Читать книгу Моя пірамідка часу - Людмила Горбаченко - Страница 2

Був тихий сонячний день. Один із тих днів, коли все навкруги так і сяє яскравими кольорами і звучить неймовірними дзвонами і шумом. Цей час називається весна. Вона прийшла – і всі люди ніби ожили, повеселішали, стали такими жвавими і балакучими. Лише один хлопчина, який ішов по вулиці веселого і гамірного весняного містечка, був доволі спокійним і врівноваженим. І звали його Назар Притула. Був він дванадцятирічного віку, вигляд мав часто мрійливий і замислений. Ось і зараз він пильно дивився на бабусю, що йшла перед ним.

Бабуся була досить незвичайна. Назар зазначив для себе, що хоча і була вона похилого віку, але постава ії була доволі стрункою, рухи легкі. Здивував його і дивний предмет, який бабуся несла у правій руці. Зовні він ні на що не був схожий, мав чудернацьку форму невеличкої пірамідки, верхній кут якої закінчувався маленькою мотузкою, за яку бабуся цю пірамідку і несла.

«О, піраміда Хеопса!» – подумав з іронією Назар Притула. Але потім, придивившись уважно до нього, він помітив щось вже зовсім незрозуміле. На пірамідці горіли маленькі вогники! Так, так, це дійсно були маленькі різнокольорові цяточки, які мерехтіли по черзі. А під тими вогниками були кнопки. Теж невеличкі. І були вони чомусь теж різного кольору.

«Що ж це таке?» – думав Назар Притула, – «Якийсь механізм чи іграшка. І як це працює?»

Не встиг він додумати своє запитання у голові, як бабуся різко змінила маршрут і повернула вліво, до міського парку. Назар, забувши, що він ішов зовсім не туди, автоматично повернув за нею. Але пройшовши зовсім небагато, бабуся зникла. Просто зникла, і все. Назар не вірив своїм очам. Та такого не буває!

Озирнувшись навкруги, він помітив, що стоїть недалеко він телефонної кабінки, яка теж була незвичайною. Це Назар відчув відразу, хоча не розумів, що тут не так. А потім він збагнув – телефон був намальований на склі кабінки, а всередині його не було. У напіввідкриті дверці це було видно. Зате Назар помітив ще й інше. І тому, не вагаючись, відкрив двері і зайшов.

На маленькому столику, який невідомо звідки взявся, стояла вже знайома йому річ: маленька пірамідка з різнокольоровими вогниками. Цікавість перемогла, і Назар простягнув руку, щоб доторкнутися до неї.

– Гей, хлопче! А що це ти робиш? – пролунав ззаду гучний голос. – Ти впевнений, що це твоє?

Назар обернувся і побачив кремезного чоловіка років сорока у дивному одязі, що скоріше нагадував скафандр.

– Та мені просто стало цікаво, от я й вирішив подивитися, що це.

Назар почував себе геть незручно. Чоловік це помітив:

– Нічого, хлопче! Цікавість – це гарно. А чого, скажи мені, ти не вчиш математику? Це ж такий необхідний предмет для тебе. Назар Притула, треба вчитися добре.

– А звідки ви знаєте, як мене звуть? І що я дійсно не дуже добре вчу математику?

Чоловік посміхнувся і промовив:

Я все про тебе знаю. І не лише про тебе. Але зараз річ не про це. Розумієш, ти зовсім не випадково потрапив сюди. А щоб тобі було зовсім усе зрозуміло – спробую пояснити. Ти ж любиш щось майструвати, вигадувати чи ще щось. Цікавишся різними незвичними речами. Ось і зараз ти згоряєш від нетерпіння довідатись, для чого цей предмет, – і чоловік показав Назару на пірамідку. – Ти, звичайно, не повіриш мені, але ця річ твоя! І в прямому, і в переносному сенсі.

В далекому дві тисячі п'ятдесят четвертому році, який ще, звичайно, не настав, ти, незважаючи на те, що не дуже гарно вчиш основні предмети, станеш винахідником ось цієї маленької пірамідки, яка всього лише зможе зупиняти час. Ось так!

Назар недовірливо слухав і думав:

– Коли ж цей дядько перестане брехати?

Ніби прочитавши його думки, чоловік сказав:

– Я зовсім не брешу, та й часу в мене обмаль, щоб переконувати тебе. Краще ти це перевіриш сам: візьми цю річ і один день нехай вона тобі послужить – а там зустрінемось і поговоримо серйозно… Запам'ятай: зелена кнопка – старт, червона – відміна. Все інше для тебе поки що не працює. Ну, бувай, успіхів тобі!

Назар моргнув очима і вже, не дивуючись, побачив, що чоловік пропав, як наче його і не було. Але перед ним ще досі була пірамідка і не збиралася нікуди щезати. Назар обережно простягнув руку і взяв її. На панелі миготіли ті ж самі кнопки, на які він раніше звернув увагу. Червона, жовта, зелена.

Назар поклав пірамідку у свій рюкзачок і швидко вийшов з телефонної кабінки. Здогадуючись, що після цього ще й кабінка може зникнути, Назар навіть не став оглядатися та чимшвидше попрямував додому.

* * *

Місто в цей час готувалося до відпочинку. Вулиці стали не такими людними, вечірній серпанок огорнув небо, дерева, будівлі. На землю поступово спускалася тиша.

Назар і незчувся, як дістався до свого дому, що стояв на рівній зеленій галявині. З боків дім оточували тополі.

Пес Тофік радо завиляв своїм кругленьким, схожим на бублик, хвостиком. У Назара миттєво з'явилася ідея випробувати пірамідку в дії. Поглянувши довкола, він миттю дістав її з рюкзачка. Тофік не відмовив собі в радості покрутитися навколо Назара, і в той момент, коли він високо підстрибнув, Назар натиснув на зелену кнопку пірамідки.

Після цього сталося неймовірне – все навкруги Назара завмерло. Ніби хтось показував відеофільм, а потім враз його зупинив. Але сам Назар зостався всередині цього фільму.

Вмить щезли всі звуки, настала повна, практично стерильна тиша. Птах, що летів до дерева, так до нього і не долетів. Гілка куща, що ворухнулася, коли Тофік її зачепив, так і не розігнулася, а завмерла, не випрямившись. А сам Тофік кумедно висів у повітрі у своєму найгарнішому стрибку за все своє собаче життя.

Назар з цікавістю помітив, що з ним самим ніяких змін не сталося. Він спробував відійти від Тофіка. Це йому вдалося, рухався він, як завжди. Назар підійшов до куща з нахиленою гілкою, повернувся до собаки і вирішив, що, мабуть, досить на сьогодні.

Трохи повагавшись, врешті-решт натиснув червону кнопку пірамідки часу. В ту ж мить він миттєво провалився у море звуків, рухів і інформації. Пес долетів у своєму стрибку до землі, приземлився і тепер радо терся об штанину Назара. Гілочка куща знов стала на своє місце, лише легенько гойдалася. А птах, що летів до дерева, спокійнісінько до нього долетів, присів на самому вершечку і почав свої музичні вправи.

Назар постояв декілька хвилин, ошелешено роздивляючись все навкруги, а тоді повільно побрів до рідного ганку.

Вдома на нього вже чекали – бабуся та кіт Проша. Бабуся Назара Олена Петрівна була досить суворою жінкою і страшенно не полюбляла безладу, але водночас могла уважно вислухати його і щось порадити, коли він розповідав їй про свої проблеми, за що вона мала у Назара великий авторитет. Бо питань у нього було завжди багато. Але не сьогодні.

Зайшовши до коридору і тихо причинивши за собою двері, Назар спробував прошмигнути непоміченим у свою кімнату. Але не з його бабусею. Миттєво пролунав її голос з іншої кімнати:

Ти що там ховаєшся? Ану заходь, щоб я тебе бачила.

Назар слухняно зайшов до Олени Петрівни, яка в цей час, сидячи перед телевізором та вишиваючи рушник, слухала останні новини.

– Щось ти сьогодні довго загулявся. Якщо так далі піде, то недовго і до поганих оцінок. Ти назавтра готовий до школи? – бабуся любила порядок.

– Так, звичайно, – хоча Назар знав, що математику він таки не довчив.

– Ну, добре, – сказала Олена Петрівна, – вечеряй і йди відпочивати, бо завтра тебе хіба що краном піднімеш, так ти любиш поспати.

Назар похапцем з»їв свою вечерю і швидко пішов до своєї кімнати.

– Хух, тепер можна все спокійно обдумати, – вирішив він і пірнув у тепле, м'яке ліжко. Але думав Назар недовго і незабаром вже міцно заснув.

* * *

Перші вранішні промені сонця давно вже впали на подушку, кіт Проша теж цілу годину хитався над Назаром, очікуючи, коли ж нарешті прокинеться його товариш. Не втерпівши довго, Проша почав махати в усі сторони своїм не дуже пишним хвостом та лоскотати його по обличчю.

– Га, що таке? – Назар відкрив очі. Кіт тільки того й чекав. Він заскочив на Назара і просто почав ходити по ньому.

– Ну, годі вже, годі! Я встаю, – Назар зрозумів, що поніжитися йому не дадуть і повільно встав з ліжка. – Знаю, що треба йти до школи. Вже збираюся.

Проша задоволено розпушив свого обдертого хвоста.

В школі все було, як завжди. Вчасно почався урок. Вчасно зайшов вчитель і відкрив класний журнал. Все було так, як завжди. Але Назар, а точніше, його думки були зовсім не тут.

– Ну, добре, погрався я, все вийшло. Так це що ж виходить – ця штука таки працює! Та ще й як!

У Назара з учорашнього вечора настала якась дезорієнтація: все як завжди. І виходить, все це можна в любу хвилину зупинити. Чаклунство якесь!

Марина Василівна, вчитель географії, вже довгий час спостерігала за відсутнім виглядом Назара і тепер вирішила захопити його зненацька:

– Притула, повтори, що я зараз говорила?

Назар підвівся і невпевнено почав:

– Ви говорили, що…

І, звичайно ж, затнувся, бо нічогісінько він не чув, ба, навіть не уявляв, про що йде мова.

– Чудово! Я бачу, ти будеш, мабуть, великим вченим або винахідником. Навіщо ж тобі вчитися? Ти й так все знаєш! Сідай, сором!

Назар спокійно опустився на сидіння, і тут його сусід по парті Сашко вже просто не витримав:

– Ну, ти сьогодні як зачарована царівна. Що, не виспався? Я тебе вже десять хвилин спостерігаю. Що трапилося?

Тут Назар зрозумів одну цікаву річ: він не може про це нікому розповісти. Чому? З однієї простої причини: йому просто ніхто не повірить. Сміятися з того будуть – це факт. А повірити – неможливо. І навіть зараз, коли Сашко Грицай, його самий близький друг, чекає від нього відповіді, він просто не зможе пояснити йому, про що він думає. Але Назара просто розпирало. І він зважився. Таємничим голосом, нахилившись до самого вуха Сашка, він прошепотів:

– Я можу зупинити час.

Сашко хмикнув так, що почули усі в класі. І, звичайно ж, Марина Василівна:

– Знову ця парта! Ви що сьогодні, найнялися? Один у хмарах літає, іншому дуже весело. Ну хоч сідай і смійся з вами разом. Вийдіть обоє з класу, погуляйте і подумайте, як себе потрібно поводити!

Назар і Сашко, ледве приховуючи радість від того, що можна буде спокійно поговорити, а не чекати до перерви, стрімголов вилетіли із класу.

Парк біля школи практично ніколи не був порожнім. Публіка гуляла різна: матусі з немовлятами в колисках часто стихійно організовували тут свій мамин клуб, на дитячому майданчику завжди товклася дітвора і стояв веселий гамір і вереск.

Люди більш поважного віку окупували лавочки і грали в шахи, влаштовуючи справжні турніри.

На одній з таких лавок сидів чоловік у звичайних джинсах і футболці, на якій було зображено шар із незрозумілою емблемою, що нагадувала пісочний годинник.

Чоловік сидів і спокійно чекав. Пройшло п'ять хвилин, десять… І тут з'явився Назар разом зі своїм другом. Вони йшли по алеї і щось дуже гаряче обговорювали, та коли Назар побачив чоловіка на лавці, він швидко зашепотів Сашку:

– Ось він. Це той, хто зі мною розмовляв. Щоправда, зараз він у іншому одязі.

Сашко простежив поглядом туди, куди вказував Назар і відповів:

– Чоловік, як чоловік. Ніколи не скажеш…

Останню фразу Сашко не закінчив, бо незнайомець раптом гукнув до Назара:

– Ну що, уроки вже закінчилися?

Назар і Сашко підійшли до нього. Назар ніяково відповів:

– Та як сказати…

Сашко в цю хвилину проявив кмітливість і невинним голосом звернувся до Назара:

– Ну добре, вечором побачимося. Мені потрібно терміново додому, я ж казав.

І швидко повернувшись, пішов не оглядаючись по алеї парку.

– Сідай, чого стоїш? Поговоримо, – озвався чоловік. – Твій друг доволі кмітливий. Сашко ж його зовуть, так?

– Сашко, – промимрив Назар і присів поряд на лавку.

– Я здогадуюся, що ти вже вчора, мабуть, зробив свій перший експеримент з тою річчю, що я тобі дав. І як враження?

Назар не знав, що сказати. Питання було водночас і легке, і складне. Ніби прочитавши його думки, чоловік поблажливо сказав:

– Та знаю я, що ти збитий з пантелику властивостями цієї пірамідки і зараз не можеш зорієнтуватися. Тепер давай по порядку: перше – тебе цікавить, хто я. Друге: як я тут опинився. І саме цікаве – третє: чому я, власне, вибрав тебе.

Назар сидів на лавці і диву давався, як це він слухає такі нісенітниці. Але все ж продовжував аналізувати те, що говорив незнайомець, хоча який він тепер був незнайомець?

– Слухай мене, хлопче, уважно і розмірковуй. Необхідно, щоб ти обов'язково мені повірив, бо ти, і тільки ти наша остання надія.

Я не звичайна людина, я посланець. Посланець з далекого майбутнього, твого майбутнього. Бо як я вже казав, та річ, яку я дав тобі – це твоя річ, твій винахід, вимикач часу. Назавжди зупинити час ним неможливо, але ненадовго можна. І це твоє відкриття нам тут дуже знадобиться. Якщо ти, звичайно, захочеш допомогти не тільки собі, але й всьому світу в майбутньому. Ось чому я тут, і ось чому я передав тобі цей вимикач, цю пірамідку часу.

Назар недовірливо все це вислухав і запитав:

– Ну, добре. Але чому саме я повинен щось зробити, а ні хтось інший?

– Слушне питання, – відповів чоловік. – До речі, запам'ятай: мене звуть Даріус. Не дивуйся – у посланців не зовсім звичні імена. Якщо тобі буде скрутно і необхідна допомога, ти згадай про мене, і я тобі допоможу. Але ми відволіклись. Продовжую: чому саме ти. Та тому, що, крім тебе, ніхто не зможе в цьому часі скористатися пірамідкою, та ще й зробити одне важливе діло.

– Яке діло? – запитав Назар.

Даріус продовжив:

– Зараз розповім. Я так розумію, ти ж не думаєш, що на всьому білому світі тільки ти є одним із самих розумних і талановитих людей, навіть якщо ти в майбутньому винайшов вимикач часу? Не думаєш. От і добре. Так от, у вашому класі є такий собі Антон Негода. Цей хлопчина, треба визнати, доволі обдарований і талановитий. Він цікавиться різними винаходами, часто перемагає у різних конкурсах та олімпіадах. Та одного разу він купить у кіоску журнал, де буде надрукована стаття про те, що можливо створити апарат, що буде впливати на свідомість людей і примушувати їх виконувати все, що потрібно. Антон цей журнал збереже і через сорок років, коли він ненароком на нього натрапить, він придумає, як зробити цей шкідливий прилад. І зробить його! І ось тоді на нашій матінці-Землі настануть страшні часи. Власне, я прилетів з того часу. Але там є також ти, що придумав цю чудову пірамідку часу. І якщо тут, у цьому часі, не дати Антону можливості купити цей горезвісний журнал, то в нас з'явиться шанс. Шанс переписати історію в кращу сторону, бо все повинно буде змінитися у майбутньому. Ти мене розумієш?

Але Назар нічого не розумів. В голові була якась каша з думок. Все змішалося, і він геть розгубився.

– Там що, все так погано в тому майбутньому? – запитав він.

– А ти сам глянь, як там, – відповів Даріус і провів по повітрю предметом, схожим на звичайну ручку для писання.

Миттєво все навкруги зблідло, стало сірим і непомітним, лише висів перед ними чотирикутний екран голограми, і як в кіно можна було спостерігати за переміщенням людей.

– Це майбутнє? – Назар спитав, хоча вже й сам здогадався.

– Так, це майбутнє. Дивись уважніше і слухай, – Даріус зробив якийсь рух ручкою, і крім зображення з'явився ще й звук. Перед Назаром постала доволі страшна картина – всі люди організовано, в однаковому одязі ідуть по площі з однаковими прапорами та ще й вигукують щось зовсім незрозуміле: «Хай живе наш найкращий Доміон. Ми любимо тебе.«А на високій трибуні стоїть чоловік і гордо всім махає рукою.

Назар запитав у Даріуса:

– Вони всі захворіли?

На що Даріус відповів:

– Якоюсь мірою, так. А тепер можеш подивитися одну з передач нашого телебачення, як це у вас називається.

Знову рух ручкою в повітрі і картинка змінилася. За брудними станками, мабуть, у приміщенні заводського цеху, працювали люди. Але всі вони поводилися, як механічні ляльки, виконуючи одну й ту ж роботу, і ні на хвильку не відволікаючись.

До одного з робітників підійшла молода дівчина, подивилася в екран і сказала:

– Зараз ми запитаємо у робітника цього цеху, як йому живеться і працюється.

А потім повернулася до чоловіка, що працював за станком, і запитала:

– Добрий день! Я бачу, ви старанно працюєте. Скажіть, будь ласка, може вам щось не подобається у вашій роботі?

Відповідь була коротка і монотонна:

– Мені все подобається.

Дівчина задала ще одне запитання:

– А може ви щось хотіли б попросити? Якесь Ваше бажання?

– Нічого мені не потрібно, – відповів робітник. – Я усім дуже задоволений.

І продовжував, не відриваючись, працювати.

Тут задзвенів дзвоник, і всі в одну мить покинули роботу і рівними рядами вийшли з цеху.

Назар дивився на все це широко розплющеними очима.

– Тепер ти зрозумів, що сталося на нашій маленькій планеті Земля у майбутньому?

– Так, зрозумів. – прошепотів Назар. – А хто був той чоловік, що його всі так хвалили?

– Не впізнав? Так я і думав, що не впізнаєш. Це ж твій однокласник, Антон Негода. Так, це він. Тільки через сорок років. І називає він себе там знаєш як? Доміон. Ось таке собі ім'я придумав.

З цього моменту до Назара прийшло відчуття, що тепер все не буде, як раніше. Він просто не зможе зайти в клас, побачити Антона і ні про що у цей момент не думати. Це буде в нього в голові тепер постійно.

– Добре, Назаре. Зараз іди додому. Але велике прохання: твій винахід, хоч ти, звичайно, його хазяїн, не потрібно зараз зайвий раз випробовувати. Прийде час – і тоді ти ним скористаєшся. І це буде дійсно тоді необхідно. Домовились?

Назар ствердно хитнув головою, знаючи напевно, що обіцянки своєї він не дотримає.

* * *

Цієї ночі Назар спав неспокійним, уривчастим сном, що провалював його у якісь хаотичні сновидіння. То він біжить по широкій дорозі, а його наздоганяє невідомий літальний апарат і ось-ось наздожене. То він марширує з усіма і славить, кого б ви думали? Негоду Антона! Оце так! Йому навіть у сні було дуже смішно від цього та ще від пихатого вигляду Антона.

І він закричав йому уві сні:

– Антон! Ти зараз луснеш! Ну будь людиною – не сміши мене!

І саме в цей кульмінаційний момент над вухом продзвенів будильник. Назар щиро пожалкував, що не зміг додивитися до кінця такий цікавий сон.

Розплющивши очі і прокинувшись остаточно, він раптом згадав вчорашню розмову з Даріусом і аж підскочив у ліжку. Згадалося все, що він вчора почув, і від цього аж розболілася голова. Згадав він також і свою обіцянку Даріусу – не використовувати свою пірамідку часу поки що. Не використовувати! Та хто таке витерпить! І перед Назаром ніби склалася картинка калейдоскопа – він вже точно знав, як з максимальною користю проведе ще одне випробування своєї чарівної пірамідки часу. Тим паче, що сьогодні на уроці української мови мав бути диктант!

План Назара був такий: а що як на хвилинку зупинити час, тихесенько подивитися до вчителя у зошит і спокійно написати диктант на найкращу оцінку? На менше Назар був не згоден. Ну, а світові проблеми трохи почекають…

Думки Назара, що повільно йшов до школи, перервав своїм вигуком Сашко, який з'явився із сусідньої вулиці і згоряв від нетерпіння почути, чим же закінчилася вчорашня розмова Назара з незнайомим чоловіком у парку:

– Привіт! Ще спиш на ходу? Давай, розповідай, про що ви там вчора розмовляли у парку?

Назар на хвилину замислився, а потім сказав:

– А що казати? Ну, поговорили. Якщо ти ще віриш мені, що все це і пірамідка часу мені не приснилося, то я тобі розкажу.

Сашко заприсягнувся, що вірить кожному його слову, і Назару нічого не залишалося, як розповісти йому з усіма подробицями, що відбулося вчора у парку.

Сашко слухав Назара з відкритим ротом, бо це дійсно була фантастика. Він, звичайно, вірив своєму другові. І про все, що почув, і про пірамідку часу. Але крапля сумнівів все ж залишалася. Щоб розвіяти її, Сашко після закінчення розповіді Назара, промовив:

– Так, це все дійсно схоже на правду. Але, Назаре, я тебе благаю – покажи мені ту пірамідку часу! Якщо тобі, звичайно, не шкода…

Назар зрозумів, що тільки так можна до кінця переконати Сашка, що все, що він говорив – чистісінька правда. Але він також пам'ятав, що цей предмет, як і казав Даріус, потребує дуже обережного відношення, і кожному його показувати не можна. Але ж це був Сашко, якому він звик довіряти і завжди все розповідати. І Назар зважився:

– Послухай, Сашко, ти ж розумієш, що те, що ти зараз побачиш – це велика таємниця. І дуже важлива. Якщо іще комусь про це розповісти, то може нічого не вийти.

– Так, так, я розумію, – проторохтів Сашко. – Ти ж знаєш, я німий, як риба!

– Зараз ми з тобою зайдемо до парку, і там ти побачиш цю річ, – пояснив Сашко, і після цього вони швидко попрямували в той бік, де знаходився парк.

* * *

А тим часом Алла Іванівна готувалася до уроку української мови. Вона приготувала зошит з текстом диктанту, відкрила класний журнал і мимоволі очима пробігла по прізвищах учнів. Сидоренко, Лисак, Грицай, Притула… Ох, вже цей Притула! Вічний мрійник, витає десь за хмарами. Хоч би на тверду сімку написав! Не говорячи вже за більш пристойні оцінки. Алла Іванівна легенько зітхнула і попрямувала на урок.

А в цей час у парку розвивалися цікаві події. Назар та Сашко присіли на лавку і Сашко чекав урочистого моменту. І коли Назар сказав: «Ось вона!», Сашко побачив зовсім невеличку пірамідку. Він з цікавістю розглядав це диво, а Назар поважно коментував:

– Ось кнопка для вмикання. А це щоб вимкнути, тільки дивись, не торкайся! Бо це потрібно робити тільки мені.

Потім Назар обережно сховав пірамідку часу в свій рюкзачок і сповістив Сашку свій план:

– Сьогодні за допомогою пірамідки я напишу диктант на дванадцять. Буде в мене найвищий бал! Але як я це зроблю ти, на жаль, не помітиш, як не помітять і всі інші.

– Головне, щоб був результат, – авторитетно заявив Сашко. Очі в нього горіли і він хотів швидше побачити, що з цього вийде.

Тепер ідемо! – рішуче заявив Назар і вони швидко рушили до двору школи.

Дзвінок уже давно пролунав, і в коридорах стало враз тихо і пусто. Лише Назар і Сашко поспіхом добиралися до свого класу. Постукавши і відкривши двері, вони почули знайому до болю фразу:

– Ну аякже, хто ж іще може так запізнюватись, як не Притула і Грицай? Це ж традиція!

Хлопці тихенько прошмигнули на свої місця і почали якнайуважніше слухати вчителя.

Алла Іванівна оголосила:

– Сьогодні пишемо диктант. Всі про це знали раніше, і в мене є надія, що достатньо готувалися, щоб написати добре.

Сашко і Назар по-змовницькому переглянулися. Назар швиденько відкрив зошит для контрольних робіт і приготував ручку. Сашко з цікавістю спостерігав за його діями.

– Ну, що ж, почнемо… – сказала Алла Іванівна і почала читати перше речення диктанту: – У давні-давні часи…