Читать книгу Лісова пісня - Леся Українка - Страница 3
Дія І
ОглавлениеТа сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.
Лев
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш
Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова
та липова, – ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!
Лев
Та вже бався, бався,
на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Лукаш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне місце…
Лев
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила…
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться.
Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Русалка (випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик (малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Лісовик
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Русалка
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик
Стій! – не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері.)
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
Мавка
Ох, як я довго спала!
Лісовик
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка
А хто мене збудив?
Лісовик
Либонь, весна.
Мавка
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер.
Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Лісовик
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
Мавка
Я його не знаю.
Лісовик
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…
Мавка
Хотіла б я побачити його.
Лісовик
Та нащо він тобі?
Мавка
Він, певне, гарний!
Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…
Мавка
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Лісовик
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
Мавка (сміється)
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
Та що ти, дівчино?
Чи ж я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я – Мавка лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка
А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, – ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині…
О! Тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… Ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись)
Хіба я знаю?..
Мавка (сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.
Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш
А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди…
Лукаш
І все така була, як от тепер?
Мавка
Здається, все така…
Лукаш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню».
Лукаш
То хто ж він – дід чи батько?
Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Лукаш (сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Лукаш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі —
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…
Лукаш (заслухавшись)
Як ти говориш…
Мавка
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
Мавка
Як солодко грає, як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Лукаш
Ти плачеш, дівчино?
Мавка
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах.)
А справді… Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце… Бач, уже встає
на озері туман…
Лукаш
Та ні, ще рано!
Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Мавка
Чому?
Лукаш
Бо дядько до села покличуть.
Мавка
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи. Бачиш,
і ти, немов той ясень, розмовляєш.
Лукаш (сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
Мавка (радо)
Справді?
Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка
Курінь поставите?
Лукаш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
Мавка
Ви – як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Лукаш
Ні, ми будуєм
навіки.
Мавка
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Лукаш (ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть ґрунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
Мавка (з тривогою)
З ким?
Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш (поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та…
Мавка
Що?
Лукаш
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)
Мавка (помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Лукаш
Та вже ж навік!
Мавка
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, —
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір – гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується.)
Лукаш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
Мавка
Верба?.. Та що ж.... в їй добре зимувати,
а літом… бач, вона така суха,
і все рипить, все згадує про зиму…
Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…
Лукаш
У лісі ж не самії дерева, —
таж тут багато різної є сили.
(Трохи ущипливо.)
Вже не прибіднюйся, бо й ми чували
про ваші танці, жарти та зальоти!
Мавка
То все таке, як той раптовий вихор, —
от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навіки!
Лукаш (приступаючи ближче)
А ти б хотіла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Голос
Гов, Лукашу, гов!
го-го-го-го! А де ти?
Лукаш (відзивається)
Ось я йду!
Голос
А йди хутчій!
Лукаш
Ото ще нетерплячка!
(Відгукується.)
Та йду вже, йду!
(Подається йти.)
Мавка
А вернешся?
Лукаш
Не знаю.
(Іде в прибережні хащі.)
З гущавини лісу вилітає Перелесник – гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
Мавка
Не руш мене!
Перелесник
А то чому?
Мавка
Іди поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.
Перелесник
Мені навіщо тая рунь?
Мавка
А там же
твоя Русалка Польова, що в житі.
Вона для тебе досі вже вінок
зелено-ярий почала сплітати.
Перелесник
Я вже її забув.
Мавка
Забудь мене.
Перелесник
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зелені гори, —
ти ж так хотіла бачити смереки.
Мавка
Тепер не хочу.
Перелесник
Так? А то чому?
Мавка
Бо відхотілося.
Перелесник
Якісь химери!
Чом відхотілося?
Мавка
Нема охоти.
Перелесник (улесливо в’ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,
там гірські русалки, вільні Літавиці,
будуть танцювати коло по травиці,
наче блискавиці!
Ми тобі знайдемо з папороті квітку,
зірвем з неба зірку, золоту лелітку,
на снігу нагірнім вибілимо влітку
чарівну намітку.
Щоб тобі здобути лісову корону,
ми Змію-Царицю скинемо із трону
і дамо крем’яні гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора і зрана
самоцвітні шати
буду приношати,
і віночок плести,
і в таночок вести,
і на крилах нести
на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до зорі в віконце,
зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п’ють на тихім броді,
ми спочинем любо на квітчастім…
Мавка (нетерпляче)
Годі!
Перелесник
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво.)
Ти хіба забула про торішнє літо?
Мавка (байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те в зимі заснуло.
Я вже й не згадаю!
Перелесник (таємниче нагадуючи)
А в дубовім гаю?..
Мавка
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків…
Перелесник
А не приглядалась до моїх слідків?
Мавка
В гаю я зривала кучерики з хмелю…
