Читать книгу День, що навчив мене жити - Лоран Гунель - Страница 5

Туман над затокою Сан-Франциско розсіявся, вдалині несподівано відкрився острів Алькатрас, оповитий блакитним маревом. Теплий вітер доносив приємний запах моря, долинало постукування фалів на щоглах пришвартованих вітрильників. Джонатан дихав на повні груди. Він любив цю пору літнього дня, коли ранковий туман тане, немов за помахом чарівної палички, поступаючись місцем сяючому сонцю, здавалося б, немислимому ще кілька секунд до того.

Те, що він у неділю опинився на набережній, місці, як на нього, надміру туристичному, було подією радше рідкісною, але сьогодні щось його мимоволі туди потягнуло.

Щоправда, він ненавидів проводити вихідні без доньки, коли через жорсткий закон про один вікенд із двох він залишався самотнім, дуже самотнім. Однак призвичаївся виходити на променад у рідкісні дні Sunday Streets: коли ціла частина міста ставала пішохідною, вулиці нарешті заполонювали люди, що насолоджувалися прогулянкою, та велосипедисти.

Початок ранку виявився нелегким: йому довелося вручну виполювати конюшину в садку, що за будинком, і обприскати залізним купоросом територію з боку вулиці, щоб позбутися моху.

Довкола нього ставало дедалі більше безтурботної публіки у статечному й дружньому настрої. Стрибали дітки, які раз-у-раз вибухали сміхом, злизуючи величезні порції морозива, що стікало по ріжках. Сповнений йодом запах морського бризу час від часу перекривали пахощі вафель і свіжоспечених пиріжків, що линули з недалеких кіосків. У радісному гомоні можна було вирізнити уривки якихось розмов.

Натовп перехожих цілком природно привів його в куток пірса, звідки можна було спостерігати за тюленями, що купчилися на автономних острівцях. Він бачив їх сотні разів, але не міг не зупинитись і поглянути ще раз, коли проходив неподалік. Їхні лискучі тіла тісно тулилися одне до одного, наче ті спітнілі туристи, що штовхалися перед загорожею, намагаючись їх роздивитися, причому перші залишалися цілком байдужими до нездорової допитливості других.

Він не міг не запитати себе, хто нестиме відповідальність, якщо балюстрада не витримає натиску й цікаві посиплються в холодну воду Тихого океану. Підприємство, яке її виготовило? Чи той, хто встановлював? Чи управителі Pier 391, які зробили цей пірс комерційним простором, що приваблює цілі натовпи? Відтоді, як вони стали продавати страховки посеред комерсантів регіону, подібні запитання отруювали його розум. Справжня професійна деформація.

Він ішов своїм шляхом уздовж набережної, час від часу ухиляючись від юнака чи юнки на роликах. Невелика джазова група з блискучими мідними інструментами почала стандартну п’єсу Сіднея Беше. Трохи віддалік чоловік років шістдесяти нервово ляскав по кишенях свого одягу.

– Його немає! – повторював він. – Його немає!

– Ти про що? – запитала жінка у великих окулярах, що стояла обіч нього. – Ти про що?

– Про гаманець! Він зник!

– Напевно, залишив його в готелі. Ти тепер усе забуваєш…

– Та ні… Він у мене був… Я певен… Я… О, ось він! У задній кишені, – промовив він, мацаючи ліву сідницю.

– Ти втрачаєш голову, бідолашний …

Джонатан зворушено глянув на літнє подружжя. Було малоймовірно, що колись він сам пізнає такий тип відносин.

Вони з Анжелою були разом сім років. І коли вона пішла, помилково звинувативши його у зраді, він відчув справжній шок, період пригнічення, тоді самотності і її відсутності.

Дзеленчання велосипедного дзвоника перебило плин його думок.

Оскільки авто з вулиць прогнали, пішоходи й велосипедисти заволоділи їхніми правами, весело заполонивши шосе. Світлофори капітулювали, безнадійно й без упину кліпаючи. Натовп поступово густішав, заповнюючи вулиці й поширюючи свій гарний настрій у найменші закутки міста.

Час від часу Джонатан поглядав на мобільний телефон, перевіряючи, чи не прийшов електронний лист або есемеска. Інколи комерсанти вирішували свої адміністративні проблеми в неділю й тоді посилали йому листи. Навіть якщо вони інколи йому й докучали, ці контакти трішки ослаблювали болісне відчуття самотності. Зайняти голову справами – гарний засіб позбутися думок про власні проблеми, – казав собі Джонатан. Хоча він не почувався щасливим, зате був зайнятим.

Він простував спокійно, аж раптом його увагу привернуло особливо жваве зібрання. Танцівниця вела за собою добру сотню учасників під ритмічну музику, яка линула з високих колонок.

– Вона талановита, чи не так? – шепнула йому старша пані в рожевому широкополому капелюшку. – Це – Бабет, француженка. Вона приходить сюди кожної Sunday Streets, і щоразу залучає все більше людей до танцю. Стільки енергії…

Сам Джонатан мав французьке коріння по матері. Він народився в Бургундії, де частину свого дитинства прожив у невеличкому селі Клюнізуа. Його батько, каліфорнієць із діда-прадіда, там засвоїв таємниці вирощування винограду, працюючи для відомого замку. Там зустрів і ту, що стала йому дружиною. Кількома роками пізніше родина переїхала в округ Монтерей, на південь від Сан-Франциско, де вони взялися доглядати занедбане виноробне господарство. Десятиліття праці дало змогу поволі піднятися, зрештою їхнє вино набуло певного визнання.

Аж одного березневого дня торнадо повністю спустошив виноградник. Через невдале страхування господарство було приречене на крах. Його батько так і не зміг оговтатися.

Веселі танцівники чудово координували свої рухи, в єдиному пориві. Здавалося, їх щось об’єднує. Джонатан відчув, як у нього наростає бажання до них приєднатися, влитися в коло й розчинитись у вабливому ритмі музики. Через недоречну соромливість він завагався, а тоді заплющив очі, дослухаючись до вібрування ударних у його тілі. Він уже був готовий зважитися й зробити крок, як хтось ухопив його за руку. Джонатан смикнувся й розплющив очі. Перед ним стояла молода жінка, тримаючи його руку своїми тонкими, цупкими, матовими пальцями. Циганка. Щупленька, вона майже повністю ховалась у складках свого темного вбрання.

– Я прочитаю твоє майбутнє.

Вона не зводила з нього гарних чорних очей. Погляд був пильним, проникливим, доброзичливим, хоч і без усмішки. Довкола них вирував натовп.

Молода жінка перевела погляд на Джонатанову руку. Її теплі м’які пальці повільно і лагідно, немов пестячи, натиснули й розкрили його долоню. Він відчув збентеження від чуттєвості її дотику. Вона трішки нахилилась над долонею. Він не заперечив, стояв нерухомо, майже насолоджуючись цим вимушеним контактом, йому, звісно, було цікаво почути, що вона передбачить.

Незворушне обличчя циганки відзначалося правильними рисами, довгі чорні вії трішки загинались на кінчиках, а чорне густе волосся було зграбно стягнуте ззаду.

Несподівано її брови спохмурніли, лоб зморщився. Вона повільно підвела голову, обличчя було засмученим. Джонатан вловив її повністю змінений погляд, від чого кров захолола йому в жилах. Вона сама мала розгублений і розхвильований вигляд.

– В чому річ?

Вона похитала головою й мовчки випустила його руку.

– Що ти там побачила?

Із замкнутим обличчям вона відступила, опустивши погляд. Джонатану стало недобре.

– Що? Що там таке? Кажи!

Вона вперто дивилась перед собою, вуста злегка тремтіли.

– Ти… скоро…

– Ну?

– Ти скоро…

Раптом вона різко розвернулась і кинулась навтьоки.

– Лізо, зачекай! – голосно прокричав хтось з-поміж перехожих.

Це була інша циганка, значно імпозантніша на вигляд. Згадана Ліза зі спритністю кицьки прослизала між людьми.

Джонатан кинувся за нею, але в цю мить шлях йому перерізав велосипед, слідом за яким рухався інший. Вся родина проїхала перед ним на велосипедах, не відкриваючи ні найменшого проміжку. Він нетямився від гніву, намагаючись простежити за нею поглядом, переживаючи від думки, що загубить її в натовпі. Він був на межі паніки. Він має, хай там що, її наздогнати й обов’язково дізнатися.

Коли шлях звільнився, він кинувся їй навздогін. Циганка вже була далеко, тепер він бачив її час від часу у цій мішанині тіл і облич. Він відчував, що програє… Але хотів вірити. Він мусить її наздогнати, мусить, хай там що. Він прискорив крок, запрацював ліктями, пробиваючи прохід, наче божевільний. Почулося обурення, та він навіть не озирався, не спускаючи погляду із гнучкого силуету, який так боявся загубити. Якоїсь миті йому здалося, що вона зовсім близько, і він ще більше пришвидшив крок. Зненацька сильна рука могутнього чоловіка різко штовхнула його назад.

– О! Ви ще когось зіб’єте!

Він не відповів і прошмигнув між двома японськими туристами. І випростався лише кількома метрами далі. Де ж вона? Де? Він гарячково роздивлявся натовп. Його штовхали, вибачалися. Він перебігав поглядом по цьому морю облич. Швидше! Раптом праворуч від нього майнула довга чорна коса. Він щодуху кинувся в її напрямку, випроставши руки перед собою, щоб краще просуватись між людьми. Він кричав, щоб їх попередити. Нехай же вони розійдуться, Господи!

Він несподівано вгледів її профіль, це таки вона! І кинувся в її бік, біг, робив зиґзаґи, зрештою опинився зовсім близько. Рвонувся вперед і схопив її за руку.

Вона жваво обернулась і зупинилась перед ним, розстрілюючи поглядом. Джонатан ледве переводив віддих, вона теж здавалася так само задиханою, як і він. На обличчі виступили краплини поту, що підкреслювало її чорні очі. Її ніздрі роздувались у ритмі переривчастого дихання.

– Скажи! Я маю право знати!

Важко дихаючи, вона незворушно дивилася на нього, але відчайдушно мовчала, наче води в рот набрала.

– Я хочу знати, що ти побачила! Кажи!

Він міцно тримав її за руку. Час від часу їх штовхали перехожі, яким вони стояли на дорозі. Молода жінка стояла так само незрушно. Джонатан уже й не знав, що робити.

– Назви суму, яку тільки хочеш, і розкажи!

Вона далі німувала.

Охоплений відчаєм, Джонатан сильніше стиснув її руку. Від болю аж сльози виступили їй на очах, але вона мовчала, пильно дивлячись на нього з незворушним обличчям. Вуста її залишались безнадійно зімкнутими…

Охоплений гнівом, Джонатан збагнув, що вона не заговорить. Вони стояли, очі в очі, одне проти одного, не бачачи виходу. Зрештою він випустив її руку.

Як не дивно, вона не ворухнулась і далі стояла перед ним. Він почувався розгубленим.

– Будь ласка…

Циганка не зводила з нього очей. Когорта перехожих перед ними розкривалась, потім змикалась, утворюючи щось на зразок кола у своєму неквапному русі.

Джонатан дивився на неї, але нічого не просив. Власне, він ні на що вже не сподівався.

За якусь мить вона заговорила поволі, з жалем.

– Ти скоро помреш.

Обернулась і зникла в натовпі.