Читать книгу Думи і мрії - Леся Українка - Страница 2

Був ясний день, веселий, провесняний,

До нас у хату крізь вікно одкрите

Вривався гомін голосних потоків,

Що бігли вниз по вулиці нагірній,

Вітрець влітав і, мов пуста дитина,

Скидав додолу від стола папери,

За ним влітала ціла зграя гуків,

Все та давно знайома пісня міста,

Але і в ній нові лунали ноти,

Весняні… Та вони лунали не для нас,

Бо не було весни у нашім серці.

Ота весна, що за вікном сміялась,

Нам принесла новини невеселі,

Тюремні вісті: той сидить в неволі,

Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів,

А той недавно вийшов, але хворий

Душею й тілом, він же був забраний

Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.

Над нами теж, мов туча громовая,

Нависли влади темної погрози.

Така була для нас в той рік весна.

Удвох сиділи ми і розмовляли,

Я сумно слухала товаришки розповідь

І безуважно торочки сплітала

На обрусі (товаришці той обрус

В тюрмі покійна мати вишивала);

Розповідь та була уривчаста і тиха,

Бо голос був приглушений від туги,

І хутко він урвався, мов струна;

У хаті стало тихо, тільки чутно,

Як гралася товаришки дитина

І ляскала маленьким батіжком,

На стільчику рушаючи в дорогу.

Я, дивлячись на неї, проказала:

«Ба, що робити? Не журіться, друже!

Хоч, може, ми і не побачим волі,

Але дитинка ся побачить, певне!..

Що скажеш ти на се, малий філософ?»

Дитинка ясно глянула на мене

Розумними, цікавими очима,

А мати шпарко мовила до мене:

«Мовчіть, нехай воно сього не чує!

Ви знаєте, дитиною я часто

Від матері покійної се чула:

Як виростеш, то будеш вільна, доню.

Вона казала се так весело і твердо,

Що я повірила в свою щасливу долю.

І вірила, аж поки не зросла…

Тепер моїй дитині се говорять…

Іди, іди, моє маленьке, грайся!»

Дитина знов до забавок вернулась,

Товаришка взяла шиття, я книжку,

Розмова наша більше не велася…

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю!

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, —

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть крові мало!

…Вже очі ті, що так було привикли

Спускати погляд, тихі сльози лити,

Тепер метають іскри, блискавиці, —

Їх дикий блиск невже вас не лякає?

І руки ті, не учені до зброї,

Що досі так довірливо одкриті

Шукали тільки дружньої руки,

Тепер зводяться від судороги злості, —

Чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й вимовляли

Солодкі речі або тихі жалі,

Тепер шиплять від лютості, і голос

Спотворився, неначе свист гадючий, —

Що, як для вас жалом язик їх буде?..

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

Ні нарікання на долю, — кінець!

Навіть і хвилю ридання гарячу

Стримать спроможусь. Нестиму вінець,

Той, що сама положила на себе.

Доле сліпая, вже згинула влада твоя,

Повід життя свого я одбираю від тебе,

Буду шукати сама, де дорога моя!

Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,

Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.

Довго проводити буду сумними очами

Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…

Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом

Полум’ям віють огненні широкії крила,

Мрія новая літа надо мною орлом.

Мов зачарована, слухаю голос надземний:

«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,

Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.

Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,

Скажуть: «Се в нашій країні настала весна, —

Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона».

Мріє новая! твій голос і крила огнисті

Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним

Через простори і дикі дороги тернисті,

Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним.

Знаю, куди ти мене поведеш за собою:

Там без упину лютує страшна, невсипуща війна,

Люди там гинуть у тяжкому лютому бою,

Кров там не ллється, панує там смерть потайна.

Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину,

Знов повернуся у той занапащений край,

Де, може, волі не буде мені до загину,

Мріє новая, з тобою і там буде рай!

О, не забуду я тих днів на чужині,

Чужої й рідної для мене хати,

Де часто так приходилось мені

Пекучу, гірку правду вислухати.

Уперше там мені суворії питання

Перед очима стали без покрас;

Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,

Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,

На вас, робітники незнані, молодії…

Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

Невже ті голоси несміливі, слабкії,

Квиління немовлят — належать справді вам?

Невже на всі великії події,

На все у вас одна відповідь є —

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

Невже се так?..» Я мовчки все приймала;

Чим мала я розбить докори ці?

Мов на позорищі прикута я стояла,

І краска сорому горіла на лиці…

Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

Що вже й докори сі вас не проймуть?

Чи так задавлені неволею, журбою?

Чи, може, маєте яку яснішу путь?

Подаймо їм великую розвагу,

Скажім і докажім, що ми бойці сами;

А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу —

Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

У місті панує велика тривога.

Туманом окутала вража облога,

І голод грозиться страшною рукою,

Від шпигів ворожих немає спокою.

Збирається в місті за радою рада,

Та згоди немає, панує розрада,

Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!

Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,

Он мати колише дитиноньку любу.

«Ходімо, — говорять дружина дружині, —

З’єднаємо руки і долю свою,

Як згинуть прийдеться, — в останній годині

Побачу край себе дружину мою».

«Спи, — мати співає, — моє немовлятко,

Уроджене в люту годину дитятко!

Не будеш ти лиха і голоду знати,

Поки ще на світі живе твоя мати».

Іде на стрівання хороший вояк,

Віта його мила щаслива.

«Чого зажурився, мій любий козак?» —

Питає дівчина вродлива.

«Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,

От зараз піду з товариством до бою.

Несила терпіти лихої напасти,

Волю я в широкому полі пропасти,

Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!

Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…»

Вона подає йому стрільбу грімку,

Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цілує, і пестить, і щастя бажає,

І, мов на музики, на бій виряджає:

«Хай наша зоря тебе, милий, веде!»

І милий на смерть без вагання іде.

А онде нещасний коханець край брами

У розпачі голову стиснув руками:

«Найгірша для мене ся люта година!

Не любить мене чарівниця-дівчина.

Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль,

Моя нерозважна печаль!..»

Он пісня з високого муру лунає.

По мурах одважний співець походжає.

Поет не боїться від ворога смерти,

Бо вільная пісня не може умерти.

Тож він з ворогами і з лихом жартує

І вірші, мов легкії стрілки, гартує,

І кидає пісню в широкий простор;

Скрізь чутно її, на майдані і в полі,

Юрба перейма тую пісню, мов хор.

Все бачить співець у широкім роздоллі —

І небо, і море, красу світову,

І людям співає він пісню нову.

Усе одбивається в пісні, як в морі:

Рожевая зоря, й червоная кров,

І темна ненависть, і ясна любов,

І пломінь пожару, і місяць, і зорі.

Та пісня, як море, і стогне, й рида,

І барвами грає,

І скелі зриває,

Як чиста прозора вода.

Всі слухають пісню: нещасний коханець,

Щасливая пара, і мати, й дитина,

Співа тую пісню дружині дружина, —

Те знає і тішиться музин обранець,

Бо вдень, серед люду, поети мов діти,

Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,

І вабить їм очі великая слава,

Якої не дасть перемога кривава, —

В надії на неї терновий вінець

Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечір погожий,

Ніч криє і місто, і табір ворожий,

І дивляться любо небеснії очі;

Поснули усі, до спочинку охочі,

Здрімалася навіть обачна сторожа,

Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,

Кориться їй все під кінець;

Але не кориться співець.

Ті промені горді, ясні, золотії,

В ньому розбудили і речі, і мрії,

Їх стримати — груди тісні!

І прудко, мов іскри з багаття огнисті,

Мов хвилі гірського потоку сріблисті,

Летять голоснії пісні.

І ллються, і ллються без примусу, вільно,

Недбалі про славу й вінки,

І линуть з північними вітрами спільно

Високо під ясні зірки.

Бринить у них радість, лунає і горе,

Шумить у них спогадів, мрій ціле море,

Навколо них розпач хаосом чорніє,

Над ними веселка надій променіє.

Не знає поет, чи хто слуха його,

Не стримує серця і співу свого,

Співа серенаду ясній своїй зірці,

Та ночі, та музі своїй винозірці,