Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Оглавление

Литагент «Фолио». Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Микола Литвин. Від війни до… війни

Руслана Давидюк «Весь сенс нашого перебуванняза кордоном – у праці для України»: Наддніпрянська еміграція у Східній Галичині та Західній Волині

Ігор Соляр. Між ідеями негації польської держави і здобуття автономії

Ідея автономії як тактичний засіб

Антиукраїнський наступ польських націонал-демократів

Консолідація українських центристів

Парламентські вибори 1928 року

Зростання антирадянських настроїв

Осуд пацифікації

Нові українські ініціативи

Законопроект про автономію

Проти проекту Конституції 1935 року

Компроміси політики нормалізації

Виборчий компроміс 1935 року

Політика нормалізації

Земельні проблеми

Криза політики нормалізації

Подих Другої світової війни

Микола Кучерепа «Волинський експеримент» воєводи Г. Юзевського

Микола Посівнич «Нас розсудить залізо і кров…»: Напрями діяльності УВО-ОУН у Галичині та на Волині у міжвоєнний період

Володимир Комар. В орбіті польського прометеїзму

Ольга Липитчук. Між законом і беззаконням: Суди присяжних у міжвоєнній Польщі

Олег Малярчук. Разом і нарізно: Особливості міжнаціональних відносин

Володимир Клапчук. Особливості функціонування господарки Галичини у міжвоєнний період

Валентин Вісин «Свій до свого, по своє»: Кооперативний рух на Волині й Галичині у міжвоєнний період

Віктор Голубко «Мій дім – моя фортеця»: Проблеми магістрату та населення Львова

Олег Малярчук. Звичаї та побут сільських громад

Леонід Зашкільняк. Українська історіографія у міжвоєнній Польщі: Шляхи легітимації національної історії

Микола Литвин, Тамара Литвин. Між історією та політикою: Іван Крип'якевич як вчений і громадський діяч

Микола Литвин. Митрополит Андрей: Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна хата – Батьківщина

«Русин з діда-прадіда»

Соціальна політика

Просвітництво та наукова діяльність

Меценат мистецтва

Підтримка підприємництва

Державно-політичний чин

Тарас Горбачевський. Інструмент інтеграції некатолицького населення до Польської держави: Римо-католицька церква та її вірні у міжвоєнну добу

Оксана Руда. Мультикультурний простір Галичини

Архівно-музейні установи

Театри та кінотеатри

Телебачення та радіомовлення

Освітні процеси

Роман Голик. Між Пілсудським, Коновальцем і Сталіним: Читання, інтелектуальні та ідеологічні течії в Галичині 20 – 30-х років ХХ століття

Микола Литвин. Уроки «польської» / нерадянської доби: Замість післямови

Отрывок из книги

«Страшенно сумую за Україною, за рідними, яких там залишила, але тут я можу вільно і голосно заявляти, що я українка, що маю право бути людиною… Весь сенс, усе оправдання нашого перебування за кордоном – в праці для України»[34] – ці слова Софії Русової яскраво віддзеркалюють думки і надії наддніпрянської еміграції міжвоєнного часу. Опинившись на території Польщі внаслідок утвердження в Україні більшовицької влади, вони переживали почуття ностальгії за батьківщиною, за домом, який залишили на радянській стороні. Сподіваючись на швидке повернення, намагалися селитися ближче до кордону, «здебільшого у прикордонних повітах коло Збруча, щоби при першій нагоді, коли територія України буде звільнена від більшовиків, повернутися до рідного краю».[35] Визначальним мотивом для вигнанців було проживання у Польщі української спільноти, яка становила переважну більшість у Східній Галичині й Західній Волині. Відтак, існувала спільність мови, культури, а щодо Волині, то й православної віри. Харитя Кононенко говорила: «Цікавить мене поїздка до Польщі ще й з іншого боку. Їду до цієї держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу… А потім, бажаєш хоч на хвилину відчути, що ти стоїш на тому клаптику земної кулі, яка від тисячоліть належала нам… Для емігранта це особливий чар, особлива принада… І ось за вікном нарешті і вогні славного города Великого Льва. Якась солодка туга, хвилююча радість охоплює єство. «Серед своїх! Серед своїх!»[36]

Західноукраїнське населення, незважаючи на власну бідність і економічну скруту, долучалося до допомоги наддніпрянцям. Голова Українського центрального комітету (УЦК) Андрій Лукашевич зазначав: «Українське і білоруське населення східних теренів – нема чого й казати – ставиться до емігрантів цілком прихильно, як до рідних братів. Емігранти провадять своє життя настільки скромно і поводять себе настільки тактовно, що досі ніде не було чути про якісь поважні непорозуміння чи конфлікти між емігрантами і місцевим населенням».[37]

.....

Преса УНДО, аналізуючи ситуацію на межі 1933–1934 рр., розповідала про те, що уряд в цей період не був схильний до дискусії щодо українських питань і не висловлював бажання співпрацювати з представництвом об’єднання в парламенті. «Діло» назвало безперспективними сподівання українців на співпрацю з урядом.[215]

Лідери УНДО і УПР були вражені також польсько-німецькою декларацією про незастосування сили (26 січня 1934 р.). Цю тему завуальовано схарактеризував Д. Левицький у згаданій промові в Сеймі 6 лютого 1934 р.: «Є свідками, що сучасна Польща є сильною державою з сильною внутрішньою владою, яка в останній період має значні успіхи в зовнішній політиці і власне цей момент, в якому сьогодні знаходиться Польща, дає їй відповідні можливості розв’язувати українське питання в дусі згоди обох народів. Ми чекаємо зміни цілого політичного напряму щодо нашого народу, усунення тих аномалій; вважаємо, що аномалії цих відносин дійшли до останньої межі, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці щодо українського народу».[216] Промова Д. Левицького викликала в українській пресі критичні виступи проти УНДО. Про капітуляцію Д. Левицького перед польським урядом Д. Паліїв заявив у органі Фронту національної єдності (ФНЄ) «Перемога». Проте польська преса назвала виступ Д. Левицького заявою, спрямованою на порозуміння.[217]

.....