Читать книгу Чарівник країни Оз - Lyman Frank Baum, Ліман Френк Баум, Edith Van Dyne - Страница 7

Отак Дороті та її супутники йшли та йшли дрімучим лісом. І хоча крокували вони тією самою дорогою із жовтої цегли, та зараз шлях був подекуди завалений сухим гіллям та опалим листям, тож іти було украй незручно.

У цьому глухому закутку лісу майже не чутно було пташиного співу, бо пташки люблять відкритий простір, де вдосталь сонця. Натомість час від часу з лісової хащі доносився лютий рик якогось хижого звіра. Й від цього рику в дівчинки шалено калатало серце, бо вона не знала, що то за звір. А от Тото здогадувався і тому тулився до її ніг і навіть не смів у відповідь гавкнути.

– Чи довго нам ще йти цим лісом? – запитала дівчинка у Залізного Лісоруба.

– Не знаю, – відповів той, – бо сам я у Смарагдовому місті ніколи не бував. Але тато мій, коли я був ще зовсім хлопча, туди ходив і навіть розповідав, що шлях той неблизький і небезпечний, хоча неподалік від міста, де мешкає Оз, край небаченої краси. Та мені, поки зі мною маслянка, нічого не страшно. Опудалові теж ніщо не заподіє шкоди, а вам і поготів боятися нема чого. Адже у вас на чолі – відбиток цілунку Доброї Чаклунки, а він неодмінно убереже вас від усякого лиха.

– А як же Тото? – вигукнула дівчинка стривожено. – Що захистить його?

– Хто ж іще, як не ми самі у разі небезпеки, – відповів Залізний Лісоруб.

При цих його словах із лісу долетіло страшенне ревіння, ще мить – і на дорогу вистрибнув велетенський Лев.

Один удар лапою – й Опудало покотився шкереберть до самого узбіччя, а потім гострі пазурі вчепилися в Залізного Лісоруба і хоча помітного сліду не залишили, та від цього удару Залізний Лісоруб ' упав і вкляк на місці.

А от малий Тото, зіткнувшись з ворогом віч-на-віч, з гавкотом напосівся на хижого звіра, що загрозливо відкрив пащу. І саме цієї миті із боязні за любого песика Дороті кинулася вперед і з усієї сили довбонула Лева по носові:

– Ану геть від Тото! Як вам не соромно – такий здоровезний, а кидається на маленького.

– Та я ж не кусав його… – промимрив Лев, потираючи носа.

– Але ж спробували! – відрізала вона. – Ви просто боягуз – от ви хто!

– Та я й сам це знаю… – похнюпився Лев. – І завжди це знав.

Але ж чим тут зарадиш?

– Чого не знаю – того не знаю! – розвела руками Доро-ті. – Але ж як вам не соромно було бити й без того набите створіння, оте бідолашне Опудало!

– Як? Набите? – здивувався Лев, дивлячись, як Дороті піднімала Опудала на ноги й обтрушувала зусібіч.

– Авжеж, – буркнула Дороті спересердя.

– Ось чому він так покотився… Я навіть здивувався. Який легкий! А воно ось що… – зауважив Лев. – А той, інший, він теж чимось набитий?

– Та ні! – відмахнулася Дороті, допомагаючи Залізному Лісорубу звестися на ноги. – Він залізний.

– Ось чому я ледве не затупив об нього пазурі! – нарешті второпав Лев. – Коли я дряпав оте залізо, у мене аж мурашки по спині побігли. А це що за звірятко, яке ви так захищаєте?

– Це мій песик Тото.

– А він що – теж залізний чи просто набитий? – ніби між іншим поцікавився Лев.

– Не те й не інше – він той… складається з м’яса… – пояснила, як змогла, дівчинка.

– Он воно як! Така дрібна тваринка – і така хоробра! Нікому і в голову не могло б прийти – підняти лапу на таку маленьку істоту, хіба що останньому боягузу, як я, – сумно погодився Лев.

– А чом ви такий боягуз? – здивовано запитала Дороті в Лева, який зростом був з коня, не менше.

– Це – велика загадка, – відповів той. – Такий уже я вдався. Інші мешканці цього лісу вважають мене найхоробрішим у цьому лісі просто тому, що Лев має бути царем усіх звірів. Я дуже рано зрозумів, що досить мені гаркнути як слід – і все живе кидається від мене навтьоки. Навіть люди (зізнаюсь, яких я страх як боюся), й ті тікають без оглядки, ледве я рикну на них. Якби слон, тигр чи ведмідь вступили зі мною в двобій, я б сам дременув геть… такий уже я жалюгідний боягуз!.. Але, на щастя, почувши моє гарчання, всі самі втікають від мене. Я й сам би втік.