Читать книгу Vivat Academia! - Любов Базь - Страница 1

– Тут трапилась пожежа, – неголосно сказала Ляна. – Років зо п’ять тому.

Ранок був на диво холодним. Тільки початок осені, і ось тобі – маєш. А яка погода, такий і настрій.

– Підпал? – із непідробною цікавістю запитала Ела.

– Та ні. Не схоже. – Пальці Ляниної руки, витягнутої над застарілим попелищем, тремтіли. Ела мовчала. Вона чудово відчувала, коли будь-хто готовий був її вислухати – і коли слова заважали.

В Академії їх навчали: Слово – то зброя. Слово – то скарб. Ні тим, ні іншим не слід розкидатися без потреби.

– Ми йшли по гриби, – нагадала Ела зрештою. Як на неї, час для ознайомлення із попелищем було вичерпано. Ела не любила довго чекати. Тим паче, це навіть не підпал.

Чи підпал то був кілька років тому, коли Ляна прийшла в Академію, при собі маючи лише рюкзак із найнеобхіднішими речами (у випадку Ляни – переважно книжками та пописаними зошитами), ніхто й досі не знав. Про те, що трапилося з Ляною, говорили всяке. Достеменно відомо було лише одне: будинок нинішньої кращої Елиної подруги згорів. Тож тепер Ляна навіть на канікули лишалася в Академії. Просиджувала дні над своїми зошитами, здебільшого в приміщенні, іноді у лісі. В світлі дні, звичайно, – у темні до лісу міг піти тільки самогубець. Це ще гірше, ніж у Чорний Сектор.

– Сьогодні не кращий день, – похитала головою Ляна. – Не темний, але не кращий. Здорових грибів не знайдеш, самі хворі.

– Тю! – Ела почувалася розчарованою. – Та ж я тебе питала…

– Ти питала, чи можемо ми піти в ліс по гриби. Про їхнє збирання мова не йшла, – підкреслила Ляна.

– Ой, тільки не кажи, що ти погодилася лише заради цього! – Ела подивилась у бік попелища.

– Заради цього. – Ляна злегка посміхнулась. – Я відчуваю їх. Ті місця, де щось горіло. Я хотіла б згадати, що тоді відбулося. Чому все згоріло, і чи були в мене родичі, і…

– Ти чудово пам’ятала зміст купи книжок і власних зошитів, була в курсі своїх творчих планів, знала, як тебе звати, хто навчається в Академії і що таке Чорний Сектор, а про минуле й гадки не маєш, – підсумувала Ела. Вона нудилася.

– Стрес. – Ляна нарешті підвелася. – Часткова втрата пам’яті. Чуєш, Ело… А от Талія зараз, мабуть, до практичного готується. І Рися теж.

– Ну, вони ж хороші дівчата. – Ела покивала. – Не те, що ми з тобою. Хоча мені й готуватися сенсу нема – Вищий збереже.

У цих словах була вся Ела. Більшість спудеїв Академії вона епатувала, Ляні ж сподобалася з першого погляду. Схоже, ця приязнь була взаємною, а з яких причин – ні Ела, ні «раціоналістична» у порівнянні з подругою Ляна пояснити не могли.

– На Вищого сподівайся, а за зброю тримайся, – пробуркотіла Ляна.

Зі зброєю у неї було не дуже. У Ели – ще гірше. Щастя, що попередні кілька років навчання практичних навичок не вимагали. Досить було й теорії, а креслити ритуальним ножем Слова Ляна вміла. Ела креслити не любила, обходячись усними балачками. Якось вона так заговорила Пацюківну, що та потім ще з тиждень ні до кого не прискіпалася. У Ляни була виразна підозра, що Ела могла б перевернути світ, самими балачками очистивши Чорний Сектор і поновивши небо – те, блакитне, яке тепер хіба що на мислестрічках побачиш. Чи у книжках, на малюнках.

– То янголи охоронять, як у Вищого часу на мене не стане, – сказала Ела. – Це ж не тільки я до Нього молюся.

Тепер, без колишнього неба, у Вищого вірити важче, ніж було колись, подумала Ляна, але думок своїх не озвучила. Тим паче що живого янгола вона ніколи не бачила, а мумії в музеї Міста довіри не викликали. Інша справа – почвари з Чорного Сектору чи, щур збережи, лісу.

Відьом Ляна теж ніколи не бачила, але в них вірилося легше, ніж у янголів. Яких, до речі, час би уже й покликати.

– Падай, – звеліла Ляна, хапаючи Елу за сукню. Трохи схибила – вчепилась пальцями у задовгу комбінацію. Почувся тріск розірваної тканини. Втім, Ела вже лежала на холодному опалому листі поруч із Ляною.

Дівчата принишкли. Ела молилася – видко було, як ворушаться бліді не нафарбовані губи зі шрамом ближче до правого кутика. Ляна зосереджено вимальовувала щось паличкою просто поверх листя. Уявні візерунки, про себе вона називала це саме так.

День і справді був не кращим. Істота, наближення якої Ляна відчула на півсекунди раніше за Елу, повільно випливла на галявину. Не вийшла, не вбігла – випливла. Зелена, слизька, занадто сильно світиться. Не дивись – осліпнеш…

Ела намагалася навіть не кліпати. Істота зупинилася на галявині наче в нерішучості. Покрутилася туди-сюди, вишукуючи-винюхуючи – із зором у бідолахи були очевидні проблеми.

Креслити тепер ніц не можна було. Відчує рух – то прощавайте, любі спудейки. Істота реагувала на звуки і запахи, а ворухнутися, не зачепивши ні травинки, змогла б хіба відома усій Академії активістка Айрен Купер. І то не факт.

День дійсно був не кращий. Ляна боялася собі уявити, якої прочуханки їй дасть Ела, коли – якщо – вони врятуються.

«Якщо я зможу».

На Вищого надії було малувато. Щодо Ели Ляна не сумнівалася: її подруга не наробить дурниць і не зірветься з місця. Але вчинити щось більш дієве Ела не могла. Не та спеціалізація.

«Я зможу».

Ляна заплющила очі. Прислухалася до власного серцебиття, до пульсу, який відстукував молоточками в Елиному тілі. В уяві постали чіткі обриси – дві тіні, одна яскраво-червона, інша темніша, із зеленавим відтінком.

А поруч – іще. Не тінь навіть, а слизька пляма. Ядучо-зеленого кольору, як шипучка з карколомною назвою.

Тіні і пляма пульсували, кожна – у своєму ритмі. Тінь-Ела і тінь-Ляна – швидко і несильно, пляма-істота – повільно, наче жива калюжа, яка то розтікається ширше, то збирається компактно.

«Встигла», – подумала Ляна. Візерунки на опалому листі дали очікувані плоди.

Айрен Купер, мабуть, щойно побачивши істоту, вихопила б ритуального ножа і впоралась би одним розчерком тонкого леза. Антін провів би грамотну дематеріалізацію, на око визначивши різновид істоти і склавши для неї антиформулу. Пацюківна відступила б, белькочучи найдавніші заклинання – ті, якими і лаятися-то сором. Пацюківна знала їх безліч, цілком у відповідності з власним прізвищем – Чорнорота. Тямущі люди кажуть, що прізвище завжди вказує на особливості певного індивіда.

Особливістю Пацюківни була здатність випльовувати із себе завчені в невідомій кількості гострі словечка. Проти істот з лісу нецензурна лексика діяла на всі сто – невдахи розчинялись у повітрі, не лишивши по собі і сліду. З почварами Чорного Сектору було складніше, але ж недарма Пацюківна потрапила в групу з Айрен Купер. На практичному, яке скоро відбудеться, вони підтримають одна одну.

А Ляну підтримають Ела і Талія. Рисю розподілили в іншу групу. Рудий її захистить, тож нема чого хвилюватися. Тим паче, частина Чорного Сектора їм випала найбезпечніша, добре вивчена і досліджена. Це не той район, в який Ляні з Елою та Талією йти. Для нього навіть карти не складено, самі білі плями.

Оця ж, перед внутрішнім зором Ляни – зелена. І краще б її швидше поглинути, а то вже щось запідозрила – скорочуватися частіше почала. Такими темпами і на практичне не потрапиш, дарма що з нього не більше третини спудеїв повертаються живими… З тих, хто до кінця пішов, звісно. А як не до кінця – так який узагалі сенс іти?

– До мене, – вголос сказала Ляна, подумки розкриваючи обійми. Пляма здригнулася.

– Пручаєшся? А от не треба. – Ляна не розплющувала очей. Поруч пришвидшено дихала Ела – замовчувати дихання сил не ставало. – До мене!

Пляма завібрувала часто і злякано. Як Елине серце, як серце самої Ляни.

Втім, ні. Серце Ляни билося занадто швидко – шалена швидкість, повертаємо, лобове скло, обережно, дзеркальця, капот, тримай кермо, гонщице!

Юж, ти тримай мене, міцно тримай, ось нам і потяг, космічний трамвай, в космос зірватись, не знати туги, не зупинятись, тривати, іти; йди, йди до мене у далечінь, хочеш – кричи, а не хочеш – мовчи, біловороже дивиться ніч, ні, ні себе, ні мене ти не клич, тут ми залишимось попелом вишитим на простирадлах зниклих віків, непередбачено русло означене, русло одне – для моєї ріки, я не причинна, просто зірвалась, виникла звідкись – як монастир, я кандидатка, може, доцентка, та я не знаю, хто мене вчив…

Відсутність ритму. Відсутність себе. Всього відсутність – кров вирує у жилах, нічого нема! Нічого нема! Хвала Хаосу, і вічній напівтемряві, що на небо у дві тисячі дванадцятому впала – хвала!

…– Я ж недарма кошик брала, – непевний голос Ели змусив Ляну розплющити очі і озирнутися довкола. Першим, що вона побачила, був мокрий слід на листі неподалік. Істота встигла підплисти до них ближче… а потім її не стало. – Дивись.

Повертати голову було важко, та Ляна це зробила. Вологий рушник, яким Ела встигла обв’язати голову подруги, значно полегшив цю непросту задачу. Ляна виклалася на повну…

І майже не здивувалася, побачивши цілу сім’ю здоровесеньких із вигляду грибів, яка притулилася на давньому попелищі.