки за шибою. І мене це денервує. До того ж настирлива мошва дзижчить довкруж. Мені б наразі спочивати нищечком, згорнувшись клубочком та підібгавши ноги, натомість я то скидаю, то натягую бамбукове укривало до самого підборіддя. Смуток неначе лещатами стискує серце. Всі думки плетуться до псиська, прикутого до кострубатої жерделі.

Раніше моє зворушливе співчуття викликав дворнячка, на ім'я Сірко, що гопцював на довжелезній мотузці, задерши бубликом хвоста, на обійсті баби Мокрини, моєї сусідки навпроти.

Я припасаю Сіркові яловичі мозкові кістки, смажену кров і ковбасні обрізки. Упродовж усієї зими, коли я, дачниця, з'їжджаю з хуторця до великого міста, – день за днем, тиждень за тижнем накопичую в морозильній камері ласі харчові недоїдки. І по весні влаштовую Сіркові справжній м'ясо-ковбасний бенкет.

Наразі я усвідомлюю, що Сірко, як порівняти з прикутим псом – гоноровий княжич. Адже бояринує на своїй шворі, задерши бубликом хвоста, посеред просторого подвір'я, навпроти парадного ґанку. Все, що діється в радіусі його ревного дозору, – панорамно розгортається перед ним, як перед усюдисущим капітаном, що пильнує за штурвалом вітрильного судна.

Сірко невсипуче контролює всіх гусок, індиків, півнів і курей довкруж. Він підлабузницькі лащиться до односельців, що приходять до баби Мокрини: родичів, сусідів і знайомих. Буває, виканючує вередливим гавкотінням зайвий сласний їстівний шматок.

І найголовніше: у Сірка є будка. Одноосібна, персональна «приватизована нерухомість», де завше можна перечекати негоду, ледарюючи на дірявій вовняній хустині.

Я примружую очі, і довколишня мла згущається ще більше. Кажуть, яка ніч – такий і сон. А мені здається навпаки: який сон, така й ніч. На мене зловісно насуваються темні вигини кімнати, і в кожному закутку вбачається по зголоднілому псові. Я починаю тихо плакати.

– Тільки не перетворюйся на плакучу вербу! – застерігає Сліпий Кіт.

Як він дивно вимовляє слово «вербу». Спочатку тягне звук «ве-е-е», скільки може; затим поривчасто пристібає до нього другий склад слова – «рбу». Мій одноокий компаньйон полюбляє проспівувати голосні, спираючись на приголосні, тож в його виконанні навіть простеньке слово набуває неабиякого обсягу й повноти.

Натомість перед моїми очима постає не верба, а кострубата жерделя, вся всіяна терпкуватими, ще не дозрілими плодами.

Не знаючи, що вдіяти, щоб мене заспокоїти, Сліпий Кіт підсовує мені ароматичну підголівну подушку, набиту висохлим квітом лікарської ромашки. Чим не дбайлива мамця-няньця? Я перевертаюся на бік і вдячно зариваю лице в заспокійливі аптечні пахощі. Мені подобається і сама подушка, прикрашена атласною стрічкою, помереженою в'яззю. Тим часом Сліпий Кіт підтикає під мене бамбукове укривало з усіх боків, начеб сповиває всю. Помітивши лихоманку, кладе мені під язик пігулку Хатимідзіоганрьо. Золото, не кіт.

Я заплющую очі, лаштуючись спочити хоч пригорщу, та раптом несамохіть провалююсь у перелив дзеркал. Там мені ввижається трикутний звір зі стеклярусними очима. Він хутко трансформується на Ненні Коротку Сорочку, що стискає в руках кінський хвіст. Я страхаюся, починаю гарячково дертися вгору сходами, що не мають поруччя й ведуть униз. Зрештою опиняюся у вивернутому догоричерева лабіринті. Тож, ремствуючи, скидаю ароматичну подушку на долівку.

Зрештою я зриваюся зі свого ліжка з хромованими бильцями як револьверна куля, що дочекалася пострілу. Кружляючи кімнатою, зачинаю голосно передражнювати зміст основного постулату славнозвісного царя Соломона, і мої божевільні вигуки безпорадно блукають поміж лінгвістичних проміжків і пауз, схожих на горошини:

– Се, мабуть, минеться… А се – не минеться… Не минеться – чи минеться…

Я знов кидаюся в постіль.

Нескінченне рипіння панцирної сітки мого ліжка викликає дратівливе обурення Сліпого Кота. Вкотре з'являючись у провалі дверей опочивальні, він сердито човгає з шандалом. Спересердя перекидає підлогову вазу, що нагадує різнобарвний салют. Він вже не лакуза, і більш не бажає потурати примхам «вередливої панійки» та очікувати, якого коника вона ще викине. Навпаки, не на жарт погрожує уперіщити мене вологим махровим рушником. Славбо, не боздуганом. Отака він капость: з одного боку – сущий янгол, з іншого – справжній Асмодей. То рогом вколе, то крильцем змахне.

Втім, хіба винен Сліпий Кіт у тому, що не читав Екклезіаст та ніц не чув про Соломонів перстень? Тому я вирішую не брати його на глум, а навпаки, користаючи з нагоди, залатати прогалину в його інтелектуальному мозку. Тож, опершись на лікоть, я наративним голосом починаю втовкмачувати йому глибокодумну притчу.

Притча про перстень царя Соломона

«Жив собі цар Соломон. Якось звернувся він до придворного мудреця: «Допоможи мені, адже сила-силенна всіляких подій дратує мене й це мені заважає»! Мудрець відповів: «Надінь цей перстень – на ньому викарбовано: «Це минеться!». Коли тебе охопить гнів або радість, подивися на нього, і ти поновиш спокій та рівновагу».

Щойно Соломона спіткала перша неприємність, він схопив перстень і прочитав викарбуваний на його зовнішньому боці напис: «Це минеться». Здивувався і… заспокоївся. Він замислився над тим, що зчаста невиправдано гнівався, сумував або вдавався в розпуку, але з перебігом часу виснажливі емоції слабшали й забувалися. Так мудрий перстень навчив царя ставитися до життя по-філософському.

Соломону здавалося, що він віднайшов секрет гармонії. Та якось у нього сталося величезне горе й перстень, нікчема, ніяк йому не допоміг. Правитель спересердя зірвав його з пальця і замахнувся, щоб жбурнути у ставок. Як раптом помітив напис на внутрішньому боці: «І це теж минеться».

От настав час збиратися йому на той світ. Вкотре з кривою посмішкою цар розглядав перстень, перечитуючи і перший магічний напис на зовнішньому боці, і Другий – на боці внутрішньому. З сумом подумав: «Ось все і минулося».

Невзабарі задерикуватий промінчик сонця освітив напівстерті літери, що виступили на ребрі персня: «Ніщо не минає».

– Ні-що не ми-на-є – зосереджено, по-учнівському, скандує Сліпий Кіт, начеб тестуючи почутий вислів на присмак. – Вибач, Малушо. Я силкуюся, однак нічогенько не второпаю. Ліпше б мені замість притчі взяти віхтик, запалити ґнотик та прочистити мурований п'єц із мальованими кахлями у нашому закамарку. Або підпалити старий викорчуваний пень на дворищі. Погодься, що саме буденний труд, а не дозвільні слова є справжня сіль на хлібові достатку.

Натхненний власною, піднесеною, як йому вважається, промовою, Сліпий Кіт пересмикує плечима й нетерпляче очікує на мою відповідь. По паузі закидає ногу на ногу, гойдає капцем і вдає, що знудився.

– Не втелепав? Отакої! – засмучена млявим розумом неотеси, я нахиляю голову, наче бичок, що готується стати на прю. Втім, вчасно спохоплююся: невже хоч хтось із роду котячих був здатен відрізнити зерна від полови?

– Не хвилюйся, коте! – звертаюся примирливо і лагідно, – мо», в тім і зачаїлася справжня мудрість, щоб нічогенько не петрати. Головне, що ти вдало порядкуєш у Пряниковому Будинку, невсипно пораєшся і даєш лад побутовим клопотам. Ще й збираєшся мій портрет намалювати вуглинкою. А якщо на тебе нападе гикавка, згадай просту пораду: підніми догори обидві лапи й так замри.

Глава 4

ШЛІФОВАНА ПЕРЛОВКА

На червневих квітах спочиває ніч. За шибою по вершечках дерев котиться повня. Однак я все ще совгаюся у своєму ліжку з хромованими бильцями. Зрештою обійми Морфея приборкують мене й заколисують. Я засинаю, підібгавши ноги під бамбукове укривало. Побіля моєї постелі, на ломберному столику застигають у спокої мої золотаві недороблені витинанки. Завтра я знайду час перебрати нитки, щоб не сплутати симетрію чудернацького візерунка.

Спить дерев'яна садова драбина, опершись на черешню. Дрімає дворова тисова призьба. Навіть сам Пряниковий Будинок раює блаженно заплющеними віконцями. Лишень вишикується в темряві латка капусти й біліють розтріскані ночви, що притулилися до муру дворової клуні.

Пригорща нічних зірок мерехтить у забутій коновці поруч з берестовим кухликом. І, безсумнівно, десь поблизу чатує Піщана Людина, цей дивовижний охоронець снів, який, за повір'ям, сипле в очі дітям, що загралися допізна, чарівний пісок, змушуючи їх спати.

Мо» саме такої дивовижної ночі Володимир Сосюра написав поетичні рядки:

Я так люблю жагуче літо.

І даль, і зоряну блакить,

Коли вночі в вікно розкрите

Таємне листя шелестить.

Коли все спить: і вежі, й брами,

І горе, й щастя в млі тонкій,

І бродить місяць над домами,

Неначе срібний вартовий.

Усе довкруж стишилось і завмерло, окрім Сліпого Кота, що дає хропака, як іржава катеринка. Б'юся об заклад: йому привиджується, як він вудить солодких йоржиків у старій загаті. Або визбирує драним кошиком щупачків в очереті й виглядає, чи не вловилося щурятко.

Якщо вірити відривному календареві, нинішня ніч – найкоротша у році, адже триває ледь-ледь більше, як шість годин. Мабуть, дехто хоч би раз у житті нетерпляче очікував саме на цю ніч, адже за нею починається найдовший у році день.

Над ранок ніч виносить всіх на узбережжя дійсності. Світанок квапливо змиває зірки з бездонного тареля небокраю.

Я сплю з розчиненими вікнами й прокидаюся з першими зблисками зорі. Там, надворі, клекоче птаство й крильцятами розсіює серпанок. Раптом я здригаюся від моторошної згадки: вчорашній прикутий собака! Просочуюся на кухню і, дзенькаючи порцеляновим посудом та брязкочучи столовим начинням, прискіпливо вдаюся до ревізії продуктових полиць.

Ось вона, щойно відкладена для благословенного рибного лову шліфована перловка. Я заливаю крупу водою, ставлю невеличку нікельовану каструльку на вогонь.

– Гей, кашка! – мрійливо схвалює Сліпий Кіт, пронюхавши запах, що звабливо струмує з-під хромованої кришки. Його личко вмить набуває значущого вигляду. Плямкаючи і присмоктуючи, він хапає з мисника таріль, спрагло видряпується за стіл, нетерпляче деренчить дерев'яною кописткою, ще й піднесено скандує безглузду маячню:

– Нумо, хлопці, до мети: набивати животи!

Мені іншого не залишається, як повернути його з неба на землю. Адже се вариво не йому, а «тому собаці».

Щойно страва приготована, я локшу туди кілька сардельок і, з повною до країв полив'яною посудиною, у денервовому поспіху рушаю вже знаним маршрутом.

Сліпий Кіт пильно дивиться мені вслід. Хтиво цмокаючи губами, він приспівує: «шабадабада, шабадабада» й неквапно човгає до схожого на контрабас буфету. Вуса його ворушаться, бо чують поживку. Він відчиняє скляні дверцята, виймає з криївки глиняну ринку, зсуває з неї покришку та без жодних докорів совісті присмоктується до товчеників та шуликів з медом, що мене пригостила баба Мокрина. Запиваючи споживане узваром, жадібно глитає просто з глечика.

Тим часом я огинаю колодязь, продираюся крізь віття крислатої шовковиці, завертаю за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою й опиняюся біля перехнябленої комори, де на мене, без сумніву, чекає «той пес».

Невибагливий щодо потрави, він пожадливо, похапцем проковтує геть чисто все, що я принесла. Спостерігаючи, як він старанно ковтає й вилизує, мої очі зрадницьки зволожніють.

На зворотній дорозі я зупиняюся побіля стиглої шовковиці. Нахиляю крислате віття і прямо з дерева куштую солодкі, соковиті тутові плоди, що фарбують мої пальці.

– А знаєш, що утнув «той пес», коли досхочу набив пельку? – звертаюся я до Сліпого Кота (той здивовано гмикає). – Висолопив язика та й давай метляти своїм бомбезним хвостом.

Глава 5

СВИРИД СТАРШИЙ

Давно це було, мабуть, ще за царя Панька.

Великий авторитет мав у Помідорівці кремезний та приземкуватий чоловік, далекобійник Свирид Семиноженко. Хуторяни прозвали його Свиридом Старшим, позаяк його молодшого сина також звали Свиридом.

Коли в родині Семиноженків зіп'ялося на ноги шестеро дітлахів, сільське правління спорудило їм простору хатину з жовтого сирцю. То була незвичайна будівля, запевне пов'язана з космосом та чаклунством. Світанки зазирали всередину її великооких, широко розчинених віконець, і тоді здавалося, начеб уся вона паленіє жовтогарячою камеддю.

Втім, Свирид Старший був байдужий до чаклунства. Коли громаду обплутали обійми раніш не баченої приватизації, ваучеризації, ринкових відносин та плюралізму думок, коли скасували колгоспи, – він, не вагаючись, позбавився свого «халявного» житла. За отримані гроші придбав КамАЗ із довгим контейнером-причепом, на якому красувався завидний, однак незрозумілий надпис: «Maersk Sealand».

Чесно і праведно ніс свою службу КамАЗ, цей трудолюбний «герой бездоріжжя», єдиний годувальник чималої сім'ї, що, як і раніш, тулилася у затісній дідовій хаті. Втім, з перебігом часу житлові негаразди якось утряслися. Діти подорослішали й кожен побудував власну долю, як хто зумів.

Євстолія, єдина дочка поміж синів, взяла шлюб і переїхала до чоловіка чи то у Вишгород, чи то у Демидів.

Старший син, Тарас, також побрався, однак невдовзі розлучився. Вдруге взяв жінку з дитятком, набагато старшу за себе, і зажив у приймах.

Середній син, Гнат, не мав ні дітей, ні пари, тож мешкав бобирем у дідовій господі.

Недоля спіткала синів-близнюків – Фірса і Фрола. Якось Фірс, що страждав на алкогольну епілепсію, впав долілиць в невеличку дощову калюжу. Ним стало нещадно бити, і тут би притримати його за голову, як це зазвичай роблять, та поруч нікого не було. Тож бідака захлинувся, підтвердивши прислів'я: «П'яниці море по коліно, а калюжа – по вуха».

Фрола «кирпата свашка» в чорному очіпку наздогнала підтюпцем на крутім узвозі поза містом, коли той, перебуваючи в хмільній нестямі, хилитнувся назустріч причіпному грейдеру, що пішов юзом.

Найменший син, Свиридко, був таке ледащо, що не спромігся закінчити навіть середньої школи. Проте саме він був панотцевим улюбленцем, тож посунув за ним, як собачий хвіст, навіть коли той залишив свою малжонку та пішов із сім'ї, спокусившись на пестощі Брабри, власної свахи.

Хуторяни нишком так і сяк обговорювали цей негожий вчинок, та зрештою Свирид Старший переконав усіх, що він ніякий не бахур, по сторонніх подушках з дівками не товчеться, а наразі ж просто розпочав нове життя, зустрівши другу молодість.

І так йому було хороше, так затишно, що зчаста, у сутінках, сидячи під хатою на ослоні, далекобійник хвацько виспівував на повні груди від надлишку почуттів:

Пугу-пугу, козак з Лугу повертався.

До дівиці білолицьої залицявся.

Ой, бідова, чорноброва, підемо жити.

Буду тебе я кохати і любити.

Чимало води спливло відтоді, як трирічне хуторське дівчатко, на ім'я Вальця, на запитання когось з дорослих «Як тебе, намистинко, звуть?» – склало сопілкою неслухняні губки й статечно промовило: «Брабра». Вся Помідорівка тоді ледь не луснула від сміху. Так на все життя кумедне прізвисько до простуватої жіночки й причепилося.

Жили Свирид Старший та його свашечка як одна душа. Жодної кривди не зважили на терезах своїх взаємин. Разом господарювали, випасали на займищі комолу корову, викохували в повітці рожеву льоху, рука в руку ставали до герцю з настирливим бур'янцем. Навесні саджали цибулю-кущівку, влітку труїли колорадського жука й полювали на метелика-капустянку, восени обгортали соломою молоді садові дерева, щоб взимку зголоднілі зайці-біляки не погризли солодких стовбурин.

Та найбільше їх радував Малий Юрась, онучок Свирида Старшого від його старшого сина Тараса й Брабриної середульшої дочки Маркіяни, якого дід з бабцею взяли собі на втіху.

Тож все було повним фаршем у їхній оселі, однак обоє потроху приохотилися до «мертвої».

Спершу забракло роботи. Затим «просьорбали» КамАЗ разом із завидним довжелезним контейнером-причепом «Maersk Sealand». Їхнє здичавіле, вкрай замурзане онученя все частіше тинялося хуторцем без жодного нагляду.

У сухім остатку – працьовитий, майстровий, ще донедавна шанований чолов'яга перетворився на клінічного алкоголіка. Відтепер Свирид Старший, неголений, із запаленими виряченими очима, похитуючись, стримів неподалік заповітних дверей лікеро-горілчаного генделика, або хрестоматійно валявся під парканом без пам'яті.

Якось над ранок, коли навскісні промені сонця ще боязко торкалися дворової брами, Свирид Старший вбрав засмальцьовану сорочку, почухав цупкими як цурпалки пальцями потилицю та пробурмотів під ніс промовку, приязну своєму затьмареному розумові:

– Отець Мелетій – велить по третій.

Він вийшов на причілок, прочовгав до хвіртки і ступив на путівець. Раптом відчув, що ноги стали наче ватяні й нерішуче зупинився. Встиг лишень чиркнути сірником та шумко впустити в безпорадні легені отруйну дозу нікотину. Несподівано пополотнів та гухнув на коліна. Розгублено обвів каламутними очима променистий довколишній світ, який чомусь став прожогом його закреслювати. Гостро усвідомив свинцеву важкість у попереку, що передує необоротному всесиллю смерті, завалився вперед і ніяково, по-дитинному, ткнувся в землю, вдихнувши наостанок терпкий запах свіжоскошеної мурави й видихнувши ефемерний дух свого вже минулого буття.

Ось так урвалася линва життя – вже не топтати йому ряст. Зосталися лишень куценькі, розрізнені спогади односельців, начеб скельця розбитого люстерка.

…Міледі Смерть, благаю Вас

Ще трошки зачекати.

Співати Дженні буде в нас,

А Бетсі – танцювати. —

бувало, він безтурботно насвистував цю простеньку старовинну шотландську пісеньку, яку почув ще хлопчаком від свого діда Власа. Здавалося, ще вчора він був молодим, веселим, статним, дженджуристим; не скорявся ні пасатам, ні мусонам. І ні на крихту не сумнівався в тому, що лишень у глибокій старості занесе ногу в стремено смерті, і певна річ, посуне в інші світи не так безславно і недбало. Однак… не по Хуанові було сомбреро, і не по Савці свитка. Надто вже широко розпластав над ним крила егрегор Зеленого Змія.

Глава 6

ДЯКУВАТИ КРОНІНУ

Сьогодні в моїх сусідів Буравчиків щось бучно відзначають. Там, за живоплотом, не вгаває галаслива музика. Гулянка з її несамовитими веселощами – у самісінькому розпалі. Безупинні танці гупають так, що дудонить земля. Аж у вухах лящить від гамірного ревища. Поривчастий вітер доносить до Пряникового Будинку відгомін шарварку: п'янке гоготання, зойки та лайки упереміш зі старими записами пісень вікопомної «Агати Крісті».

Хоч сам гурт давно розвалився, його окремі опуси й далі подекуди риплять під диско-електроніку. Тож усенький день ми удвох із доброчесною віртуальною леді Агатою Крісті тіпаємось і здригаємось, не годні втямити сенс розперезаного трешу на кшталт: «рвуться целки від любові», «білий маніяк втомлено трясе битою головою», «вмирає капітан і йде в океан, залишаючи за собою рожеву нитку», «ти вперше цілуєш бруд, кров'ю бризкаючи з очей», «вино і гашиш, Стамбул і Париж» та інших неохайно римованих слів, помножених на хвору уяву та елементарну нестачу ідей.

Очолює цю каламуть «Казкова тайга» (кавер-версія пісні «Про що плачуть гітари» у виконанні молдавського ВІА «Норок»), де, усупереч заявленій казковості, хмарини у небо ховаються, а п'яні зірки униз придивляються. Така собі незрозуміла наруга над явищами природи, що їх з діда-прадіда оспівували піїти. За щучим велінням «співунів» -горлодерів, розірвані на шматки громади хмар гарячково втікають усередину неба, налякавшись «п'яних зірок». Куди тому Стівенові Кінгу!

З вечірнім смерком я виходжу на середину обійстя Пряникового Будинку, закидаю голову та завмираю, споглядаючи філігранні суцвіття мерехтливих зірок. Невже їхня неспішна й велична хода вздовж оксамитового небесного склепіння хоч на дещицю асоціюється з нахабним та зухвалим сп'янінням?

Мені стає тоскно й кривдно. Чому так знецінилися моральні цінності відтоді, як Леся Українка обдаровувала ними людство?

…В довгу, темну нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей —

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей…

А ще пригадую роман Кроніна «Зорі дивляться униз», де йдеться про довічний вибір: якою бути людині, що робити, чого прагнути.

Раптом п'яна музика в Буравчиків захлинається й замовкає. Схоже, дякувати Кроніну, мені зусиллям думки таки вдалося врятувати зірки від потали.

– Дарма переймаєшся! – раптом чую дратівливий голос.

З-за моєї спини безшелесною тінню виникає Сліпий Кіт і починає шлейфом розсипати навколо мене псевдо філософські квіти своєї котячої риторики.

– Невже тобі треба окремо пояснювати, Малушо, що «п'яні зірки» існують тільки в уяві самого п'яниці? Себто того, хто лизнув скляного бога, заклав за комір, розчавив муху і, у проміжку між двома шкаликами та понюхом лиснючого рукавчати, втуплюється осоловілим поглядом у власне «нікуди».

Я лишень пересмикую плечима.

Як на підтвердження своїх слів, Сліпий Кіт починає безголосо нявчати, лівою лапою імітуючи дзеньки-бреньки на вигаданій гітарі:

…Кіт Сліпий у хмарках сховавсь,

Миші сірі над ним. сміявсь.

Однак я – кепська цінителька його талантів, тож рішуче стягую недолугого музику з усіх його парнасів за котячу шкірку.

Глава 7

«БІЛЯ ХАТИ ПЕСИК ГАВ ЖОВТИЙ МІСЯЦЬ ВАРТУВАВ»

Моя голова йде обертом, адже відтепер я повсякчас маю бігати до пса, прикутого до кострубатої жерделі. То полумисок юшки з потрухами несу, то скибочки парного м'яса, то свіжої води з колодязя. Ось і зараз, коли пес зосереджено лиже, гризе й лигає, – розчулено милуюся його хижими білими іклами й шорстким малиновим язиком.

Мені кортить трошки з ним посидіти, і я розглядаюся в пошуках якогось корча чи пня, напівголосно примовляючи: «Сидіти…»

Сидіти? Важко повірити, однак після цього, мимохіть мовленого слова, пес кидає хлебтати, слухняно перебирає передніми лапами і… ладнається сісти!

Спершу я лишень ошелешено кліпаю очима. Затим збираю докупи всі свої мізерні кінологічні знання і наказую тремтячим голосом:

– А тепер – лягти!

Пес стриже вухами, начеб побоюється переплутати команду, і дисципліновано лягає.

Яка гарна дресура!

Затамувавши дух, продовжую експеримент:

– Дай лапу!

Наступної миті груба пазуриста лапа з м'якими чорними подушечками сором'язливо лягає у мою простягнуту долоню.

Я напружуюся до стукотіння у скронях та згадую ще одну команду муштрувальників:

– Голос!

Сяючи від радощів, пес відгукується напрочуд проворно, без зволікань:

– Гав!

Це перше «слово», яке я від нього почула.

Овва, блиснула думка: інтелігентні пси гавкотять лишень тоді, коли отримують від хазяїна на це дозвіл!

– Мене це анітрохи не дивує, – знизує плечима Сліпий Кіт, пораючись з велосипедом, коли я захоплено ділюся з ним своїми враженнями. – Пес, прикутий до кострубатої жерделі, є ніким іншим, як шляхетною, породистою німецькою вівчаркою. Хіба ти не помітила, що його вуха стоять сторч?

Звісно, нічого такого я не зауважила. На свій сором, я взагалі не орієнтуюся в собачих породах. Достеменно знаю, що у підступної старої карги Шапокляк з телевізійного мультика «Чебурашка» була приземкувата такса. А в Дами з собачкою з однойменного оповідання Чехова – декоративний білий шпіц. Проте в природі існують ще колі й спанієлі, фокстер'єри й різеншнауцери, ротвейлери й чихуахуа.

Дізналася через Гугл, що найбільша організація собаківників США American Cennel Club склала рейтинг собачих порід, наділених інтелектом, безпомилковим інстинктом і непереборним потягом до служіння людям.

На першому місці опинилася пастуша порода бордер-колі (яку вивели у Великій Британії), що вміє поглядом гіпнозувати худобу.

Другий рядок рейтингу дістався німецькій вівчарці за її працелюбність, кмітливість у муштрі й за сумлінну охоронну, захисну, пошукову й вартову службу.

Третю позицію посіла мисливська порода бладхаунд, яку вивели англійські священники ще в XIII столітті. Ці врівноважені собаки практично ніколи не виявляють агресії й мають надзвичайне чуття.

На четвертому місці опинилися представники породи бігль з абсолютним нюхом, що робить їх незамінними для розвідки й розшуку.

Замикають п'ятірку лідерів лабрадори-ретривери, найкмітливіші собаки-поводирі й провідники.

Американський нейропсихолог Стенлі Корен, визнаний авторитет у «собачій» галузі, ототожнює інтелект муштрованих собак зі здібностями дворічної дитини. Мабуть, саме тому вони чудово вміють ладнати з дітлахами.

– Ладнати з дітлахами, – співучо повторює Сліпий Кіт і повчально підіймає вгору свій вказівний кіготь. – Якраз вчора по телевізору розповіли про дивовижний випадок, що стався у бразильському Кампінасі.

Сліпий Кіт кидає накачувати велосипедне колесо і голосом диктора сповіщає:

– Тишу і розміреність цього невеличкого містечка порушила здичавіла вівчарка, яка несподівано з'явилася з-за сміттєвих баків. Перехожі були приголомшені, коли побачили, що вона тримала в зубах. З пащі звисало. немовля. Було очевидно, що дитина тільки-но з'явилася на світ, адже за нею волочилася пуповина.

Сука донесла свою ношу до найближчого будинку, дбайливо поклала її на ґанок і стала вити. Здивовані мешканці відчинили двері і, оговтавшись від шоку, надали потрібну допомогу. Після огляду в лікарні медики констатували, що малятко абсолютно здорове та неушкоджене.

Після цього випадку багато хто виявив бажання прихистити в себе чотирилапу рятівницю. Та Анжела, як місцеві жителі назвали приблуду, виявилася волелюбною. Хоч її добре підгодовували, вона й далі оглядала сміттєзвалища, начеб перевіряла: чи не потребує ще хтось її помочі.

Ця історія справляє на мене глибоке враження. Скільки ж іще треба доказів, щоб дійти врешті своїм розумом, що не можна жорстоко поводитися з тваринами?!

Поки мої думки сутужно плигають, Сліпий Кіт, начеб флюгер, різко змінює настрій. Тільки-но він позиціював себе моїм дотепним компаньйоном, як за мить він перетворюється на справжнісінького блазня. Поблискуючи єдиним бурштиновим оком, в якому миготять іскорки лукавства, він бубонить густим тенорком:

– Прикро, що в них зовсім не було дітей. Тому вони й купили собі німецьку вівчарку, і любили її шалено. Та через сім років у них все-таки народився син. Якось із дитячої кімнати вибіг пес – його морда була в крові. Дружина страшно заголосила, а чоловік дістав рушницю і вбив негідника. Увійшовши в дитячу кімнату, батьки побачили, що син їхній солодко спить, а біля ліжечка валяється вбита змія. Через сім років у них народився син. Якось з дитячої кімнати вибіг батько, його морда була в крові. Змія заголосила, син дістав дружину і вбив дитячу кімнату. Увійшовши в ліжечко, вони побачили, що рушниця солодко спить й біля неї валяється мертвий пес. Через сім псів у них народилася змія. Затим з батька вибіг пес, його дитяча кімната була в дружині. Ліжечко заголосило, рушниця дістала сина і вбила сім років. Увійшовши у вівчарку, вони побачили, що через сім років у них народилася дружина.

По правді кажучи, ота його вигадлива фіоритура – справдешня нісенітниця. Та це ще не все. Буває, пащекуючи, Сліпий Кіт взагалі переходить на волапюк або починає гугнявити на собачий лад. Іноді цей самозаглиблений его-пуп вдається до травестування, або в екстазі відмінює дієслова й іменники, прагнучи довести до філологічної досконалості кожне слово. Але всі його вихиляси – аж ніяк не ознака геніальності. Насправді базіка просто вдає дурня.

Ми сидимо за остиглою вечерею, задумано вдивляючись одне в одного. Смеркову кімнату просякає тиша. Її порушує лише цокотіння дзиґарів на кухні. Видко, як у розчахнутому вікні тріпотять вишневі віти. Зрештою прохолодне повітря сповнюється дощовим пилом.

Дуй, вітре, дуй, поки не луснуть щоки,

Лий, дощу, як із цебра… —

навіюється мені.

Глава 8

МАЛИЙ ЮРАСЬ

Якось, в один зі своїх благословенних тверезих днів, Свирид Старший, не відаючи ні сном ні духом, що «міледі-смерть» вже розпростерла над ним свою гострувату косу, придбав породисте щеня і подарував його Малому Юрасеві на день народження.

– Оце так пес! – заяскріли захопленням жарко-золотаві очі восьмирічного онука.

Досі хлопчак грався з Раковою Шийкою – котенятком, від якого він перейняв собі незалежний характер. Наразі ж у нього з'явилося цуценя! Водночас малюк став володарем безкорисливого та відданого чотирилапого приятеля, що розумів майже все. Вівчарка мала велику морду, мигдалюваті очі, рухливий ніс і міцний прикус зубів. Чутливі вуха стирчали, а не спадали лопухами.

Надворі стояло живодайне літо, й обоє дитинчат (собаче і людське) з ранку до смерку пустували на вільному просторі, перекидалися в мураві. Бувало, щеня, висолопивши заслиненого язика, ловило на льоту гумове кільце, що його Малий Юрась видобув із дідової комори. Або вони разом, на рівних, перетягували товсту мотузку. Чи підгилювали м'яча. Перестрибуючи рівчаки, ховалися всередині зарослого ожинником виярку. А чи бавилися в «спіймай-дожени».

Найбільше їм подобалося брьохатися в неглибокому затоні. Шубовстати з розмаху в цьоплу воду, форкаючи та пирхаючи, як лошата, а затим млосно виніжуватися на розгрузлому березі. Буває, пес стріпнеться, вихлюпне на свого приятеля стрімкий каскад райдужних бризок – і враз зробиться сухим, тоді як Малий Юрась – вологим. Тоді скрізь розносилося собаче пирхання, безтурботний хлоп'ячий регіт, весела вовтузня та шурхіт розтривожених качок.

Правду кажуть, що дітлахи не відають ні вчорашнього, ні завтрашнього. Усе в них відбувається лишень тут і зараз.

Рекс конче потребував цих ігор та забавок. Він, звісно, цінував, що хлопчак до нього добре ставився, і щодалі більше виявляв беззастережну відданість, пантруючи кожний рух свого хазяїна. Хлопчак неначе наділяв його психологічною силою. Пес прагнув йому сподобатися і в усьому брав з нього приклад, – звісно, на свій собачий розум.

На жаль, непросто складалася доля самого Малого Юрася. Батьки виявили до нього увагу лишень у пологовому будинку, коли син з'явився на світ. Бо надалі всі їхні думки зосередились на пиятиці й перманентних дріб'язкових сварах. Зрештою вони й зовсім розбіглися. Влаштували нові сім'ї, в яких не знайшлося навіть крихти місця для первістка.

Не відшукалося для Малого Юрася жодного, бодай невибагливого кутика ні в материнськім, ні в татковім серці. Батьки ніколи не схилялися над його дитячим ліжечком, начеб два могутніх неба, не підтикали з турботою постіль, не колисали. Єдиним, хто приголубив хлопчака, виховав як міг і по- справжньому любив, був його неперевершений дід. Він зчаста брав сирітку на рибалку, веслуючи в надувному човнику з жорстким каркасом.

Якось над осінь Свирид Старший купив Малому Юрасеві білосніжну сорочку й учнівський ранець та не згірше за всіх спорядив онука-першокласника до школи. А на літніх вакаціях саме дід (а хто б іще?) справив йому матроське убрання та завіз на справжнісіньке море.

Годинами принишклий Малий Юрась вглядався в безмежне блакитне люстро чи моря, чи неба, прислухався до нестямного галасу мартинів, збирав мушлі, ліпив пісочні паски й незмигно видивлявся, як велично пливли вздовж обрію сліпучо-білі лайнери. І на повні груди вбирав настояне століттями, цілюще солоне повітря. А море безупинно коливалося в навальних пінистих бурунах та білих вітрильцях і гралося водоростями, немовби розчісуючи довгі пасма свого волосся.

Якось, занурившись глибше у воду, Малий Юрась несподівано опинився серед якихось незвичних химер. Їх було безліч, усіх тих рухливих ліхтариків, ошатних дамських капелюшків, свічад з перловими плафонами, перламутрових шаль і парасольок з мацаками та з розводами. Драглисті, напівпрозорі, ефемерні, розмальовані переливчастими блакитними, ліловими, бузковими й рожевими фарбами – всі ці тарелі з мереживними рюшами спроквола кружляли навколо нього, начеб виконуючи чаклунський танок. Якоїсь миті у хлопчака замерехтіло в очах. Йому здалося, що він ніколи не зможе вибратися з цього кола відьом. Зробилося лячно, і він став відчайдушно місити воду руками й ногами, побоюючись, щоб дивні істоти не завдали йому шкоди.

Певна річ, то був натовп медуз. Інколи їх збирається стільки, що вони, як висловився Конан Дойл у «Лев'ячій гриві», утворюють цілі кучми жалючого й пекучого павутиння. Щоправда, письменник трішки перебільшив: людина – то завелика здобич для цих мерзенних істот, та й опік їхній здебільшого не смертельний, хоча й отруйний.

Давньогрецькі міфи розповідають, що жили собі колись три сестри Горгони – Стено, Евріала й Медуза. Досить їм було кинути бодай один погляд на щось живе, як воно вмить перетворювалося на каміння. Замість волосся на голові в тих сестер ворушилися змії. От на честь третьої й назвали медуз.

Ті яскраві морські враження назавше відклалися в хлопчачій душі.

Після раптової смерті діда скінчилися безтурботні Юрасеві одіссеї. Дитинне щастячко його спливло, начеб вода у бредні: поки тягнув – надутий, а витягнув – порожній. Виховувати його, вчити уму-розуму, перевіряти уроки, навіть просто, по-батьківському, скуйовдити чуприну – тепер не було кому.

Так і тинявся Помідорівкою з раннього рання до темряви безпритульний дітвак, негодований, босий, у брудній заношеній сорочечці. Він схуд, тож дірявий одяг телепався на ньому, як на кілкові. До того ж очманіла від винної пари Брабра взяла собі за звичку зачинятися зсередини й не впускала онучка до хати. Йому доводилося ночувати просто неба на обійсті, зарившись у хутро свого собаки.

Його улюбленими іграшками стали дідові пилка й сокира, які шибайголова приловчився потай витягати із комори. Він тікав на край хуторця, видряпувався на дерева, немов на корабельні щогли і, скільки не віднаджуй, заходився нещадно рубати й пиляти галузки. Сумна доля спіткала й тендітну молоду липу, яка тільки-но закрасувалася на роздоріжжі.

Безробітна Брабра, залишившись без співмешканця, проте керована непереборною пристрастю до Зеленого Змія, не мала чим сплачувати за світло й газ. Перечекавши до останнього, невсипущі комунальні служби вжили відповідних санкцій, і її хата занурилася в холод і морок. Тоді Брабра не вигадала нічого ліпшого, як надіти гаптовану кофтину, затулити зсередини шибки, вийти за двері й навісити на них зовні іржаву комірну колодку. А сама, разом з Малим Юрасем (куди ж його діти?) подалася до старшої дочки в дармоїди. І зовсім вже зайвими в новому помешканні стали й німецька вівчарка (хто ж її прогодує?), і улюбленець Свирида Старшого – Свиридко Молодший (та навіщо він взагалі здався?), не рідний їй по крові, до того ж вже цілком дорослий і самостійний парубій.

Глава 9

СВИРИДКО МОЛОДШИЙ

Лінощі, як кажуть, з'явилися раніше за нас. Однак на світі зрідка трапляються такі затяті бовдури й лобуряки, як двадцятичотирирічний Свиридко Молодший. Цей парубок анітрохи не стривожився й не засмутився, що доля викинула його з житла й перетворила на вуркагана. Хіба покинутих халуп у Помідорівці бракує? Чи не байдуже, в якій саме облежуватися в гарячковому алкоголічному очманінні?

– Дослухайся до мене, синку, – поблажливо напучувала його баба Мокрина. – Єдине щастя людини – це праця, адже вона звеличує серце. Годі байдикувати та витрішки купувати. Доведи усьому нашому хуторцю, що ти – не тюхтій, а хазяїн справний, і на вдачу принадний. Не зволікай: заповни гідними справами своє життя.

Свиридко Молодший сидів почіпки, дивився повз неї, коротко змигував та плямкав ще зеленим помідором.

– Хто як дбає, так і має, – казала стара. – Перш ніж пурхати метеликом, поплазуй гусінню. Влаштуйся на роботу хоч ратаєм, хоч теслею, хоч сажотрусом, або шевцем, кравцем, годинникарем, лимарем, сницарем, чи хоч би й міхоношею. Йди до газовні, склярні, гончарні, аби не до ґуральні. Професій довкруж – сила-силенна.

– Не хочу до гончарні! – невіглас ображено кліпнув вирлоокими очима, – бо там примусять м'яцкати сиру гли-ину!

– Не дай душі байдикувати!

І в ступі воду не товчи.

Душа повинна працювати

І на світанку, і вночі,

– не здавалася баба Мокрина. Немовби на бабину підтримку, її пес, задерши бубликом хвоста, пискляво вивів у тон своїй годувальниці: «Цяв-цяв!». Сірко завше ладен з нею погодитися, аби отримати курячі ніжки чи свинячі вушка з кривавою кишкою.

Свиридкові Молодшому все байдуже! Не кликав він на поміч розум чи хоча б здоровий глузд, не зважав ні на приклад братів-близнюків Фірса й Фрола, ні самого батька. Гадав, мабуть, що народився у льолі. Тож уперто гайнував час, ведучи мляве, бездіяльне та пласке життя, все глибше торуючи «в нікуди» свій окаянний, самограйно-шмурдячний шлях.

Оселившись у занедбаній присадкуватій глинобитній халупі з рудою од моху стріхою, він ціхо байдикував собі, анітрохи не переймаючись через надміру спартанські умови буття і задовольняючи лишень бонвіванські потреби. Тож зрештою хуторянам стало ясно, що він не збирається ані ремонтувати хату, ані проводити електрику й газ, ані шукати собі десь холодильник, телевізор чи пилосмок.

Цей лобуряка обрав стан повного опрощення, за визначенням Льва Толстого, та, на жаль, у найгіршому сенсі цього слова. Зрідка, як зоологічний дикун, він варив собі якесь каламутне їдло прямо на камінні в перехнябленій коморі за хатою. Або смажив щось протухле на лозинках. І нужду свою справляв у тій самісінькій коморі, щоправда, у протилежному куті. Сягнувши соціального споду, цей скурвий син спускався ще нижче й нижче, на саме днище.

Ось я й замислилась: а чи людське життя він проживає? Де його, притаманні сапієнсам, працелюбність, цілеспрямованість, самовіддача й інші риси? У чому сенс цього людиноподібного існування, якщо він з такою впертістю живе за законами найпростіших одноклітинних істот? Якщо не послуговується й малою дещицею потенційних можливостей, закладених у людську сутність?

Дев'яносто вісім років прожив англієць Бертран Рассел. Свою автобіографію він супроводив короткою нотаткою «Заради чого жив», де написав: «Три пристрасті, прості й нездоланні, володіли мною упродовж життя: жага любові, прагнення до пізнання і співчуття до людей. Любов і наука, наскільки вони взагалі досяжні, вабили мене до небес, а жалість до людей повертала на Землю. Я намагався, як міг, обеззброїти зло. Ось це і було моє життя. Якби мені запропонували почати заново, я прожив би його саме так».

Як на мене, людина не може мати вищої мети, ніж виростити з зернятка власного життя – повноцінний і самодостатній «сам-100 колос». Тому я не переймаюся ані найменшим співчуттям до Свиридка Молодшого. Мабуть, не дано мені зрозуміти, яка така всесвітня ледачість заважає молодому парубкові озброїтися лопатою, щоб скопати клапоть-другий землі та вкинути до неї навесні по жмені насіння з тим, щоб восени зібрати врожай і заготовити на сувору зиму свої, виплекані власною працею, щедрі плоди. Землі довкруж вистачає – скільки хочеш, стільки й засівай.

– Краще: темними ночима,

З лантухами за плечима,

По сусідських по садах

Сором подолавши й страх

Як мерзенний злодій-тать

Зачаївшись, пробіжать,

– бурлескно перериває мої збентежені роздуми новоявлений оллам – Сліпий Кіт.

Мало хто з людей здатен створити поетичний образ і скласти віршовані рядки, але щоб кіт… – замислено всміхаюсь я.

– Або можна, наприклад, злодійкувато прикрившись нічною темрявою, поцупити барило з даху сусідської лазні. Перекотити це деренчливе залізяччя в сусіднє село і здати на брухт, – не вгамовується Сліпий Кіт. – А якщо отриманих грошей на пиятику не вистачатиме, то завше можна, тиняючись Помідорівкою, стукати до кожної хати поспіль і, чухмарячи від вошви брудне пасмо, набундючено гугнявити:

– Їй-бо, сьогодні пів рочку, як рідного батеньки нема-ає.

Дивно, однак саме такими дошкульно-жалібними «побрехеньками» можна виторгувати чимало преференцій. Завше знайдуться ті, що згадають Свирида Старшого добрим словом, сопучи одріжуть кусник хліба зі шматком сала, ще й наточать шахраюватому «гомо-печеріусу» чарчину. І собі за компанію розіллють горівочку по гранчаках, та перехилять, не закусюючи, за упокій душі грішної. Бо ж привід який!

Глава 10

«СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ВЕРТЕРА»

Відомо, що іменники в граматиці поділяються на загальні й власні. От я й вирішую змінити загальний статус пса, прикутого до кострубатої жерделі, надавши йому власне ім'я.

Кажуть, що назва – це не просто оклик, а й візитівка будь-якої тварини (як і людське ім'я), що здатна енергетично впливати на характер і навіть долю. Не випадково ж існує Врунгелівське хрестоматійне: «Як ви човника назвете, так він вам і попливе».

Павло Флоренський, між іншим, теж вважав, що не доля дає ім'я, а ім'я – долю. Можна погодитися, а можна посперечатися. Однак я й гадки не мала, що мій нехитрий задум спричинить стільки мук і сумнівів, – ну просто таки «страждання молодого Вертера».

Хазяї по-різному називають собак. Поміж поширених зоонімів трапляються: Рижик, Вусань, Отаман, Вихор, Грубас, Хвалько, Булат. Собаку одного мого знайомого звали Буч.

Назви Кулька, Бурулька, Білка чи Стрілка зовсім не личать «тому псові» через його безсумнівну маскулінність.

– Мо» назвати песика Снупі, що в перекладі з англійської означає «настирливо цікавий»? – запитую Сліпого Кота.

– А ти його ліпше Макітрою обізви та до п’ца кинь – на вуглики та жарок, – послужливо відгукується Сліпий Кіт.

Скільки ж в ньому ґанджів і веред! Однак я вдаю, що не розчула його ущипливої зухвалості.

Ні, хай вже краще буде Ажур. Той самий, з відомого речення-перевертня з нашого дитинства: «А ружа упала на лапу Ажура». Втім, де гарантія, що цим аристократичним ім'ям Мальвіна, гарнюня з блакитним волоссям, назвала саме собаку, а не ховрашка, єнота чи мавпочку дурукуль?

Ось Артемон – безперечно, пес. Шкода, що він пудель, а не вівчарка.

Що до спорідненого з Ажуром прізвиська Трезор, – цю назву, на жаль, вже закріплено за вишуканими жіночими парфумами, культовою класикою жіночого марафету.

А може, пірнути у світлу творчість Марії Клокової-Лапіноїй назвати пса Буянком?

Віє вітер за рікою.

Гавкотить Буянко.

Їдуть з гірки крижаної

Блакитнії санки.

Або пригадати всім відому картину Федора Решетнікова «Знову двійка»? На полотні художника є й собака, хоч історія живопису не розповідає нам нічого про його ім'я.

Спливає час, а я так і не змогла визначитися, як назвати пса, коротко прикутого до кострубатої жерделі. Може, Авва, як у «Лікарі Айболиті»? Чи Бустер?

– Піф! – несподівано й кумедно «вистрілює» Сліпий Кіт.

– Пайовий інвестиційний фонд? – я здивовано пересмикую плечима.

Раптом, у відповідь на це невибагливе й коротке як сплеск «Піф», у моїй голові народжується лицарське і вдатне: Рекс (від латинського – «цар»).

Спочатку гарчить буква Р-Р-Р.

Далі вступає пом'якшене Е-Е-Е.

І завершує стишене, але промовисте, як посвист гюрзи— КС-С!

Чи може будь-яке інше ім'я мати таку пишність, вагу й об'єм, так суголосно личити молодому норовистому псові?

Вдоволена, що я таки знайшла, що шукала, вихоплюю з шухляди солом'яний капелюшок зі стрічками на тулії і, разом із золотавими сонячними порошинами, у захваті кружляю та «рексую» по кімнатах Пряникового Будинку.

– Стримай в собі ономатета, – протвережує мене Сліпий Кіт, – Невже тобі не втямки, що вівчарка, якій вже майже рік, давно має ім'я і без твого клопоту?

Мій компаньйон неприховано радіє, що спіймав мене на логічному трюїзмі, тож повчально мовить далі:

– Зарубай на носі: сторонній пес ніколи не відгукуватиметься на нове ім'я, хоч яким милозвучним воно б не здавалося.

Мені залишається одне: рушити за сокирою до комори і, на знак своєї безперечної поразки, показово «рубати собі носа».

Глава 11

HOMO IDIOTUS

Оснащені порожніми цебрами, ми, як завше, крокуємо до старого колодязя.

Я скоса, нишком пантрую за Сліпим Котом і переконуюся, що він щоразу, збираючись за водою, з усіх цеберок незмінно обирає ту саму, з невеличкою поздовжньою шкарубинкою. Начеб дотримується принципу: «Люби своє корито, навіть якщо воно розбите». От і виходить, що моя цеберка повертається додому повною, а його —напівпорожньою, бо вода дорогою викапує з неї.

Ясна річ, моя цеберка чваниться. Вона пишається своєю цілісністю і високо задирає носа. І тільки сьогодні Сліпий Кіт відкрив мені таємний сенс: завдяки шкарубинці його цебро щораз поливає зілля і бадилля на узбіччі. З боку ж моєї цеберки клубочиться лишень дорожній пил.

От і судіть, що цінніше: бите чи ціле, та ще й згадайте народне прислів'я: «за одного битого двох небитих дають».

Якійсь мудрець сказав, що рослини – це живі істоти, і садівник має уважно прислухатися до кожного їхнього подиху. Отакої! То Сліпий Кіт більше садівник, ніж я.

Занурена у свої думки, я ледь не зашпортуюся об Свиридка Молодшого, який нізвідки вивертається переді мною як лист перед травою. Я й не зогледілася, як він підійшов. Мене дратує його зовнішність: скуйовджене волосся, слинявий рот. Одягнений у драний светр з гапликом, парубок гримасує і хрипким голосом виспівує:

Якщо я втрапив Вам назустріч,

Тож зовсім різні в нас путі.

– Що ж, гадаю, це щира правда, – не стримуюсь я.

Від Свиридка Молодшого заносить смердючим душком.

– Кажуть, там у тебе за коморою… якийсь собака прив'язаний? – питаю його удавано байдуже.

Підпилий фіґляр неспішно запалює недокурок і безпардонно пускає цівку задушливого диму майже мені в лице. Квилить:

– Та це ж мій Ре-екс, єдине, що від рідного татка зоста-алося…

Бабо Секлето! При цих словах мене начеб пронизує низькочастотний або високочастотний (я кепсько орієнтуюся у прикладній фізиці) струм. Невже в житті може статися такий збіг: я надала Рексові його ж рідне ім'я – Рекс!

– А ти його годуєш?

– Само собейшн! – безсоромно бреше нехлюй, сподіваючись переконати мене у кришталевій білосніжності своїх брудних «риз». На його обличчі чималим шрифтом викарбовується, що ним керує лишень одна мозкова звивина, що наразі розв'язує рівняння, чи дам я йому грошви на пиятику, чи ні.

Ясна річ, що ні, адже я ніколи не пожертвую жодної, навіть ламаної копійчини на шкідливі звички Усвідомивши це. Свиридко Молодший витріщається на мене неприязно, як солдат на вошу.

Як же він мені впікся Як же він мені впікся, цей homo idioticus vulgaris, domesticus, інакше не скажеш! Зайвий доказ на доцільність відродження благословенної латинської мови, ностальгічні спогади про котру передаються нам від пращурів з позаминулих століть.

ГЛАВА 12

НОВЕ СОБАЧЕ ПРИЧАНДАЛЛЯ

Замислившись, я раптом усвідомлюю: вівчарка, коротко прикута до кострубатої жерделі та ще й по-звірячому голодна, страждає саме через Свиридка Молодшого, клятого. А я… замість того, щоб ужити негайних заходів, по службових справах мушу їхати з Помідорівки – до міста.

Що ж мені робити, що вчинити, аби хоч на йоту поліпшити бідолашне Рексове життя? Я розмірковую про це, і коли їду в переповненому рейсовому автобусі-чортопхайці, і коли потрапляю до міських джунглів керамзитобетонних хмарочосів. Новобудови-велети, завбільшки з мамутів, величаво дивляться долу, спостерігаючи метушливе, ліліпутське людське життя. За їхніми мусліновими фіранками, які вітер коливає в прочинених половинках вікон, ховається загадка, навіть містерія. Що там, яке життя за ними?

Вулицю, якою я йду, прикрашають сліпучо-білі й жарко-багряні канни у громіздких кам'яних вазонах. Перетинаючи перехрестя, роззираюся навсібіч. Звідусіль течуть людські юрмища. Ювелірний магазин пропонує незначну знижку на смарагдові намиста й коралі. Я зупиняюся побіля ятки з морозивом й обираю улюблене, фруктове в шоколаді.

Зрештою заходжу до зоомагазину. Перебігаю очима по прилавках і, уточнивши дещо в продавця, купляю те, що мені треба. Тож до торбини потрапляє засіб для знищення бліх, пігулки від гельмінтів, а також атрибути собачої амуніції: довжелезний ланцюг та ошатний нашийник. На вишукану рингівкуя тільки заздрісно позираю: бракує грошей.

Я пригадую епізод з фільму «Чотири танкісти й собака», де муштрована вівчарка на прізвисько Шарик передавала секретне повідомлення, щільно прикріплене до нашийника. Зачекай, любий Рексе! Невзабарі ти теж отримаєш новомодний нашийник замість обридлої засмальцьованої мотузки. А ще безтурботно стрибатимеш, бігатимеш і досхочу гратимешся в мураві на довжелезному ланцюгу. Вочевидь, твоє нове причандалля далеко краще, ніж у Сірка, що гопцює, задерши бубликом хвоста, на обійсті баби Мокрини. А рингівку я сама тобі сплету зі строкатих капронових ниток. І тоді ми удвох, при повній амуніції, помандруємо до старого яблуневого саду. Тільки цур! не скубати сусідських курчат попід парканами, бо ніхто нам з тобою цього не пробачить! А ще я тебе цукровою кісткою пригощу. Або свинячими вухами чи кривавою кишкою, що я їх зчаста купляю, поласившись на дешевину. І все у нас з тобою буде ангемахт.

Глава 13

СКІЛЬКИ ВАЖИТЬ ВОРОЖНЕЧА

Важко уявити все моє нетерпіння, коли я поверталася до хуторця. Вже ладна була вистрибнути десь посеред поля й побігти швидше за рейсовий автобус-чортопхайку, що по-черепашому повз своїм маршрутом. Коли, зрештою, вийшла в Помідорівці, – ноги начеб линули поперед мене самої. Втім, як до Пряникового Будинку залишився якийсь гороб'ячий стрибскок, рвучко зупинилася, забачивши гурт розгніваних людей.

Двигтить земля і, бабо Секлето, з-за сусідської хвіртки на мене викочується-висувається-вивалюється… п'яна мала-купа павучого сплетіння напружених людських тіл. Спітніла юрба репетує, матюкається й розлючено зойкає.

Винуватець цієї галасливої веремії – Ярема, зять моїх сусідів-односельців Кошлатого Натала й Чорноротої Наталихи. Прибулець з Хмельницького краю, вельми далекого від тутешнього Полісся, років десять тому Ярема волею долі опинився в Помідорівці. Влаштувався на лісопильню. Парубкові одразу ж сподобалася ладна й працьовита Калина, Наталова дочка, яка працювала в райцентрі на хлібозаводі. Згодом закохані побралися. В них народилися дві доньки, Фросинка й Густуся.

На цей час дівчукам виповнилося одній вісім, іншій сім років. Вони завше трималися разом, неначе пухнасті каченята. Були по-дитинному щиросердні, мали ластовиння на щоках і часто-густо допікали дорослих кумедними запитаннями.

Наразі дівчуки боязко туляться до паркану, не помічаючи пекучої кропиви. Обидві стискають у руках кольорові лепорелло. Вони дуже нагадують мені малих сестер, графинь Кароліну та Евеліну Жевуських, якщо відмотати час на півтора століття назад. Обидві вирячили оченята, нашорошили вушка і стежать за тим, як дідусь, бабця і двоє дядьків сплелися в забіякуватий клубок та чубляться з їхнім татком.

Зненацька небо темнішає. Верховіття з глухим шепотінням погойдує легіт. Десь вгорі тривожно крюкає зграйка кроншнепів. Зривається стрімкий шквальний вітер. Одразу ж за ним на землю обвалюється моторошна злива. По моїй голові і плечах хльостко періщать льодяні намистини граду.

Та мої войовничі сусіди начеб не помічають, що на них полилася вода й одежа зволожніла до рубчика.

– Зажди, негіднику, ось я скручу тебе в рурку! – бикує Кошлатий Натал, хуторський жмикрут, навалюючись округлим, як барило, черевом на свого худорлявого зятя. Його огруддя здіймається, начеб ковальські міхи. З коміра полотняної сорочки вивалюється олов'яний хрест на плетеній мотузці. Поверх сорочки стовбурчиться короткий кептар. А лице з повним волом скидається на велетенську земну кулю, розкреслену паралелями й меридіанами зморшок. Розпаленілий нападник нещадно репіжить свого невгодного родича й конвульсивно стискає ревматичні пальці на його горлянці.

– Розчави мерзотника, розчави! – в'ється дзиґою поруч свого чоловіка, Кошлатого Натала, Чорнорота Наталиха. Колись вона була стрункою павою, та згодом розпливлася, як тріснута діжа. Завжди скуйовджена, у засмальцьованій фартушині та хустці, з-під якої випинається кучма волосся, ще й з ослячою ямочкою на підборідді. Завершує цей образ ще й її надмірна скнарість і вкрай зіпсутий характер.

– Січи його, батьку! – розчепірюють руки й мигтять кулаками двоє пикатих мугиряків, Яремині шуряки Іпат й Антось. Обидва клаповухі, карячконогі, огрядні, з ведмежою грацією, плескатими носами та щелепами як в автобуса. Ще й однаково стрижені під гребінець. Ноги чотирма дубами вростають в землю. А шиї – хоч обіддя гни. «Два дебіли – дурна сила», – інакше не зримуєш.

І ось я опиняюся поміж оцих хуторянських телепнів з багряними, у синіх прожилках, щоками, і намагаюся розчовпати: скільки важить ворожнеча? Що спричинило таку гучну чвару? Необачно вжите слово? Дратівна горбинка носа? Недоречна родимка на шиї? Чи тюбик зубної пасти, згорнутий «равликом»?

Так чи інакше, а мене обурює цей безсоромний зерг-раш. Тож я жбурляю свої важкі торби у змоклі від зливи хащі й гнучкою мангустою наскакую на Кошлатого Натала. Силоміць хапаю напасника за чуприну, розвертаю до себе його обрезкле лице, що майже втратило людську подобу, і промовляю, цілячись губами чомусь не у вухо, а в налиті кров'ю волові очі:

– Схаменіться, якщо не зовсім знавісніли! Припиніть негайно, інакше – Тюрма! В'язниця!! Буцегарня!!! Божевільня!!!!

Мабуть, з переляку я згадала й використала весь синонімічний ряд споріднених понять.

Хвала Віцилопочтлі, цей метод спрацьовує. Отже, Кошлатий Натал таки страхається тюрми, хоч і завзято насаджує в'язничний режим у себе вдома. Збентежений моїм втручанням, він послаблює свою залізну хватку. Зменшує тиск рівно настільки, що я встигаю глибоко завести руки і, начеб дозрілу городину, висмикнути горопашного, майже удавленого Ярему з-під циклопічного підчерев'я його опасистого тестя.

Не даючи сімейці Адамсів фори отямитись, я чіпко хапаю Ярему за плече і, не претендуючи на те, щоб видати наше задкування за вирівнювання лінії фронту, тягну бідолаху до Пряникового Будинку, своєї недоторканної приватної господи.

– Зась! – роздимається як жаба та скажено реве навздогін Кошлатий Натал, все ще пориваючись битися. На його чолі набухає чимала жила.

– Дзусь! – в тон йому, через спину викрикую я.

– Тисяча дзяблув!! – наливаються свинцевою люттю його сини-«першерони». Їхні губи дрижать від беззвучної лайки. Розуміючи, що здобич вислизає, вони, як шалені вітряки, розмахують на всі боки чавунними п'ястками.

Глава 14

«СІМЕЙНИЙ ГОРЩИК ЗАВШЕ КИПИТЬ»

Перше-ліпше, що спадає мені на думку: мо» сусіди – важкохворі? Мо» їхнє ошаління – то вияв якихось порушень всередині організму, а сторонні помилково сприймають те за зовнішнє роздратування? Жорстоко потерпаючи від свого фізичного болю, «ображені» з усією силою розворушених емоцій кидаються на своїх «кривдників». З наукового погляду психотерапевти відносять таких пацієнтів до влучної категорії: «жовчні», натякаючи на пряму залежність негативної поведінки від елементарної хвороби, що точить людину зсередини й тому викликає в неї агресію.

Втім, не можу ж я наразі отак розвернутися на сто вісімдесят градусів і менторським тоном повідомити своїм знавіснілим сусідам-задиракам: «Вам треба лікуватися! Терміново і всією родиною!»

Потрапивши на рятівне обійстя Пряникового Будинку й керуючись інстинктом самозбереження, я пропоную Сліпому Котові і Яремі видряпатися драбиною якнайвище – на горищний сінник. Там, під перестук дощу на даху, ми влаштовуємо «козацьку раду», щоправда, не по-запорізькому, а по-помідорівському, намагаючись звести докупи всі наші думки.

– Проше бардзо, панове, – заохочую я всістися на запашне сіно.

Прикладаючи долоню до роз'юшеного носа, Наталів зять починає плутано й недорікувато виправдовуватися, що не завинив перед своїми тещею й тестем геть нічим. Зрештою з'ясовується, що чаша терпіння цієї «веселої» родини переповнилась через банальний конфлікт, відомий ще з часів Івана Тургенєва як «батьки й діти». Ця сумнозвісна суперечка за весь час існування інституту сім'ї збурювала і збурюватиме чимало родин. Скільки зламано списів на безкомпромісних теренах! Втім, вся суть типової сварки зводиться до одного-єдиного риторичного запитання: «Хто у хаті хазяїн?»

А між іншим, і справді, хто? Напевно, зовсім не молодий зять, що аж ніяк не може через брак коштів облаштувати власне житло, тож змушений животіти під одним дахом з батьками малжонки, які щодня наполегливо муштрують його ледь не виструнчуватись і віддавати честь, коли до нього звертаються.

За словами Яреми, не минає дня, щоб у «полінуклеарних»стінах їхньої оселі не розквітала цвіль непорозумінь, скандалів, побутових розбратів, сутичок та обурень. Зазвичай незначне тертя переростає у справжній апокаліпсис. Найчастіше на горіхи дістається саме молодому подружжю. І не випадково на гробниці давньоєгипетського фараона, похованого ще у XXXV столітті до нашої ери у Вавилоні, бовваніє застереження: «Молоді неслухи, без покори й поваги до старших… несуть світові смерть і доведуть людство до останньої межі».

Щоправда, зрідка в сімейному побуті трапляється й інакше. Так, у телевізійній комедії В'ячеслава Криштофовича «Під дахами великого міста» йдеться про численну, але дружну сім'ю, що мешкає в одній квартирі (головні ролі виконують Катерина Васильєва, Лариса Удовиченко, Олег Басилашвілі та Володимир Горянський). Тут старі й малі поважають одне одного, і хоч у них подекуди виникають непорозуміння, вони кепкують і жартують.

На жаль, цей приклад – не про Наталів, де панує глухота й сліпота, такої собі спільноти психопатів на кшталт «Кайдашевої сім'ї», де всі суперечки з'ясовують у бійках, а будні й свята помережені сутичками і сварками.

– Сімейний горщик завше кипить, – афористично прорікає Сліпий Кіт. —Щоб зняти з горщика накип, треба не таїтися по кутах, не «чубарити чубчики,, а просто зібратися разом і вирішити: куди кому і як роз'їхатися, – підбиває він підсумок нашому «самітові».

– Зізнайся, коте, ти німиці чи блекоти об'ївся? —сторожко запитує Ярема. – Невже не розумієш, що ми з Калиною аж ніяк не можемо розбігтися з батьками на різні боки.

– Іван Богун! Ось справжній герой, неспокійний дух котрого й досі живе і пекучим вогнем вривається до кожного серця! Він – найяскравіший представник українців, які гідно зустрічали будь-яку небезпеку. Не розв'язували, а розрубували вузли; не жебрали, а здобували те, що вважали за потрібне, – алегорично виголошує Сліпий Кіт.

– Але ж то Богун! – заперечую я. – Вважаю, що в нашому випадку недалекоглядно затято домагатися свого. Найкраще тимчасово відступити, зачаїтися, начеб зазнати поразки.

Отак собі спілкуючись та сперечаючись на горищному сіннику, ми зрештою доходимо до колективного висновку: у ситуації, що склалася, Яремі залишається взяти ноги на плечі й накивати з Помідорівки п'ятами!

Під час нашої «козацької ради» шал грозової напруги поступово спадає, злива вщухає. Ще перекочується небом, проте чимраз віддаляється розлоге бурмотіння грому. Скрізь поширюється запах матіоли. Немовби акомпануючи нашій одностайності, за садом танцює затяжний, начеб замислений, червневий дощ.

Колись мені впав в око вірш-варіація Михайла Саченка, що складався лишень з одного слова – «дощ», вимовленого в різних ритмах і з різними інтонаціями. Я ненавиджу дрібний дощ. Не то щоб він грав мені на нерви, але коли я споглядаю краплі, що повільно тягнуться шибою, мене хапають дрижаки. Хочеться вийняти з шафи кофтину і щільно в неї загорнутися.

…Дощ із Дощівною

Сиділи край хмари

Гралися в піжмурки.—

спостеріг колись Володимир Дрозд.

Глава 15

МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ ЧУЖОГО ЛИХА

Надвечір з райцентру, обдаючи гарячою курявою путівець, дзижчить на старезному мотоциклі Яремина малжонка Калина, русява й рум'яна ставна жінка, що зовні трохи скидається на дорослу ляльку. Взірець хуторянської приваби. З коляски її допотопного «драндулету» виглядає рогозяна верейка, а з неї стирчать духмяні паляниці для мамчиних свиней, що рохкають у сажі.

Ми чатуємо побіля замшілого вориння, рясно обвитого крученим паничем. Згідно з нашою операцією «Затримання», яку ми спланували на «саміті», зупиняємо молодичку. Змовниць- ки запрошуємо її до невеличкої альтанки під горішиною, і вже там, під ґелґотання гусей та кахкання качок (бо ж став недалечко) розповідаємо подробиці недавньої колотнечі. Затим «нокаутуємо» категоричним суворим вердиктом: її чоловік, Ярема, мусить дати драла з хуторця світ за очі.

Усвідомивши своє лихо, Калина кліпає вологими віями. Я не втішаю її, бо розумію, що наразі сльози – то її ліпші ліки.

Молода жінка погоджується. Вона безгучно просочується до батьківської хатини, тремтячими руками витягає з комода непоказні пожитки свого чоловіка і складає їх у невеличку торбину з тканого паперу. Поспіхом пхає до нагрудної кишені його єдиної парадної сорочки худу папушу грошей.

Повертаючись до нас, вона рвучко цілує свого благовірного в шорстку неголену щоку (коли ще доведеться стрітися?), проте супроводжувати його за околицю не насмілюється, адже панічно страхається батьківського гніву. Тож до самої автотраси за Яремою про всяк випадок, начеб ненароком, віддалік, у високому рясті, тихою ходою плуганить Сліпий Кіт.

– Печериці! – раптом горлає цей котячий пройдисвіт, взрівши під якимсь деревом руду низку грибів. Притьмом кидається їх збирати й там, де лисніє вузька стежка, стрімголов мчить в ліщинові хащі, де шурхочуть нявки. Тож тепер Яремі доводиться сам на сам визначати: пан він чи пропав.

А ліс і справді надимається й бубнявіє грибами, помереженими тремтливим павутинням зі срібним вкрапленням роси.

Ледь видершись із мильних бульбашок стороннього лиха, я зрештою повертаюся до розв'язання власних дошкульних проблем. Висмикую з-під обважнілих від дощу кущів свої важкі торби і вже без пригод чимчикую второваною стежиною: повз старий колодязь, крислату шовковицю, уздовж підсліпуватих шиб занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою – до кострубатої жерделі, де на короткій прив'язі стоїть-переминається з лапи на лапу вкрай зголоднілий Рекс.

На путівці зустрічаю босоногого (його капці безнадійно порвалися) Малого Юрася. Знудившись від бездіяльності, він метляється то в один, то в інший бік і щось собі мурмоче.

– Ду-ду-ду! – це Малий Юрась, кумедно випнувши губи, дме у вигадану дудку.

Мені вельми припадає до серця цей клаповухий хлопчак. Приваблює його здоровий глузд і дитинні, не зіпсовані почуття.

Наразі погляд у Малого Юрася похмурий, начеб він не в доброму гуморі. Виявляється, що одразу ж після сніданку сп'яніла Брабра, грюкаючи та скрегочучи залізними засувами, замкнула хату зсередини й заснула, і ще й досі дає богатирського хропака. Вона зачинилася інтуїтивно, ненавмисно, через те, що її рука намацала та звично, по-хазяйському, повернула ключ. І як хлопчак не тарабанив, так і не спромігся потрапити додому. Відтак і вештається хуторцем, гайнуючи час, а мав би дивитися по «телеку» довгоочікуваний мультик про Микиту Кожум'яку, а затим американський анімаційний серіал «Скубі Ду».

– Я маю, чим розвіяти твою тугу, хлопче. Безжурність та веселощі вже зачекалися на тебе! – багатозначно повідомляю я. – Як влучно сказав один поет: «Пугач тугу пуга». Сподобалося? Тоді прокажи ці слова скоромовкою сім разів щонайменше!

– Га-га-га, цьоцечко Малушо! – завзято регоче Малий Юрась, вилуджена горлянка.

Я роблю йому таємничі знаки й завиграшки заманюю його йти за собою.

Глава 16

ПАРАЦЕЛЬСИ МЦЕНСЬКОГО ПОВІТУ

Цвітуть жовтогарячі кульбабки серед бджолиного дзвону. Несамовито сюрчать коники, зумкотять настирливі мухи. Горлають когути, сокочуть кури, ґелґочуть гуси. Мекають кози, форкають і пирхають коні. У мураві височіють незліченні башти мурашників. Млосно пахтять будяки. Від дурману їхнього лілового цвіту робиться чи не задушно.

По обніжку, начеб поважні вчені, походжають статечні граки. На видноколі щось таємниче витьохкує жайвір. У верховітті, освіченім сонцем, туркоче горлиця й лунко кує зозуля.

Повз неперевершену красу хуторського дивосвіту ми з Малим Юрасем поспіхом чимчикуємо до кострубатої жерделі.

– Рекс, Рекс, це ж мій любий Рекс! – невимовно радіє хлопчак, побачивши змученого пса, що вмить оживає.

Насамперед ми досхочу годуємо собаку. Затим урочисто пересаджуємо на довжелезний новий ланцюг. Застібуємо на волохатій шиї новомодний нашийник. І тільки-но збираємося вжити санітарних заходів від глистів і бліх, як за парканцем з'являється невеличке коров'яче стадо, яке поганяє цибатий Митоня, Гарбузюків онук. Поруч з ним ступає Яснозорий Панько, ліпший приятель Малого Юрася, парубій з багатодітної, зацькованої невиводними злиднями, родини. Він відділяється від стада й чимчикує до нас під стривожений рев корів, які сприймають його за нерозумне теля, що помилково прийняло людську подобу. Йоржиком стирчить чуб на його голові. У руках тримає збільшувальне скельце.

Я пригощаю обох жменею квадратних ірисок, що липнуть до зубів. Вони розгортають цукерок за цукерком і на їхніх замурзаних личках розливається божа благодать. Поласувавши як слід, хлопчаки заходяться стріляти кісточками від жерделі, поціляючи одне в одного. Та я ж хочу спрямувати їхню енергію в позитивному напрямку. Тож розпочинаю пізнавальну гру за всіма канонами жанру. Легким помахом руки (на жаль, не озброєної чарівною паличкою) перетворюю непосидючих хуторських малюків… на справжніх ескулапів.

Спершу стисло, але переконливо розповідаю про важливість ветеринарного лікарського процесу. Дітлашня роззяплює роти у захваті від відомостей, яких раніше ніколи не чула. Затим я натягаю на їхні допитливі личка заздалегідь заготовлені марлеві пов'язки, до самих очей та вух. Тоді Малий Юрась і Яснозорий Панько серйознішають, вдаючи дорослих солідонів.

Я доручаю їм притримати нашого чотирилапого «хворого» і, детально коментуючи свої дії, дбайливо крапаю уздовж його хребта «Антиблохін» – від холки до хвоста. Трохи денервую, чи вдасться мені друга лікарська процедура – вмовити пса ковтнути пігулки від гельмінтів. Пес нюшить і починає з непідробним завзяттям хрумтіти ними. Ще б пак! Адже облатки завбачливо просякнуті… чарівними м'ясними пахощами.

Охоплені гордощами від вдало проведених маніпуляцій, ми відчуваємо прилив нестримних веселощів і починаємо безтурботно розважатися вчотирьох у густій, шовковистій мураві. Ет, чудасія: довжелезний ланцюг Рекса сягає тепер мало не до крислатої шовковиці. І тепер ми можемо бігати, стрибати, скакати на одній ніжці уздовж усієї псової прив'язі. Ми такі щасливі, що вже не розрізняємо, хто з нас хлопчаки, хто – пес, а хто – доволі доросла, розсудлива дама.

Хуторяни, що подеколи проходять повз колодязь, лишень здивовано хмикають і чешуть потилиці. Схвальна усмішка блукає на їхніх обвітрених лицях.

Насамкінець ми досхочу фотографуємося. Ніде правди діти: найфотогенічнішим з усіх виявляється Рекс!

– Ти, Юрасю, візьми собі за звичку зранку й надвечір навідуватися до Рекса. Нагодуй його, набери в колодязі свіжої води. Поведи до яблуневого саду, – гіпнотично напучую я, приміряючи образ Анатолія Кашпіровського.

– Умгу. Окі-докі! – щасливо всміхається вертлявий хлопчак і ствердно хитає головою.

Яснозорий Панько підкрадається й несподівано наводить на нас збільшувальне скельце.

Глава 17

СТИЦЬ-ДРИЦЬ ТА Й ГОДІ

Зрештою в мене на душі стає спокійно й затишно! Начеб підсилюючи мій файний настрій, довкруж розливається надвечірня бузкова тиша. На кущах гостролисту ніжно тріпотять прозорими крильцями бабки з блискучими фасеточними очима. Сонце скочується все нижче. Парко пахне дереза. Раптом звідкілясь долинають ледве чутні звуки гармошки. Мене пориває надіти черевички, зацокати підборами й податися до танцю, ще й заспівати хвацькі хуторянські частівки:

Гармоніста покохала,

Думала, що жарт,

А тепер болить серденько,

Розпалився жар.

Схоже, що життя налагоджується.

Раптом нашу пасторальну ідилію брутально порушують. Десь із середини занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою чавунними прасками гримають кроки. Розверзаються скособочені двері, і назовні вигулькує, позіхаючи й видихаючи цигарковий перегар – Свиридко Молодший, хай йому трясця!

Одягнений в обвислі спортивки в масних плямах, з торочками на холошах, він пришелепувато зупиняється на порозі. Хитаючись, чіпляється за одвірок. Затим накульгує до нас розгойданою ходою в зношених шкарбунах і вирячується каламутним оком.

Бабо Секлето! Від жаху я полотнію і майже складаюся втричі, так трусяться жижки. Єдине, на що сподіваюся – мо» вдасться якось домовитися ладком.

– Салям, молодче, – удавано підлабузнююся, зі страху вживаючи арабізм, та заходжуся пояснювати, звідки взялося в собаки нове причандалля. Детально повідомляю про щойно вжиті санітарні заходи. Насмілююсь натякнути на своєчасне годування й обов'язкові прогулянки. Зрештою з жахом усвідомлюю, що мене ніхто навіть не слухає – де вже там, щоб почув!

Помітивши фотоапарат, Свиридко Молодший дещо пожвавлюється:

– Жадаю сфоткатися зі своїм собакою на згадку! – хижувато вишкірюється, оголюючи пеньки напівзгнилих зубів.

Не втримавшись на ногах, змахує руками й каменем падає прямо на Рекса. Пес звискує, і я, згнітивши серце, «фоткаю», як вони борсаються на дворищі.

Заледве піднявшись, вдоволений собою лайдак наміряється торкнутися моєї руки слинявим ротом, однак я відсахуюсь від проявів такого кишлачного джентльменства.

Зі словами «стиць-дриць» Свиридко Молодший сякається, втирає ніс рукавом, ще й долонею підсобляє. Витягує з кишені заяложених «треників» злежалий недопалок «Ватри» без фільтра, чиркає сірником і псує довколишній світ смердючим сигаретним чадом.

Докуривши недопалок, Свиридко Молодший косує на нас оком, позіхає, знизує плечима й ходою шимпанзе повагом простує геть.

Ми з Яснозорим Паньком та Малим Юрасем розпачливо дивимося йому вслід.

– Хай йому грець! Аніж курити цигарки, ліпше б вейпа взяв, – запально прорікає Сліпий Кіт, коли я нарешті повертаюся до Пряникового Будинку.

– Ой леле! Навіщо ж з дощу та під ринву? – я здригаюся від його слів. – Збагни, друже, що навіть пацюки упродовж лабораторних досліджень довели безперечну шкоду електронних цигарок!

– Ой, зберіть, любі хлопці, по грошу,

Та купіть мені бинду хорошу! —

заходжується виспівувати Сліпий Кіт. Він завше так робить, коли не має що відповісти на мої аргументи.

– Ме-е-е, – це бородата коза Меггі через сусідський частокіл подає свій переривчастий голос.

– Ме-е-е, – захоплено передражнює Сліпий Кіт, – це ж моя улюблена кольорова гама в таблиці множення!

– Розумниця – як попова куриця, – розводячи руками, підсумовую я.

Що тут вдієш! Обсяг ерудиції Сліпого Кота й інструментарій його філософських міркувань зазвичай викликають іронію. Натомість мою раціональну сутність іноді дуже вдало доповнює комедійне начало, що проглядає зсередини його душі через єдине примружене око, в якому завше виблискує вогник відчайдушності й доброти.

Глава 18

ПІР'ЯНА ПОДУШКА Й МЕРЕЖЕНЕ ЗАПИНАЛО

– Як мені, лицемірці, не соромно? – докоряю я собі наступного дня. – Адже за віком Свиридко Молодший мені чи не в сини годиться! Чому ж я з такою мізантропічною неприязню ставлюся до парубка, якого життя залишило без батьківської опіки й материнських пестощів?

Тріщить та м'яко шарудить під ногами костриця. Це ми наближаємося до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Мене охоплює непереборне бажання поспілкуватися зі Свиридком Молодшим та щось змінити на краще в його розбурханій долі.

– А що? Мо» й знайдеш золотий, шукаючи мідний гріш, – саркастично заохочує мене Сліпий Кіт.

На підході до хати ми помічаємо на скособочених дверях заржавілий комірний замок. Смикаємо. Насправді він бутафорський, тож ми безперешкодно, користаючи з відсутності хазяїна, просякаємо в тісні сіни. Тут вже царює смердючий запах. Оглядаючи «надра» голодраного житла, я начеб потрапляю в первісний хаос: усі кутки завалені сміттям і багатовіковим мотлохом, що в похмурому безладді тулиться до зашмульганих та вогких від сирості стін. Всюди колоситься цвіль.

– Невже рідна матінка Свиридкова ніц не побивається, що в сина немає ні постільної білизни, ні піжами, навіть вафельного рушника? – риторично цікавлюся я в Сліпого Кота. – Хіба таким вона вбачала майбутнє, коли народжувала його? Невже її обтяжить хоч вряди-годи навідатися до свого, нехай вже дорослого, сина з горнятком розсипчастої, присмаченої салом, каші або полумиском наваристого супу?

– Еге ж! Подейкують, що колись вона таки нав'язала вишкребкові свою набридливу опіку, – надриває горло реготом Сліпий Кіт, аж за боки береться, і я по його зубах бачу, що він нещодавно добре пригостився мандриками з маком. – Коли у котрийсь раз наклюкалася як порося, і її середульший син, бездітний Гнат, з тріскотом випер її з хатини. Ось тоді розкошлана паніматка й припленталася до свого Молодшого, щоб було де «звалиццо» та п'янко «вирубиццо».

Сліпий Кіт знову радо сідає на свого коника й починає умисно спотворювати мову, самозабутньо перекручуючи слова неправильно дібраними закінченнями. Останнє речення взагалі скидається на італійське, та котяча фізіономія сяє таким невинним крутійством!

– А бодай тобі! – від почутого я просто спалахую люттю спалахую люттю. Зриваюся на ноги і прожогом лину до Пряникового Будинку. Засукавши рукава, починаю ревізію у своїй відпочивальні: розчахую навстіж дверцята платтяної шафи й вивертаю нутрощі додолу.

Невдовзі на підлозі жужмом виростають різномасті речі. Серед них: добротна пір'яна подушка; м'яке мережене запинало в дрібну клітинку; волохатий рушник з кольоровою облямівкою; комплект вживаної, але випраної постільної білизни; смугаста чоловіча майка; теніска-сафарі; парадно-вихідна сорочка з комірцем «баттен-даун»; літні жовтогарячі шорти; та інший крам: якісь там кепки, шкарпетки й кашне.

Під несхвальні вигуки й саркастичні коментарі Сліпого Кота я хапаю в оберемок усю об'ємну купу, пхаю її до полотняного джуту і, відсапуючись, тягну навпростець, не важко здогадатися, куди.

Глава 19

МАВПЯЧА ПРАЦЯ

Застилаючи Свиридкові Молодшому постіль на кульгавому тапчані, «розмальованому» сумнівними жовтуватими патьоками, я на мить зупиняюся. Мене раптом охоплює бажання випростатися на весь зріст і голосно заспівати «За світ встали козаченьки». Гримнути так, щоб ця маршово-похідна пісня лягла на повну широчінь голосу й солодко різала всередині. І, найголовніше, щоб вона спромоглася вдихнути в це недолуге горе-господарство присмак нового, гідного життя. Чом ні? Адже коли душа переливається з голосу на спів, вона здатна творити дива.

Я по-боксерському збиваю пір'яну подушку, дбайливо розпрямляю мережене запинало у дрібну клітинку, як у музейній експозиції розкладаю на тапчані волохатий рушник з кольоровою облямівкою та одежу, яку я разом з усім цим принесла.

Павук з довгими колінчатими лапами, що похмурим буркотуном висить у кутку, лякливо й немовби осудливо спостерігає за моїми діями.

– Так отож, друже мій, – повчально звертаюся я до нього, – господарство вести – не павутинням трясти.

Затим я вдруге бігцем прямую до Пряникового Будинку. Цього разу примудряюся витягти зі схожого на контрабас буфету і приволокти до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою дві каструлі, невеличкий чайник у жовтий горошок і неглибоку латунну миску з трьома тарілками. Картинно викладаю кухонне начиння на брудний берестовий короб побіля віконця. Сам короб обгортаю шматинкою барвистих шпалер. Прикрашаю порожньою сулією, декорованою бузковим ягелем. Що ж, зрештою доволі непогана ікебана виходить!

Двиготять напівзогнилі тесані дошки, які вже й забули, що колись називалися долівкою. Це я, радіючи з результатів своєї праці, хвацько вистукую підборами запального тропака. Іскринки блискучого пилу мерехтять довкруж. Звідкілясь випурхує ціла зграя молі.

Ге-ге-гей! Ще крапелинка, ще крихта фантазії й зусиль – і занехаяна присадкувата глинобитна халупа з рудою од моху стріхою розцвіте від нових порядків і звичок!

– Караул! Поліціанти! Грабують!! – чую знадвору комічні кривляння Сліпого Кота, що знай своє торочить. Наразі він, не інакше, вдає з себе фарс-мейкера. Однак я пропускаю повз вуха всі його фехтувальні випади.

– Ось би мені ще роздобути березового віника, поставити самовар на дровах, прикрасити шибки мусліновими фіранками та кинути на підлогу рисовий татамі, – захоплено фантазуючи, мрію я.

– І щоб не вивітрилося з голови: доріжку побіля ґанку виклади з бананових корок! – глузливо напучує мене, вже прокравшись до кімнати, Сліпий Кіт.

Однак я вперто вдаю, начеб його не чую.

І тоді Сліпий Кіт, ледве стримуючи обурення, оббігає довкруж мене і, косуючи оком, починає чемно, як школяр, пояснювати техніку зав'язування кондитерських бантиків у малярській справі. Що ж, я здавна підозрювала його у резонерстві.

Кутики моїх губ здригаються від сміху, однак я й тепер не зважаю на його навіжене «швейкування».

– Тебе, Малушо, хлібом не годуй, аби була змога ледарям потурати! Однак ти швидко пожалкуєш про це. Принагідно зазначу, що уявна добропорядність зрощує шакалів! – скипає мій оглашенний компаньйон.

Мо» його слушні напучення й було б варто намотати на вус. Проте наразі його блазнювання – то лишень мавпяча праця! Ніщо не може завадити моїм радощам! Як казав Святий Франциск, навіть диявол втрачає владу над веселунами, а завше незадоволені потрапляють у казан, бо то ласа здобич для розжареного пекла.

Глава 20

ЛАКМУСОВИЙ ПАПІРЕЦЬ

Настає ранок, і я лаштуюся їхати до міста, де на мене чекає безліч нагальних службових справ. Тож знов доводиться гірчити міським дьогтем хуторянський мед.

Напередодні я встигаю зварити велику каструлю наваристого тлустого капусняку та відвантажити його до занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Свиридка Молодшого вдома немає, тож я залишаю йому коротеньку цидулку, де як найдохідливіше розтлумачую, що страва не тільки для нього, а ще й для Рекса.

– Аби кухня була королівством – цьому капуснякові, безсумнівно, дістався б золочений трон, – запопадливо лестить з приводу мого куховарства Сліпий Кіт. Однак я добре знаю, що власне йому найліпше смакує юшка зі щуки.

Зібравшись у неблизьку дорогу, я виходжу за хвіртку. Поміж густого листя розлогого осокора помічаю засмаглу в'юнку постать. Це знічев'я гойдається на гнучких гілках Малий Юрась, оперезаний дідовим ягдташем. Ще вище, у небі, лопотять ластівки й захлинається співом самотній жайвір.

Уздрівши мене, Малий Юрась хутко показує мавпу, тобто зависає догори ногами. Ет, охочий же він до всіляких витівок та витребеньок! Як добре, що комп'ютер поки що не всмоктав у себе його босоноге дитинство!

– Не бешкетуй, хлопче! – гукаю я капоснику, наказуючи приземлитися зі свого шкідливого «сьомого неба». Коли ж Малий Юрась обшмуглює штанцями окоренок, я рішуче відбираю в нього саморобну рогатку, оснащену пружною чорною гумкою.

– Замість залякувати залітних пташок, візьми собі за обов'язок вчащати до Рекса! Пильнуй, щоб упродовж прогулянки пес не зірвався з повідця. Десятою дорогою обминай хазяйських качок, гусаків та курей, що завше длубаються під парканом – вже всоте прискіпливо напучую я дітвака.