Читать книгу Собака на сіні (збірник) - Лопе де Вега - Страница 4

Чи магістру вже відомо,

що я тут?

Авжеж, що так.

Дуже гордий цей юнак.

А ім’я йому знайоме —

Фернан Гомес де Гусман?

Що ти хочеш од хлоп’яти?

Може ймення він не знати,

то зважав би хоч на сан

головного командора.

Вірить він словам лестивим,

що не варто буть поштивим.

Ненадійна то опора…

Ввічливість і доброта —

ключ до приязні людської,

а з пихатості дурної

ворожнеча вироста.

О, якби ж то знав пихатий,

що усі його клянуть,

що до нього тільки лють

можуть люди відчувати, —

він волів би краще вмерти,

ніж образити когось.

І усе те перенось,

що вчиня нечема впертий!

Як між рівних грубіянство

нерозумна дуже річ,

то з нерівними – це бич,

це насильство і тиранство.

Тільки тут, як я гадаю,

ще не знає хлопчик цей,

чим скорять серця людей.

Я ж інакшу думку маю:

причепив до боку шпагу

і нашив хреста на груди, —

то поєднуй же усюди

із одвагою повагу.

Може, хтось тут інтригує,

посварити хоче вас?

То вертайся, маєш час.

Зараз я усе з’ясую.

Дон Фернандо, вибачайте,

що я вас не стрів раніш;

я тепер дізнався лиш,

що ви в місті.

Уважайте,

що я маю всі підстави

нарікати на прийом;

адже ясно нам обом —

від магістра Калатрави

більшої до себе шани

міг би ждати командор,

як одна з його підпор.

Правда ваша, любий пане…

Я сердечно радий вам

і як друга обіймаю.

І на це я право маю:

важив я для вас життям

серед чварів і незгодин,

як святий отець нарік,

незважаючи на вік,

вас магістром.

Згоден, згоден,

і клянуся цим хрестом —

вашу вірність я ціную

і. як батька, вас шаную.

Я вдоволений цілком.

Що там чути про війну?[7]

Пильно слухать ви повинні —

многоважні є новини.

Я вас слухаю. Ну, ну!

Дон Родріго, не забудьте,

що магістром Калатрави

вас зробив великий воїн,

знаний всім отець ваш славний[8];

він ще вісім років тому

замість себе вас поставив;

королі і командори —

всі на вибір цей пристали;

на посаді цій високій

вас затвердили і папи:

булли видали посвятні, —

спершу Пій, а потім Павел, —

з тим, щоб дон Хуан Пачеко[9],

старший в ордені Сант-Яго,

разом з вами врядував;

а як він помер, вся влада

перейшла до ваших рук,

хоч і юні ви літами;

тож тепер велить вам честь

виступати одностайно

із преславним вашим родом.

Ваші кревні всі вважають,

що по смерті дон Енріке

на Кастилью має право

дон Альфонсо Португальський,

що принцесу взяв Хуану;

є ще й інший претендент —

Ісабелин муж, Фернандо,

королевич Арагонський,

та його права на спадок

більш сумнівні; весь ваш рід

за Хуану виступає,

що її ваш брат у перших[10]

взяв під свій надійний захист.

У такий непевний час

я, магістре, вам пораджу

наших лицарів зібрати

в місті орденськім Альмагро

й захопить Сьюдад-Реаль,

що лежить якраз на грані

Андалузії й Кастильї.

Війська треба небагато,

щоб це місто взяти боєм,

бо його охороняють

наголо одні міщани

та ще декілька ідальго,

що стоять за Ісабелу

й королем зовуть Фернандо.

Добре буде, дон Родріго,

тим усім нагнати жаху,

хто говорить, що цей хрест

затяжкий на ваше рам’я.

Гляньте: графи Уруенья[11],

войовиті предки ваші,

вам показують з могили

у боях здобуті лаври,

ще й маркізи де Вільєна[12],

й інші воїни одважні, —

ледве здужає підняти

їх усіх на крилах Слава.

То здійміть же білий меч,

хай в бою червоним стане,

як і орденський ваш хрест!

Як я можу називати

вас магістром Калатрави,

поки меч ваш володарний

буде білим, не багряним?

Хай шарлатом висяває

хрест на грудях, меч при боці,

ви ж, Хіроне, мужем станьте

і преславний храм безсмертя

ваших предків увінчайте!

Командоре, будьте певні,

що в усобній цій війні

я на тій же стороні,

що й мої шляхетні кревні.

Якщо нам потрібно взяти

у бою Сьюдад-Реаль, —

стане блискавкою сталь

у руці моїй завзятій.

І свої, й чужі тепер

будуть знати, будуть бачить,

що не згас мій пал юначий,

відколи мій дядько вмер.

З піхов вийму я меча —

зчервоніє він од крові,

як і хрест наш пурпуровий, —

хай усяк це поміча!

Ну, а де ж тепера ви?

Є у вас якісь солдати?

Їх у мене небагато,

та хоробрі, як леви, —

з ними можна світ добуть!

А в Овечій тій Криниці

люди смирні, мов ягниці,

землю орють, скот пасуть,

всі не зучені до зброї.

Ви в Криниці живете?

Командор

Вибрав я містечко те,

щоб пожити в супокої…

Ну, та вам пора давно

ознаймить васалів збори.

Ще сьогодні, командоре,

я ступлю у стремено.

Не вертався б він довіку!

Це такі твої думки?

Я ж гадала, навпаки, —

ти в журбу впадеш велику.

Щоб запавсь його і слід

до Овечої Криниці!

Ет, були вже гордівниці, —

спершу серце наче лід:

він, мовляв, мені не люб, —

а тоді з кохання плаче.

Ні, у мене – інша вдача,

непохилиста, як дуб.

Ой Лавренсіє, дивись,

пить води не зарікайся!

Ні, ніхто не сподівайся,

щоб спіткнулась я колись!

Як же вірить командору,

як любить його мені?

Він мене посвата?

Ні.

А неслави й поговору

про сеньйора-стрибунця

скільки ходить по містечку!

Не одну дурну овечку

він зоставив без вінця.

Та балакаєш ти гарно…

Ти ж, Пасквало, знаєш, мабуть,

він мене вже з місяць вабить,

все даремно, все намарно.

Розкажу тобі все чисто:

Флорес, той поганий звідник,

і Ортуньйо, той негідник,

вже приносили намисто,

і сережки, й шнуровиці,

все до пана підмовляли,

і влещали, і лякали;

тільки то мені дурниці,

не зведуть мене з ума.

Де була у вас розмова?

Там, на річці, край діброви,

з тиждень тому.

Ой дарма…

Все ж тебе він обморочить.

Він? Мене?

Та вже ж не їх.

Ні, на цей твердий горіх

він даремно зуби точить.

Я, Пасквало, не така;

більш люблю що божий ранок

сала спряжить на сніданок

та спекти медівника,

щоб справдешній смак почуть,

та кухлятко варенухи,

як то кажуть, для отухи,

потай матері хильнуть;

більш люблю обіднім часом

наслухати, як шипить,

і клекоче, і кипить

у горшку капуста з м’ясом,

чи, набігавшись доволі,

по звичаю слобожан,

з’їсти добрий баклажан

із сальцем замісто солі,

потім, щоб смагу прогнать,

скількись бубок винограду

(боже, збав його од граду!)

у садку своїм зірвать;

на вечерю, як закон,

вінегрету з’їсти з перцем

та й спочити з чистим серцем,

помолившися на сон,

щоб не ввів нас у спокусу, —

більш люблю таке життя,

аніж слухать без пуття

ту породу хитровусу;

тільки й дбають, супостати,

як свого їм досягти,

щоб з утіхою лягти

і з огидою устати.

Та на те вони митці;

ми їм вірим, необачні,

а вони такі невдячні,

мов ледачі горобці.

Як притисне цих створінь

взимку холод, голод клятий,

то летять до нас у хати:

«Ой рятуйте, цінь-цвірінь!»

Раді навіть крихті хлібній,

що впаде їм зо стола,

а діждалися тепла —

вже їм люди не потрібні;

і не та вже мова в них,

вже нікого знать не хочуть,

тільки з стріхи цвірінькочуть:

«жив-жив-жив!» та «цур дурних!».

Отакі ж і всі мужчини:

поки в них горить жага,

то і «люба», й «дорога»,

і «зоря моя єдина»,

а доб’ється він свого —

і уже не та розмова;

тільки й чуєш: «будь здорова»,

тільки й бачила його.

Ані жодному не вір!

Певна річ, од них лиш кривда.

Та й запеклий ти, Баррільдо, —

Хоч із ким затієш спір.

Поспитаймо у дівчат,

ці розсудять якнайліпше.

Щоб було воно ще кріпше,

то побиймось об заклад:

якщо виграю я справу,

ви заплатите мені

по закону – удвійні.

Хай і так; але цікаво,

що в заклад поставиш ти?

Ставлю скрипку із самшита;

варт вона амбара жита —

кіп не менш як десяти.

Що ж, я згоден.

Ну, давай!

Добрий день, прекрасні дами!

Ми вже дами? Бог із вами!

Це у нас такий звичай:

хто школяр – то вже студент,

хто сліпий – короткозорий,

хто кульгавий – то нескорий,

хто злодюга – претендент,

хто сутяга – діловий,

хто плутяга – то розумний,

хто невіглас – легкодумний,

хто хамлюга – то прямий,

хто ротатий – златоуст,

хто банькатий – прозорливий,

боягуз – то соромливий,

хто скупий – то має глузд,

хто дурний – то простодушний,

хто вже лисий – то й мудрець,

хто крикун – то молодець,

пранцюватий – золотушний,

хто бурчливий – то серйозний,

хто незносний – то дивак,

хто розпусний – має смак,

хто скажений – то нервозний,

хто нахабний – то вже смілий,

хто пузатий – заживний,

хто цибатий – то стрункий,

хто горбатий – то похилий…

Можна, бачите, словами

все на світі личкувать;

то чому ж би не назвать

вас мені – «прекрасні дами»?

То, Фрондосо, по містах

люблять висловиться м’якше;

та бринять слова й інакше

у неввічливих устах,

бо не вміють простаки

бути ґречними надміру.

А які ж вони, к приміру?

Все говорять навпаки:

хто поважний – то нудний,

хто правдивий – то нескромний,

а хто щирий – безсоромний,

а хто щедрий – навісний,

той, хто радить, – то влазливий,

той, хто ганить, – лютий звір,

хто побожний – лицемір,

хто увічливий – лестивий,

хто терплячий – то боюн,

хто поблажливий – макуха,

а хто строгий – то катюга,

хто заслужений – везун,

хто нещасний – винен сам,

той, хто смирний, – то єхидний,

той, хто вірний, – жалюгідний,

хто одвертий – просто хам,

чесна дівчина – дурна,

чесна й гарна – ідіотка,

і шерепа, і девотка…

Та доволі. Річ ясна.

Сатана! Авжеж, доволі.

Я вже й вуха розпустив.

Добрий піп тебе хрестив,

як я бачу, не без солі[13].

Ви, як я не помиляюсь,

сперечалися всі три?

Ось послухай…

Говори.

На твій присуд я звіряюсь.

Щоб вернути згоду й мир,

справу вирішим ми спільно.

Тільки вислухай нас пильно.

Та про що ж таки ваш спір?

Я й Баррільдо проти Менго…

Що ж він каже?

Заперечить

хоче очевидні речі.

Ні, я знаю достеменно:

саме так воно і є.

Тобто?

Що нема кохання!

Це ще, знаєте, питання.

Ну а я кажу своє:

без любові світ пропав би

і життю б настав кінець.

Не великий я мудрець,

був би вчений – більше знав би;

та відомо, що стихії

в вічнім розбраті живуть

і незгідливі беруть

соки з них тіла людськії —

жовч і флегму, млость і кров…

Щоб ти знав, цей світ подвійний

є насправді гармонійний —

все єднає в нім любов,

горне всіх під власть свою,

під опіку благородну.

Та любов, сказать, природну

я, Баррільдо, визнаю.

Певно, що така існує

у речах і у тілах

і людьми у їх ділах

непохибливо керує;

так, вона у кожнім є,

до натури відповідно,

і усякий, з нею згідно,

береже єство своє.

Від удару затуляє

нам лице своя рука,

від біди нога прудка

тіло втечею збавляє;

як ув око пил летить,

то його закриють вії, —

так любов природна діє.

Як же спір ваш розуміть?

Я кажу, що є любов

тільки до самого себе.

Ну і Менго! Тю на тебе!

От дурницю упоров!

Що ж, по-твоєму, то глупство

тягне самку до самця

і до дівки молодця?

Не любов, а себелюбство.

Що таке любов?

Жадання

красоти.

Так, красоти…

Для якої ж то мети?

Для утіхи, обладання.

То, виходить, насолоди

ми шукаємо в красі?

Ніби так.

І люблять всі

задля власної вигоди?

Правда, Менго.

То ж то й є.

Іншого нема кохання,

як своє вволить бажання,

серце втішити своє.

А згадай, що в церкві новій

нам казав отець Антон:

був такий мудрець Платон[14],

що навчав людей любові;

тільки душу він любив,

а в душі – самі чесноти.

Нащо вам про те молоти?

Ці діла для докторів,

хай там споряться про них

у своїх неверситетах.

Бачу я по всіх прикметах —

не переконав ти їх;

та в одному маю певність —

щастя й без любові єсть.

А ти любиш?

Власну честь.

Хай тебе замучить ревність!

Хто з нас виграв?

Краще йдіть

до священика всі троє,

спірки вашої складної

ми не можем розсудить, —

бач, вона не зна кохання,

в мене досвід теж малий, —

розумій тут, як умій.

Боже, що за гордування!

Добрий день! Вітаю вас.

А! Це Флорес, панська сваха!

По польоту видно птаха!

Відкіля це ти до нас?

Що, не бачите? З походу!

Дон Фернандо теж вернувсь?

Лиш учора бій відбувсь,

і чимало там народу

головою полягло.

Нам усе цікаво знати.

Добре, можу розказати,

все ж я бачив, як було.

Щоб успішно звоювати

прикордонну ту фортецю,

що зовуть Сьюдад-Реаль,

наш магістр зібрав рушення

доблесних своїх васалів —

пару тисяч піших кметів

і комонників три сотні

із мирянства і чернецтва,

бо таку повинність мають

всі брати червонохресті,

чи то світські, чи духовні, —

проти маврів, безперечно…

На хоробрім юнакові

пишний був жупан зелений,

сутим золотом розшитий,

тільки наручні сталеві

блискотіли крізь вильоти,

запнуті на шість петельок;

а під ним був кінь зіркатий,

мов зміюка, здоровенний, —

воду пив з Гвадалквівіру[15],

пасся в травах прибережних,

у наритниках лосячих,

на загривку – банти, ленти

білим снігом майорять,

мальовничі та чудесні,

як і яблука ті білі

по лискучій сірій шерсті.

Обік нього – дон Фернандо,

командор наш, їде верхи:

кінь буланий, білий храп,

грива й хвіст – як ночі темні;

в пана добрий обладунок —

на кольчузі на турецькій

плащ яріє жовтожарий,

весь у золоті та перлах,

на блискучім шишаку

гордо мають білі пера,

наче квітка помаранчі,

як весною розцвітеться;

на перев’язі у нього

ясеновий спис довжезний,

аж до самої Гранади

ворогам усім страшенний.

Непокірні городяни

опір нам чинили впертий,

заявивши, що вони

будуть вірні Ісабелі.

Та магістр взяв місто з бою

і бунтівникам найпершим

та зневажникам, що сміли

за літа його безчестить,

голови казав зрубати,

а дрібноті, підлій черні —

тим роти велів заткати

й спини буками змережить.

Нині всі його бояться,

ну і люблять, як належить,

і вважають, що цей воїн,

славний в віці молодечім,

згодом, повних літ дійшовши,

скорить маврів богомерзких,

під червоного хреста

їх півмісяця підверне.

Командорові й васалам

нагороду дав він щедру —

в переможеному місті

здобич взято незліченну…

Та уже музики грають;

будьте ж ви усі веселі, —

переможцю любі лаври,

двічі любе щире серце.

Слава, слава пану,

слава командору,

воїну грізному,

в битвах переможцю!

Хай живуть Гусмани,

хай живуть Хірони —

вірним милостивці,

смирним оборонці!

У бою завзятім

мавритан зборовши,

із Сьюдад-Реаля

він верта додому, —

в Овечій Криниці

вже його корогви.

Дон Фернандо Гомес

хай живе сто років!

Я дякую шановній всій громаді

за цю до мене явлену любов.

Сеньйоре милостивий, всі ми раді

заслужене віддати знов і знов.

Завжди до вас прихильні криничани

й мужі громадські просять без одмов

дари прийняти скромні, що селяни

в цей славний день зібрати спромоглись;

більш добрості, аніж добра, в нас, пане,

чимсь іншим надолужимо колись.

Та ось ідуть заклечані підводи:

на першім возі посуд – подивись;

на другім – гуси доброї породи,

бач, голови вистромлюють з-за грат,

мов хочуть оспівать твої походи;

он десять туш свинячих, ще й доклад —

кров’янка там, і ковбики, й ковбаси

приємний розливають аромат;

сто каплунів – це теж кусочок ласий,

сто курок – десь по них у хуторах

сумують досі півні-ловеласи…

Нема на наших конях пишних блях

і всякої там збруї дорогої,

та дорога нам щирість у серцях,

і щиро вам даруєм ми напої —

дванадцять добре сповнених міхів,

що з ними ваші доблесні герої

і голими в мороз на ворогів

завзято підуть – сила сонцебризна

кріпкіш за сталь покріпить вояків.

Ще є тут сир та інша потребизна,

що ми тобі приносимо у дар;

прийми, здоров, усе і щиро визнай,

що ти – сердець щасливий володар.

Ще раз дякую. Ідіть

в добрий час усі додому.

Вам же по труді такому

слід, сеньйоре, відпочить.

Потрусили ваш поріг

ми любистком та ласкавцем;

щоб могли, своїм державцям

постелили б ми до ніг

східні перли й самоцвіти.

Я вам вірю. Прощавайте.

На прощання заспівайте

величальну ще раз, діти.

Слава дон Фернандо,

слава командору,

воїну грізному,

в битвах переможцю!

Ви, дівчата, підождіть.

Що накажете, сеньйоре?

Значить, знову непокора?

Довго думаєш дражнить?

Це до тебе він, Пасквало?

Мабуть, ні. Тікаймо нишком.

Я до тебе, дика кішко,

та й до тебе теж, зухвала.

Ви ж мої?

Ми ваші, пане,

та, пробачте, не у всім.

Командор

Ви зайдіть до мене в дім,

там же й інші є селяни.

Якби там були алькальди

(батько мій алькальд також),

я зайшла б, а ні – то що ж…

Флорес!

Флорес

Тут!

Ти ждеш команди?

Проведи цих сеньйорит.

Ну ж бо, йдіть.

Без рук, шахраю!

Та не бійтесь!

Геть, я знаю:

враз засунеш двері – й квит.

Пан вам хоче показати,

що привіз він із війни.

Як увійдуть, то замкни.

Ну, пустіть нас, годі ждати.

Вас же теж подарували

командору?

Ах ти ж хам!

Геть з дороги, бо як дам…

Бач, які нахабні стали!

Що, сеньйору, мабуть, мало

подарованого м’яса?

Він на ваше м’ясо ласий.

Щоб його вже розірвало!

Отуди! Взяли й пішли!

Доброго тепер од пана

ми дістанем прочухана,

що дівчат не привели.

Хочеш вислужиться, брате,

то повинен все терпіть;

а не можеш – що робить?

Хоч світ за очі тікати!

Я гадаю, нам негоже

зволікать; того й гляди —

з Португалії сюди

військо з’явиться вороже.

Треба діяти рішуче,

щоб його попередить;

як прогаєм слушну мить,

жде нас лихо неминуче.

Із Наварри[18] й Арагону[19]

нам уже підмога йде,

і в Кастильї[20] де-не-де

діють вірні нам загони.

Я упевнений, що зборем

ми Альфонса всі гуртом.

Вірю в успіх і цілком

з вами згоджуюсь, сеньйоре.

Тут до вас з Сьюдад-Реаля

рехідори[21] прибули,

ждуть, щоб ви їх прийняли.

Я прийму їх в цьому залі.

Найясніший наш королю,

з Арагону до Кастильї

небом посланий ласкавим

нам на благо і спасіння!

Від всього Сьюдад-Реаля

ми удатися посміли

до величності твоєї

по підмогу королівську.

Буть підданцями твоїми

мали ми за честь велику,

та позбавитись її

злая доля нам судила.

Юний орденський магістер,

достославний дон Родріго,

що являє силу й смілість,

незвичайну в його віці,

пориваючись поширить

Калатрави володіння

і здобути слави й честі,

взяв в облогу наше місто.

Ми чинили мужній опір

проти рицарської сили,

ріки крові пролилися

у запеклій, лютій битві.

Все ж противник переміг

тільки тому, що магістру

помагав Фернандо Гомес

і порадою, і ділом.

Нині ми під його владу

перейти усі повинні,

якщо ви не подасте

нам негайної підтримки.

Де тепер Фернандо Гомес?

У Овечій десь Криниці;

як відомо, в тім містечку

головний його осідок.

Він усім своїм підданцям

неймовірні чинить кривди, —

від гвалтовної сваволі

стогнуть люди нещасливі.

Є у вас якісь призвідці?

Ні, сеньйоре любий, звідки?

Наші шляхтичі усі

у полоні, хто не вбитий.

Ясно вказує це діло,

що робити треба нам:

відсіч дать бунтівникам,

силі протиставить силу.

Зараз саме слушний мент

підлу зраду побороти,

бо увійде в ці ворота

до Кастильї претендент.

Дон Манріке, ви ідіть

зараз же з двома полками;

впоравшись з бунтівниками,

там порядок наведіть.

З вами піде граф де Кабра[22]

з роду славних кордов’ян;

має він гучний талан

брати ворога за зябра.

Час настав, по всьому видно,

вдатись до рішучих дій.

Мудре слово, пане мій,

уст твоїх монарших гідне.

З перемогою вернуся,

як не згину у бою.

Мужність знаючи твою,

я за успіх не боюся.

Кинувши прання на кладці,

я прийшла сюди з потоку,

щоб сказать тобі, Фрондосо, —

так поводитись негоже.

Вже помітили всі люди,

що ти ходиш скрізь за мною,

по всьому пішли містечку

поголоски, поговори.

Ти ж нівроку, хлопець добрий

і хороший, і заможний,

і за інших показніший, —

от і вирішила молодь,

парубки й дівчата наші,

і на вулиці, і в полі

ув один говорять голос,

що люблюся я з тобою.

Всі чекають дня, коли

паламар наш голомозий

нам у церкві після служби

заповіді оголосить.

Дбав би краще ти про те,

як зерном набить комори

та глеки широкогорлі

молодим вином наповнить,

ніж про теє женихання

та про любощі торочить;

хочу спати я спокійно,

нащо здавсь мені той клопіт?

Ой Лавренсіє, не смійся

ти із щирої любові!

І життя мені, і смерть —

у твоїм єдинім слові.

Знаєш ти, що я тебе

за дружину взяти хочу,

і так ставишся до мене…

Бо інакше і не можу.

Та невже ж не пожалієш

ти мене в моєму горі?

Я не їм, не п’ю, не сплю

через тебе дні і ночі!

Личко янгольське, а серце

невблаганне і жорстоке…

Милий боже, я шалію!

То лікуйся й будь здоровий.

Я тоді здоровий буду,

як укупочці з тобою